Дмитро ТЯПУШКІН: «Дякую Україні за довіру»

Здобуття титулу чемпіона Росії, гучний трансфер із Тернополя в Москву, участь у першому офіційному матчі збірної України, ігри проти «Баварії» Лотара Маттеуса й «ПСЖ» Джорджа Веа, а також феєричний двобій «Динамо» — «Спартак» імені Леоненка — Реброва. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Дмитром Тяпушкіним — одним з найкращих воротарів-антипенальтистів в історії України та Росії, в якому він розкаже про зміну громадянства, звинувачення в здачі матчів, методи виховання молодих партнерів, тренерські таланти Леоніда Буряка й Олега Романцева, а також багато інших фактів футбольного життя.

«Ніколи не хотів забивати м’ячі»

— Дмитре Альбертовичу, здрастуйте! Вітання з України. Розкажіть, будь ласка, як поживаєте?

— Приємно, що в Україні не забувають про мене. Дякую, в мене все нормально. Останнє моє місце роботи — футбольний клуб «Мордовія» з міста Саранська.

— Працювали в «Мордовії» тренером воротарів?

— Так. У мене було чітке завдання — вивести на новий рівень воротарів саранської команди, яка тоді виступала в нижчому дивізіоні. Тепер у «Мордовії» новий тренерський штаб, який очолює добре відомий в Україні Юрій Максимов.

— Од професійного футболу ви відійшли?

— На даний момент я перебуваю вдома, у Москві. Зустрічаюся із футбольними людьми, готую себе до подальшої професійної діяльності. Поки — безробітний.

— Але найближчим часом плануєте повернутися у великий футбол…

— Безперечно.

— З Україною вас вже не пов’язує нічого. Єдине, що залишається, це — згадувати. Часто повертаєтеся думками у 1990-ті?

— Постійно згадую про Україну. Я її ніколи й не забував. Це знаменна сторінка в моєму житті. Спостерігав за матчами збірної України в плей-оф за вихід на чемпіонат світу з великим задоволенням. Гра мені дуже сподобалася. Вірив, що буде позитивний результат. Але це — футбол, на цьому не варто зациклюватися. Проте дозволю собі висловити власне бачення ситуації. Свого часу в Бєлгороді я працював із Михайлом Івановичем Фоменком, і скажу, що він — прекрасний тренер. Шкода, що не вдалося обіграти французів.

— Ви народилися у Саратовській області, в місті Вольськ — цементній столиці Росії. Які спогади про дитинство?

— У радянські роки перші кроки кожного футболіста розпочиналися однаково — з вулиці. Зараз, коли гуляю зі своїм маленьким сином, у Москві дуже рідко бачу дітей з м’ячем. Раніше постійно відбувалися імпровізовані турніри — будинок на будинок, двір на двір. Футбол був улюбленою забавою дітей. У юному віці разом із батьками я переїхав у Красноярськ. Там записався у футбольну школу.

— Місце у воротах ви зайняли на першому занятті чи тільки із часом за вказівкою тренера стали воротарем?

— Скільки себе пам’ятаю, стільки граю у воротах. Ще з двору, коли грав у футбол зі старшими. Ніколи не хотів стати нападником. Забивати м’ячі — це не моє. Мій син Іван, якому незабаром виповниться 6 років, відвідує футбольну школу московського ЦСКА, де я колись працював. Сподіваюся, що він знайде себе у футболі.

— Можливо, причина вибору вашого футбольного амплуа була зумовлена зростом? У професійному футболі ви зі своїми 195 см, як і належить воротареві, були найвищим у командах, за які виступали…

— Старші хлопці думали, що вони краще зметикують біля чужих воріт у ролі форвардів. А мене відрядили захищати тили, щоб я не заважав їм. Я не пручався, та зовсім не шкодую, що не мав шансів проміняти воротарські рукавиці.

«Бубукін — великий тренер»

— У Красноярську виступали у складі місцевих «Енергії» й «Автомобіліста». Проте 1985 року несподівано залишаєте професійний футбол…

— Причина проста — служба в армії. Три роки я віддав морфлоту. Був період, коли служив у спортроті, що базувалася у Владивостоці. Останній рік служби провів у Центральному спортивному клубі армії Москви. Відтак, 1987 року почав виступати за дубль ЦСКА.

