Олексій ДЕРИПАПА: «Після повернення з Ірландії потрапив в атмосферу «несвята»

Домовитися про інтерв’ю з Олексієм Дерипапою було досить складно. І справа тут не в його небажанні спілкуватися з пресою. Тренер київської ДЮСШ-15 був постійно зайнятий футбольними справами. У понеділок тренування, у вівторок матч U-15, у середу гра у U-10… Словом, 24 години на добу наш герой проводить на футбольних полях, працюючи з молодими талантами…

У Олексія Володимировича абсолютно новий і не схожий на інших погляд на підготовку підростаючого покоління. Багаж знань і досвід за плечима у нього чималий. Сама ж кар’єра Дерипапи-футболіста по-справжньому вражаюча. Вона пронизана такими унікальними подіями, що сплутати її з футбольною дорогою когось іншого просто неможливо. Тому не розказати про неї широкому загалу було би неправильно.

Особистість

— Вас можна назвати людиною, яка повністю віддана своїй справі. Склалося враження, що ви берете участь у всіх тренуваннях і матчах команд ДЮСШ-15, починаючи від 6-річних і закінчуючи молодіжною командою…

— Насправді все не зовсім так. Я є тренером команди U-21, а також відповідаю за дітей 2004 року народження у нашій школі. Звичайно, намагаюся спостерігати за командами всіх вікових груп. Мабуть, по-іншому неможливо. Дрібниць у дитячому футболі немає. Загалом вважаю, що нашому футболу бракує системності. Як на дорослому рівні, так і при переході з дитячих до молодіжних команд. Зараз ми починаємо набір дітей 2008 року народження. З перших днів і аж до випуску потрібно дуже багато уваги приділяти юним футболістам. Я працював з дітьми різних національностей і можу сказати, що українці мають всі передумови для того, щоб виростати в хороших футболістів. Їм притаманна працездатність на футбольному полі, світлість думок і великий потенціал. Навіть у технічному плані ми не повинні поступатися провідним країнам світу, адже багато залежить від того, як саме ми будемо працювати з дитиною і що з неї «виліпимо». Перш за все, потрібно пам’ятати, що крик і тиск — це зайві кілограми на спині для молодих футболістів.

— Ви кажете, що опікуєтеся молодіжною командою. Чи може ДЮСШ-15 і ви, зокрема, як тренер, похвалитися вихованцями, що виступають у прем’єр-лізі?

— Так, це гравець запорізького «Металурга» і кандидат до молодіжної збірної України Ігор Журахівський, який є моїм вихованцем. Випускником нашої ДЮСШ є Василь Прийма, що свого часу виступав за «молодіжку» і був гравцем донецького «Металурга». В першій лізі виступають Сашко Деребчинський та Ігор Солдат. Щороку наша школа випускає чимало хлопців, які грають за молодіжні команди клубів прем’єр-ліги.

— Ознайомився з вашими роздумами щодо підготовки молодих футболістів. В основу вашого підходу закладений процес виховання футболіста-особистості…

— Із перших днів дитячий тренер повинен формувати з дитини особистість. Ключові складові цього процесу — вміння мислити на футбольному полі і формування емоційної стійкості. Якою б геніальною не була тактична задумка тренера, без належної реалізації футболістом задумів тренера нічого не вдасться. Дитячий тренер повинен розуміти, що він готує футболіста, який гратиме лише через десять років, а за цей час футбол не стоятиме на місці.

— Чи можна сказати, що діяльність ДЮСШ-15 бере такий принцип діяльності за основу?

— Наведу вам приклад. Дитяча школа київського «Динамо» щороку набирає на навчання 600 дітей, частину з яких відсіює. Ми розуміємо свій рівень і працюємо з тими, хто до нас прийшов. Кадрами не розкидаємося і цінуємо те, що маємо. Тому в таких умовах ми робимо акцент, перш за все, на командній складовій. Це в жодному разі не примітивна гра, скоріше, високоорганізована колективна гра. Зараз я працюю з 10-річними дітьми і намагаюся прищепити їм вміння обіграти суперника один в один, а згодом роблю акцент на формуванні команди, адже футбол — це командна гра.

