Сергій БОРИСЕНКО: «80 відсотків м’ячів забив головою»

Сучасний український футбол переживає серйозні проблеми з атакувальною лінією. Якщо десятиліття тому наш чемпіонат міг похвалитися хорошими форвардами з українським паспортом, то тепер їх обмаль.
З-поміж інших нападників вищої ліги у 90-х вирізнявся наш сьогоднішній герой. Виграти верхову дуель у гренадера було дуже важко. «Коли Сергій виходив віч-на-віч з воротарем, ми радили йому віддати пас на фланг, щоб хтось виконав навіс. Головою він би точно забив», — жартували про Борисенка партнери.

Баскетбол, техніка, зріст

— Сергію, мова цифр каже, що ваш зріст становить 196 сантиметрів.

— Так, все правильно.

— Мабуть, у дитинстві ви також суттєво вирізнялися з-поміж ровесників. Чому не обрали баскетбол?

— Чесно зізнаюся, ніколи не бачив себе у баскетболі і не цікавився ним. Футбол обрав одномоментно, серйозно і на все життя. В дитинстві я не особливо виділявся зростом. Мої однолітки були такими, як я. Можливо, я зовсім трохи був вищий за них. Хоча тут не передбачиш — бувало таке, що хтось за канікули особливо додавав у зрості і миттєво обганяв ровесників.

— Ваш зріст у футболі був козирем у боротьбі із захисниками?

— Так, він дуже мені допомагав. Що й казати — зріст був моєю головною перевагою над суперниками.

— У відсотковому еквіваленті, яку кількість м’ячів забили головою?

— Мабуть, відсотків 80.

— Які прийоми використовували захисники у боротьбі з вами?

— Футбол має чимало своїх секретів (сміється. — Л.К.). Захисники використовували різні прийоми і способи, щоб мене зупинити. Звичайно, рослим футболістам було легше грати проти мене.

— Команди, за які ви виступали, відпрацьовували на тренуваннях подачі, розраховані спеціально для вас?

— Так, обов’язково. Відпрацьовували подачі, стандарти, навіси. У всіх моїх командах тренери, хоч і по-різному, але намагалися використати мій зріст.

— Високі футболісти є далеко не найтехнічнішими виконавцями. Як у вас було з технікою?

— У футболі, як і у житті, треба постійно працювати. Якщо щодня будеш докладати багато зусиль для досягнення певного результату, то зможеш зробити неможливе. Я це розумів і намагався компенсувати свої недоліки працею.

— При майже двометровому зрості ваша вага становила 88 кілограмів…

— У Словаччині мене попросили набрати ще кілька кілограмів м’язової маси. Таким чином я важив 91 кілограм. Хоча стабільна ігрова вага складала 88 кілограмів.

«Волинь», Кіровоград, авторитети

— Не можу не запитати:  як вам луцька «Волинь» Віталія Кварцяного, яка тривалий час вважалася однією з найвищих команд Європи?

— Мені дуже подобається стиль гри Віталія Володимировича. Теперішній футбол «Волині» нагадує мені часи Олександра Іщенка в Кіровограді — його «Зірка», за яку я виступав, грала в атлетичний і силовий футбол. Я завжди віддавав перевагу футболу з великою кількістю боротьби. Футбол — це не балет. Без травм не обходиться жоден вид спорту. Якщо люди віддаються на футбольному полі, не забирають ногу, то таке не може не подобатися вболівальникам. Інша справа, як таку гру розцінюватимуть судді. Грубість потрібно завжди карати, але свистіти при легкому дотику до суперника також не зовсім правильно.

— Сезон-1993/1994 став для вас першим на серйозному рівні. Ви розпочали у рідних Черкасах, де виступали за місцевий «Дніпро». Одним із творців тієї команди був Семен Осиновський.

— У нас був чудовий колектив, і команда демонструвала непоганий футбол. Про Осиновського нічого сказати не можу. Пропрацював з ним півроку. Чогось доброго чи поганого не скажу — нейтральне ставлення, як до тренера.

— 1995-го ви перебираєтеся в «Зірку». Знайшли свою команду?

— Так, в Кіровограді я провів три чудові роки. Класна команда, чудове місто, віддані вболівальники. Я отримував задоволення від футболу, забивав, ладнав з тренером. Виклик Юрія Мартинова до збірної і наш стрімкий підйом з другої ліги на шосту позицію «вишки» — ілюс­трація справжньої сили «Зірки».

— У вищу лігу ви, як і ваша команда, ввірвалися стрімко. Завдяки 10 голам увійшли до десятки кращих бомбардирів елітного дивізіону. Більше за вас забили лише Гусейнов, Шевченко, Матвєєв, Паляниця, Покладок, Мозолюк, Корпонай і Шаран.

