Деві АРКАДЬЄВ: «Футбол в Україні – не просто гра. Це – наше національне надбання»

13 декабря 2016 г., 23:12
Распечатать
Ось уже чверть століття відомий журналіст Деві Аркадьєв мешкає у Філадельфії…

Там продовжує займатись журналістикою на локальному телебаченні, але нам він відомий перш за все як автор книг, головними героями яких є київське «Динамо» та його легендарні особистості – Валерій Лобановський і Олег Блохін. З Валерієм Васильовичем Деві Аркадійовича поєднує співпраця довжиною у 37 років. Цьогоріч він вже вдруге прилетів в Україну, але свою розмову ми почали з подій трирічної давнини.

— Деві Аркадійович, цей візит до України – вже другий за рік, а до того Ви не були на Батьківщині майже три роки…

— Так, той від’їзд став дуже пам’ятним для мене – з тривогою в серці я залишав Київ у дні Євромайдану, що тоді тільки починався. 5 грудня я мав честь бути запрошеним до мікрофону на сцені Майдану Незалежності. Я не виголошував ніяких полум’яних промов, просто казав те, що відчував, розповідав про своїх друзів, про людей, яким симпатизую, про їх громадянську позицію і прагнення змін. Зокрема, я розповідав про позицію і відношення до Майдану Толі Шепеля – легендарного форварда, на той момент директора дитячої школи Динамо на Нивках. Це один із найближчих моїх товаришів, починаючи з осені 1973 року, коли його привів у мій дім головний тренер одеського Чорноморця Ахмед Алескеров. Також я сказав про Сашу Шовковського, якому симпатизую і з яким спілкуюсь з самого початку його кар’єри. Напередодні у мережі Facebook у нього з’явився пост, де він висловився не як популярний футболіст, а як громадянин нашої країни, висловився дуже чітко, дуже конкретно. Йшлося про те саме жорстоке побиття студентів, з якого все й почалося.  Коли я побачив це повідомлення, я одразу зателефонував Сашкові. Я запитав: «Саша, я прочитав Ваш пост. Я обнімаю Вас по-дружньому і прошу дозволу посилатись на Вас». І тоді, на Майдані, я цитував Сашині слова.

— В країні з тих часів відбулось багато змін. А як змінився український футбол з часу того Вашого приїзду?

— Звісно, я намагаюсь тримати руку на пульсі подій і зовсім не відчуваю тут себе чужим. Втім,  існує досить суттєва різниця між тим, коли ти дивишся футбол по телевізору та коли особисто перебуваєш на стадіоні і безпосередньо спілкуєшся з тренерами та гравцями на прес-конференції. Але можна сказати напевно, що ті люди, які очолювали наш футбол і ті, які прийшли замість них, всіма своїми закулісними іграми все одно не зможуть розвалити український футбол.  Футбол для українців не просто гра, це наше національне надбання, і такі його складові частини, як, скажімо, наше легендарне «Динамо», настільки колоритні, настільки професійні явища, мають такий запас міцності. що зламати все це нікому не вдасться.

— Можливо, гра збірної на цьогорічному Євро стала певним відображенням цих навколофутбольних процесів. Як Ви її оцінюєте? 

— Якщо стисло, то українські футболісти з тріском провалили цей турнір, виступили просто ганебно. Мій товариш, легендарний динамівець Вітя Каневський сказав ще після другої гри з Північною Ірландією, що вони так і не усвідомили, що є представниками всього народу і просто осоромили саму назву нашої країни.  Низку ігор чемпіонату Європи ми дивились в Одесі по телебаченню з іншим товаришем, вже згадуваним мною Анатолієм Шепелем. В оточенні місцевих любителів футболу і місцевих футболістів ми обговорювали ігри, обмінювались думками. І під час однієї з трансляцій Шепель сказав чудову фразу: «Мільйонери грають для жебраків». Це стосується і чемпіонів – португальців, і півфіналістів, і чвертьфіналістів, і наших футболістів, на жаль. Тренерам нині дуже важко ними керувати.  

— Можливо, певною мірою це стосується і колишнього наставника національної збірної України Михайла Фоменка. Але ж це все одно  не виправдовує його за результат на Євро, чи не так?

