Михайло ПОЦХВЕРІЯ: «Мою медаль за перемогу в Кубку України забрав Янукович»

Переглядів 462
UkrFootball.ua UkrFootball.ua
0 голосів
Представляємо вашій увазі відверту розповідь українського грузина про реалії війни, вибір між двома країнами і колоритні історії з 1990-х

Поспілкуватися з цим футболістом хотілося дуже давно. Війна на сході внесла свої корективи. Знав, що шукати його треба в Луганську. Виявилося, що помилявся. На початку осені наштовхнувся на матеріал грузинських колег, які планували організувати благодійний матч на підтримку Михайла Поцхверії. На щастя, із сім’єю Михайла Івановича, як і з ним, все гаразд. Друзі допомогли вибратися з пекла.
Сама ж кар’єра цього футболіста інтригуюча й захоплива. Наче щось відчуваючи, Поцхверія дуже рано ввірвався в професійний футбол. Поспішав, прагнув устигнути… Життєва трагедія змусила закінчити виступи на високому рівні в той час, коли інші свою дорогу у футболі лише розпочинають…

Перша бомба, подарунок на ювілей, снаряди на подвір’ї

— Михайле, коли розпочинав вас шукати, не думав, що знайду вас у Грузії. Знаю, що зміна місця проживання була вимушеною. Найважливіше на сьогодні запитання: як обжилися із сім’єю в майже рідній для вас країні?

— На щастя, мені допомогли виїхати з Луганська мої друзі-футболісти. Це стосується не лише самого виїзду за межі країни, а й підготовки необхідних документів. Грузію вважаю своєю батьківщиною, тому радий, що зараз у нас все добре. Житло маємо, роботу також. Працюю в Грузинській федерації футболу, займаюся селекційною діяльністю в дитячому футболі.

— Хто допоміг вирішити питання з квартирою?

— Мої грузинські друзі, живемо із сім’єю в них. Діти ходять у школу з російською мовою викладання. Загалом, проблем немає.

— Виїхати з окупованих територій доволі непросто. Як вам удалося це зробити?

— Мали величезні проблеми. Узагалі не хотів би говорити про політику. Я втомився від неї, ненавиджу її.

— Грузинські ЗМІ писали, що певний період, проведений у Луганську ви згадуєте із жахом. Під час загострення протистояння вам доводилося жити майже впроголодь, харчуючись лише фруктами з власного саду.

— Другого червня на Луганськ упала перша бомба. Цей день я добре запам’ятав. У той момент я все ще не вірив, що може початися війна. Із кожним днем ставало все важче й важче. Більше трьох місяців ми жили без телефонів, світла, води, їжі… Фактично виникла блокада. Бачу, ми знову ліземо в політику, а я би не хотів про неї говорити.

— Бачив ваше інтерв’ю грузинським журналістам, де ви спілкувалися російською. Як із володінням грузинською?

— Я спілкуюся російською, але чудово розумію грузинську. Можливо, граматичний аспект варто підтягнути, але загалом проблем не виникає.

— 12- серпня ви святкували 40-річний ювілей. Чи був це найсумніший день народження у вашому житті?

— Для мене найважливішим того дня була й є зараз присутність поруч зі мною моїх дітей і дружини. Свою сім’ю я не бачив півроку, та завдяки допомозі футбольних друзів, моя мрія здійснилася.

— У вас велика сім’я…

— Так, у мене шестеро дітей — три доньки й три сина. Приїхав у Грузію й зустрівся з ними вже там, адже вони виїжджали з України трохи раніше.

— Хто саме допомагав вам із поїздкою на батьківщину?

— У мене не було жодних документів, мій будинок розбомбили, все довелося відновлювати. На подвір’я впали два снаряди. Добре, що один не розірвався. Інший — розніс весь будинок. Я не знав, що робити, куди ховати сім’ю. Ми жили в підвалі впродовж двох місяців. Людей, що допомагали дуже багато: В’ячеслав Чечер, Олександр Кучер, Володимир П’ятенко, Ігор Лучкевич. Вони допомогли не лише мені… Для виготовлення документів і організації виїзду потрібен був час. У Грузії мене зустріли місцеві футболісти, з якими я виступав за збірну: Іашвілі, Деметрадзе, Джугелі, Каладзе, Кобіашвілі, Арчіл і Реваз Арвеладзе.

