ГлавнаяУкраинаУПЛЭксклюзивЕМЕРСОН Луїс Фірміно: «Коли їхав в Україну, то боявся, що про мене забудуть»

ЕМЕРСОН Луїс Фірміно: «Коли їхав в Україну, то боявся, що про мене забудуть»

На нашій землі Емерсон провів порівняно небагато часу, проте ось уже 18 років ми з ностальгією згадуємо про земляка Пеле, який перевернув наше уявлення про легіонерів

Уявіть собі на мить український чемпіонат без бразильців. Це — наче ліс без дерев чи річка без води.

1996-го в Дніпропетровськ приїхав перший в історії українського футболу представник «найфутбольнішої» нації у світі. Як не дивно, Емерсон був доволі якісним і потужним придбанням дніпропетровців. Його гра, мабуть, стала однією з небагатьох яскравих миттєвостей на зорі вітчизняного футболу.

Не без ностальгії розказує про український етап кар’єри і сам Емерсон. Допомагає йому дружина Стефані, німкеня, що сходу перекладає на англійську португало- і німецькомовний спіч чоловіка. Уперше для української преси бразилець Емерсон згадує про найяскравіші моменти своєї кар’єри, левову частку якої займають виступи у футболці дніпропетровського «Дніпра».

«Бразильське суспільство має багато спільних рис
із українським»

— Емерсоне, коли чуєте слово «Україна», що найперше спадає на думку?

— До вашої країни я прибув із Японії. Ще вдома, в Бразилії, дізнався дещо про Україну від гравців «Дніпра», котрі приїхали до нас на збори. І вже коли приїхав в Україну, то від місцевих довідався більше про неї. Перше, що мене найбільше вразило по приїзді, це — клімат. У Дніпропетровську тоді було доволі спекотно, й тому погода мені здалася дуже схожою на бразильську. Окрім того, мене вразила гостинність українців, товариськість місцевих гравців і мешканців міста, що також дуже нагадало мені Бразилію. Тому, за відсутності достатньої інформації про вашу країну, я був доволі приємно вражений.

— Чи відомо, що ви були першим бразильським легіонером в українському футболі?

— Серйозно? Навіть не здога-
дувався.

— Що вас найбільше вразило в Україні?

— Ну, звісно, не можна не згадати про контраст між зимовим холодом і літньою спекою. Також, коли я мешкав на тренувальній базі дніпропетровського «Дніпра» зі всіма іншими гравцями, кожен мав свою кімнату, як у готелі, тож коли всі їхали додому на три дні, я був змушений залишатися там наодинці. А ще в Україні мене неприємно вразила схожість українського суспільства з бразильським: багато бідних людей борються за звичні речі, які мають по праву належати кожній людині, такі як їжа, робота, охорона здоров’я. Багато людей банально не мають доступу до цих речей. Мені це дуже близьке ще з тих часів, коли я жив в Бразилії. Водночас, є багато заможних людей, які можуть дозволити це все з надлишком. Тобто, існує значний соціальний контраст.

— Емерсоне, розкажіть про своє дитинство. Чи було воно звичним для пересічного бразильського хлопчика?

— О, та я можу цілу книжку про це написати! Я походжу з простої родини. У нашій сім’ї були приклади, коли мої рідні досягали великих успіхів у футболі, отже, я розумів, що це можливо. Вони були хорошими футболістами, але їх не можна було ставити в приклад стосовно того, як вони розпоряджалися славою й заробленими коштами. Мене та моїх братів і сестер виховувала одинока матінка, яка була нам і матір’ю, і батьком. Вона спрямовувала мене в правильне русло. Вона мотивувала нас, хотіла прищепити нам таку рису, як порядність, і прагнула, щоби ми завжди мали змогу обирати. Навіть коли було скрутно з роботою та грошима, матуся робила все можливе, щоби ми почувалися захищено і сама «тягнула» нашу родину. Я виріс у кримінальному районі. Моя мати була змушена тяжко працювати медсестрою цілісінький день. Вона дуже турбувалася про нас, і боялась, аби ми за її відсутності не проводили час у поганій компанії та щоби не обрали помилковий шлях у житті, пов’язаний із наркотиками, злочинами і подібними речами. Та ми завжди поважали й слухали нашу матір.