— На вашу думку, в чому полягає основне завдання будь-якої ДЮСШ?

— Перш за все, породити бажання у дитини займатися футболом, створювати умови для його задоволення, а в подальшому сприяти усвідомленню свого бажання юним футболістом та здатності ним, як особистості, самостійно вдовольнити його. Важливим чинником правильного розвитку юного футболіста є система проведення змагань. Сюди входять, залежно від вікової групи, кількість дітей на футбольному полі, розміри майданчика та правила проведення гри. А одним з ключових чинників є початок проведення змагань на конкретний підсумок гри, тобто результат. На жаль, загальною тенденцією на сьогодні є підлаштування дитини під умови, жодним чином не пов’язані з її емоційним та фізіологічним розвитком. Тому реформи, про які так багато кажуть в Україні, мали би початись найперше в системі освіти. Суть такої реформи — освіта для дитини, а не дитина для освіти. Важливі деталі цієї реформи — інтенсивність та обсяг навчальної програми, чисельність дітей в класах та рівень оплати праці вчителя. Годі мріяти про нормальний розвиток країни, де занедбане навчання та виховання дітей.

— Працюєте в дитячому футболі не перший рік, тому зможете відповісти на наступне питання. Чи існує тенденція до зниження рівня розвитку дітей у зв’язку з комп’ютеризацією життя, відсутністю рухливого способу життя та інших факторів, що впливають на розвиток дитини?

— Існує така думка, що сучасні діти поступаються попереднім поколінням у багатьох показниках через екологічну ситуацію в країні, невелику рухливість та інші процеси. Не буду її заперечувати, але не вважаю, що зараз час бити на сполох. Діти в місті ведуть такий спосіб життя, що суттєво поступається стилю життя їхніх однолітків із сіл, якщо вести мову в контексті здоров’я. Проте нічого критичного в цьому немає.

Мільйонер

— У великий футбол ви прийшли пізно — у 27 років. До того ви займалися легкою атлетикою. Пі­дозрюю, що дофутбольний шлях у вас особливий і непростий.

— Я народився і виріс у Києві. В ті часи, коли я навчався у школі, діти записувалися на футбол у більш зрілому віці. У п’ятому класі я прийшов у жеківський клуб «Киянин», який, висловлюючись сучасною мовою, мав статус фарм-клубу команди «Наука», яка виступала на першість міста. Пройшов рік, і я опинився у «Зміні», яка була зародком футбольного клубу «Оболонь». Школу я пройшов непогану, адже нашим наставником був Євген Васильович Рудаков. На жаль, згодом він залишив нашу команду і я вирішив попрощатися з футболом.

— Скільки вам було років на той момент?

— Мені виповнилося 16. У футболі я себе не бачив, і тому обрав легку атлетику, якою займався до 25-річного віку. Спеціалізувався на стрибках у довжину. Я виступав на першість Києва і України. Мій найкращий показник — стрибок за вісім метрів. Але він мав свою складну історію.

— Що маєте на увазі?

— Мені його не зарахували. Пройшов час і люди, що були компетентними у тій справі, сказали мені, що в тій ситуації вирішальну роль зіграв суб’єктивний фактор. Заняття спортом потребують умов, і одного таланту недостатньо. На жаль, багато обдарованих дітей рано сходять з дистанції…

— Боксер Олександр Усик розказував мені, що пішов з футболу через те, що його сім’я не мала коштів на фінансування сина, який навчався у школі «Таврії»…

— Ця проблема актуальна і сьогодні. На плечах батьків лежить занадто багато обов’язків. Вони платять гроші і часто небезпідставно вимагають результатів від дітей і тренерів. Держава не повинна відсторонюватися від підтримки спорту. Часто політики декларують рух в бік Європи. Так от: там спорту надають ключове значення в розбудові суспільства.

— Чому ви не затрималися у легкій атлетиці?