— Служба в морфлоті, певне, стала для вас справжньою школою життя?

— Ви сказали дуже влучно. Не побажаю нікому такого. Не знаю, яка обстановка в нинішній армії, але тоді було дуже непросто.

— Попри те, що ви грали в дуб­лі ЦСКА, талановитих футболістів там вистачало: Ігор Корєєв, Тимерлан Гусейнов, Андрій П’ятницький, В’ячеслав Чанов…

— Сюди можна ще додати Сергія Шматоваленка… Хоч я й виступав за дубль, але залишався в основній обоймі гравців. Слава Чанов був основ­ним воротарем, а я був його дублером. Я відчував довіру тренерського штабу. Колектив був прекрасним — навіть зараз ми продовжуємо спілкуватися. Шкода, що серед нас немає вже Валерія Брошина. А спогади про той колектив у мене дуже хороші.

— Наставником ЦСКА був Валентин Бубукін — чемпіон Європи 1960 року, екс-тренер сімферопольської «Таврії» та львівських «Карпат». Як вам працювалося під його керівництвом?

— Валентин Борисович — великого розуму людина. Уже тепер, коли я пішов тренерською стежкою, дуже часто згадую про нього, відтворюю в пам’яті його тренування, його методи керівництва командою. У моїй кар’єрі були такі тренери, які робили акцент на голос чи інші нефутбольні способи управління командою. А ось Бубукін завжди спирався на людяні взаємини між тренером і гравцем. Для мене, молодого гравця, це було дуже важливо. Я не перебільшу, якщо скажу, що Валентин Борисович — великий тренер.

— 1988 року ви вперше приїхали в Україну. У харківському «Металісті» вистачало видатних воротарів: Олександр Помазун, Ігор Кутепов, Юрій Сивуха. Наставник харків’ян Євген Лемешко — теж у минулому чудовий голкіпер. Що корисного взяли для себе з того періоду кар’єри?

— У ті часи кожна команда вищої ліги могла похвалитися прекрасним добором гравців. Кожен із футболістів змушений був володіти індивідуальними якостями. Це стосується не лише воротарів. Зрозуміло, що конкуренція була шаленою. Розумів, що за спиною у старших колег Кутепова та Сивухи, а також молодого на той час Помазуна я не зможу мати ігрової практики. Тому протирати штани на лавці я не хотів, і поїхав у Чернігів.

— У складі місцевої «Десни», що виступала тоді в другій лізі, ви провели три сезони. Що запам’яталося із чернігівського періоду?

— Євген Пилипович Лемешко порадив мені поїхати в іншу команду. «Десна» виступала тоді в українській зоні другої ліги, зірок із неба не хапала. Проте саме у Чернігові я зрозумів, що таке футбол.

«На Буряка дивилися з відкритим ротом»

— 1991 року ви змінюєте Чернігів на Тернопіль. Очевидно, Михайло Дунець, який керував «Десною», запрошує вас до складу «Ниви»?

— Так, Михайло Михайлович зайняв пост головного тренера «Ниви», відтак покликав мене з собою.

— Початок 1990-х, розпад СРСР… Багато українських футболістів залишають рідну землю й шукають кращої долі у сусідній Росії. Ви, у свою чергу, заробляєте на хліб не вдома, а в Україні.

— Тоді всі футбольні процеси не мали міцного підґрунтя. Самі розумієте, що футбольне господарство перебувало в занепаді. Я добре пам’ятаю всі матчі першого незалежного українського чемпіонату, пам’ятаю дві зони, на які були поділені всі команди вищої ліги. «Нива» стабільно пройшла дистанцію, відтак місце в еліті зберегла. Із часом для клубу й для мене, зокрема, настають часи розквіту — команду спочатку приймає Леонід Колтун, а потім Леонід Буряк. На останнього ми дивилися, як на щось неймовірне, неземне. Відкривали рот і слухали.

— Пропоную зупинитися на персоні Леоніда Яковича Колтуна. Він — колишній воротар, тому його знання, мабуть, були особливо корисними для вас. Щоправда, доводилося читати, що Колтун — досить жорсткий тренер.

