Сергій КОВАЛЕЦЬ: «Перед фіналом усією командою вирушили на екскурсію Санкт-Петербургом»

Цьогоріч українська молодіжка нарешті підкорила Санкт-Петербург, занадто впевнено вигравши Кубок Співдружності. Крокуючи турнірним шляхом, «жовто-сині» на одному диханні пройшли до фіналу, де не залишили жодних шансів одноліткам із Росії, вгативши в їхні ворота чотири «сухих» м’ячі. Для наставника нашої команди та його підопічних цей трофей став першим, а відтак дуже цінним. Отож по поверненні збірної до Києва кореспондент «УФ» зустрівся із Сергієм Ковальцем і розпитав у нього про всі перипетії змагань у культурній столиці Росії.

«Дуже важливо було якомога раніше вийти з групи»

— Відомо, що стартова гра найскладніша. Як же налаштовували своїх підопічних на поєдинок проти Киргизстану?

— Упродовж усього турніру перед нами стояло кілька завдань: по-перше, оцінити якості викликаних до збірної гравців, а по-друге, перевірити рівень їхньої майстерності як в індивідуальному плані, так і командному.

— У другому турі ваші підопічні візуально легко обіграли збірну Естонії, реалізувавши два пенальті. Із точки зору психології, наскільки ця перемога була важлива, адже після неї «синьо-жовті» достроково забронювали місце в чвертьфіналі?

— Звичайно, стратегічно дуже важливо було якомога раніше вийти з групи, щоби потім мати можливість провести ротацію у складі. Також хотілося надати ігровий час іншим футболістам, поглянути, як вони мислять на футбольному полі, переміщаються. Тому ця звитяга дозволила нам не тільки вирішити завдання виходу з квартету, а й перевірити у справі хлопців, які мали менше ігрового часу.

— Власне кажучи, саме тому ви практично у кожній грі використовували по 6–7 замін?

— Так, регламент змагань дозволяв змінювати сімох гравців, відтак у всіх матчах, окрім півфіналу, максимально користувалися даною можливістю.

— У плей-оф із литовцями довелося відіграватися. Не було боязні, що ваші хлопці до такого повороту подій не готові, відтак можуть виникнути серйозні проблеми з досягненням результату?

— Цей поєдинок дозволив нам перевірити характер, а також те, наскільки швидко хлопці зможуть перебудуватися й діяти за несприятливих для них обставин. Упродовж зустрічі ми програвали, пропустили м’яч уже в дебюті, однак потрібно віддати належне гравцям, які вчасно зібралися, не знітилися й продовжували грати у свій футбол, не збиваючись на банальні навіси та верхові передачі в зону атаки. Хлопці відразу включили пресинг, почали швидко переходити від оборони до атаки, через що вдалося не тільки зрівняти рахунок, а й забити другий та третій м’ячі. Тому за рахунок швидкого відбору м’яча на половині поля суперника за шість хвилин ми відзначилися тричі.

— Судячи з результату, півфінал для українців видався найтяжчим, адже довгий час на полі точилася рівна гра, тож пройти білорусів вдалося лише за рахунок автогола в середині другого тайму. Яким чином «сябрам» удалося так довго стримувати вашу команду?

— У всіх матчах турніру на перших хвилинах наша команда створювала щонайменше дві-три реальні нагоди, й поєдинок із Білоруссю не став винятком. Після стартового свистка ми змарнували дві чудові можливості, які б у подальшому значно спростили нам життя. Тоді би супернику довелося відкриватися, таким чином надаючи можливість для проведення швидких контратак. У білорусів команда гарно організована, вони діяли від оборони, щільно перекриваючи вільні зони. Ми ж, у свою чергу, вдавалися до позиційних атак, створюючи при цьому постійний тиск на їхні ворота. Зрештою, захист опонента дав збій, і в показовій атаці — з відбором м’яча на власній половині, швидким підключенням лівого півзахисника, забіганням, прострілом і грою на випередження — гравець збірної Білорусі зрізав сферу у свої ворота. Усе ж таки перемоги в матчах плей-оф у психологічному плані куди цінніші, ніж, скажімо, в груповому раунді. Узагалі хлопці молодці, практично повністю виконали передматчеву установку — зіграли зібрано, дисципліновано та компактно.

— Десь на підсвідомому рівні до додаткового часу або серії пенальті не готувалися?

— Ні, ми були впевнені, що нам удасться перемогти в основний час.

«Гравці із задоволенням сприйняли рішення щодо екскурсії»

— Напередодні фіналу з росіянами над хлопцями не тяжіло бажання реваншуватися за торішнє фіаско?

— Напередодні вирішальної гри, у суботу, мали вихідний день, отож уся команда вирушила на оглядову екскурсію Санкт-Петербургом. Чудове місто й у плані архітектури, й культури. Усе ж недарма його називають культурною столицею Росії. І приємно, що гравці із задоволенням сприйняли рішення щодо екскурсії, адже якоюсь мірою це дозволило нам трішки відірватися від футболу, відпочити. До речі, під час екскурсії нам зателефонував міністр спорту Равіль Сафіуллін та головний тренер нашої нацзбірної Михайло Фоменко, які побажали нам успіху у фінальному поєдинку. Відтак приємно усвідомлювати, що за нас уболівали в Україні, тим паче, тренер національної команди. Тому ми думали більше не про реванш, а як показати хорошу гру, розвити у футболістів не тільки спортивні, а й інтелектуальні якості.