— Сталося так, що життя розпорядилося інакше — у зв’язку з сімейними обставинами нам довелося виїхати до Ірландії. Там я знову згадав, що таке футбольний м’яч. Ірландія — країна, де дбають про спорт і всіляко підтримують людей, що ним займаються. Створено всі умови, збудовано безліч тренувальних полів, функціонують декілька ліг.

— Ви приїхали в Ірландію у 25-річному віці. Не найкращий час для того, щоб повертатися у футбол…

— Я не заробляв на життя футболом. Паралельно зі спортом я займався суспільною роботою.

— У чому полягала суть такої роботи?

— Усе дуже просто — я допомагав мільйонеру, який займався нерухомістю. Він допоміг моїй сім’ї приїхати в Ірландію на лікування. Праця була нескладною, але забирала час. Приїхати кудись, підвезти, завезти… Щоби трохи мене розважити, запропонували взяти участь у футбольному матчі.

— Підозрюю, що ви проявили себе з кращої сторони…

— Вийшов у другому таймі і забив два м’ячі.

— Команда, за яку ви зіграли, носила назву «Портобелло» («Portobello»)?

— Так. За цю команду я забивав у кожній грі. Футбол в Ірландії — річ, яку важко описати словами. Там, наприклад, про матчі аматорських команд детально пишуть газети. Людям це цікаво. Можливо, запуском космічних кораблів вони не цікавляться, зате вони слідкують за буденщиною, тим, що навколо.

Ірландія

— В Ірландії ви грали ще в одній команді — «Черрі Очер» («Cherry Orchard»).

— Мій «трансфер» туди був своєрідним. Син мого співробітника виступав за команду з чемпіоншипу, з англійського першого дивізіону. Свого часу він був одним з найобдарованіших молодих футболістів країни. Саме цей хлопець на ім’я Ален запросив мене в «Черрі Очер».

— Цікава назва у команди…

— Еге ж, «Вишневий сад»… Команда грала в лізі, що є перехідною між першою і другою на наш манер. В Кубку Ірландії ми грали проти команди з елітного дивізіону. В Ірландії є своя специфіка — немає професійних команд, зате є футболісти-професіонали.

— А як же «Сент-Патрікс», «Шемрок Роверс»?

— Це клуби, що діють на напівпрофесійній основі. Більшість перспективних молодих ірландських гравців грають в англійському чемпіонаті.

— В «Черрі Очер» ви також багато забивали?

— Ситуація була ідентичною. Попервах грав за молодіжну команду, забивав по кілька голів за матч. Перехід до першої команди не забарився. Там я також стабільно забивав. У той момент відчув, що повернувся в футбол. Після року життя в Ірландії вирішив, що гратиму в Україні на професійному рівні.

— У 27 років ви дебютували у вітчизняному професіональному футболі?

— Мій дебют відбувся у складі «Динамо-3», яке очолював Юрій Єськін.

— Повертаючись до життя в Ірландії, не можу не запитати про обізнаність ірландців про нашу країну. Називали вас «руссо»?

— Для них було непросто зрозуміти, що є така країна, яка зветься Україною. Проте у мене все було гаразд з почуттям національної гідності та ідентичності. Якщо когось цікавило, то я пояснював, що Україна — не Росія.

— Кажуть, що в ірландців специфічна вимова. А ще це народ, що має багато своїх традицій.

— Так, це не англосакси, це — кельти. Більшість ірландців розмовляють ірландською і є пат­ріотами своєї держави. У нас же зросійщення набуло гігантського масштабу. Ми забуваємо, що мова відіграє важливу роль в ідентифікації особистості. В ірландців дуже варіативний діалект. Ось тобі приклад: два жителі з різних міст — Дуб­ліна і Корка — можуть спілкуватися по телефону так званою англійською. Але не факт, що один одного зрозуміють. Навіть у самому Дубліні я спостерігав за тим, як місцеві мешканці спілкуються на кількох діалектах.

— Від чого залежить використання того чи іншого діалекту?