— Справді, він — жорсткий тренер. Колтун розумів завдання команди, правильно розставив акценти, побудував тренувальний процес і належним чином організував нашу роботу. Леонід Якович запросив у команду Антона Шоха, Євгена Яровенка, Сергія Тимофеєва, Сергія Полстянова. Це люди, які мали за спиною матчі у вищій лізі Союзу, могли підказати молодшим партнерам, бо володіли не лише майстерністю, а й досвідом.

— Футбольне господарство часів Колтуна в Тернополі було в надійних руках. Як змінилася ситуація з приходом Буряка?

— Разом із Колтуном пішло досить багато футболістів. Та Леонід Йосипович зумів згуртувати команду, яка показувала чудові результати. У своєму розпоряд­женні він не мав дуже досвідчених футболістів, але йому вдалося нас об’єднати у хороший колектив. Він запалив хлопців своїм бажанням. На виїзді ми грали досить непогано, а вдома про поразку навіть мова не йшла. «Нива» показувала результати, а гравці були на виду у солідних клубів. Сергій Леженцев поїхав до Києва в «Динамо», я й Владислав Тернавський поповнили склад «Спартака».

— Окрім цих футболістів, у складі тодішньої «Ниви» вистачало легіонерів із віддалених країн колишнього Союзу: казах Фанас Салімов, киргиз Тагір Фасахов. Ваш партнер по «Ниві» Андрій Василитчук розказував, що попри всі обставини, ваша команда була дружньою.

— У тому й справа, що попри таку «різношерстість» наш колектив був єдиним цілим. Чомусь мені тернопільська команда згадується з особливою приємністю. Дуже багато залежало від тренерів Колтуна та Буряка. Попри різну національність, ми завжди спілкувалися, товаришували за полем. Взаємини були теплими, щирими.

— Які спогади у вас залишилися про місто та вболівальників?

— Стадіон у Тернополі завжди був заповнений. У нас не було провалів чи випадкових злетів. Ми грали плавно, розмірено, могли похвалитися тим, що в команди виробився клас. Навіть якщо ми програвали, тернопільські вболівальники все одно заповнювали трибуни та підтримували нас у наступному матчі. Це відданість і віра в команду. Такі речі стимулюють.

— Напевно, добре пам’ятаєте драматичні матчі на стадії 1/8 фіналу Кубка України з «Дніпром». Перший матч у Тернополі ви провели відмінно й перемогли з рахунком 3:0. У матчі-відповіді в Дніпропетровську путівка в наступний етап ледве не вислизнула з ваших рук — «Нива» поступилася з рахунком 2:0…

— Тоді ми не дуже добре виступали у чемпіонаті, але на Кубок України вийшли з настроєм і обіграли суперника. До виїзної гри ми ретельно готувалися: за два дні до матчу заїхали на базу, на теоретичних заняттях розбирали «Дніпро» до деталей. Проте гру в Дніпропетровську провалили. Вихід у наступний етап коштував нам немалих нервів.

— Для вас особливими ставали матчі проти донецького «Шахтаря». Спочатку «Нива» перемогла, а ви парирували пенальті Олега Матвєєва. Пізніше пропустили м’яч на останній хвилині матчу від Сергія Онопка, відтак поступилися…

— Із «Шахтарем» завжди було дуже цікаво грати. Нам подобалося виходити на поле проти донеччан, дніпропетровців, киян. Такі матчі не забуваються, бо з такими командами граєш не кожен день.

«Ніколи не думав про зраду»

— Судячи зі статистики, такі матчі вас справді стимулювали. Ваша «суха» серія, що тривала більше 500 хвилин, включала матч із «Динамо», який закінчився нульовою нічиєю, а також ігри з «Вересом» і «Темпом», у яких ви відбивали удари з пенальті. Не в останню чергу завдяки такій серії «Нива» закінчила сезон на рекордному 7-му місці.

— Зараз, коли працюю в Росії з воротарями, то намагаюся вивчати їхню психологію. Згадую себе, як я діяв у певних ситуаціях. Люди, звичайно, є різні, але більшість воротарів краще проявляє себе в матчах із фаворитами. Мені теж подобалося виходити на матч із відомими суперниками. А подальші «сухі» ігри, про які ви згадуєте, це наслідок упевнених дій у матчі з лідерами. Отримав заряд, гарний настрій, отож і наступні матчі проходять із легкістю.