Чому обрали саме футбол?

— Я був завжди амбітним щодо футболу. Я починав грати на вулиці, в малих клубах, не уявляючи, що можна справді досягти чогось вищого. У моїй родині багато хто казав, що мільйони бразильців із заможніших сімей і з кращими умовами намагаються стати відомими футболістами. Вони дивувались, як я взагалі можу про таке мріяти?! Однак моя мама завж-
ди казала: «Якщо ти тяжко працюватимеш, то Бог благословить тебе, й ти зможеш цього досягти». І, пам’ятаючи про ці слова, я зосе­редився на футболі, почав грати щодня і це стало моєю пристрастю. Я родом із бразильського містечка Кампінас, яке славиться великою кількістю хороших футболістів. Грав у малих дворових командах, поки мене не запримітили представники провідної команди міста. У 12-річному віці я підписав контракт, а за якийсь час отримав виклик із юнацької збірної Бразилії гравців віком до 17-ти років.

«У Японії моїм найкращим другом був Хідетоші Наката»

— Коли саме на вас звернули увагу представники «Сан-Паулу»?

— Наша збірна вирушила на місяць у турне Європою. Після повернення додому мене запросили в провідну команду штату «Сан-Паулу». Саме тоді вперше отримав гроші, тож зміг придбати квартиру у Сан-Паулу, куди ми з матір’ю переїхали. Можна вважати, що в той момент офіційно почалася моя професійна кар’єра. Після двох років виступів у «Сан-Паулу», коли мені було 16, мене помітив дуже відомий бразильський тренер Теле Сантана. Він відповідав за всі команди: починаючи від юнацької та закінчуючи основною. Він запитав: «Чому цей хлопець не грає в дорослій команді?» У відповідь йому сказали, що я ще занадто молодий і недосвідчений. Теле Сантана сказав, що треба дати мені шанс проявити свій талант. Попри мій вік, мені дозволили зіграти чотири гри.

— Яким чином ви опинилися в Європі?

— Під час одного турніру, де брав участь «Гамбург», представники нашого клубу налагодили контакти з німецькою командою, відтак мене запросили до Європи.

Ваш дебют відбувся 1991-го… 17-річний хлопець із Бразилії дебютував у бундеслізі матчем проти таких зірок, як Хайко Херліх, Крістіан Вьорнс, Мехмет Шолль, Олівер Канн. Як ви почувалися?

— Я усвідомлював, що це великі й відомі гравці… Я мав можливість у Німеччині грати з багатьма індивідуально сильними футболістами. Насправді все було вражаюче та навіть краще, ніж я собі уявляв. Коли побачив уперше стадіон, таку кількість уболівальників… Узагалі цей рівень бундесліги, якість життя в Гамбурзі — все було приголомшливо. Тоді мені було тяжко — почувався самотнім.

— 1995-го, після виступів у Німеччині та повернення на батьківщину, їдете в Японію. Що спонукало вас так кардинально змінити обстановку? Які враження залишилися від Країни сонця, що сходить?

— Японія — чудова країна, де я провів один із найкращих періодів у своїй кар’єрі. Порівняно з Бразилією, Японія дуже віддалена не тільки в просторі, а й у футбольному плані держава. У японській лізі я грав проти багатьох хороших бразильських футболістів, якими захоплювався. Приїхав посеред сезону і відіграв там друге коло. Мені казали, що я замолодий і було би непогано, якби я повернувся за два роки.

— Тим не менше, ви зуміли стати основним гравцем «Беллмаре Хірацука»…

— Так, проте наша команда грала доволі слабко. Щоправда, у сезоні-1994/1995 «Беллмаре Хірацука» став володарем Кубка Імператора, що дозволило нам брати участь у азійському Кубку володарів кубків, який наша команда також виграла (Емерсон у півфіналі відзначився покером. — Л.К.). Коли сезон завершився, хотів підписати новий контракт із японцями, проте в мене виникли непорозуміння з тренером.