— У нас був такий хороший колектив, що я не звертав уваги, в якій лізі граю. Забивав м’ячі і не задумувався над конкурентами. Як би це дивно не звучало, але я не бачив різниці, де забивати. Наша команда загалом не звертала увагу на авторитети. і це підтверджує високе шосте місце. Був дуже радий зустрітися з хлопцями після тривалої перерви, коли нещодавно нас усіх запросили до Кіровограда на матч, присвячений 100-річному ювілею «Зірки».

— «Зірка» 1996-го не дозволила киянам передчасно відсвяткувати чемпіонство. Ви відкрили рахунок, а Юрій Мартинов приніс перемогу кіровоградській команді. Таким чином він відсвяткував свій день народження, а ви — народження дитини.

— Насправді ми тоді переживали певні фінансові труднощі. Буває так, що у важкий момент збираєш волю в кулак. Вся команда зіграла злагоджено. Класно у воротах відіграв Ілля Близнюк, надійно діяв наш захист. А ми попереду мали кілька моментів, от і витиснули з них максимум. Тим більше у нас був хороший настрій, як ви вже згадали. За два дні до матчу у мене народилася донька, а Юра святкував свої уродини в день гри.

Молодіжка, передачі Мартинова, Словаччина

— Свого часу вас викликали до молодіжної збірної України. Спогади залишилися?

— Віктор Колотов викликав мене на одну гру. Наприкінці матчу я змінив Андрія Шевченка. Наша збірна мала можливість позмагатися за путівку на Олімпійські ігри в Атланті. Суперник був непростий — збірна Італії. Наш програш дозволив італійцям вийти на перше місце в групі і кваліфікуватися на Євро-1996. Команда у нас була хороша: Шевченко, Косовський, Ребров…

— А ще Ващук, Федоров, Кривенцов… Італійці також вражали: Пануччі, Каннаварро, Неста, Таккінарді, Індзагі, Дельвеккіо…

— На жаль, ми поступилися з рахунком 1:2, і це при тому, що нас влаш­товувала нічия. Моменти ми мали, і нам було під силу поборотися з опонентами.

— У міжсезоння-1996/1997 ви переходите із «Зірки» в київський ЦСКА. У Кіровограді все настільки погано було з фінансами?

— Я дивився на цю ситуацію так: оскільки мене продали, значить команда отримала певні гроші. Якщо «Зірка» мала від цього вигоду, то все добре, жодних проблем. Обопільна згода — ось і все.

— За свою кар’єру ви мали змогу виступати в одній команді з прекрасними півзахисниками. Чиї передачі для вас були найзручнішими?

— Юри Мартинова. Найкомфортніші паси у нього були. Розумів мене на підсвідомому рівні. Може, він всім такі паси видавав, не знаю (сміється. — Л.К.)… Але для мене грати в парі з ним — одне задоволення.

— Сезон-1997/1998 ви розпочинаєте в київському ЦСКА, але згодом їдете в Словаччину…

— На зборах з ЦСКА ми грали зі «Слованом». Мабуть, там мене словаки і побачили. Я вирішив поїхати за кордон і не прогадав. Підхід у Словаччині мені подобався. Традиційне правило «легіонер на голову сильніший за місцевого» працювало, і я повинен був грати «на рівні». Фізично український футбол, звичайно, був сильніший, але у Словаччині була дисципліна. На тренуваннях багато уваги приділяли тактиці. А це очевидний плюс.

Футболка Дзоли, сім днів тактики

— Саме зі «Слованом» ви дебютували у єврокубках. Протистояння з болгарським «Левскі» запам’яталося, мабуть, завдяки вболівальникам…

— Атмосфера у Софії була незабутньою. Більше 25 тисяч фанатів відчайдушно підтримували «Левскі». Вдома болгар ми дотиснули і пройшли в наступний раунд Кубка володарів кубків.

— На форумі вболівальників «Слована» прочитав, що ви у матчі з «Левскі» показували фанатам якісь незрозумілі жести…

— Чесно кажучи, не пригадую такого.

— Далі був «Челсі». Головні два матчі у вашому житті?

— Лондонці в тому сезоні стали володарями трофея. Що не ім’я, то зірка! Ми зіграли достойно — двічі програли з рахунком 0:2. Один з голів був курйозним — наш воротар влучив у спину Джанлуки Віаллі. Клас є клас.

— Коли дізналися про жереб, якими були ваші емоції?

— Я сильно переживав, налаштовувався. Коли вийшов на поле, то не думав про суперників, абстрагувався. Але до гри сильно хвилювався.

— «Стемфорд Брідж» вразив?

— Так, безліч вболівальників, шалена підтримка… Казкова атмосфера.

— Футболками обмінювалися з суперниками?

— В тунелі наздогнав Джанфранко Дзолу. Італієць сказав, що винесе футболку з роздягальні. Так і сталося — обмінялися пізніше.