— Я з великою симпатією ставлюсь до Міші Фоменка з того самого дня, коли ще на початку 70-х познайомився з цим наднадійним захисником київського Динамо. Фоменко, на мій погляд, це один з найкращих тренерів, що, як кажуть, знає, любить і вміє «пахати». Я наведу лише такий приклад  його особливого погляду на речі, особливого характеру. Це футбольна бувальщина часів його недовгої тренерської роботи у Запоріжжі. Не хочу зараз згадувати ім’я президента тієї команди, але цей чоловік сказав дещо вельми неприємне щодо Фоменка у його присутності, просто на тренуванні, перед всією командою, втрутившись у спілкування Михайла Івановича з футболістами.  Уявіть, як це образливо – вислуховувати дурниці від якогось багатія, який купив клуб для того, щоб побавитись у футбол. Тим більше для такої особистості, як Фоменко – досвідченого, грамотного тренера, заслуженого майстра спорту, що увійшов в історію не лише українського, а, на мій погляд, світового футболу. Так от, після недоречної тиради  президента, Фоменко витримав невеличку паузу, потім наблизився до нього, демонстративно простягнув йому свисток і сказав: «Ви так впевнено себе почуваєте на футбольному полі. Тренуйте замість мене, з цього моменту я тут не працюю». І це була крапка.

Або ще один характерний епізод про бачення і розуміння Фоменком тренерського процесу. На базі «Динамо» у Конча-Заспі була побудована вишка біля одного з тренувальних полів. Побудована вона на вимогу тогочасного тренера київського «Динамо» Михайла Фоменка. Хоча лунали думки, нібито вона спотворює вигляд бази, не вписується в загальний дизайн. Тоді Фоменко сказав: «Це треба для роботи. Дивитися гру з тренерської лави, з рівня спортивного майданчика, мені недостатньо. Потрібен ракурс з верхньої точки для того щоб спостерігати за переміщенням футболістів, досліджувати командні дії, бачити малюнок гри». І ніхто вже з ним не сперечався, і Григорій Суркіс, який в той час був президентом клубу, його тоді підтримав. Це лише невеличкий штрих, але він багато що пояснює про Фоменка.  І ці замальовки зі справжнього футбольного життя я наводжу не просто так. Для відповіді на Ваше питання треба володіти не лише тією інформацією, що з’являється в мас-медіа, а більш достовірними даними, інформацією зсередини, як кажуть, з перших вуст, певним фактажем. Тому та лавина критики, що обрушилась на Фоменка після Євро – це дещо дилетантський підхід. Знову ж, не називаючи ніяких імен, я лише скажу, що і в даному випадку на нього намагались впливати і були якісь не лише спортивні, а й навколофутбольні речі, які далися взнаки.

— В будь-якому випадку, це вже минуле, історія, і з часом ми дізнаємось більше, ніж знаємо тепер. А як щодо майбутнього? Маю на увазі нового тренера збірної Андрія Шевченка. Немало критики лунало і щодо цього призначення.

— Відповідаючи Вам, і критикам цього призначення хочу, в свою чергу, задати таке питання. Чому, приміром, 40-річний Франц Беккенбауер без будь-якого досвіду міг очолити збірну Німеччини і досягти з нею успіхів, а Шевченко не може? Чи Лобановський, який без будь-якого досвіду очолив  першоліговий дніпропетровський «Дніпро», вийшов з ним у елітний дивізіон СРСР і увійшов там у першу шістку. Чому б Шевченку не зробити те, що вдалось іншим тренерам без досвіду? Зараз ті самі вболівальники часто-густо виступають на спортивних сайтах зі своїми дуже категоричними думками. Їм здається, що тільки вони все правильно розуміють, а от  тренери зі своїми рішеннями далекі від істини, бо не роблять того, чого хотілось би їм, вболівальникам.

— Те саме роблять і численні експерти на телебаченні, в електронних і друкованих ЗМІ…