— Саме тому ви залишили Японію?

— Наприкінці сезону було досягнуто згоди з одним із клубів. Я вже почав збирати речі, але тренер «Беллмаре Хірацука» вчинив не зов­сім чесно. Він змінив ціну, почав незрозумілі махінації з відсотками… Таким чином наша домовленість зір­валася. У Японії футбол, до речі, є своєрідною забавою, тож мені особливо запам’яталися пристрасні вболівальники, які віддано підтримували нас. Усе було організовано на високому професійному рівні, й тому я почувався комфортно. Загалом, це був дуже хороший період у моїй кар’єрі.

— Вашим партнером у «Беллмаре Хірацука» був 18-річний Хідетоші Наката, який згодом став одним із найкращих японських футболістів у історії…

— Так, він мешкав зі мною в одній кімнаті в готелі, ми дуже здружилися, стали найкращими друзями, й він, по суті, знайомив мене з Японією. Наката був молодим, але вже тоді було видно, що в нього є свій стиль гри та високий потенціал. Я не сумнівався, що він стане великим футболістом. Мені дуже приємно, що ми товаришували з Хідетоші.

«Полунін, Скрипник
і Паляниця — великі гравці»

— Наступною командою у вашій кар’єрі став дніпропетровський «Дніпро». Яким чином ви опинилися в українському чемпіонаті?

— Я повернувся з Японії, провів місяць вдома, в Бразилії. Якраз тоді, як уже казав, «Дніпро» подорожував Бразилією та провів товариський матч проти збірної клубів нашої країни. Це була вражаюча гра, яка закінчилася перемогою бразильців із рахунком 1:0. Хотів би відзначити, що українські футболісти грали з високою самовіддачею, й до цієї зустрічі тоді була прикута велика увага, був ажіотаж… Бразильські вболівальники тоді, мабуть, уперше дізналися про Україну. Саме тоді виник варіант із моїм переїздом у Дніпропетровськ…

— У вас не було переживань із цього приводу?

— Якщо чесно, то трохи переживав. Оскільки я не мав багато інформації про український футбол, хвилювався: якщо поїду в Україну — я загублюсь і про мене забудуть. До вашого футболу на той час було прикуто мало уваги. Але в мене склалися прекрасні стосунки з тренером «Дніпра» Берндом Штанге. Він мені пояснив: якщо робитиму свою роботу добре, то мене помітять і в Україні. Не буду лукавити — ваш чемпіонат був справді складним для мене. Однак Штанге запевнив мене: якщо гратимеш добре, то тебе обов’язково помітять і на батьківщині про тебе не забудуть. І коли мені зробили пропозицію, я довго не роздумував.

— Для українських уболівальників ваша поява в «Дніпрі» стала сенсацією. Чи відчували в Україні бодай якусь неприязнь?

— Мати виховувала мене так, аби був упевненим у собі, не хвилювався з приводу кольору шкіри, етнічних, релігійних цінностей та інших важливих речей, і це дуже допомогло мені. Насправді моє походження дуже змішане, є в мене в родині й афроамериканці, й італійці. І ще ж я одружений на німкені. Я, в принципі, був готовий до того, що мене будуть ображати через колір моєї шкіри, попри те, як я буду грати: добре чи погано. Завж­ди будуть люди, які намагатимуться принизити чиюсь гідність, заподіяти тобі біль через колір шкіри. Такі люди ставлять на меті образити, вивести з рівноваги. Це глобальна проблема. Це проблема відсутності толерантності й поваги до людини незалежно від кольору її шкіри. Я зазнавав таких образ як в Україні, так і в Німеччині, Бразилії чи Нідерландах. Тому повинен бути готовим до цього завжди. І це я прагну прищепити своїм дітям. Расизм — це безпідставне «повстання», яке супроводжується ненавистю та страхом.

— Кажуть, що в Дніпропетровську у вас було цікаве прізвисько — Мерседес…

— Так, це правда. Так мене назвав Штанге… Погодьтеся, круте прізвисько!