— Більш заможні ірландці спілкуються чистою англійською. Батьки наймають англомовних вчителів для своїх дітей. Прості ірландці мають дуже відчутний акцент.

— Чим ще для вас запам’яталася Ірландія?

— Добре пам’ятаю, як познайомився з керівником політичної партії «Шинн Фейн», що ввійшла в основу легендарної Ірландської республіканської армії, Джеррі Адамсом. Це керівник правої націоналістичної партії. Дуже цікава і різносторонньо розвинута людина, яка ввійшла в історію. Завдяки його зусиллям на Британському півострові вдалося зупинити кровопролиття і розбрат.

Пінта «Гіннесса»

— В Ірландії ви не переймалися результатами своїх команд, а грали у задоволення?

— Там я отримував абсолютне задоволення від футболу. Гра в Україні — відгомін російсько-радянської спадщини. Не створено жодних умов, але вся відповідальність лежить на футболістах.

— Зарплатню в Ірландії не отримували?

— Ні, всі грали за «дякую». Вразило інше — Різдво ми з сім’єю відзначали у шпиталі. Мені було дуже приємно, коли представники клубу, за який я виступав лише півтора місяця, провідали нас, подарували дитині подарунки. Половину з них я бачив вперше. Я тоді по-справжньому розчулився.

— Рядки однієї з пісень легендарної російської групи «Сплін» звучать так: «Все, що я знаю про Ірландію, мамо, це «Jameson», «Guiness» і «Connemara». Це вичерпний перелік речей, з якими асоціюється ця країна для вас?

— Додайте сюди ще леприконів і «Fish&Chips», що є культовим місцем з продажу чіпсів, а також дублінський Трініті Коледж. Щодо «Гіннесса», то він навіть популярніший, ніж «Джеймсон». Якось ми зіграли гру і вирушили після матчу в паб, що поруч зі стадіоном. Там я вперше скуштував «Гіннесс». Випив одну пінту і майже впав під стіл (сміється. — Л.К.). Жартую, звичайно…

— «Сухого закону» в командах там не існує?

— Вживання алкоголю у спортсменів залежить від багатьох факторів: рівня розвитку суспільства, соціальних стосунків, реалізації людиною себе в житті. Нічого поганого немає в тому, що ти сидиш у пабі в хорошій компанії. Людська природа така, що внутрішній світ знаходить свою реалізацію в зов­нішньому. Тоді ми щасливі, бо задовольняємо свої потреби. Дуже багато залежить і від якості алкоголю. Коли на ранок не болить голова і печінка — це правильно.

«Інтер»

— Ви повертаєтеся в український футбол на запрошення Михайла Калити і Павла Неверова. Часу на адаптацію не вимагаєте — у першому ж матчі забиваєте м’яч, двічі стаєте кращим бомбардиром команди. Казковий старт у 27 років…

— Кажуть, що посередній гравець має більше шансів стати хорошим тренером… Не хочу сказати, що обрав тренерську діяльність спонтанно, адже завжди міг пояснити свою думку і отримав вищу інженерну освіту денного стаціонару паралельно із заняттям легкою атлетикою. Так от, що я маю на увазі: мені бракувало футбольної освіти. Футбол — це набір певних якостей. Я не був «дерев’яним», але лише фізичні якості давали мені перевагу над захисниками. Тому забитих м’ячів могло бути набагато більше.

— Очевидно, до українського футболу ставитеся критично?

— Мені незрозуміло, чому деякі команди в міжсезоння змінюють по 20 гравців. Команди постійно переживають зміну поколінь. Футбол наш відверто примітивний. Зав­дяки своїй молодості та свіжості, а також фізичним якостям, я отримував перевагу над суперниками. Хоч я і займався легкою атлетикою, але цього у нашому футболі занадто багато. Ми постійно працюємо над тим, щоб команда бігала і заважала грати супернику. Тренувальний процес у моїх командах був побудований таким чином, що з часом моя швидкість почала погіршуватися.

— Тогочасний ірландський футбол поступався українському?