— Два швидких голи стали для підопічних Писарєва нерозв’язним завданням?

— Гадаю, що так. Нам у попередніх п’яти зустрічах у дебюті ніяк не вдавалося реалізувати свої моменти, а тут вже на 15 хвилині повели у два м’ячі. Це дозволило нам діяти з позиції сили, вести раціональнішу гру, ловити росіян на контратаках. А наприкінці матчу довели рахунок до розгромного.

— Цей тріумф можна вважати вдвічі ціннішим, адже нинішній склад збірної складався з гравців 1993/94 року народження, переважна більшість яких до поєдинків відбору на континентальну першість не викликалися. Як швидко вдалося донести до футболістів свої вимоги?

— У нас дуже талановита нація, й не тільки у спорті. Тому варто віддати належне гравцям, котрі швидко сприйняли той стиль, філософію гри, котру проповідує наш тренерський штаб. Коли дехто поділяє гравців молодіжної збірної на основних і не основних, гадаю, вони помиляються. Адже у нас всі футболісти, котрих ми викликаємо, є основними. Добре відомо, наскільки болючий перехід од юнацького футболу в дорослий і скільки талановитих гравців губляться на цьому шляху. Тому чим більше ми дамо шансів гравцям у молодіжній збірній, тим краще буде як для національної команди, так і для клубів, за які вони виступають.

— Окрім здобуття командного титулу, організатори Кубка Співдружності визнали Владислава Калитвинцева найкращим гравцем, Олександра Ткаченка найкращим голкіпером, а Леоніда Акулініна найкращим нападником турніру. Ріст хлопців помітний неозброєним оком?

— Згадуючи слова Валерія Лобановського: «лише в команді-зірці виростають справжні зірки», потрібно найперше акцентувати на командних діях. Хотів би також відзначити «ветеранів», котрі провели 70 і більше матчів у складі збірних різних вікових категорій. Це Калитвинцев, Братков, Приндета, які допомогли адаптуватися новачкам, а також стали справжніми лідерами як на полі, так і поза його межами.

— Найкращим бомбардиром команди із чотирма м’ячами став форвард «Іллічівця» Андрій Титовицький (загалом же, українці відзначилися 17 голами). Певне, Михайло Фоменко вже в найближчому майбутньому не відчуватиме проблем у лінії атаки?

— Із нами в Петербурзі перебував делегат од національної збірної Сергій Собецький, який відзначив деяких гравців, котрі в майбутньому можуть реально претендувати на місце у складі першої команди країни.

«Перший наш приїзд на Кубок Співдружності став ознайомчим»

— Порівняно з торішнім турніром у Санкт-Петербурзі, рівень дисцип­ліни в команді значно зріс, адже за шість матчів українці заробили всього десять попереджень. Невже ваші гравці стали стриманішими?

— Тут певною мірою відіграв свою роль досвід. Перший наш приїзд на Кубок Співдружності став ознайомчим: наш тренерський штаб пристосовувався до роботи в збірній (до цього ми працювали лише з клубами), а також ледь познайомилися з хлопцями. Тоді ми були новачками, випробовували різноманітні схеми, вивчали гравців, закладали фундамент для подальшої роботи.

— Щодо самої організації Кубка Співдружності, наскільки в ньому був високий рівень учасників?

— Хотів би подякувати організаторам турніру, які провели його на дуже й дуже високому рівні. У змаганні взяли участь 12 найкращих команд із пострадянського простору, котрі представляли азійську та європейську школи футболу. Узагалі все було поставлено на солідному рівні, починаючи від харчування та закінчуючи поданням автобусів, екскурсій та арбітражем. Також хотів би подякувати ФФУ за підтримку та допомогу.

— У турнірі також брали участь збірні Москви та Санкт-Петербурга, котрі замінили відповідно вірменів, грузинів і азербайджанців. На вашу думку, відсутність останніх команд стала мінусом для КС?

— Як на мене, це, звичайно, мінус. Проте це суто проблема тих країн, кот­рі не приїжджають. А збірні Москви та Санкт-Петербурга тренують кваліфіковані фахівці, з доволі сильними гравцями, в яких через край б’є мотивація. Розумієте, це був їхній шанс проявити себе, показати, що вони також гідні виступати у складі молодіжної збірної Росії. Тому рівень усіх команд на даному Кубку Спідружності був дуже високим. Окрім того, тренери мали унікальну можливість поспілкуватися між собою, адже дехто з них чудово знають один одного, товаришують. Наприклад, із тим же Муксіном Мухаммадієвим (тренер національної збірної Таджикистану) грали разом у київському «Динамо», добре знайомий з Ігорем Панкратієвим, тренером національної збірної Литви. Тобто такі моменти також додають позитиву даному заходу.

— Перед початком турніру ви не­одноразово зазначали, що розглядаєте його за підготовку до відбіркових матчів Євро-2015. Отож інформації про новачків отримали достатньо?

— Упродовж року ФІФА виділяє всього шість дат для збору молодіжних збірних, відтак Кубок Співдружності у цьому плані нам дуже допоміг, адже в нас була можливість попрацювати з командою два тижні. Наступного разу зберемося з 3 по 6 березня на товариську гру проти французів. І тільки уявіть, як можна нормально підготувати команду за три дні? Відтак у підготовчому процесі КС пішов нам тільки на користь.

Роман КИРІЄНКО.