— Мабуть, не помилюся, коли скажу, що ви досить довго звикали до української кухні. Куштували наші борщ і вареники?

— Жінки-кухарі досить смачно годували нашу команду, й були привіт­ними до нас. Але я мав певні труднощі з їжею на початку, хоча згодом звик до неї.

— Як швидко адаптувалися до нової команди? Чи можна сказати, що справді подружилися з кимось із партнерів?

— Так, найперше відзначу Андрія Полуніна… Також потоваришував із Віктором Скрипником, якого зустрічав згодом у Німеччині. Окрім того, я тісно спілкувався з Олександром Паляницею. Ці хлопці — великі гравці, тож я щасливий, що знаю їх. Мені було би цікаво дізнатися, як у них справи. Здається, Паляниця згодом грав у Франції?

— Ні, він виступав у Австрії. Які враження залишилися від українського футбольного господарства — вас дуже дивували наші стадіони й умови, в яких доводилося працювати футболістам на початку 1990-х?

— В Україні багато залежить од грошей. Якщо маєш достатньо коштів, то можеш достойно влаштувати собі життя. Коли приїхав, то інфраструктура в Україні перебувала в занедбаному стані. Інколи були випадки, коли ми не могли потрапити автобусом на матч через поганий стан доріг, і доводилося летіти літаком навіть на малі відстані. Проте згодом відбулися суттєві зміни. У більшості випадків ми намагалися спланувати час так, аби прибути на матч у день гри, через відсутність належного забезпечення на місцях: погане харчування, готелі тощо. Тому виїзд у день матчу був оптимальним варіантом із урахуванням кращих умов удома. Однак через це команда відчувала втому. Натомість домашні ігри були організовані набагато краще. Мені було приємно спостерігати за великою футбольною пристрастю українських уболівальників, справжнім піднесенням, заповненими вщерть стадіонами й миттєвостями, коли фанати по-справжньому підтримують команду.

«Негативні спогади залишилися від Запоріжжя»

— На українській землі ви забили 7 м’ячів. Мабуть, найпам’ятнішим для вас є домашній матч проти «Карпат», коли «Дніпро» переміг із рахунком 3:0, а ви відзначилися дублем. Увесь стадіон одностайно скандував ваше ім’я.

— Так, це правда. На тому матчі була присутня Стефані. (Дружина Емерсона додає від себе: «Я спеціально прилетіла з Німеччини на той матч. На трибунах, до речі, були представники з Дортмунда, Франкфурта та Санкт-Паулі, а також тренер із Нідерландів. Атмосфера на стадіоні мене вразила. Мені було приємно, що люди підтримували мого… тоді Емерсон ще не був моїм чоловіком». Далі продовжує Емерсон). Од мене очікували миттєвих результатів. Я прибув в Україну легіонером, і повинен був показувати хороший рівень. Я усвідомив це й нервував через те, що певний період часу не міг забити. Щоправда, в матчі з «Карпатами» в мене все склалося.

Український футбол суттєво контрастує на тлі бразильського — у нас люб­лять силовий і атлетичний стиль. Для вас, технічного бразильця, було дуже тяжко звикнути до такої манери гри?

— Так, різниця відчувалася. Хоча певною мірою я був адаптований до українського футболу, адже перед переїздом до вашої країни грав у Німеччині. А там є певні риси, притаманні футболу в Україні. Тому своєрідну підготовку пройшов, і звик до різних стилів. Я мав певну перевагу, бо в нашій команді були виконавці, які грали в технічний футбол, наприклад, Андрій Полунін. У нас була досить хороша команда в усіх ланках. Гравці грали віддано, в кожного була пристрасть до гри, всі грали з бажанням, ми отримували задоволення від того, що робимо, а не просто бігали по полю.

— Разом із «Дніпром» ви здобули бронзові нагороди чемпіонату України. Чи отримали свою медаль?

— Вона залишилась у тренера, бо я поїхав раніше. Я змушений був поїхати швидше через особисті причини. Мабуть, вона й зараз у Штанге.

