Василь НОВОХАЦЬКИЙ: «Буває, сиджу в окопі, згадую минуле й думаю: «Коли я вже у футбол пограю?»

Українські вболівальники, котрі цікавилися футболом 1990-х не поверхнево, повинні пам’ятати нашого героя. Вони, мабуть, знають, що Новохацький тривалий час провів у київському ЦСКА, переживши там усі можливі зміни вивіски, а також чули про його кар’єру за кордоном. Проте ніхто не знав про іншу сторону життя Василя. Про його хоробре серце, патріотизм і ставлення до світу. Наша розмова чудово висвітлює всі закутки душі героя сьогодення.
На щастя, мені ніколи раніше не доводилося робити інтерв’ю із футболістом, котрий перебуває в окопі й періодично каже: «Перепрошую, працює снайпер. Зараз говорити не можу». Із іншої сторони, на щастя, в нас є люди, які можуть захищати свою державу зі зброєю в руках. І не важливо, ким вони були в попередньому житті.

Вісім місяців, правда, медаль

— Василю, зовсім не чекав, що наша розмова відбуватиметься за таких обставин. Хотів говорити лише про футбол. Проте не можу не поцікавитися — як ви?

— Треба тішитися життю, де би перебував і що би робив. Настрій хороший і бойовий — йдемо вперед! Воюємо!

— Розумію, що говорити на всі теми не зможемо, тому відповідайте на власний розсуд. Без конкретики про місце дислокації, позивних і структурних підрозділів. Де саме перебуваєте?

— Наш батальйон розташований у селищі Широка Балка, поруч із Горлівкою. На даний момент окопуємося, будуємо собі нову хатку, бліндаж. Товариші всі хороші в нашому добровольчому батальйоні.

— Чи давно в зоні АТО?

— Уже більше восьми місяців.

— Ви є добровольцем. Чому вирішили піти на захист Батьківщини?

— Тому що на мою Україну прийшли з мечем. А хто прийшов із війною — нехай вибачає, поступатися нікому не будемо.

— За останніми домовленостями в зоні проведення АТО запроваджено режим тиші. Перемир’я де-факто має місце?

— Постріли чути щодень — зранку до ночі. Такого не буває, щоби не стріляли. Звичайно, стало легше, бо не працює важка артилерія. Справжнього миру тут немає. Недавно молоденький хлопчина підірвався на розтяжці. Хорошого тут мало. Але рано чи пізно правда повинна взяти своє й перемогти. Правда — вона одна.

— Скільки часу плануєте перебувати на сході?

— Залишатимусь тут до перемоги.

— Окрім Горлівки, обороняли й інші міста?

— Розпочав із Луганської області. Пройшов Станицю, Червоний Жовтень, Щастя. Тепер дислокуємося у Широкій Балці.

— Із Калинівки поїхали осібно чи з однодумцями?

— Люди за столом полюбляють розмови на тему «Треба щось робити». На ділі часто виходить по-іншому. Мій товариш зараз біля Авдіївки, на схід вирушили ще кілька знайомих. Це люди, яких не треба було тягнути за руку й виловлювати по ресторанах.

— Своїх колег футболістів у зоні АТО не зустрічали?

— Був хлопчина із Синельникового. Він, щоправда, вже повернувся додому. На високому рівні не грав, але знаю, що в Дніпропетровську міні-футболом займався.

— Футбольні друзі знають про ваш вчинок?

— Я нікому нічого не розказував. Щодо знайомих, то казали різне. Одні називали дурнем, інші казали, що треба було у військкоматі про все домовитися.

— Яка обстановка з пораненими у вашому батальйоні і чи оберіг Бог від летальних випадків?

— Останній тяжкий випадок був чотири дні тому — одного хлопця поранили. Зараз із ним ніби все нормально. Відправили до шпиталю. Сепари йшли на прорив, але в них нічого не вийшло. Небезпечно, бо снайпер працює. Постійно перебуваємо в напрузі.

— Нашу розмову також слу-
хають…

— Ми слухаємо їх, вони — нас. Я нікого не боюся, я у себе вдома!

— Відчуваєте, що стали іншою людиною після всього, що пережили?

— Світогляд сильно змінився. Тут обставини примушують дивитися на світ іншими очима. Якщо Бог допоможе, то повернуся додому і спробую адаптуватися до мирного життя.

— У рідній Калинівці у вас залишилися діти й дружина?

— Ні, з дружиною розійшовся раніше. Жінка в мене москвичка. Усе, що пов’язує, — медаль фіналіста Кубка України, яку хочу в неї забрати.