— Чим саме займалися в Україні до початку війни?

— Працював у відділі селекції луганської «Зорі», шукав молоді таланти в Луганській області й Україні загалом.

Дебют у 15, Лоськов, зневоднення

— Ви народилися в Новосибірській області Росії, але дитинство провели в Грузії. І лише потім з батьками приїхали в Україну…

— Найкращі спогади в мене про три роки, проведені в Грузії. Мій батько був грузином, мати — росіянкою. Майже всі родичі по батьковій лінії живуть у Грузії. Тут я навчався з другого по четвертий клас, тут я починав грати у футбол. Цікаво, що на сусідній вулиці в Тбілісі жила сім’я Кахи Каладзе, з яким я потім грав у збірній.

— Чому батьки вирішили переїхати в Луганськ?

— Йшов 1986-й рік. Усе було просто — батько взяв дружину й трьох синів. Ми просто сіли в поїзд. Так ми опинилися в Україні.

— У новій країні ви продовжили займатися футболом, а згодом вступили до Луганського спортінтернату…

— Мені пощастило, що я потрапив до дуже сильного тренера Вадима Добіжі. Він сформував групу з 14-ти дітей, семеро з яких потім грали у вищій лізі. Вадим Дмитрович — майстер своєї справи.

— Вашим одногрупником був майбутній гравець збірної Росії Сергій Семак…

— Окрім Сергія, варто відзначити Олексія Гетьмана, який грав у маріупольському «Металурзі», а також Андрія Мухіна, котрий виступав за «Зорю», запорізький «Металург», а також грав за кордоном.

— Вашою першою професійною командою став сєверодонецький «Хімік»…

— Мені було всього 15 років. Я ще навчався в інтернаті, але Вадим Добіжа взяв у «Хімік» мене й Мухіна. Переважно, я виходив на заміну. Багато емоцій залишилося: повний стадіон, я переляканий. У команді було достатньо досвідчених футболістів. Наприклад, Юрій Ярошенко. Добіжа дуже мені допоміг, отож я здобув неоціненний досвід — психологічний, моральний. Дуже вдячний йому за це.

— Після «Хіміка» у вашій кар’єрі було ще луганське «Динамо». Там ви працювали під керівництвом Юрія Погребняка, який став відомим через побиття судді 1997-го після матчу маріупольського «Металурга» та «Ворскли». Що про нього пам’ятаєте?

— У мене з ним була ось яка ситуація. Я був молодий, хотів грати у футбол. В основу мене не ставили, переважно виходив на заміну. Були певні конфлікти, непорозуміння… Словом, наші дороги розійшлися. Одного дня прийшов до нього і сказав: «Юрію Анатолійовичу, я йду». І поїхав у Ростов.

— Там познайомилися з майбутньою легендою московського «Локомотива» Дмитром Лоськовим.

— Із Дмитром ми мешкали в одній кімнаті. Я потрапив у дубль «Ростсільмашу». Дмитро був старшим на два роки, тож його поступово підпускали до головної команди. Повертаючись до виступів у Луганську, хотів би додати, що після завершення спортінтернату, я не знав, що робити далі, адже був нікому не потрібен. Місцевий футбольний фахівець Володимир Черкезов допоміг мені влаштуватися до Погребняка. Потім він повіз мене в Ростов. Довго я там не затримався й повернувся в Луганськ, де став гравцем «Зорі».

— У першому ж матчі ви забиваєте м’яч у ворота запорізького «Торпедо». Які відчуття переживав 18-річний хлопець, який відзначився в дебютному матчі вищої ліги?

— Які ще можуть бути відчуття? Був на сьомому небі від щастя! Цікаво, що після того матчу не міг довго забити. Зауважу, що на зборах у 15-ти матчах забив 15 м’ячів. Од мене всі чекають результату. А його нема. Почався застій.

— Наставник «Зорі» Анатолій Шакун допомагав пережити тяжкий етап?

— Саме він повірив у мене й поставив у склад проти дорослих дядьків. Він був одним із перших, хто сказав: «Цей хлопчик гратиме у футбол». Вдячний Анатолію Дмитровичу за довіру.

— Пощастило вам із тренером. Спогади про колектив у вас хороші?