— Розкажіть, будь ласка, про Бернда Штанге. Як із ним працювалося?

— Я був захоплений ним. Йому дуже допомагало те, що він розумів ментальність гравців і міг організовувати нашу колективну роботу. Він умів швидко вивчати якості гравців, і потім об’єднувати це в командну гру. Дуже швидко реагував на ігрові ситуації та пристосовував до цього гру команди.

Чи пам’ятаєте назви українських футбольних клубів?

— Запоріжжя. Є така команда?

Це — місто, де виступає команда, що називається «Металург».

— Запоріжжя згадалося мені з негативним відтінком. Разом із «Дніп­ром» ми проводили там виїзний матч, і нас постійно супроводжували солдати. Упродовж усього матчу вони виявляли до мене зневагу на расовому ґрунті. Ми непогано зіграли в тому матчі, хоча я запам’ятав назву міста та команди не через гру, а тільки тому, що мав негативний досвід. Щодо інших команд, то я пригадую «Карпати», яким забив два м’ячі, та, звичайно, флагман українського футболу — «Динамо», яке можна прирівняти за статусом до німецької «Баварії».

«Футбол допоміг мені побачити світ»

— Ви залишили Україну 1996-го. Чи навідувалися відтоді до нашої країни?

— Жодного разу. Та ми з дружиною постійно стежимо за ситуацією в Україні і знаємо реальний стан речей.

— А за чемпіонатом України маєте змогу слідкувати?

— Я спостерігаю за єврокубками, де виступають українські команди. Ваш футбол мені також цікавий тому, що там грають мої земляки. Мені цікаво спостерігати за еволюцією українського футболу, за підвищенням його рівня. Хоча не можу сказати, що уважно слідкую за чемпіонатом України. Мене цікавлять великі футбольні події на кшталт чемпіонату світу, Ліги чемпіонів.

— За свою кар’єру ви грали проти багатьох зірок: Юргена Клінсмана, Джовані Елбера, Тоні Польстера, Штефана Еффенберга, Лотара Маттеуса, Ульфа Кірстена, Маріо Баслера… Од зустрічі з ким у вас залишилися найяскравіші враження?

— Коли приїхав у бундеслігу, це був сезон, коли у складі кожної команди було багато зірок: у «Гамбурзі» зі мною грав поляк Ян Фуртак, болгарин Йордан Лечков, легендарний Томас фон Геезен і ще багато інших. На той момент було дуже багато фантастичних гравців, у яких я щоденно навчався. А скільки знаменитих суперників було: Мехмет Шолль, Маріо Баслер… Як бачите, список довгий. Чесно кажучи, я був захоплений ними, й дивився на них із відкритим ротом.

— У «Санкт-Паулі» ви грали разом із росіянином Ніколаєм Пісарєвим. Як він у спілкуванні?

— Ми мешкали з ним в одній кімнаті під час виїзних матчів і тісно дружили. Він приїхав з Іспанії, тож розмовляв добре іспанською, що дуже допомогло нам порозумітися. Пісарєв — хороший форвард, але того сезону було тяжко проявити себе. Узагалі, тоді перед командою стояло завдання не вилетіти з вищого дивізіо­ну, тому моральний дух команди був низьким і кваліфікації нам бракувало.

— У вашій біографії також є виступи за нідерландський «Маастрихт». Тоді разом із вами робили перші кроки Кеннет Перес, Уілфред Боума, Денні Ландзаат…

— «Маастрихт» тоді також подіб­но до «Санкт-Паулі» боровся за виживання. Проте, порівняно з гравцями «Санкт-Паулі», в «Маастрихті» були кваліфікованіші футболісти, які в подальшому мали досить хорошу перспективу. Я успішно стартував у цій команді, розпочавши з гола вже в першому матчі. Згодом потоваришував із гравцями команди, зокрема з Пересом і Ландзаатом, їхніми родинами. Було приємно спостерігати за їхніми успіхами, в тому числі — за національну збірну. Перес, до прикладу, працює зараз футбольним експертом на телебаченні. Узагалі, в мене прекрасні спогади про Нідерланди, тамтешній чемпіонат і про місто, в якому я жив. У Маастрихті тебе зустрічають дуже привітно, звідки би ти не прибув. Наш син народився в Маастрихті, тож ми, як сім’я, зберігаємо дуже багато хороших спогадів, маємо там добрих знайомих.

