ГлавнаяУкраинаЭксклюзивІван ШАНГІН: «Мене мама з тренувань проганяла, а я все одно став футболістом»

Іван ШАНГІН: «Мене мама з тренувань проганяла, а я все одно став футболістом»

Наш герой — екс-гравець запорізького «Металурга», ужгородської «Говерли» та СКА (Луцьк) Іван Шангін відсвяткував життєвий ювілей

Як зізнався сам співрозмовник, день народження для нього не є подією. Це, скоріше, традиція. Але ювілей — завжди привід не тільки згадати минуле, оцінити сьогодення з прицілом на майбутнє. 7 травня цього року, — каже Іван Глібович, — я знову побував у Запоріжжі, де брав участь у святкуванні 80-річчя від дня створення місцевого «Металурга». За цю команду впродовж 6 сезонів (1977—1982 рр.) я провів свої найкращі роки.

Він завжди мріяв грати з відомими футболістами

— Захоплення футболом, мабуть, і привело вас до ДЮСШ у рідному Ужгороді?

— Тоді футболом марили не тільки хлопці, а й дівчата. Мій батько був серйозним уболівальником, і практично всі домашні матчі за участю місцевої «Верховини» відвідував. А мати недолюблювала цей вид спорту, й бували такі казусні моменти, коли приходила на тренування й під особистим наглядом мене навертала додому. І все ж любов до цього виду спорту перемогла, відтак я став гравцем. Мама інколи кидала мені дошкульні репліки, приміром: «Но, ти, дітваку, впертий ослик», «На твоїй голові можна кілки тесати» чи «У твоїй голові одна полова». Але згодом вона змирилася… По правді казати, я був слухняним сином у батьків, але коли мова заходила про футбол, я ладен був підставляти свою голову для того, щоби на ній «тесали кілки»…

— Чимало залежить і від першого наставника…

— З ним мені теж поталанило. Моїм першим тренером у команді майстрів був Карло Олаг, до речі, саме колишній нападник омріяного всіма хлопцями «Спартака», а відтак «Верховини». Тому й зрозуміло, що для мене навчання було радістю. Саме завдяки Карлу Івановичу став пізнавати перші тонкощі майбутньої професії, а також відпрацьовувати навички володіння м’ячем. Ось так, день за днем, настирливо осягав футбольні премудрості.

— Цікаві матчі, дитячі турніри…

— Їх було багато. Але в Ужгороді зав­жди було протистояння між нашою ДЮСШ і СДЮШОР, де тренером був Степан Асталош, колишній капітан ужгородського «Спартака». Ось ці футбольні баталії між їхніми вихованцями були чи не найзахоплюючими, пристрасними, бойовими. Звичайно, наша команда брала участь і в різних обласних і республіканських дитячих турнірах, однак гучних перемог і високих місць не завойовувала. Хочу наголосити на тому, що тоді було дуже багато обдарованих футболістів серед моїх ровесників, однак із різних причин чимало з них так і не стали на професійну футбольну стезю.

— Що найбільше згадується нині Івану Шангіну?

— Рік уже не пам’ятаю, але знаю точно, що на один сезон був дискваліфікований Віктор Колотов. Футболісти «Динамо» їхали на товариську гру в Угорщину, а Віктор Михайлович залишився в Ужгороді. Він провів кілька тренувань із групою підготовки команди майстрів «Говерли», де займався й я. Ці дні, проведені з відомим футболістом, ЗМС СРСР, мені запам’яталися на все життя. Далеко не кожний юнак мав нагоду не тільки тренуватися й грати разом із таким кумиром, а й порозмовляти, послухати його судження, цікаві розповіді про зустрічі з грандами світового футболу, поїздки на чемпіонат Європи.

— Мабуть, тепер про цього колишнього капітана київського «Динамо» знаєте все?

— Таке, звичайно, стверджувати не можу, але якщо трапляється на очі стаття про Колотова, обов’язково читаю. Знаю достеменно, що він у складі киян був чотирикратним чемпіоном СРСР, стільки ж разів — срібним призером, дворазовим володарем Кубка СРСР, срібним призером чемпіонату Європи-72 та бронзовим призером ОІ, володарем Суперкубка та Кубка володарів кубків, 5 разів визначався найкращим півзахисником країни. Цей перелік можна продовжити. Він, до речі, був не тільки справжнім асом шкіряного м’яча, а і став чудовим тренером.

— Похвально. Коли уперше вийшли на футбольний газон за команду майстрів?

— Завжди мріяв про те, щоб якнайскоріше грати поруч із відомими футболістами. А їх тоді в нашій ужгородській команді було багато. Та однієї мрії замало. Тому й намагався приходити на всі тренування, працював на совість, навіть інколи залишався після заняття. Проте вперше вийшов у складі команди майстрів не в рідному місті, а в Бендерах (Молдавська РСР). Тоді мені було 19 років.

— А як потрапили в Бендери?