— Так, на футболі у нас знаються всі, кому не лінь. Особливо «компетентним» є той, хто потрапляє на якісь важливі матчі, куди проблематично дістати квитки, та ще й у віп-ложу! На жаль, і у журналістському середовищі ми бачимо дещо подібне. Здогадки і домисли,   пошук смажених фактів і різноманітної «полунички» –   все це дуже далеке від справжньої журналістики. Бо тільки глибока журналістська робота може бути корисною як професіоналам   (тренерам, футболістам), так і вболівальникам. А всі ці смажені факти ні в якій сфері, тим більше у футболі, ніколи не допомагають справі. З Лобановським і Базилевичем ми могли годинами розмовляти про речі, які були би вельми цікавими вболівальникам, пресі, радіо, телебаченню. Але це нікуди не виносилось одразу. Я не боюсь в даному випадку казати, що я дилетант у футболі. Тому що ніколи не наважуюсь давати якісь рекомендації, повчати когось з футболістів, а тим більше тренерів. Необхідно усвідомлювати, що це абсолютно інша професія.  До мене усвідомлення цього прийшло ще за часів Маслова, легендарного «Діда», тренера милістю Божою, який буквально відчував футбол шкірою. Хочу розповісти Вам таку історію. Динамівці традиційно проводили весняні збори на узбережжі Чорного моря, у Гаграх. Взагалі, у міжсезоння там збирались усі кращі команди країни. Звісно, трішки доводилось місити багно, але все одно там можна було грати у нормальний, як для такої пори року, футбол. На той час я вже був завідуючим відділу спорту редакції газети «Комсомольское знамя».  Я їхав у Гагри із редакційним завданням, аби привезти звідти статтю самого Маслова або інтерв’ю з ним, а також для того, щоб зробити кілька репортажів про підготовку київського «Динамо» до сезону. Кияни тоді тричі поспіль стали чемпіонами СРСР – у 1966,1967 та 1968 роках. В Гаграх я спостерігав за тренуваннями, за зірками того часу, бачив як часто-густо після тренувань вони йдуть у ресторан «Гагріпша», повертаються звідти пізно увечері, підтримуючи один одного, голосно розмовляючи і досить різко висловлюючись на адресу Діда та деяких партнерів. Одного разу, через Рафаїла Фельдштейна (він майже 40 років  працював адміністратором «Динамо»), Маслов запросив мене у свій готельний номер. Рафу він послав за коньяком і ми з ним почали розмову, але без ніякого записника, щоб він зайве не насторожувався. Розмовляли про життя, про футбол, засиділись до півночі. А мені від його готелю до свого санаторію треба було досить довго повертатись. Віктор Олександрович розм’як трішки і каже «Я тебе проведу!». І ось ми йдемо, а я питаю у нього: «Чому Ви так ненавидите журналістів, не підпускаєте їх близько до себе?». Він починає лаяти журналістику і журналістів останніми словами, казати, що вони лізуть, куди їм не треба, не розуміючи нічого і своєю писаниною тільки шкодять і команді, і футболістам. Мовляв,  неможливо так працювати  і не припустимо, щоб хтось своїми лапами ліз у цей складний процес. Тоді я питаю: «А чому ж тоді Ви зі мною відверті? Чому ж Ви мене підпускаєте?». «Так ти ж не журналіст!», - відповідає Віктор Олександрович, - «Ти – свій, я батю твого знав, він теж динамівець. Я знаю, з ким говорю!». Я тоді повернувся до редакції зі статтею Маслова, яку було опубліковано. З тих пір я зрозумів, що в кожній сфері є свої  професіонали і не варто виплескувати на когось власні дилетантські спостереження. Інформацію про те, чи інше треба брати безпосередньо у тих, хто до цього причетний. Для мене у футболі це були такі люди, як Маслов, Рудаков, Серебряніков, Колотов… За великим рахунком і книги мої не про футбол, а про людей футболу і про особистості в футболі.

— В більшості з них центральною фігурою є Лобановський… 

— Так, мене часто називають біографом, літописцем Лобановського. Але для мене це були перш за все чесні, порядні та творчі взаємовідносини, коли кожна зі сторін поважала професійну діяльність одна одного. Знаєте, у мене є величезна провина перед великим Валерієм Васильовичем Лобановським. Я вперше сказав про це на творчому вечорі, присвяченому 65-літтю Лобановського, який я організував у Філадельфії. Ви добре знаєте, що у 1989 році  я був, називайте як завгодно, продюсером, прес-аташе, співведучим (разом з Олегом Марусєвим) прощального матчу Олега Блохіна.  Його проводжали  усією країною кілька днів поспіль. На бенефісі, який я назвав «Зірки естради – зіркам футболу», зі своїм словом до винуватця урочистостей виступив і Лобановський. Але мало хто пам’ятає, що в тому ж 1989 році, 6 січня, Лобановському виповнилось 50… Лобановським в його п’ятдесят вже все було завойовано, все досягнуто у світовому футболі. Він вже подарував світові свій величний, спільний з Базилевичем і Зеленцовим, спадок. Але хто тоді так, як годиться відзначив у країні Рад 50-літній ювілей великої людини, великого тренера? Ніхто. Тому скільки Господь Бог мені відпустив, я буду каятись перед цією людиною.

— Хочу ще запитати про Ваші книжки, де Лобановський є головним героєм. Фактично, вони доступні лише  читачеві  з пострадянського простору.  Жодної книги,  яка б розповідала цілому світові зрозумілою йому мовою про Лобановського-людину, Лобановського-особистість, немає… Чи не виконав би це завдання переклад англійською бодай якоїсь із Ваших книжок?

