Артем Федецький: «Коломойський сказав Маркевичу після фіналу Ліги Європи: «Я не просив вас сюди виходити»

ФК Дніпро рівно 10 років тому приєднався до елітного клубу вітчизняного футболу – став третім, хто дістався до фіналу єврокубку після Динамо та Шахтаря, проте, на відміну від них, програв.

Після історичної перемоги над італійським Наполі Дніпро потрапив у фінал Ліги Європи, де зустрівся з «головним босом» цього турніру – іспанською Севільєю. «УФ» пригадав перипетії одного з найкращих фіналів в історії турніру з ексгравцем ФК Дніпро, визначною постаттю клубу та збірної тих років – Артемом Федецьким.

В ексклюзивному інтерв’ю Артема Федецького сайту «Український футбол» ми обговорили наступні теми:

• Що значить для Федецького єврокомпанія 2014/15 Дніпра?
• Чому пішов Рамос і як це сприйняли Маркевича?
• Як вдалося переконати гравців грати за ідею при великих боргах?
• Чи правда, що легіонери планували бойкотувати матч Дніпра?
• Скільки конкретно заборгував Дніпро Федецькому та чи подавав Артем до суду?
• Хто з команди напряму спілкувався з Коломойським?
• Скільки дав власних грошей Маркевич хлопцям після Аяксу?
• Чому Коноплянка не перейшов в Ліверпуль? Як це відбувалось перед очима Федецького?
• Чого Дніпру не вистачило у фіналі проти Севільї?
• Як Федецький на фіналі порушив заборону від УЄФА і які були наслідки?
• Що сказав Коломойський та після яких його слів Маркевич одразу поїхав до Львову?
• І багато-багато іншого.

«Коломойський сказав Рамосу, що контора закрита, грошей не буде»

‒ Артеме, що для вас означає цей фінал та в цілому єврокомпанія Дніпра сезону 2014–2015?

‒ Фінал – це те, над чим я працював і мріяв із восьми років, коли почав займатися футболом, вчився грати. Це результат довгих років праці. Багато дітей займаються футболом і мріють про це, але не всім вдається дійти до фіналу такого турніру.

Це вся моя кар’єра, в яку я вкладав майже весь свій час, присвячував себе повністю. Так, я був у Шахтарі, коли ми виграли Кубок УЄФА, але це інше. Коли ти сам безпосередньо граєш, коли ти є частиною колективу, це зовсім інші відчуття. І щороку, коли журналісти згадують фінал Дніпра, особливо в травні – це приємні спогади. Подібні речі, вони ніколи не забуваються.

‒ Шкодуєте, що не виграли?

‒ Напевно, ні. Ми зробили максимум, що могли. Десь досвід Севільї, яка вже не раз грала у фіналі такого престижного турніру, взяв своє. Ми зробили свій максимум, віддали все, що могли.

Тому шкодувати не потрібно. Я згадую це з посмішкою – теплі емоції, теплі спогади, які гріють душу.

‒ Якщо пройтись загалом по тому сезону, він починався для Дніпра важко. Спочатку пішов Рамос. Які настрої панували в колективі?

‒ Він пояснював, чому пішов. Не було якогось прощального слова. Просто Коломойський сказав: «Все, «контора закрита», грошей не буде, платити не будемо». А Хуанде Рамос, як на мене – топтренер. Один із найкращих, з якими я працював. Він пообіцяв Коломойському за п’ять років створити команду і дати результат – і він це зробив.

Хуанде Рамос, фото: ФК Дніпро

Потім прийшов Маркевич, який продовжив справу Рамоса, нічого кардинально не змінював. Трошки додав своїх знань, свого досвіду з роботи в збірній, у Металісті – і ми дійшли до фіналу. Всі розуміли, чому пішов Рамос. Були заборгованості по зарплатні, не виплачували преміальні, і коли закінчився контракт, його просто не продовжили. Як це часто буває у футболі.

‒ Пройшло 10 років, але, наскільки я пам’ятаю, Рамосу пропонували залишитися. Чи не так?

‒ Точно знаю – ні, без поняття, звідки така інформація. Пам’ятаю, була така прощальна вечеря з командою, і Рамос сказав, що не може залишитись. Він має бути чесним перед командою, футболістами. Казав: «Не може бути так, щоб вкладати душу, час, роботу – а все вищеперераховане перекреслюється одним рішенням керівництва». Його прощання стало закономірним, все до того йшло. Ми також розуміли, що фінансування не буде – зарплат, преміальних.

‒ Звідки брали мотивацію грати?

‒ Майже в кожного закінчувався контракт незабаром. Ми домовилися: хто має варіанти – може йти, хто хоче допрацювати – лишається. І ми вирішили бути чесними перед собою та перед футболом. Ми грали за любов до гри, за емблему справжнього Дніпра. 

Ніхто, ні легіонери, ні українці, не сказав: «Я безплатно не гратиму». Такого не було. Ми були командою. Повірте, за всю кар’єру я такого колективу більше ніде не бачив. Ми були разом 24/7. Навіть із сім’ями часто зустрічались.