— Кілька років тому вболівальники тернопільської «Ниви» обирали найкращого воротаря незалежних чемпіонатів України. Перше місце з результатом 75 відсотків респондентів посіли саме ви.

— Мені приємно це чути. Я радий, що мою гру оцінили, бо мені хотілося, щоби «Нива» завжди перемагала. Мої партнери допомагали мені у цьому.

— Пропоную детально зупинитися на процесі прийняття вами українського громадянства. Як все відбувалося насправді?

— Я був гравцем тернопільської «Ниви», але на той момент мав радянський паспорт. За національністю я був, звичайно ж, росіянином. Мене вирішили викликати на збір до національної команди України. Тоді її почергово очолювали Йожеф Сабо, Олег Базилевич, Анатолій Коньков. Сам процес отримання українського громадянства виглядав дуже прос­то — мені поставили печатку в паспорті. Отримував запрошення на збори, їздив до Києва, грав у товариських, а потім і в офіційних матчах. Згодом, уже гравцем «Спартака», приїжджав на матчі української збірної.

— Ви демонстрували впевнену гру у складі «Ниви». Запримітити вас і запросити до лав російської збірної тамтешні керівники не хотіли?

— У Росії про моє існування знали, але викликати до збірної ніхто й не збирався. В Україні я отримав неоціненний досвід виступів на євроарені, особливо виокремлюються матчі відбору на чемпіонат Європи 1996 року. Тому я дуже вдячний Україні за довіру й таку можливість. Скажу чесно, віддав за неї всі свої сили й уміння.

— Думок про зраду не виникало?

— Ніколи. Навіть про таке не задумувався.

«Українська мова прийшла до мене сама»

— Що скажете про українську мову? Розуміли, могли спілкуватися?

— У нас із українською мовою прекрасні взаємини. Знав, розумів, спілкувався. Жити в Тернополі й не знати мови — нереально! Команда в нас була українською. Хлопці із Західної України були більшістю колективу, тому всі спілкувалися українською. Я приїжджав із Москви, сідав у таксі й розмовляв українською. Якщо ти потрапив у колектив, який спілкується однією мовою, нікуди не дінешся. Старожили команди Ігор Яворський, Ігор Цісельський, Ігор Біскуп, Роман Мацюпа казали мені: «Давай, спілкуйся по-нашому». У певний момент я й сам не зрозумів, яким чином почав спілкуватися й думати українською. Мова сама прийшла до мене.

— Після того, як ви стали гравцем «Спартака», в Тернопіль більше не навідувалися?

— У Москві я провів два тижні перш, ніж підписав контракт із «Спартаком». Олег Романцев сказав, що я підходжу йому. Залишалося речі тільки перевезти. Буквально на два дні я приїхав у Тернопіль. Із того часу, на жаль, у місто більше не повертався.

— У складі збірної України ви провели 7 матчів, чотири з яких були офіційними. Давайте підсумуємо загальну картину ваших спогадів про виступи під синьо-жовтими знаменами.

— Пригадую, найперше, непотрібну поразку литовцям у Києві з рахунком 0:2. Це був перший офіційний матч у історії збірної України. Причина такого ганебного результату — стан, у якому перебувало наше футбольне господарство. Ми дуже хотіли перемогти, вилазили зі шкіри, щоби виконати поставлене завдання, але команда тоді була розібраною й недостатньо зіграною.

— Який з трьох товариських матчів найбільше запам’ятався?

— Дуже добре пам’ятаю гру проти збірної Болгарії. Команда в них була просто неймовірною: Хрісто Стоїчков, Йордан Лечков, Красімір Балаков. Болгари добряче втомили мене в тій грі, але нічию — 1:1 — ми відстояли. Завдяки голу Юри Сака ми зрівняли рахунок. Це була остання гра болгар перед чемпіонатом світу (на тому мундіалі збірна Болгарії зайняла рекордне 4-е місце. — Л. К.). Дуже пристойно наша збірна зіграла у відбірковому матчі на чемпіонат Європи зі Словенією. Я, здається, тоді пенальті відбив, а матч закінчився з рахунком 0:0.

