Юрій ВІРТ: «Довше пограти за «Шахтар» не дозволили «хрести» і туберкульоз»
247 
— Юрію, все-таки, хто запросив у «помаранчево-чорний» клуб (зустрічаються різні версії)? І яка в цьому роль наставника Анатолія Бишовця?
— Визначальна: Анатолій Федорович був ініціатором переходу. Я тоді вже мешкав у Донецьку, проте захищав кольори іншої команди — «Металурга». Потім розповіли, що скаути «гірників» стежили за мною півроку. Їх не зупинив навіть розрив хрестоподібних зв’язок, через що я кілька місяців не грав. На мою користь спрацювало те, що кінець тієї ж першості-1998/1999 провів на пристойному рівні.
— Перейшовши в «Шахтар», одразу стали основним, одсунувши в безнадійний запас Дмитра Шуткова. Останній — клубна легенда. Не конфліктували з ним?
— Не виникало нічого подібного! По-перше, Діма — не просто професіонал, а й дуже вольова людина: він і після мене довго виступав, приносячи багато користі. По-друге, у команді склалася хороша психологічна обстановка, тому всі працювали, ніхто ні на кого не ображавсь… Я прийшов на нове робоче місце, почав успішно грати (у трьох стартових матчах ми тричі перемогли), виграв конкуренцію, тож пішло-поїхало… Чесно скажу: з тим же Шутковим досі маю прекрасні взаємини.
— Чому ж «гірняцька» кар’єра склалася за принципом «яскраво, та недовго»? Сезон- 1999/2000 — 30 матчів у чемпіонаті з 30-ти, 2000/2001 — 26 із 26-ти, 2001/2002 — вісім із 26-ти, наступний же рік ви знов у складі сусідського клубу…
— Проти мене зіграв комплекс причин. Почалось із рецидиву тих же «хрестів»: другу половину осені 2001-го лікувався, коли ж повернувсь у стрій, зіграв два матчі в Кубку і… відпустка. Щойно вона закінчилася, проходжу медогляд і шок: у мене туберкульоз легенів. Після цього не до футболу було: чотири наступні місяці інтенсивно приймав гормональні препарати — пігулки та уколи (лікарі казали, мовляв, без цього ніяк). А подібні речі не минають безслідно: моя бойова вага — 82 кілограми, за наслідком лікування додались іще 13. У цей період клуб змінив наставника — приїхав італієць Невіо Скала. Влітку 2002 року мене просто виставили на трансфер, і вже невдовзі я повернувся в «Металург».
— Однією з причин недовгої «шахтаріади» вважається відсутність повноцінної воротарської школи: мовляв, у Львові такої немає й ніколи не було. Тому почастішали ігрові помилки…
— Відповім по пунктах. Перший: у мене, так склалося, не достатній, як для кіпера, зріст — 182 сантиметри, тобто я в принципі програвав вищим колегам. Другий пункт: що означає «у Львові немає воротарської школи»? А де вона є? Зрозумійте епоху: я формувався тоді, коли ніде в Україні не було спеціальних тренерів, які працюють винятково з воротарями. У дитинстві та юності мною займалися класні фахівці — Володимир Безуб’як, Володимир Журавчак, Андрій Каримов, але то була частина роботи з усією командою. Приблизно таке практикували в інших клубах. То що, всюди «не було школи»? Знаєте, сьогодні, коли в кожній віковій групі кожної ДЮСШ є наставники, котрі займаються окремими ланками, результату в плані хороших гравців чомусь менше, ніж раніше!
— Іще багато говорили, мовляв, Вірт — «канонічний» зразок воротаря національної формації: в грі на лінії — геній, однак щодо дій на виходах…
— У Львові мене вчили: краще десяток разів вийти на м’яч і раз помилитися, ніж узагалі не виходити! От я й діяв за таким принципом — не боявся йти на верхові м’ячі. Безумовно, цей ігровий елемент ніколи не був моїм «коником», але я би не сказав, що аж так часто помилявся.
— У дебютному для донбаського ФК «золотому» чемпіонаті-2001/2002 виступали три кіпери: ви, згаданий Шутков і поляк Войцех Ковалевський (на рахунку двох останніх по дев’ять зустрічей). Як усі уживалися, наскільки нормальний отакий стан справ?
— То не була звичайна ротація, коли людей тасують од поєдинку до поєдинку. Я стояв на старті, потім Шутков, затим підписали поляка, котрий у фіналі Кубка з «Динамо» травмувався, тому до завершення сезону в рамці знову був Діма. Взагалі в кожному колективі має бути мінімум два сильні голкіпери — всяке може трапитися (травма, дискваліфікація), так було й у нас.
