Володимир ПІНКОВСЬКИЙ: «Разом із дітьми радів їхнім перемогам, а також переживав їх невдачі»

Це інтерв’ю записано мною ще 2010 року, коли відзначали 65-ліття Володимира Івановича. Та, на жаль, до свого 70-річного ювілею він так і не дожив. Складна хвороба: боліли-гуділи ноги… Не стало чудової людини, талановитого футболіста, класного дитячого тренера й порядного сім’янина 9 лютого 2014 року. Поховали його неподалік рідної оселі, на Оноківському кладовищі поблизу Ужгорода, де вічним сном спочивають його партнер по ужгородській «Говерлі» воротар Іван Ковач, майстер спорту Михайло Форкаш, арбітр ФІФА Валерій Онуфер…

ПОЛОВИНА ЗБІРНОЇ УКРАЇНИ — ІЗ ЗАКАРПАТТЯ

— Володимире Івановичу, ваші юні підопічні ставали переможцями та призерами багатьох турнірів. Чи згадаєте бодай деякі з них?

— Юнаки 1987 р. н. виграли обласний турнір, присвячений Дню фізичної культури та спорту. У ньому брали участь усі команди ДЮСШ і СДЮШОР Закарпаття. Цікаві змагання проходили в Будапешті. Ми теж були в лідерах. Серед 17 команд вибороли високе 5-те місце.

— Ви у 16 років уже були членом другої юнацької збірної колишнього СРСР. А за яку команду тоді виступали?

— Грав тоді в «дублі» ужгородської «Верховини», а також за юнацьку збірну області. Ми виграли Західну зону й добралися до півфінальних ігор, що проходили в Кременчуці. Легко переграли суперників і у фінальному поєдинку зустрілися з ровесниками московського «Торпедо». На жаль, поступилися з рахунком 1:3. Але для нашої команди з далекої глибинки це був справжній тріумф. Скажу відверто, нам чомусь завжди не фортунило в головних завершальних матчах. Скажімо, у фінальному поєдинку на Кубок «Надія», що проходив у Ташкенті з 21 по 28 жовтня 1965 року, збірна України з мінімальним рахунком (0:1) поступилася Ленінграду. Прикро. Правда, вже наступного року, коли грав у Львові за СКА, кількох гравців-закарпатців — Золтана Мечея з Тячева, Петра Ігнатишинця з Мукачевого, Золтана Ковача, Юлія Фіцая та Степана Мадяра з Ужгорода — взяли грати за команду Львівського вищого військово-політичного училища, котра змагалася за престижний тоді Кубок мільйонів серед КФК. Ми потрапили у фінал, де обіграли команду Ташкентського політвідділу з рахунком 2:1.

— Виходить, половина команди була із Закарпаття?

— Так. Нас тоді тренував відомий львівський фахівець , заслужений тренер УРСР М. Ф. Ходукін.

— Здається, це брат тренера Віктора Федоровича, котрий у 1999-2000 рр. очолював ФК ОСК «Закарпаття» (Ужгород)?

— Правильно. Тоді жереб не був милостивий до нас. Коли вступили в боротьбу за почесний трофей, майже всі зустрічі довелося грати на виїзді. Однак і на чужих футбольних полях почувалися впевнено. Переграли в гостях ашхабадський «Прикордонник», київський «Більшовик», грузинську команду «Ланчхуті», московську «Енергію», а полтавський «Супутник» просто розгромили — 5:0!

ТЕПЕР НА ПЕРШОМУ ПЛАНІ — ГРОШІ

— Який матч найбільше врізавсь у пам’ять?

— Чомусь так повелося, що найцікавіші матчі завжди проходять між земляками. Вони, як правило, принципові, а звідси й азарт, отож кожна команда намагається будь-що перемогти. Такий поєдинок відбувся 1968 року у Львові між місцевими командами «Карпати» та СКА.

— Бачу вас майже на кожному матчі за участі «Закарпаття». Що можете сказати про нинішній футбол і про колишній?

— Багато чого змінилося. Тоді на домашні матчі приходило стільки вболівальників, що, як кажуть, ніде було яблуку впасти. Зараз стільки людей збирають матчі за участі «Закарпаття» з грандами українського футболу, згадаю бодай матчі з «Динамо», «Шахтарем», «Дніпром», «Металістом» або «Карпатами». До того ж тепер у гравців на перший план вийшли не патріотичні почуття, вболівання за свою команду, рідне місто, край, а бажання якнайбільше заробити. Тому нині для них однаково, за яку команду виступати. Головне, щоби добряче платили. Тому й виходить, що наші кращі гравці виступають за якісь інші клуби, а у складі головної команди Срібної Землі — збірна світу.