— Про рівень казати не буду, але атмосфера в Ірландії була кращою. Не хочу наводити погані приклади, але нам достатньо порівняти «Динамо» Блохіна і «Динамо» Реброва. Багато залежить від емоційного тла, що може зробити команду пригніченою.

— Для СК «Миколаїв» ваші часи — це один з найкращих періодів у новітній історії клубу. Березовчук, Ткачов, Жениленко, Скрипка — серйозні імена…

— Колектив був хорошим, попри невеликі угрупування в команді. Футболісти були різношерсті. Андрій Березовчук був гравцем високого рівня. У вищій лізі на той момент пограв Сергій Кочвар. Були також футболісти винятково для першої ліги, а були й такі, що згодилися би на чемпіонат області. Тренеру було нелегко виліпити з цього міксу хорошу команду під постійним тиском результату. Я, наприклад, отримую задоволення від гри нинішніх своїх підопічних, а не від підсумку матчу.

— У вас трохи інша ситуація…

— Безперечно, тому немає нічого дивного в тому, що СК «Миколаїв» грав з одним форвардом.

— Це не завадило вам забити 15 м’ячів у 33 матчах…

— Після повернення з Ірландії у мене був заряд свіжого повітря, азарту і настрою. Це світло зберігалося в мені, і я не потрапляв в атмосферу «несвята». Поки були такі емоції, все було гаразд. Тим більше, я з часом зробив помилку. Поспішив із переходом в закордонний клуб.

— Маєте на увазі перехід в словацький «Інтер»?

— Так, я потрапив у європейський футбол, в команду, яка намагалася грати у футбол. Відчуйте різницю — в наших реаліях не існувало поняття «гри в недодачу». В Словаччині мене запитували — чому ти зав­жди біжиш «pozachrbát», за спину? Там такі передачі були.

— На жаль, у Братиславі ви не закріпилися надовго…

— Все почалося з того, що французи не відкрили мені візу через помилку в документах, і я не поїхав з «Інтером» на тренувальні збори до Франції. У Словаччині мене по-справжньому несли ноги. З дитинства не любив середні і довгі дистанції. Ніколи б не міг подумати, але за кордоном 1000 метрів біг з легкістю.

— Тренер «Інтера» Йожеф Бубенко мав українське коріння?

— Достеменно не знаю, але підозрюю, що таке могло бути. В Словаччині я зустрівся з упередженням — словаки вважали себе вищими у всьому за українців. Якщо торкнутися спортивної методології, то можна визначити поняття спортивної форми, що має свої фази: розвитку, втрати, стабілізації. У мене саме тоді був період втрати спортивної форми. В одній з розмов адміністратор команди сказав, що від мене вимагають руху і більшої активності. На той момент це був мій максимум. Я зіткнувся з внутрішнім дисонансом.

— Від Бубенка не було упередженості?

— Тренер розумів, що мені потрібен був час. На початку мною були задоволені, але до основної обойми я не потрапив через пропущений основний тренувальний збір. Тренування в дублі і полірування лавки задоволення не приносили.

— Чого ви навчилися в «Інтері»?

— Перш за все, я мав можливість тренуватися пліч-о-пліч з форвардом європейського рівня. Маю на увазі Шиларда Немета, що грав за «Мідлсбро» і «Алеманію». Другим моїм конкурентом був ще один нападник збірної Словаччини. Немет був схожим на Ромаріо. Два-три кроки давали йому можливість відірватися від захисника і пробити. Удар в нього був чудово поставлений. Прикро, що я прийшов в «Інтер» після того, як команда стала чемпіоном і володарем кубка країни. Їхню гру всі вивчили і суперникам було легше.

Фоменко

— Не здивуюся, якщо в Миколаєві ви були улюбленцем публіки…

— Мені було приємно грати і жити в цьому місті. До нас добре ставилися і було чимало людей, які жили командою. Я зірковою хворобою не страждав, тому жодних труднощів не виникало. Деякі люди вважають мене впертим і категоричним, але відносини з людьми складалися чудово.