— Як до вас ставиться місцеве населення?

— Стався певний перелом —
останнім часом почали більше нас підтримувати. Не порівняти з тим, що було в Луганській області, коли ми туди приїхали. Тяжко дуже було. Певні позитивні тенденції до зміни на проукраїнські настрої я зауважив.

— Як охарактеризуєте ті умови, в яких живете?

— Побутових умов не створено — ні харчування, ні обмундирування. Живемо в болоті. Обіцяли видати форму, натомість отримали штани від комбінезону. На цьому все. По телебаченню, напевно, розказують, як вони нас забезпечують. Насправді харчування — жахливе. Доводиться їсти за власні кошти. Військове керівництво — некваліфіковане. Дуже далекі люди від військової справи.

Футбол на війні, малюнки, пас Цихмейструка

— Чи пам’ятаєте той момент, коли вирішили поїхати на схід?

— Так, пригадую. Вирішував дуже довго — більше місяця. Потім набрид цей стан невизначеності, тож я пішов. Люди думають, що нас це не стосується. Виходить так, що нас б’ють, а ми спостерігаємо. Я — українець, тому мене це стосується безпосередньо. Образливо, що в нас такі керівники, які набивають власні кишені. Інформація до нас така доходить. Хоча телебачення в нас лише сепарське, об’єктивних новин немає. Усе тримається за рахунок патріотів. Люди через «не можу» воюють, кулі над головою свистять.

— У мережі є чимало відеороликів, як українські військові грають у футбол. Ви також не забуваєте про справу свого життя?

— Ми також граємо у футбол. Щоправда, робили це раніше, коли дислокувалися в Курдюмівці, з іншої сторони Горлівки. У вільний час проводили спаринги між собою. Щоправда, через обстріли тепер у футбол граємо не часто. У вільний час займаємося трохи іншим — збираємо дрова на зиму, їздимо по посадках. Доводиться виживати. Вдячний людям, які нам допомагають. Недавно з Кіровограда харчі передали з 24-ї школи. Зібрали для нас печиво, діти написали листи. Дуже приємно отримувати такі речі.

— Волонтери до вас добираються?

— Загалом, до нас непросто доїхати. Зараз навкруги багато болота. Востаннє приїжджали місяці два тому. Та й небезпечно тут — кожного дня обстріли. Сепари хочуть пролізти до нас, але ми їм не дамо цього зробити.

— Ваші бойові товариші знають про ваше футбольне минуле?

— Намагаюся не розказувати. Звичайно, дехто знає. Багато друзів уже демобілізувалися, вони добре знали, хто я й звідки. Коли грали між собою футбол, то це було видно. Техніку не купиш і не продаси.

— У тяжкі дні війни згадуєте про своє минуле?

— Сумую за футболом, бо це — життя!

— Багато українських футболістів, які грали за кордоном, залишилися там і додому не повертаються. У вас була така можливість. Чому не захотіли жити в Греції чи Ізраїлі?

— Можливості, звичайно, були. Але в іноземців зовсім інша ментальність. Моя душа завжди була в Україні. А там усе чуже для мене. Я би не міг там прожити до кінця своїх днів. На Батьківщині в мене багато друзів. Наприклад, тісно спілкувався з Романом Пахолюком, але втратив його номер і не можу знайти. Він був у Казахстані, а де зараз, не знаю. Іще до війни зідзвонювався з Віталієм Балицьким, з яким також грав за ЦСКА. Доступу до Інтернету тут немає, телефони постійно губимо. Спілкування з людьми, що живуть по той бік війни, майже неможливе.

— Чи є забитий м’яч у фіналі Кубка України найщасливішим моментом вашого футбольного життя?

— Так, дуже приємний спогад. Прикро тільки, що він не став переможним. «Динамо» виграло з рахунком 2:1 Мені певною мірою пощастило. Величезна заслуга лежить на плечах Едуарда Цихмейструка. Йому вдався шедевральний прохід і пас.

— Захисники «Динамо» залишили вас без нагляду у штрафному майданчику…

— Ювелірна передача дезорієнтувала захисників, я побачив, куди треба бігти. Змістився й впритул розстріляв Шовковського.