— Ви виступали ще в кількох країнах: Гондурасі, Ізраїлі та Катарі. Мабуть, вам є що згадати?..

— Я дуже щасливий, що футбол допоміг мені побачити світ. І це практично ніколи не були поїздки туриста, бо я мав можливість пожити певний час, познайомитись із культурою, людьми, їхніми звичаями. Маю багато спогадів і намагаюся пам’ятати лише все хороше, а про погане волію забувати. Я дякую за всі ці можливості в моєму житті Богові, завдяки цьому я сформувався як людина, навчився бути толерантним.

— На початку 2000-х ви поїхали до Китаю. До речі, там ви, мабуть, зустрілися з екс-гравцем «Динамо» й збірної Білорусі Олександ­ром Хацкевичем…

— У Китаї виступає багато іноземців. Пам’ятаю Хацкевича, але не скажу, що був із ним знайомий. Китайський чемпіонат чимось схожий до катарського — там дуже велику роль відіграють гроші, і часто футбольні клуби не стільки цікавляться рівнем гри самого футболіста, скільки його вартістю на трансферному ринку. У Катарі взагалі футболістів сприймають, як продукт, який можна продати. Футбол там перетворився на бізнес. Великі стадіони, які переважно порожні під час матчів, не викликають жодних емоцій. У Китаї все виглядає більш пристрасно, й вболівальники цікавляться життєдіяльністю улюбленої команди.

«Щиро бажаємо миру Україні»

— Нині ви мешкаєте в Німеччині. Чому вирішили не повертатися на батьківщину?

— Я люблю й Бразилію, й Німеччину. Як знаєте, половину свого життя провів за межами своєї батьківщини. Проте я дуже люблю Бразилію, й вона завжди буде для мене рідною. Однак я дивлюся на життя своєї сім’ї з точки зору батька. Я розумію, що освіта, охорона здоров’я та безліч інших сфер на високому рівні саме в Німеччині. Це не означає, що ми не любимо Бразилію. Коли діти виростуть, то ми поїдемо туди й проводитимемо там більше часу. На даний момент я відвідую рідний дім кілька разів на рік, але постійно проживаю у Хоенвештедті.

— Вас можна назвати не лише відомим футболістом, а й знаним фітнес-тренером. Ви є творцем спортивного клубу ELF, що містить у собі абревіатуру вашого імені та прізвища. Як у вас виникла ідея займатися такою діяльністю?

— Коли закінчив активні виступи, то вирішив професійно зайнятися фітнесом. Мене цікавила ця сфера, тож я хотів розвиватися у цьому напрямку. Я дуже прагнув зростати професійно, й зробив свої тренування безкоштовними. Мені подобається спорт, усе, що з ним пов’язане. Навіть коли займався футболом, мене цікавило здорове харчування, фізіологічні особливості людського організму, анатомія, швидке відновлення після отриманих травм. У моєму помешканні є спеціальна кімната, де я тренуюся з відвідувачами. Це приносить мені справжнє задоволення.

— Дякую за те, що знайшли час, і за прекрасні спогади…

— Хочу, у свою чергу, подякувати за нашу розмову. Мені було дуже приємно згадати про Україну, країну, де я зростав як футболіст і провів чудовий період. Окремо хотів би передати привіт усім українським уболівальникам, особливо фанатам дніпропетровського «Дніпра». Ми будемо молитися за вашу країну, і щиро бажаємо вам миру.

Любомир КУЗЬМЯК.

Подібні новини:

20 сентября 2018 г., 14:09
11 августа 2018 г., 00:24

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД

Лента новостей

Все
20 сентября 2018 г., 14:09
11 августа 2018 г., 00:24

Букмекерская контора Фавбет – ставки на спорт