— Бендерівський «Харчовик» приїхав до Ужгорода на календарну гру. А напередодні чи не вся команда прийшла на матч першості обласного центру. У одній із команд грав я. Після поєдинку до мене підійшов, як потім з’ясувалося, її головний тренер, колишній гравець київського «Динамо» та збірної СРСР Юрій Войнов. Він мене й запросив до своєї команди. Але ми того року зайняли останнє місце в підсумковій турнірній таблиці й понизилися в класі. Потім була армійська служба, правильніше сказати — виступав за футбольний клуб СКА (Луцьк), де тренером був ужгородець Ернест Кеслер. Саме 1975 року ця команда домоглася найвищого результату, виборовши бронзові медалі чемпіонату України. Ми набрали 38 очок, відставши від переможця шостої української зони криворізького «Кривбасу» лише на троє очок. До речі, з криворіжцями ми один матч звели внічию (1:1), а в Кривому Розі поступилися з мінімальним рахунком 0:1. Окрім того, ми отримали Рубіновий кубок газети «Молодь України», котрим нагороджували футбольний колектив, котрий у ворота суперників упродовж сезону забив найбільше м’ячів. У 32 календарних матчах армійці Луцька 46 разів засмучували воротарів суперників.

— До речі, чи хтось із закарпатців грав із вами у цій команді?

— Кілька років тому в ній було зразу 5 вихованців закарпатської школи футболу. Це голкіпер, МС СРСР Емеріх Майороші, захисник, МС СРСР Василь Грубчак, із яким мені довелося грати й в ужгородській «Говерлі», півзахисники Карло Кіш, Михайло Масинець і Микола Тимчак.

— За яку команду довелося найдовше грати?

— За запорізький «Металург». Практично 6 футбольних сезонів захищав кольори цієї самобутньої й добротної на той час команди. Мені довелося попрацювати із хорошими тренерами, приміром, із нашим земляком із Мукачева, ЗМС СРСР, олімпійським чемпіоном Мельбурна-56, ЗТ РСФСР Йосипом Бецою, МС СРСР Олександром Томахом, Григорієм Вулем, Володимиром Кочегаровим, Віктором Стрижаком, начальником команди Віктором Можейком, іншими.

До «Металурга» покликав Йосип Беца

— А коли одягли вперше футболку запорізького «Металурга»?

— Я за ужгородську команду 1977 року відіграв лише 13 матчів і забив один м’яч, коли мені тренер «Металурга» — мукачівець Йосип Беца — запропонував переїхати в команду класом вище. Пропозиція була заманливою. Кому не хочеться в 22 роки грати в першому всесоюзному дивізіоні? І я поїхав.

— Як зустріло вас Запоріжжя?

— Гарне сучасне місто. Я ще не був зареєстрований за «Металург» і на черговий домашній матч за участю майбутньої своєї команди прийшов на стадіон звичайним уболівальником. «Металург» приймав ташкентський «Пахтакор». Боже, який то був матч! Про себе подумав: а чи я зможу вписатися в таку гру? Я захоплювався ташкентськими знаними футболістами Михайлом Аном, Алімом Ашировим, Костянтином Бакановим, Сурожиддіном Базаровим, Миколою Куликовим, Володимиром Сабіровим… А за два роки їх не стало… А першу гру у складі «Металурга» провів у Ростові-на-Дону проти місцевої армійської команди. А у наступному календарному поєдинку ми приймали івано-франківський «Спартак». У цій грі я забив свій перший м’яч. Він став у тому матчі єдиним і вирішальним.

— Захисник Василь Турянчик у складі киян відзначився дублем. Два голи він провів у Донецьку у ворота місцевого «Шахтаря». А у вас у активі були дублі?

— 1980 року в домашньому матчі проти команди «Бустон» (Джизак) забив два «сухі» м’ячі, відтак ми виграли ту принципову гру. Забивав м’ячі й на Кубок СРСР. Скажімо, попередні ігри ми провели проти дніпропетровського «Дніпра» та одеського «Чорноморця». В обох поєдинках я відзначився голами. Запам’яталася гра з костромським «Спартаком» удома. Це була гра нервів. У першому таймі ми горіли, як сухі тріски (0:3). Та після серйозної й бурхливої розмови в роздягальні в другому таймі все зробили для того, щоб уникнути поразки. Фінальний свисток арбітра в полі зафіксував бойову нічию (3:3). Перший наш гол провів я. Мало того, буквально на останній хвилині втратили шанс забити у ворота суперників вирішальний м’яч. Урізався в пам’ять також цікавий поєдинок із московським «Локомотивом». Із залізничниками ми відкривали новий футбольний сезон. А ось у поєдинку зі львівськими «Карпатами» мені був вручений приз найкращого гравця. Завжди в нас було дербі з футболістами дніпропетровського «Дніпра». У більшості матчів ми перемагали суперників із сусідньої області. Скажімо, 1979 року з цією командою зіграли один поєдинок унічию (0:0), а в другому виграли (2:1). А це була своєрідна сенсація. 1980 року ми в підсумковій турнірній таблиці зайняли лише 20 місце з 24 команд, дніпропетровці — друге, й наступного року разом із ФК «Таврія» (Сімферополь) виступали серед елітних команд СРСР. Нам удалося якимось дивом обидва календарні матчі з дніпропетровцями виграти, до того ж, із однаковим рахунком — 2:0. Це говорить про те, що наша команда була з характером, вона не рахувалася з авторитетами. Останні інколи перед металургівцями навіть тремтіли. Скажімо, того ж року армійці Хабаровська та ставропольське «Динамо» зайняли відповідно 6 і 7 місця та відповідно програли нам — 3:0 і 4:0. Правда, в гостях у цих команд ми теж потерпіли фіаско, але далеко зі скромнішими рахунками (0:2 та 1:2).