Калинівка, мінні поля, сепарське телебачення

— Ви народилися на Вінниччині, але першою професійною командою для вас став черкаський «Дніпро»…

— Я закінчив Львівську спортшколу-інтернат, а потім поїхав у Черкаси. Мені тоді виповнилося 16 років. Родом я з Калинівки. Місто подарувало нашому футболу ще кількох гравців, які виступали в прем’єр-лізі. Наприклад, Ярослава Мартинюка та Вадима Страшкевича добре знають уболівальники «Карпат», а ще — Віталій Буяльський з «Динамо». Місто в нас футбольне.

— У черкаському Дніпрі» ви потрапили в колектив досвідчених футболістів: Осташов, Школьников, Дейнеко, Матвіїв…

— Це була суперкоманда. Лише найкращі спогади про Черкаси й наш колектив. «Дніпро» дало мені дуже хороший фундамент. Віктор Степанович Жилін, наставник команди, також сильно мені допоміг із футбольною освітою.

— 1992-го повертаєтеся додому, стаєте гравцем вінницької «Ниви», берете участь у першому незалежному українському чемпіонаті. Ваш дебют відбувається в матчі з майбутнім чемпіоном — сімферопольською «Таврією».

— Таке не забувається. Ностальгія за тим періодом шалена. Буває сиджу в окопі, згадую минуле й думаю: «Коли я вже у футбол пограю?». Навіть на війні думаю про футбол. М’язи атрофувалися… Тут замість футбольних полів — мінні.

— Вінницька «Нива» подарувала нашому футболу чимало зірок. Віталій Косовський, Олег Надуда, Олександр Горшков — усі грали в збірній України.

— Ігор Гатауллін створив хороший клуб. Було багато молоді, яка на своїх помилках училася. Якби не проблеми з пахом у Косовського, то він досягнув би ще більших висот. Надуда був чудовим футболістом, але не повністю використав свій потенціал. Із Віталіком Косовським я за юнацьку збірну СРСР грав. А ще викликалися до різних збірних Циганков, Охрімчук, Коваль, Рябцев.

— Після першого чемпіонату «Нива» вилітає, тож ви опиняєтеся в київському ЦСК ЗСУ.

— Пережив у армійському клубі всі назви. І ЦСК ЗСУ, і «ЦСК ЗСУ-Оріяна», і ЦСКА, і «ЦСКА-Борисфен». Працював там із чудовими тренерами. Найкращі спогади про Михайла Фоменка. Саме він дав мені неоціненний досвід. Дуже розумний тренер. Мені здається, навіть більш жорсткий, ніж Олег Блохін. Михайло Іванович нас так готував, що ми суперників заганяли за батайський семафор. Мені подобається його робота в збірній. До речі, ще одна проблема для мене в АТО — інформаційний вакуум.

— Не маєте змоги переглядати матчі головної команди країни на чолі з Михайлом Івановичем?

— У нас тут немає українського телебачення. Тільки сепарське. Тому новини дізнаємося із запізненням. Футбольні результати передаємо один одному. Російські телеканали недавно показали про проблеми на НСК «Олімпійський» під час матчу «Динамо» — «Челсі».

— Повертаючись до теми тренерів, варто відзначити, що вам пощастило, бо ви працювали з елітою тренерського цеху України. Наприклад, у Вінниці вас тренував Юхим Школьников.

— Хороша людина, чудовий тренер. Прикро, що пішов із цього світу. Дуже шкода й Анатолія Заяєва. Щодо тренерів, то відзначу Анатолія Дем’яненка. Дуже порядна людина. Певною мірою, занадто добрий до нас був. Хороші спогади й про Володимира Безсонова.

— У ЦСКА, певне, відчули на собі складність армійського устрою?

— Так, усе було. Наряди на кухні, поняття «духів» і «черпаків». Колектив був чудовим. Грали за збірну Збройних Сил України. Боролися за вихід на чемпіонат світу серед військовослужбовців, але в німецькому Аахені не змогли обіграти болгар.

— Чимало підопічних Михайла Фоменка розказували про його навантаження. Ви теж їх добре запам’ятали?

— Хотів би нагадати Михайлу Івановичу про Португалію. Він, мабуть, це добре пам’ятає. Ми із ЦСКА поїхали туди на 23-денний збір. У нас була така стрибкова серія, що, коли заходили в океан, води не відчували. Зате в матчах було легко. У клубі було багато колишніх футболістів «Динамо». Із ними грати — одне задоволення: Анненков, Литовченко, Волосянко, Чанов. Неймовірні виконавці!

Нюанси від Блохіна, «украно», Кацураніс

— Яким чином виник варіант із поїздкою до Греції?