— У нас був дуже сильний склад. Коробченко, Микитин, Нікітін, Квітатіані, Шелаєв, Фокін… Недаремно ми за підсумками другого кола фінішували на четвертій позиції. 1994-го, коли команду очолював Володимир Кобзарєв, ми на виїзді зіграли внічию з «Дніпром», що боровся з «Динамо» за медалі.

— Та й з киянами ви звели матч внічию — 1:1. Читав, що в одному з домашніх матчів ви настільки сильно виснажилися, що, через зневоднення організму, втратили свідомість у перерві. Матч транслювали по телебаченню, батько почув про біду й прибіг на стадіон…

— Це правда, ми грали в Луганську із запорізьким «Металургом».

— Ви тоді м’яч забили…

— Так. Справа ось у чому. Мені забороняли пити воду через проблеми із зай­вою вагою. Прізвищ називати не буду. Не сильно цим переймався й виконував вказівки. У першому таймі забив м’яч, а в перерві втратив свідомість. Два дні води не пив, а матч розпочався о 14 чи 15 годині. Спека — більше 30 градусів. Коментатор матчу по телебаченню сказав: «Не переживайте, швидка вже приїхала, все гаразд».

Саме завдяки тому голу ви згодом отримали запрошення із Запоріжжя?

— Ні, перед «Металургом» я їздив на перегляд у «Бешикташ» і «Фенербахче».

— Як можна було організувати такі оглядини для молодого українського футболіста?

— Усе відбулося завдяки моєму хрещеному батькові й агенту Володимиру Черкезову, про якого я згадував. Він, до речі, зараз працює під іншим іменем і прізвищем. Ось він і повіз мене до Туреччини. У середині 1990-х турки хотіли бачити в команді лише Гуллітів. Повернувся додому. Там мене помітив Леонід Колтун і запросив у запорізький «Металург».

Рекорди, Шааф, вибір збірної

У новій для себе команді ви стартуєте феєрично. У 9-ти матчах забиваєте 8 м’ячів, а дебютна гра припадає на зустріч із «Зорею», яка без шансів поступається з рахунком 0:5, а ви до 10-ї хвилини оформлюєте дубль. Була образа на колишню команду?

— Я не маю жодних образ ні на кого. Ситуація була такою. У «Зорі» були фінансові проблеми, але гроші для мене значення не мали. Мені ще й 20-ти не виповнилося. Поїхав я в пошуках нової команди. Кілька переглядів, і, нарешті, потрапив у Запоріжжя! І тут волею календаря «Металург» приймає «Зорю». Виходжу на поле, перший удар — гол. За кілька хвилин забиваю вдруге! Не можу сказати, що в мене була злість. Луганськ — рідна для мене земля. Це було лише винятково спортивне налаштування. Я просто хотів забивати м’ячі.

Як вас прийняли в Запоріжжі?

— Чудесно. Із перших днів приїзду мене добре прийняли. У футбольному плані, в побутовому, душевному — моя команда! Дудник, Ключик, Полтавець, Лучкевич — прекрасні футболісти. Тільки добрі слова можу сказати про Олександра Томаха, що тренував тоді «Металург».

— Окрім «Зорі», ви дуже полюбляли забивати тернопільській «Ниві». За кілька турів «Металург» знову перемагає з розгромним рахунком — 6:1, а ви робите хет-трик у Тернополі…

— Згодом я забивав три м’ячі «Ниві» й за «Шахтар». Мабуть, випадковість.

— Наступного сезону ви знову забиваєте «Зорі». Робите це в першому й другому колі. Знову збіг обставин?

— Нападник повинен забивати. У чемпіонаті України я забив 40 м’ячів. Я не надавав значення, кому забивав. До речі, як гадаєте: як правильно рахувати показники найшвидшого хет-трику?

— Ви маєте на увазі три м’ячі за 14 хвилин, які ви забили за «Шахтар» у ворота «Ниви» 1998-го? 2002-го Віталій Пушкуца забив тричі за чотири хвилини наприкінці матчу. Ви свій хет-трик оформили на 12-й, 23-й і 25-й хвилинах. Як на мене, також рекорд…

— Цікаво, що після свого хет-трику я не потрапив у склад на наступний матч. Ось такі сюрпризи бували. До 25-ї хвилини хет-трик в Україні не оформлював ніхто. Пушкуца встановив інший рекорд — три голи за чотири хвилини.