— Мабуть, найяскравіший спо-
гад про СК «Миколаїв» — гол «Шахтарю» в Кубку України. Юрій Вірт влучив вам у спину, вибиваючи м’яч…

— Я мав кілька нагод для того, щоб відзначитися після виходу на заміну. Андрій Березовчук перед матчем сказав, що в мене є хороші шанси для того, щоб забити. Гол був таким: Вірту відпасували назад, я почав його пресингувати, й він влучив у мене.

— Проти кого із захисників було особливо важко грати?

— Пригадую гру проти Сергія Федорова. Я не є маленьким за статурою, але боротьба в повітрі з ним нагадує зіткнення з бетонною стіною.

— 2001-го ви йдете на підвищення, коли стаєте гравцем харківського «Металіста». Проте в команді Михайла Фоменка ви провели лише 35 хвилин.

— Я повернувся з «Інтера» до команди, де сповідували гру в пресинг. Михайло Іванович дотримувався тільки такої стратегії. Не встиг я себе проявити, і на 35-й хвилині пішов відпочивати.

— Михайло Джишкаріані грав у Фоменка в ЦСКА-«Борисфені». У нього була схожа заміна. Він вирішив з’ясувати стосунки з тренером безпосередньо на бровці. У вас такого не було?

— Мені було неприємно, але я розумів тренера. Я не ввійшов в гру. Часу на адаптацію мені не дали. У Фоменка потрапляння на «банку» означає, що потім треба пройти непростий етап повернення довіри. Далі мене травмували. Михайло Іванович любив жорсткий футбол, а вміння боротися завжди цінувалося. На тренуванні мені стрибнули в коліно і зламали мене. Кожен доводить свою спроможність у свій спосіб.

— Прізвища костолома не при-
гадуєте?

— Чесно, ні. Пригадую лише, що він був посереднім футболістом. Може, я не заслуговував на місце в «Металісті», але цей персонаж — так точно. А взагалі в команді творилися цікаві речі. На передматчевій установці присутні 19 гравців. У заявку потрапляє лише 18. Це означало, що на тренуванні хтось отримає по ногах, когось будуть «висікати».

— Потім відсутність ігрової практики можна звалити на травми.

— Фоменко в інтерв’ю так і казав: «У нас є сильні футболісти, але вони в лазареті». Не розумію, навіщо було проводити по два виснажливих тренування на день, коли на календарі серпень. Тим більше, суть їх полягала у шліфуванні пресингу. Після першого тренування я сидів і не міг рухатися.

— Чи можна сказати, що ви не розуміли українських тренерів?

— Не завжди знаходив спільну мову з ними. Найбільш професійним тренером, незважаючи на специфіку роботи, був Михайло Фоменко, бо він розумів, що робить. Найкраще я ладив з Михайлом Калитою. Ми спілкувалися з ним однією­ мовою, були комплементарною парою в плані психології. Непогано було в Кіровограді у Юрія Коваля, але він був залежним від багатьох факторів, а саме: організації інфраструктури, тренувального процесу. В Україні потрібно бути не просто тренером, а менеджером на анг­лійський манер, бути в темі всіх процесів.

— Про «Зірку» спогади хороші?

— У Коваля футболу було небагато, але фізична підготовка була на непоганому рівні. Після виходу до вищої ліги було важко. Досягати результату в першій лізі — це одне, а еліта — зовсім інше.

— Закінчення кар’єри у вас вийшло не найкращим…

— Схожі проблеми зараз у багатьох футболістів. Використати гравця, не заплатити йому гроші, а потім звинуватити у всіх смертних гріхах. Прекрасний приклад — ужгородська «Говерла». Якщо з такою людиною, як Максим Шацьких, так вчинили, що тоді казати про мене та інших гравців… Я закінчував у другій лізі в «Олімпії ФК АЕС». Мабуть, там, в Южноукраїнську, ще більше розчарувався у нашому футболі. Не потрібно було йти на пониження.

Любомир КУЗЬМЯК.