— Це дуже правильне, слушне запитання.  Знаєте, в США, втім, як і в будь-якій іншій країні, той, хто хоче займатись футболом, має отримати відповідну ліцензію, пройшовши спеціальний курс навчання. Так от, власники цієї ліцензії різних поколінь розповідають мені, що єдиний з радянських і пострадянських тренерів, якому на курсах присвячені окремі лекції, – це Валерій Васильович Лобановський. Що ж до перекладів… Колись мій старший син Юрій показав мені, що в інтернеті з’явились окремі глави з моєї книги «Два сезони» у перекладі англійською. Не питаючи у мене, його здійснив, як виявилось, один з моїх шанувальників, за що я йому дуже вдячний. Зараз в Канаді є інший прихильник моєї творчості, який готовий зробити повний переклад однієї з моїх книг, присвяченої Лобановському. Але… Згадую, як мою книгу «Футбол Лобановського» не захотіли видавати в Москві. Було це десь у 1989-1990 році. І тоді я знайшов одну заможну людину, яка  погодилась видати її в Києві. З його боку була умова, що він вкладає туди листівку з рекламою своєї фірми, а з моєї, що певна сума від продажу кожного примірника відраховується на потреби дому для дітей-сиріт «Малятко», яким я опікувався у той час. Так от, на жаль, ті люди, у яких є кошти, зараз дуже далекі від таких проектів.  Ситуація в чомусь навіть гірша, ніж за часів розпаду Радянського Союзу. Та все одно треба залишатись оптимістами. Можливо, все ж вдасться знайти мецената для видання першої книги про Лобановського англійською. Можливо, навіть, завдяки цьому інтерв’ю…      

Станіслав ГОЦУЛЯК.

 

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД

№ 

Команда

І

В

Н

П

М

О

1.

Динамо

21

19

1

1

47–7

58

2.

Шахтар

21

17

2

2

65–20

53

3.

Зоря

21

12

5

4

42–19

41

4.

Дніпро

21

12

4

5

35–19

40

5.

Ворскла

21

8

9

4

25–23

33

6.

Олександрія

21

7

7

7

25–25

28

7.

Карпати

21

6

5

10

22–32

23

8.

Сталь

21

5

7

9

20–28

22

9.

Олімпік

21

5

6

10

21–28

21

10.

Металіст

21

3

8

10

16–37

17

11.

Говерла

21

3

7

11

12–30

16

12.

Чорноморець

21

2

9

10

18–35

15

13.

Волинь

21

9

5

7

29–31

14

14.

Металург

21

0

3

18

7–50

3

№ 

Команда

I

В

Н

П

М

О

1.

Зірка

21

13

4

4

38–17

43

2.

Гірник

21

10

7

4

31–20

37

3.

Оболонь-Бровар

21

11

4

6

34–27

37

4.

Черкаський Дніпро

21

9

7

5

30–21

34

5.

Геліос

21

8

9

4

24–18

33

6.

Іллічівець

21

7

10

4

19–18

31

7.

Полтава

21

8

6

7

23–20

30

8.

Десна

21

8

4

9

18–21

28

9.

Миколаїв

21

8

6

7

24–20

27

10.

Нафтовик-Укрнафта

21

7

6

8

22–25

27

11.

Динамо-2

21

7

6

8

19–22

27

12.

Авангард

21

7

5

9

24–29

26

13.

Гірник-Спорт

21

6

6

9

20–22

24

14.

Тернопіль

21

6

4

11

13–32

19

15.

Суми

21

4

6

11

24–35

18

16.

Нива

21

2

4

15

10–26

7

№ 

Команда

I

В

Н

П

М

О

1.

Колос

18

13

2

3

42–15

41

2.

Скала

18

10

5

3

28–14

35

3.

Інгулець

18

9

6

3

23–10

33

4.

Верес

18

10

3

5

24–17

33

5.

Буковина

18

9

5

4

28–16

32

6.

Кремінь

18

8

5

5

28–21

29

7.

Арсенал-Київ

18

9

2

7

27–22

29

8.

Реал Фарма

18

8

3

7

20–19

27

9.

Мир

18

6

3

9

30–31

21

10.

Кристал

18

7

0

11

21–28

21

11.

Енергія

18

5

3

10

14–28

18

12.

Барса

18

4

3

11

9–32

15

13.

Арсенал-Київщина

18

4

2

12

15–31

14

14.

Нікополь-НПГУ

18

1

4

13

11–36

7