— Я витягнув щасливий квиток. У «Іонікос» їхали Геннадій Мороз, Михайло Стельмах і я. У підсумку, залишили в команді лише мене. Почав я добре — за перше коло забив десять м’ячів. Потім розслабився, почалися травми.

— У «Іонікосі» працювали з Олегом Блохіним. Ваші спогади про роботу під його керівництвом?

— Дуже хороший тренер. Непроста людина, але дуже порядна. Він нас не дуже ганяв, робив акцент на тактику й техніку. Мені, як своєму земляку, він приділяв більше уваги. Розказував про певні нюанси гри в атаці. На загал таке не виносять, тому Олег Володимирович про все це розказував у приватних розмовах. Я був добре фізично готовим після гри у Фоменка, а Блохін мені довіряв.

— Як вам жилося в Греції?

— Країна-казка. Клуб орендував мені квартиру, створив хороші умови, все було добре. Люди в Греції схожі на українців, тільки смуглявіші. Прийняли в команді мене не одразу, але потім чудово ставилися. Уболівальники також полюбили.

— Про Україну греки щось знали?

— Ні, жодної інформації в них не було. Коли запитали мене, скільки в нас людей в країні живе, а я відповів: «50 мільйонів», то вони не могли повірити. Чули раніше тільки про Росію.

— Як вас називали в команді?

— Називали «украно» (з наголосом на «о»), тобто «українець». Асоціацій з Росією не було після того, як я все пояснив.

— У середині 1990-х чемпіонат у Греції був хорошого рівня. Гучних імен вистачало: Кецбая, Цартас, Махлас, Варжиха, Врізас…

— У ті часи в Греції власниками клубів були мільйонери. В Україні розвиток футболу тільки стартував. На хорошому рівні виступало лише «Динамо». Це підтвердив і матч киян із «Панатінаїкосом», коли українська команда перемогла. Потім розпочалися розмови про шуби, анулювання результату й дискваліфікація. Греки однозначно були слабкішими за «Динамо». І це при тому, що «Панатінаїкос» обіграв «Аякс» у Амстердамі. Якби не війна, то український футбол продовжував би прогресувати. «Шахтар» би грав удома, інвестиції про-
довжувалися б.

— Після хорошого сезону в «Іраклісі» ви поїхали в Ізраїль — у «Маккабі» з Хайфи. Чому так сталося?

— Усе через проблеми з контрактом. Мене підвів перекладач. Я підписував контракт на рік, а керівництво клубу вирішило без мого відома укласти його строком на три роки. Почалися судові процеси. Усе завершилося тим, що мене відправили в оренду в «Маккабі».

— За «Маккабі» ви зіграли кілька матчів. У Хайфі вам допомагали освоїтися співвітчизники — Сергій Баланчук і Сергій Кандауров?

— Так, а ще Олег Надуда в Ізраїлі грав. Проблем із адаптацією не було. Наша команда була молода, але кар’єра в мене в «Маккабі» не склалася. Розпочалася невдала смуга. І я повернувся в Грецію.

— На цей раз ви стали гравцем не «Іонікоса», а «Панахаікі»…

— Так, переїхав у місто Патра.

— У вашій команді грав українець Валерій Карібов, а поруч із вами перші кроки у футболі робив легендарний грецький футболіст Костас Кацураніс.

— Костас був іще молодим, але вже тоді було видно, що він стане гравцем екстракласу. Ми товаришували, тому добре знаю його, як людину. Можу сказати, що він іще в «Панахаікі» був гравцем високого рівня.

— У «Панахаікі» також виступали два камерунці…

— Так, один із них, Раймонд Калла, був учасником трьох чемпіонатів світу.

— Де вам більше подобалося — в «Іонікосі» чи в «Панахаікі»?

— Мені було добре в обох клубах. Ставлення до мене було хороше. У «Іонікосі» президент Ніколаос Канелакіс багато мені дозволяв. Гріх нарікати й на Аріса Лукопулоса, котрий був власником «Панахаікі».

— Як вам грецькі вболівальники?

— Дуже потужні. Могли за тайм трибуну на стадіоні розібрати. А ще вони добре організовані.

— Уважається, що найкраще вболівають за «Аріс» і ПАОК.

— Не факт, у моїх двох командах також були класні фанати.

— Грецькою мовою оволоділи?

— Так, знав її майже ідеально. Навіть зараз чудово все пам’ятаю.

— У місті Патра, де базувався «Панахаікі», відбувався щорічний карнавал. Удалося на ньому побувати?