— Дан Петреску і Франк Лебеф — найсильніші захисники, проти яких ви грали?

— У них все було на автоматі. Настільки сильно відпрацьовано, що це доходило до автоматизму. Тактика, вишкіл, зіграність — все це вражало. У нашому чемпіонаті я такого не бачив. Коли зустрівся з «Челсі», подумав: «Ось вони, справжні професіонали». Така манера гри була у захисників київського «Динамо». Більше в Україні таким похвалитися не міг ніхто.

— Коли звикли до Словаччини?

— Минуло три місяці після приїзду, і я опанував мову, адаптувався до побуту. Почав непогано, але потім завадила травма — порвав зв’язки. За натурою я людина, яка може адаптуватися будь-де. Сумую за домом, але не критично. Тому в Словаччині проблем не було.

— Помічником головного тренера «Слована» був Ян Швеглік, чемпіон Європи 1976-го…

— Так, хороший тренер. Нещодавно дивився його фото в Інтернеті — людина не старіє. Яким був 20 років тому, таким і залишився. Швеглік мені допомагав освоїтися. Справжній професіонал і чудова людина. Побільше б таких!

— Сезон 1998-1999 років став дуже успішним для вашої команди — «Слован» виграв і чемпіонат, і кубок країни…

— Хороший колектив дався взнаки. Ми товаришували поза полем і злагоджено діяли під час матчів. Нашу команду очолював Станіслав Гріга, що свого часу виступав за «Фейєноорд» і «Рапід», а також збірну Чехословаччини. Сім днів на тиждень приділяли увагу тактиці. Шалений режим.

Владикавказькі реалії, повернення в Україну

— Чому вирішили поїхати зі Словаччини?

— Сталася трагедія — застрелили президента «Слована» Яна Дуцкі, і фінансування майже зупинилося. Мене відпустили як вільного агента. Вбивство нашого президента так і не розкрили. Дуцкі був головним газовим магнатом країни.

— Це сталося у січні 1999-го. Нас­тупною вашою командою була владикавказька «Аланія». В Україну не кликали?

— «Аланія» запропонувала хороші умови, і я не роздумував, просто пристав на пропозицію. Була лише одна проблема — після чотирьох прожитих років у Братиславі я був не в захваті від Владикавказу (сміється — Л.К.). Базувалася команда за 30 кілометрів від міста. Вийти нікуди не можна, нав­коло гори… Гвинтокрили цілодобово літали, важко заснути. Довго звикав…

— Ваш партнер по «Аланії» словак Марек Холлі звинувачував у одному з інтерв’ю головного тренера Володимира Гуцаєва, мовляв, той ставить у склад лише своїх…

— Не було такого. Марек приїхав із ЦСКА і, мабуть, чекав аналогічного рівня. Гуцаєв відповідав за результат і не міг ставити у склад слабких гравців. Мені і Михайлові Поцхверії, наприклад, тренер довіряв, нас все влаштовувало.

— Єдиною втіхою для Холлі були шашлики в горах разом з вами і бразильцем Пауло Еміліу…

— О, так, Марек не знав російської. Ми товаришували з ним і любили відпочивати в горах. Я йому допомагав освоїтися в команді.

— Вже в другому матчі ви забили м’яч за «Аланію». І не будь-кому, а принциповому супернику — «Анжі». У Владикавказі після цього вас носили на руках?

— Це була дуже принципова гра. Команда з Махачкали тільки вийшла у «вишку». Перед переїздом в «Аланію» мене запрошували саме в «Анжі», але не склалося. Їздив до них на збори в Чехію, але контракт не підписав. Гол мій не допоміг «Аланії», ми програли — 2:3.

— Життя у Владикавказі ще чимось запам’яталося?

— Сподобалися тамтешні вболівальники. На матч з «Анжі» 30 тисяч прийшло. Люди доброзичливі, нормальні. Міста майже не бачив. Війна тільки закінчилася, комендантська година, самі розумієте… База була далеко за містом. Будинків зруйнованих також не бачив.

— В Україну ви повернулися зав­дяки «Таврії»…

— Я щасливий, що повернувся, але ні в Сімферополі, ні у Кривому Розі, де я згодом виступав, гра мені не пішла. Команди були хорошими, але у мене не склалося. Шкодую, що так сталося.

— Повернулися на звичний рівень лише в Івано-Франківську…

— Почав більш вимогливо ставитися до себе. Але ми грали не у вищій лізі, тому не варто говорити про шалений успіх. З іншого боку, так, почав знову забивати. В Івано-Франківську почувався комфортно, звідси й хороші результати.

— Після завершення кар’єри ви повернулися у рідні Черкаси. Матчі «Черкаського Дніпра» відвідуєте?

— Так, намагаюся не пропускати. Від футболу відійшов, поки безробітний. Маю бажання повернутися у футбол. Мрію про це.

Любомир КУЗЬМЯК.