— Саме так. А ще в тій грі словенець травмував вас, врізавшись шипами…

— Головне, що ми тоді мали класний вигляд. Пригадую, Олексій Михайличенко на матч приїхав, також був Олег Протасов.

— 1995 року Україна грала черговий матч проти команди Хорватії, у складі якої виблискували Бобан, Шукер, Просінечкі. На жаль, ми поступилися з рахунком 4:0. А ще той матч пам’ятний тим, що тоді вперше футболку збірної України одягнув молодий Андрій Шевченко. Які спогади залишилися у вас від тієї загребської битви?

— Якщо не помиляюся, Андрій тоді грав правого хава, а позаду нього в захисті розмістився Олег Лужний. Чесно кажучи, не розумію, чому так усе сталося. Насправді, хорвати тоді були дуже потужними. Навіть попри те, що пенальті в мої ворота був наслідком провокації. Ми просто потрапили під каток. Ця гра дуже добре закарбувалася мені в пам’яті, пам’ятаю кожен гол. Я повинен був тоді зіграти краще. Усе ж таки чотири м’ячі пропустив.

— Остання ваша гра у складі збірної України також принесла небагато позитивних емоцій. Збірна Італії з Паоло Мальдіні, Фабріціо Раванеллі, Джанфранко Дзолою у складі перемогла українців із рахунком 2:0…

— Найважливіше те, що на початку гри ми мали два дуже хороші моменти, але не реалізували їх. У кінці матчу, коли Дзола опинився перед моїми воротами, я прорахував усе. Принаймні, так мені тоді здавалося. Йому треба було бити тільки в той кут, де я перебував. Його постріл був неймовірний! Зверніть увагу: ми поступилися литовцям та італійцям із однаковим рахунком із інтервалом у півроку. Але малюнок нашої гри й те, як ми діяли на полі, суттєво відрізнялися. Україна взірця вересня 1994-го та Україна, яка вийшла на поле в березні 1995-го проти італійців, це дві абсолютно різні команди.

«Із Каном обійнялися, похвалили один одного за гру…»

— Ваш трансфер із «Ниви» до «Спартака» певною мірою можна назвати унікальним. Яким було ставлення до вас старожилів «Спартака»: Стауче, Хлєстова, Аленічева, Пісарєва, Тихонова?

— А ще Онопка, Цимбаларя, П’ятницького, Никифорова, Рахімова… Це — високоінтелектуальні футболісти. Вони розуміли, що приїхав я на запрошення керівництва. Процес адаптації був доволі легкий. У мене прекрасні взаємини із цими людьми ще й зараз.

— Головним тренером тодішнього «Спартака» був Олег Романцев. Що скажете про цього відомого наставника?

— А що можна сказати про людину, яка 9 разів виграла чемпіонат Росії? Це прекрасний тренер, із яким цікаво працювати. Його гравці були настільки тренованими, що вони не могли помилятися. Ми все вміли, знали й робили. У Олега Івановича просто не могло бути провалів. Він чітко знав, кого бере в команду, знав, що його футболісти виконають поставлені завдання. Не скажу про всіх тренерів світу, але зроблю висновок на основі того, що знаю: Олег Іванович — це Олег Іванович. Тут інші слова зайві.

— Для багатьох українських уболівальників «Спартак» початку 1990-х асоціюється не лише з Романцевим і Тяпушкіним. Найперше, мовиться про матч групового турніру Ліги чемпіонів у Києві. Ваша команда впевнено перемагала киян із рахунком 2:0, ви навіть пенальті змогли відбити, але потім сталося щось неймовірне: дубль Віктора Леоненка і гол юного Сергія Реброва перевернули все з ніг на голову. Дуже цікаво почути думку учасника тієї незабутньої гри…

— Не знаю, чого нам не вистачило для перемоги. У тому матчі не було нашої центральної пари захисників Онопко — Никифоров. Натомість у старті вийшов молодий Сергій Чудін. Відчули, що перевага на нашому боці, розслабилися. Не скажу, що це була трагедія, але програвати такі матчі дуже образливо.