— Абсолютно згідний, два різних рекорди. Ви є автором найшвидшого хет-трику у чемпіонатах України. Окрім того, ви є, мабуть, єдиним гравцем у чемпіонатах України, який до 19 років забив 13 м’ячів. Не дивно, що 1995-го отримуєте шанс закріпитися у «Вердері». Як виник такий варіант?

— Разом із запорізьким «Металургом» поїхав на збори в Німеччину. Там ми зіграли з дублем бременської команди. Ми виграли з рахунком 2:1, а один із м’ячів забив я. До мене підійшли представники «Вердера» й запросили на оглядини. Із німецькою командою провів збори, грав за молодіжну. Нас тренував Томас Шааф. Брав участь у тренуваннях із основою. Тоді за «музикантів» грали Володимир Бесчастних, Марко Боде, Дітер Айльтс.

— Томас Шааф вам чимось особ­ливим запам’ятався?

— Він був молодий, тренував молодіжну команду. Це культурна людина, професіонал. Спогади лише прекрасні.

— Ваше запрошення до молодіжної збірної України в 1990-х викликало чимало розмов. Ви самі тоді заявили, що хочете грати лише за грузинську команду…

— Паралельно я отримав запрошення від грузинської збірної. У Києві запланували товариський матч між молодіжними збірними України й Грузії. Із-поміж двох пропозицій я обрав Грузію. На той момент я виступав за «Шахтар», мене переконували грати за «синьо-жовтих». У мене батько грузин, Грузія — це моє. Хоча в Україні я провів більшу частину життя, вчився футболу в Луганську. Серцю не накажеш. Разом із тим, Україна — моя країна. І зараз хочу повернутися… На той день я обрав збірну Грузії. Вона, напевно, слабкіша, але я захотів грати в цій збірній.

— Ви в тому матчі забили м’яч.

— Так, ми програли з рахунком 1:3, а я забив.

Переїзд у Донецьк, людина слова, Вікторія

— Повертаючись до справ клубних, цікаво було би дізнатися про причини переходу в «Шахтар». На той момент запорізький «Металург» виступав краще й переконливіше, донецький клуб іще не був у топі. Після повернення з Німеччини ви все ж опинилися в Донецьку.

— Я «Шахтар» не обирав. Приїхав із «Вердера» й отримав кілька пропозицій з Москви. Кликали ЦСКА, «Динамо», «Спартак». Навіть на збори з армійцями поїхав.

— І все ж, чому «Шахтар»?

— Зателефонували прекрасні, добрі і хороші люди. Узяли для мене квиток, і я опинився в Донецьку. Ось так я перейшов у «Шахтар».

— Ви були не проти такого варіанту?

— У 1990-х у Сімферополі в ліс вивозили футболістів, які не хотіли контракт підписувати. Вибору було мало.

— Ви опинилися в «Шахтарі» проти своєї волі?

— Так. Але я не шкодую. Радий, що опинився у «Шахтарі». Це чудові часи, фантастична команда.

— Хто був ініціатором вашого «запрошення»? Наставник Валерій Яремченко?

— Тоді з командою працював Валерій Рудаков. Але ініціатива йшла не від нього, а від вищого керівництва.

— Відмовити ви не могли?

— Думаю, ти сам розумієш.

— Перехід у нову команду знову пішов вам на користь. У дебютному матчі ви забили улюбленій тернопільській «Ниві».

— Ця гра нічого не вирішувала. Я вийшов із бажанням, і не звертав увагу на обставини. Просто виконував свою роботу.

— Колектив у Донецьку був хорошим?

— Чудовим! Із Геннадієм Зубовим навчався в Луганському інтернаті. А ще потоваришував із Ателькіним, Кривенцовим, Орбу, Леоновим, Матвєєвим — чудові люди й прекрасні футболісти. Дуже їх поважаю. Часто зустрічався з ними до війни.

— Ринат Ахметов брав безпосередню участь у житті команди?

— Приїжджав до нас кожного дня. Цікавився побутом, робив це щиро. Дуже сильно поважаю цю людину. Він — людина слова, якій можна вірити. Ми тоді постійно йшли позаду «Динамо». Ахметов якось сказав: «Із вами чи без вас, але я стану чемпіоном!», і «Із вами чи без вас, але я виграю єврокубок!». Робив усе для футболістів, і продовжує це робити. Навіть якщо вони на це не заслуговують. Усім би футбольним клубам таких президентів.