— У вас, мабуть, як і в кожного гравця, були матчі, забиті м’ячі, про які з любов’ю згадуєте. І навпаки.

— Безперечно. Про левову частку з них сьогодні варто згадати. Найбільше запам’ятався поєдинок із чернігівською «Десною». У цій грі я провів гол «ножницями» й через себе! Такі м’ячі не можна забути. Вони із числа хрестоматійних. На згадку приходять і моменти товариської гри з київським «Динамо» 1972 року, коли головою забив м’яч прославленому голкіперу Євгену Рудакову. Тоді ми обіграли багаторазових чемпіонів і володарів Кубка колишнього СРСР з великим рахунком — 4:0. А за киян тоді грали такі гранди європейського футболу, як Олег Блохін, троє Володимирів — Соснихін, Веремеєв і Мунтян, Віктор Колотов, Анатолій Трошкін, і, звичайно, наш земляк, надійний стопер Стефан Решко.

— Кажуть, що півзахист ужгородської «Говерли» зразка 1970-х був одним із найдосконаліших, і працював як швейцарський годинник. Наскільки це твердження відповідає дійсності?

— Співати собі дифірамби якось негарно, але про наше тріо (Йосип Бордаш, Юрій Чирков і ваш співрозмовник) було багато схвальних відгуків і від фахівців, і на сторінках преси. Чимало тренерів хотіли бачити нас у своїх командах. У нас тоді виходило все: відбір м’яча, вчасне підстрахування партнера, організація атаки, підключення до неї. Юрій та Йосип вирізнялися тактичною витонченістю, високою технікою, надійністю, вміли дати точний пас і, головне, вчасно. Од гри півзахисту в той час залежав і тактичний малюнок гри усієї команди. Юрій Чирков — це своєрідний диригент команди. Завжди розсудливий, урівноважений. І не випадково йому чи не найбільше довіряли пов’язку капітана. Йосип Бордаш, як і Юра, в команді мав неабиякий авторитет. Сама присутність його на полі була гарантією стабільності, вселяла впевненість у душі партнерів. Міг дати точний діагональний пас на 30-35 метрів. Був штатним виконавцем штрафних ударів. Мав сильний, точніше — гарматний удар.

ІНОДІ ДОЗВОЛЯВ СОБІ «РОЗСЛАБИТИСЬ»

— Гадаю, що Володимир Пінковський своєю грою, хорошим баченням поля, швидкісними даними, коректністю, з широким діапазоном дій тільки доповнював цей тандем. Чи, може, був білою вороною?

— Звичайно, ні. Нам удавалося так грати, напевно, і через те, що розуміли один одного з півслова.

— А поза футболом?

— Таки «докопалися» до свого! Юра випадав із нашого тріо тоді, коли ми з Йосипом хотіли «зметикувати» на трьох. Юра гроші на міцні напої давав, але майже ніколи не вживав. Та чого гріха таїти. Під час футбольних канікул, на весіллі чи на дні народженні ми з Йосипом собі дозволяли трохи «розслабитись». Ось тоді Чиркову доводилося самому віддуватися за півзахист. Він із своїми безпосередніми обов’язками завжди справлявся, бо був хлопцем міцним і ніколи не залишав товариша в біді.

— Цікаво, а кого виокремите зі своєї тренерської обойми?

— За 30 з гаком років роботи дитячим тренером у мене було багато талановитих дітей. Узяти бодай Івана Бучка, Василя Гомоная, Євгена Стерча (до речі, цього хлопця запрошували до київського «Динамо»), Олександра Хваста, Ярослава Ференича, Томаша Пфайфера-молодшого та багатьох інших.

— На відміну від Юрія Чиркова, котрий працював із дітьми та дорослими командами, ви лише готували для різних команд молоду зміну. Чому?

— Ось на це запитання дуже складно відповісти. До того ж працювати дитячим тренером, з одного боку, почесно, а з другого — велика відповідальність. Утім, усе має початок і кінець. Не думав, що колись закінчу футбольну кар’єру, а тут потрібно вішати на цвях і тренерський костюм.

— Я впевнений, що ви їх виведете в майстри й знову наберете «жовторотиків»…

Василь ГАДЖЕГА.