— У тому ж розіграші Ліги чемпіонів, окрім «Динамо», в групу до «Спартака» потрапили «ПСЖ» і «Баварія». Вашими суперниками були одні з найкращих гравців світу. Як наслідок, із німцями ви двічі граєте внічию, а французам двічі поступаєтеся…

— Порівняю цю ситуацію з тією, яка виникла в нинішньому розіграші Ліги чемпіонів. Московський ЦСКА потрапив у групу до «Баварії» та «Манчестер Сіті». Команда просто не готова до такого рівня, бо внут­рішній чемпіонат суттєво відрізняється від того, що має місце в Європі. Не скажу, що «Спартак» тоді обігравав всіх однією ногою, але рівень гравців «ПСЖ» і «Баварії» був у рази вищий. Джордж Веа та Давід Жинола формували атакувальну міць французької команди. Під ними розміщувалися Раі, Валдо, Ле Гуен. Це зірки того часу. Ми просто не справлялися. У «Баварії», наприклад, партнерів вели за собою Лотар Маттеус, Мехмет Шолль, Маркус Бабель.

— Вам удалося поспілкуватися до чи після гри з вашими колегами: Олівером Каном із «Баварії» та Бернардом Лама з «ПСЖ»?

— Не було майже ніяких діалогів. Із Каном обійнялися, похвалили один одного за гру, обмінялися футболками, поплескали по плечу й розійшлися в різні боки.

— Попри впевнену гру в рамці «Спартака», настав час, коли ви залишили лави «червоно-білих»…

— На той момент у команді був такий воротар, як Станіслав Саламович Черчесов. Я не знав, які в мене перспективи, а сидіти в нього за спиною бажання не було. Надійшла пропозиція із ЦСКА з гарантією першого номера. Тим більше, команда в армійців була боєздатною: молоді Радімов, Семак, Бушманов вели команду до нових висот. Відчув, що все в мене там складатиметься добре. Не шкодую, що відважився на перехід.

«Мамчур — людина без слабких місць»

— У складі ЦСКА разом із вами тоді виступав уродженець Дніпропетровська Сергій Мамчур. Проте його життя обірвалося в 25 років…

— Сергій, Царство Небесне, був прекрасним футболістом і чудовою людиною. Коли згадую Мамчура, то складається враження, що людина не мала слабких місць. Завжди допоможе, не створює ніяких конфліктних ситуацій, на полі завжди працює, не покладаючи рук… Спілкування з ним приносило лише задоволення.

— 1997 року ви знову змінюєте клуб. «Динамо» стає третьою московською командою у вашій кар’єрі. Саме тоді журнал «Огонёк» визнає вас найкращим воротарем Росії та нагороджує призом імені Льва Яшина. Проте, крім позитиву, був один негативний момент. У інтерв’ю ваших колишніх партнерів довелося прочитати, що віце-президент динамівців Микола Толстих звинувачував вас, Юрія Ковтуна й Андрія Кобелєва у здачі матчів. Після цього наміру залишатися в «Динамо» у вас не було…

— Не знаю, чи Микола Олександрович і зараз так вважає й чи вважав тоді, але я можу зізнатися й сказати відверто: за всю кар’єру я не здав жодного матчу! Нехай так, припустимо, ми здаємо матчі. Тоді чому Ковтун потім переходить у «Спартак», а Кобелєв опиняється в «Зеніті»?! Невже таким відомим командам були потрібні зрадники? Я не Господь Бог, тому нехай це залишиться в минулому і в головах тих, кому це потрібно. Окрім сміху, дана ситуація в мене, Ковтуна й Кобелєва іншої реакції не викликає.

— Доводилося читати інтерв’ю екс-футболіста московського «Динамо» та полтавської «Ворскли» Віталія Гришина. Ваш партнер розказував цікаву історію: Гришину щойно виповнилося 18, він відчув себе зіркою, але під час одного з матчів ви гукнули йому, щоби він негайно зустрічав суперника, на що Віталій кинув у вашу сторону: «Замовкни!» Після гри в роздягальні ви підійшли до молодого партнера й приставили йому до обличчя кулак. За словами Гришина, в той момент він все зрозумів…

— Таких випадків у моїй кар’єрі вистачало. Коли молодий футболіст потрапляє в основний склад, то він забуває, що його оточують старші партнери, які можуть щось корисне підказати. Саме підказати, а не принизити чи образити. Це ділова робоча розмова. Деякі хлопці не сприймають такі підказки. Але, на щастя, все завжди завершувалося мирно.