— Найбільші ваші успіхи із «Шахтарем» — здобуття Кубка України та срібні медалі чемпіонату. У фіналі 1997-го року «гірники» перемагають «Дніпро» з рахунком 1:0 завдяки жахливій помилці Костянтина Сосенка…

— Ми перемогли заслужено. Сосенко на лівому фланзі отримав м’яч, я почав його пресингувати. Костянтин не справився з нервами й віддав на захисника в центр. Там опинився Сергій Ателькін, який і спрямував м’яч у ворота. Ми оборонялися, було тяжко. Багато боротьби, справжня битва… «Дніпро» вірив у свою перемогу. Я після цього говорив із Поклонським, коли грав згодом за «Дніпро», — тоді все було чесно.

— Перед фіналом у вас народилася донька, яку ви назвали Вікторією на честь перемоги в Кубку…

— Народилася за дві години до гри.

— Коли виходили на поле, знали про щасливу подію?

— Так, мені зателефонувала мама. Ми від’їжджали від готелю, й я дізнався про цю новину. Був дуже щасливим, але в один момент подумав: «Якщо ми програємо? Це ж буде катастрофа». Разом із фінальним свистком придумав ім’я. Це мій первісток.

Святкували сильно?

— Було дві причини для святкувань. День видався фантастичним!

— Окрім того, ще й обіймалися з Президентом України Леонідом Кучмою…

— Не зовсім обіймався. Коли ми фотографувалися з Кубком, у мене почали страшно боліти ноги, розпочалися судоми. Стали на коліна, дивимося на трофей, хлопці втомлені. Усе готово… Запитую: «Кого ми чекаємо?». Відповіли, що з нами має фотографуватися Президент. Підходжу до Леоніда Даниловича, який спілкувався з елітою й кажу: «Чоловіче, давайте швидше». Журналісти почали придумувати про обійми. Насправді все було ось так.

— Серед тієї еліти, про яку згадуєте, був і тодішній новопризначений голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Чи з ним були знайомі?

— Я його тоді не знав. Це зараз уже знаю, ким він тоді був. У мене є до нього претензія. За підсумками фіналу, всі гравці «Шахтаря» отримали медалі, як володарі Кубка України. Тільки я не отримав.

Із вини Януковича?

— Моя медаль у нього, він її забрав. Було все так: ми зайшли до роздягальні, святкуємо. Ахметов, Кучма, Янукович… Футболісти стрибають у басейн. Хтось каже: «У Михайла народилася донька!». Підходжу до адміністратора й запитую: «Де моя медаль?». Він відповідає: «Підійти туди», — і вказує на Януковича. Я ж у нього не міг забрати її. Нагорода висіла в нього на грудях. Мама зараз жартує: «Їдь до Януковича, забери свою медаль».

Роздягальня у Віченці, боротьба з «Динамо», вердикт лікарів

Ви встигли із «Шахтарем» зіграти в єврокубках. Який з матчів на євроарені став найбільш пам’ятним?

— Напевно, гра з «Боавіштою». Вийшов на заключні 15 хвилин і забив м’яч. Але ще краще запам’ятав гру з «Віченцою» в Італії, коли ми програли з рахунком 1:2.

— Що там було особливого?

— Програли ми вдома з рахунком 1:3, я провів увесь матч у основі. У матчі-відповіді опинився «на банці». Пішли на перерву, програємо — 0:1. Поки Валерій Яремченко розказував гравцям основи, як треба діяти в другій половині, я вирішив піти в туалет. Так команда без мене й пішла з роздягальні.

— Забули про вас?

— Згодом мені Юра Селезньов розказував: починається другий тайм, а Валерій Іванович кричить: «Поцхверія, перевдягайся! Виходь на поле!». А я в цей час стукаю в двері в роздягальні. Добре, що якийсь дідусь почув стук і визволив мене. Приходжу до лавки, а хлопці кажуть: «Виходь на поле». Думаю, травлять мене. Тут повертається Яремченко й запитує: «Ну, ти готовий?». Я відповів ствердно. На ходу зняв тренувальний костюм.

— Ви стали свідком сходження Андрія Воробея, а також приїзду латиша Андрейса Штолцерса. Які враження вони на вас справили?