— Так, це надзвичайна подія для міста. Цікаво, незабутньо, яскраво. Танці, маски, святкові заходи — чудова атмосфера. Місто дуже мені подобалося. Люди — прекрасні, не такі, як у Афінах. У Греції тепло, смачна кухня, риболовля…

— Але залишатися там ви не бажали…

— Я дуже люблю цю країну, але ідеальним варіантом для мене були би поїздки туди у відпустку. Щороку на два-три тижні, не більше. Жити там постійно не зміг би. Карасі можна ловити лише за 150 кілометрів, снігу нема. На морі риба не клює, перевіряли… Черв’яки в них дорогі. Я ж рибалка, для мене це важливо.

Леоненко, Кріт, психологія переможців

— Чому повернулися в Україну наприкінці 1990-х?

— Віце-президент ЦСКА Сергій Григорович запропонував пограти в Києві. Я всіх знав у команді, для мене то був рідний дім.

— Але у ЦСКА не все склалося…

— Це життя… Коли приїхав в Україну, одружився. Це трохи відволікало, почав більше думати про сім’ю. Треба було навпаки, боротися, спробувати потрапити в збірну. Почали виникати проблеми з дисципліною.

— Фінал Кубка 1998-го між «Динамо» та ЦСКА на День Києва завершився непростою перемогою фаворита. Ви тоді зіграли лише 45 хвилин і забили м’яч. Шанси в армійців на завоювання трофею були?

— Звичайно. Було видно, що після першого тайму «Динамо» дуже втомилося. У нас був шанс їх дотиснути. Олексій Олійник пенальті не забив. Я міг забивати, якби в одному епізоді м’яч із ноги не звалився. Отож, моментів ми мали багато. Проте варто визнати, що «Динамо» на той момент було сильнішим.

— Андрій Шевченко у фіналі зробив дубль. Напевне, він — найсильніший форвард, проти якого вам коли-небудь доводилося грати?

— Шевченко був дуже швидким. Але найсильнішим назву Віктора Леоненка. Надзвичайно сильний форвард. У Греції найбільше подобалися Кацураніс, Цартас, Варжиха.

— На початку нового тисячоліття ви знову повертаєтеся в Елладу. Спочатку були «Ханія» з острова Кріт, а потім «Маніс»…

— У ЦСКА розпочалися проблеми, змінилося керівництво. Виникла невизначеність. Мене в Греції добре знали, тому й запросили. Так я переїхав на Кріт.

— Райське місце?

— Кріт створений для відпочинку. Сезон відпочинку пройшов, і розпочинається затишшя, оберти збавляються. І так — до нового відпочинкового сезону.

— Ваші дві останні грецькі команди виступали в третьому дивізіоні…

— Це — напівпрофесійні команди. Більшість футболістів була аматорами. Окрім футболу, хлопці займалися іншою діяльністю. Мене, як іноземця, намагалися використовувати в ролі робочої конячки.

— За стільки проведених років у Греції відвідали, мабуть, усі її закутки…

— Так, був усюди. Найбільше сподобалися Афіни. Місто-мрія.

— Пропозиції з інших чемпіонатів у вас були?

— Запрошували в Туреччину, були певні варіанти з «Трабзонспором». Завадили травми, дві операції. Окрім того, турки не захотіли платити за мене ту суму, яку озвучили греки.

— Якби у вас була можливість щось змінити, чи внесли би корективи у свою кар’єру?

— Ні, нічого би не змінював. Задоволений тим, як все склалося. Хотів би тільки, щоб у нашій Калинівці чиновники виділяли більше коштів на розвиток дитячого футболу. До війни я працював із дітьми, й знаю, які там умови.

— Як думаєте, коли зможете повернутися до улюбленої роботи?

— Однозначної думки в нас тут немає. Тільки домовляємося про перемир’я з сепарами й зразу починається обстріл. Цим людям не можна вірити. Вони настільки непорядні, що там нема з ким говорити. Тому поки ми тут з ними розбираємося, хотів би попросити всіх дитячих тренерів, аби вони сумлінно працювали з майбутнім поколінням і готували нових футболістів.

— Тішить, що бойових дух у вас на високому рівні…

— Ми із хлопцями тримаємося. У нас повний порядок. Живемо єдиною сім’єю, а сім’я — це святе. Як і у футболі, ми налаштовані на перемогу. У нас усіх — психологія переможців. І нам обов’язково вдасться визволити нашу рідну землю.

Картковий рахунок:

4149 4978 3220 8112 «Приват банк»

Новохацький Василь Михайлович.

Любомир КУЗЬМЯК.