— У складі того ж «Динамо» ви брали участь у матчі Кубка УЄФА проти «Полонії». Читав, що польські журналісти помилково, чи то жартома, «відкусили» від вашого прізвища дві перші букви, тож футболіст Тяпушкін перетворився на Пушкіна…

— Якщо чесно, то забув про цю кумедну історію. Мабуть, не звернув тоді на це увагу.

— У московському «Динамо» вашим партнером був нігерієць Лакі Ізі­бор, який став тоді одним із перших легіонерів на просторах колишнього СРСР. Кілька місяців тому з Нігерії прийшла звістка про те, що Лакі покинув цей світ. Ізібор був помітний у колективі?

— Я теж читав, що Лакі вже немає з нами. Щодо спогадів, то скажу, що таких накачаних людей я ніколи не бачив. Складалося враження, що він із тренажерного залу не виходив. Ізібор був сильним і потужним футболістом. Тим більше, до того, як приїхати в Росію, він виступав у серії «А». Із часом Лакі призвичаївся до наших буднів, вивчив російську мову. Цікавою людиною він був.

— У складі московського «Динамо» ви брали участь у матчі Кубка УЄФА проти «Реал Сосьєдаду», де виокремлювався Дарко Ковачевіч. Щоправда, вже на 15-й хвилині вас замінили. На той момент москвичі поступалися — 2:0…

— Я вийшов на той матч травмований. У мене боліла нога, але після наради з тренерським штабом ми вирішили, що все минеться. Іспанці виконали навісну передачу, я побіг на вихід і відчув сильний біль. Зрозумів, що грати не зможу… Ковачевіч просто «розірвав» нас.

«Секретів відбиття пенальті на мав»

— Судячи зі статистики, ви — один із найкращих воротарів України та Росії, котрі спеціалізуються на відбитті пенальті. У чому секрет такого вміння?

— Не скажу, що спеціально відпрацьовував «одинадцятиметрові». На тренуваннях хлопці просто підходили й просили потренуватися в пробитті пенальті. Я не особливо любив це робити. А ось у грі в мене був кардинально інший настрій. Намагався перехитрити гравця, що пробиває. Пильно дивився, вивчав, аналізував, у який кут битиме.

— 1999 року, коли ви грали за саратовський «Сокіл», у матчі проти «Рубіна» стався епізод, що суттєво наблизив час вашого прощання з футболом. На 89-й хвилині гри ви розірвали ахіллове сухожилля. Що тоді сталося?

— Перед «Соколом» були поставлені серйозні завдання. Команду очолював Володимир Григорович Федотов, світла йому пам’ять. Він зателефонував мені й сказав, що команда боротиметься за вихід у вищу лігу. Я відгукнувся на таку пропозицію й зробив це повністю виправдано. У домашній грі я пішов на вихід на останніх хвилинах матчу, відтак зазнав тяжкої травми. Після тривалого відновлення керівництво запропонувало мені місце в тренерському штабі команди.

— Наостанок хотів би почути від вас відповідь на профільне запитання. Ви слідкуєте за українським футболом, отож можете висловити думку щодо того, на якому рівні перебувають українські воротарі. Кого виокремите, в першу чергу?

— Коли є можливість, я слідкую за українським чемпіонатом, бо він для мене не лише рідний, а й викликає звичайний уболівальницький інтерес. Прекрасним воротарем вважаю Андрія П’ятова. Подобається гра Максима Коваля. За нього я спокійний, бо з ним працює Михайло Леонідович Михайлов. В Україні існує справжня воротарська генерація. Візьміть, наприклад, Олександра Шовковського. Окрім того, в збірній працює Юрій Сивуха, який має достатньо знань і навиків для того, щоби виховати гідну зміну.

— Поділіться, будь ласка, планами. В Україну приїхати не збираєтеся?

— На даний момент залишатимусь у Москві, але хотів би поїхати в Київ до свого друга. Звичайно, хотілося би навідатися на землю, яку вважаю своєю другою батьківщиною.