— Воробей запам’ятався швидкістю й умінням займати кілька позицій на футбольному полі. Було видно, що хлопець він перспективний. Штолцерс приніс у команду певну новизну. Хоча приїхав із Латвії, але відчувався легіонерський слід. Запам’ятався мені, найперше, як професіонал, футболіст, який дотримувався дисципліни. Чогось він вчився у нас, дечого ми навчалися в нього.

— «Шахтар» у 1990-х не міг здолати опір скромних європейських команд: «Віченци», «Цюріха», «Роди». Лише із часом у донеччан виробився клас, і вони без проблем долали суперників такого рівня.

— Футболісти й тренери в нас не були слабкими. Ми банально були не готовими в психологічному плані. Менталітет був іншим. Тепер «Шахтар» досягнув рівня «Динамо», а може, навіть і вищого. Це зовсім інший рівень психології. Раніше такого не було. Не вистачало впевненості й віри у власні сили.

— «Гірники» 1990-х були за спиною в «Динамо». Шанси обійти киян у вас були?

— Тоді майже не було. Вони об’єктивно були сильнішими. Не можна виключати і фактору суддів. А ще присутність на лавці такої людини, як Валерій Васильович Лобановський. Зарано було тягатися з «Динамо». Вони справді були дуже потужними.

— Ви є автором гола у ворота «Торпедо» 1997-го в матчі, коли запоріжці поступилися в Донецьку з рахунком 1:9. Усе залітало?

— Це так званий футбол 1990-х. Нестабільність, невисокий рівень команд. Я не знаю, у чому була справа, але мені тяжко сказати, як «Торпедо» добиралося на матч у Донецьк. Це все збіг багатьох факторів, що виливалися в такі результати. Нічого особливого не було.

— Ви грали не лише за грузинську «молодіжку», а й за національну збірну Сакартвело. Один із матчів провели проти збірної України. Ваші відчуття?

— Звичайно, підтекст був. Я грав проти рідної команди. Багато знайомих хлопців у синьо-жовтих футболках, специфічні відчуття. Україна — рідна для мене країна й займає важливе місце в моєму серці. Проте, повторюся, я вибрав Грузію.

— Як ви опинилися в «Дніпрі»?

— Тренерський штаб «Шахтаря» на мене не дуже розраховував, отож відправив у оренду на три місяці в Дніпропетровськ. Мені пощастило, бо потрапив до Леоніда Колтуна. Це геніальний тренер. Усе тільки хороше можу сказати про нього. Із партнерами мені також пощастило: Медін, молоді Шершун, Матюхін, Ротань, Калиниченко, Назаренко. Було видно, що з них виростуть чудові футболісти. Справжня банда!

— Був іще нетривалий період, проведений у Владикавказі…

— У «Аланії» Володимира Гуцаєва була справжня футбольна утопія. Жодних умов, ніякої бази для тренувань. Сподівався, що повернуся на нормальний рівень, але у Владикавказі це зробити було неможливо. Хороші спогади це лише робота з Гуцаєвим, знайомство із Сергієм Борисенком і дружні взаємини з кількома грузинами, котрі грали в команді.

— Згодом знову повернулися у «Шахтар», але на вас укотре там не розраховували…

— У мене були варіанти з «Олімпіакосом», «Фіорентиною», «Лаціо». Але хтось вирішив заробити гроші, тож мене продали в Тбілісі, в місцеву команду «Мерані». Там я отримав травму меніска. За прогнозами лікарів, за тиждень-два мав повернутися до тренувального процесу. Зробили операцію, й у мене почалися справжні проблеми. Хірургічне обладнання належним чином не стерилізували, відтак занесли інфекцію. Замість тижня на лікарняному ліжку я провів кілька місяців.

— Як вдалося вилікуватися?

— Казали, що ампутуватимуть ногу. Із футболом я закінчив у 25… На щастя, знайшов у Луганську лікаря Сергія Лібстера, який врятував кінцівку. Про футбол, звичайно, мова вже не йшла. Із ліжка не вставав протягом півтора року. Навіть до туалету не міг самотужки дійти. Зараз важливо, що можу ходити. Із ногою маю проблеми — болить, складно пересуватися. Головне, що в житті ні на кого зла не тримаю. Усе буде добре.

Любомир КУЗЬМЯК.