Технічний футболіст — коректний

— Мене цікавлять матчі 1977 року з московським «Спартаком», який той сезон завершив на першому місці й знову повернувся до елітних команд країни. Як із цим клубом зіграли?

— Одразу скажу, що в них я не брав участі. Це був мій дебютний рік у «Металурзі», й проти таких грандів вітчизняного футболу наш наставник Йосип Беца виставляв уже досвідчених і надійних гравців. Пам’ятаю, що вдома ми з москвичами зіграли внічию (1:1), а в Москві поступилися з досить скромним результатом — 1:2. Не варто забувати, що тоді основа Спартака — це була основа збірної команди СРСР: Вагіз Хідіятулін, Олег Романцев, Євген Ловчев, Георгій Ярцев, Юрій Гаврилов, Олександр Прохоров, інші.

— Нинішній ігровий рівень команд на тлі клубів 1980-х: що скажете із цього приводу?

— Скажу, що тяжко порівняти рівень тодішньої першої ліги навіть із нинішньою прем’єр-лігою, за винятком 4–5 команд. У першолігівських командах грали футболісти високого класу, приміром, Едгар Гесс, Степан Юрчишин, Андрій Баль із львівських «Карпат», Сергій Андреєв із СКА (Ростов-на-Дону), воротар Віктор Юрковський із сімферопольської «Таврії», Михайло Чесноков із московського «Локомотива», Тенгіз Сулаквілідзе з кутаїського «Торпедо» та тбіліського «Динамо», Станіслав Данісявичус з вільнюського «Жальгіріса», Георгій Батич та Олександр Голоколосов із кишинівського «Ністру» — всіх не перелічити. Також доводилося грати проти володаря «Золотого м’яча» Ігоря Бєланова з одеського «Чорноморця», найкращого бомбардира першої ліги Віталія Раздаєва з кемеровського «Кузбасу». До речі, остання команда практично у нас ніколи не вигравала, а Віталій так і не зміг розпечатати ворота «Металурга». Скажімо, 1979 року в «Кузбасу» один матч виграли (2:0), а другий звели внічию (0:0). Наступного ж футбольного сезону ми вдома перемогли кемерівців із рахунком 3:0, а там поступилися — 2:4. Та Віталій у цьому двобої не забив жодного м’яча… Чому саме зупинився на Раздаєві? Це просто унікальний футболіст. Я не зустрічав гравця, який би за команди майстрів грав 26 років. У 44 роки він ще виступав за ФК «Волга» (Калінін). А кількість зіграних календарних матчів і забитих м’ячів просто вражаюча — 840 ігор і 362 голи. Ось із такими колегами приємно було грати. Це були класні виконавці. Скажу відверто, той футболіст на полі грає коректно і чисто, котрий має філігранну техніку, хороші фізичні дані. І навпаки, чим гравець слабкіший і не встигає за своїм суперником, тим частіше він і є порушником правил гри.

— Хтось із закарпатців із вами грав за запорізький «Металург»?

— До цього часу, як мені відомо, грали такі відомі гравці-закарпатці, як МС СРСР Федір Чорба, який згодом виступав за львівські «Карпати», та Еміль Губаній, який згодом перейшов у донецький «Шахтар» (вища ліга). А разом зі мною грали ужгородець Матвій Бобаль та Юрій Гада. Цікавий факт. Матвій був чистим форвардом, а я переважно в захисті. 1980 року Матвій до свого активу записав три голи. Я стільки ж разів змушував суперників розпочинати гру із центра поля. Правда, Матвій відіграв у сезоні лише 18 ігор, а я — 44. Зате його син Матвій Бобаль — чемпіон універсіади (2009 р.), у складі сімферопольського «Ігро-Сервіса» двічі поспіль ставав найкращим бомбардиром у першій лізі першості України (2006/2007 та 2007/2008 рр.). А взагалі я грав із форвардом, який «колотив» голи, як свого часу Олег Блохін і Віктор Насташевський. Ідеться про Івана Шарія. Скажімо, 1979 року він у складі запорізького «Металурга» забив 31 м’яч у 43 календарних поєдинках.

Василь ГАДЖЕГА.

Подібні новини:

25 января 2019 г., 13:48
20 сентября 2018 г., 14:09

Patrick-Україна

 

Подписка электронной версии газеты

ИТОГОВОЕ ПОЛОЖЕНИЕ КОМАНД

Лента новостей

Все

Букмекерская контора Фавбет – ставки на спорт