— 2008-го ви знову в «Шахтарі». Проте за п’ять років зіграли всього кілька офіційних матчів. У чому був сенс оцього кроку?
— Ну уявіть: мені 34, я виступаю за «Металург», і тут надходить запрошення від одного з найкращих клубів Східної Європи! Хіба я міг відмовитися? Хіба міг довго розмірковувати? Знав, куди й на що йду: за місце у воротах «гірників» боролись Андрій П’ятов і Рустам Худжамов — гравці національної збірної, отже, я чітко усвідомлював свою роль третього. Крім того, допомагав тому ж Шуткову вчити молодших колег. Спочатку підписав угоду на три роки, затим продовжив іще на два. Й за весь цей час, повірте, не пропустив жодного тренування!
— Впродовж кар’єри в лавах «помаранчево-чорних» довелося працювати з п’ятьма тренерами: зі згадуваними Бишовцем та Скалою, а також із Олексієм Дрозденком, Віктором Прокопенком та Мірчею Луческу. Кілька слів про кожного, будь ласка.
— Першому я найбільше вдячний — і за запрошення, й за подальшу довіру. Третій із перерахованих працював недовго і як в. о. Віктор Євгенович — теж особлива людина: довіряв, підтримував навіть опісля не зовсім вдалих матчів. Зліпив чемпіонський «Шахтар» — команду, котра не просто декларувала боротьбу за «золото», реально вела її. Жаль, що так рано пішов од нас… Італійський фахівець увійшов у підручники реалізацією мрії: з ним ми таки виграли національну корону! А румун… Здається, про нього вже все сказано! Фахівець, який уміє здобувати результат і працювати так, аби футболісти зростали.
— Під стягами національної команди ви зіграли всього два поєдинки, бо столичні тренери зав-
жди віддавали перевагу києводинамівцям (спочатку Олександрові Шовковському, потому Віталієві Реві). Чому?
— Як сказати… Й отих двох матчів не було б, якби не доля! У вересні 2001 року збірна мала здвоєний тур — зустрічі з Білоруссю в Мінську та з Вірменією у Львові; для підготовки викликали трьох воротарів — тих же Шовковського й Реву плюс Валерія Воробйова з московського «Торпедо»; й ось Сашко зазнав травми, а на його місце терміново беруть мене. Трохи здивувався: Валерій Лобановський, який очолював команду, запросив до себе в кабінет, сказавши, мовляв, готуйся, саме ти гратимеш. Я вийшов, не пропустив жодного м’яча, ми виграли. Другого запрошення не отримав.
— Побутує версія, що справа в комплекції: нібито Васильович не визнавав голкіперів зі зростом нижче 190…
— Хтозна! Я не нього зла не тримав і не тримаю. Він мав своє бачення футболу, в якому, мабуть, для мене не було місця.
— Замислювалися над тим, де і коли зіграли найкращий матч? Громадськість оцю роль відводить виїзду в Лондон 20 вересня 2000-го.
— Ніколи про таке не думав, утім, є слушність у громадській думці… Особливість згаданої зустрічі в тому, що після неї не тільки я повірив у свої сили — вся команда. Ми ж (новачки Ліги чемпіонів) у меншості іще до 89-ї хвилини вигравали 2:1 у такого суперника! Пам’ятаю, щойно відбив другий удар по воротах, відчув упевненість: можу!
— Пам’ятаєте, що за підсумком того ж 2000 року газета «Український футбол» визнала вас найліпшим голкіпером держави?
— Більше того: в Донецьку маю невеличкий персональний музей, де саме на призі за перемогу в читацькому референдумі висять усі завойовані медалі.
— Зберігаєте цінні речі там, де триває війна?! Мародерів не боїтеся?!
— Поки все гаразд, слава Богу! Сьогодні мій дім — Львів, але за Донбасом сумую. Чекаю миру…
— На противагу більшості екс-футболістів, серйозно підтримуєте спортивну форму, займаєтесь у тренажерному залі. Тому не схожі на, скажімо, Сергія Ателькіна чи Геннадія Орбу.
— Ви забули згадати Володимира Мазяра! Кажучи по щирості, був період, коли запустив себе: набрав вагу, почувався некомфортно. Тепер підтягнувся майже до такого стану, який мав за часів ігрової кар’єри. У спортзал ходжу без вихідних. Навіть більше: без уранішньої пробіжки цілий день якось не так минає…
Володимир БАНЯС.