Дніпро тоді — потужна команда. У першу чергу, завдяки колективу однодумців, як серед українців, так і легіонерів. Повага всім хлопцям.

«Все життя буду вдячний Маркевичу»

‒ Про щось в контексті Дніпра все ж шкодуєте?

‒ Єдине, про що шкодую – що зараз Дніпра немає. Це дуже болить. Коломойський знищив історію. Починаючи з людей старшого покоління, як Багмут, Кучеревський, багато інших легендарних тренерів та гравців. Ультрас, справжні фанати, цінували історію, повагу до клубу і все втратили.

Те, що зробив Коломойський... Я навіть не хочу це коментувати, бо не стримаю емоцій.

‒ Ви розповідали про внутрішні збори команди, про що згадував і Женя Селезньов. Це було на зимових зборах в Абу-Дабі, так?

‒ Так, це було саме тоді. До речі, Маркевич практикував такий формат: збори разом із сім’ями, щоб усе проходило спокійно. Ми були там майже три тижні. І тренер дозволив – у кого є родина, діти – беріть із собою.

Під час вечері ми домовилися: хто готовий віддаватися Дніпру – той у команді, хто ні – може шукати нову команду та влаштовувати своє футбольне життя. І все було без образ, кожен приймав рішення самостійно. Мирон Богданович підтримав нас, сказав: «Я з вами». І йшов з нами до кінця.

‒ А ось про Мирона Маркевича. Що він вніс нового після Рамоса?

‒ Я все життя буду вдячний Мирону Богдановичу. Саме він першим викликав мене до збірної України ще з Карпат. Я при ньому дебютував. Тоді склад був просто неймовірний: Шевченко, молоді Коноплянка, Ярмоленко – справжнє «дрим-тім».

Коли він прийшов до Дніпра, йому було дивно, як команда грає без зарплат. Але коли він побачив атмосферу, познайомився з колективом, ми поговорили, і він нічого кардинально не змінював. Вніс тактичні моменти, своє бачення – це тільки допомогло.

Мирон Маркевич, фото: ФК Дніпро

Він додав не лише футбольного досвіду, а й людського. Це тренер, який любить спілкуватися з футболістами особисто. І хоча багато хто його боявся, особливо молодь, насправді він дуже відкритий. Любить чесні розмови, дивиться у вічі, завжди готовий порадити.

‒ А ось ви кажете, боялися. А за що його могли боятися?

‒ Часто чув, що молоді футболісти боялися підійти до нього, щось запитати – про ігрову практику, інші нюанси. Я казав: підійдіть. Якщо є щось на душі – треба говорити. Мирон Богданович це цінує.

Він поважає кожного – і гравця збірної, і молодого футболіста, який лише починає шлях у великому футболі. Завжди відкритий до діалогу, завжди підкаже і порадить. Просто деякі боялися зробити перший крок до тет-а-тет розмови.

«Коли Ротань повернувся – разом з Зозулею подарували йому квіти»

‒ Про неприємний момент. Того літа Ротань вже майже був у казанському рубіні. Які були настрої в команді, коли капітан збирався піти?

‒ Можливо, йшлося про зарплатню. Мабуть, Коломойський просто відмовив. Я не знаю деталей особистої розмови, але настрій у команди був відповідний. Руслан – легенда не тільки Дніпра, а й збірної України. Людина з великої літери, справжній лідер і радник, по суті помічник головного тренера на полі. До Руслана завжди можна було піти за порадою, за якимись нюансами, спитати щось.

Це була велика втрата. Але ми розуміли його рішення. Видно було, що в душі він не хотів переходити. Хотів залишитися і завершити кар’єру в Дніпрі. І коли перехід зірвався – він повернувся. Ротань сам відчував, що має повернутися до хлопців і продовжити виступи за Дніпро.

‒ Це допомогло команді?

‒ Повернення Ротаня дало нам емоційний поштовх. Руслан – справжній лідер, не лише на полі, а й у житті. Дуже добра, щира людина. Він був душею колективу. Пам’ятаю, з Романом Зозулею ми навіть зробили йому сюрприз – купили квіти, подарували, коли він повернувся. Він сміявся, ми обійнялися.

Тоді був колектив просто мегакрутим. Ми були всі разом – до останньої хвилини, поки існував Дніпро..

‒ Що відчували, коли Ротань повернувся?

‒ Таке відчуття, ніби вожак знову повернувся до зграї.

‒ На той час уявити Дніпро без Ротаня було майже неможливо…

‒ Бо коли все це почалося, коли були розмови, що Руслан може піти, було якось гнітюче відчуття. Я впевнений, кожен гравець Дніпра це переживав. Але коли він повернувся, це було щось особливе. І гроші тут ні до чого. Так, кажуть, футболісти грають за гроші, але бувають моменти, коли гроші взагалі не мають значення.

Руслан Ротань і гравці Дніпра, фото: ФК Дніпро

Я щасливий, що мав змогу грати у такому колективі, серед не лише крутих футболістів, а насамперед людей. Однодумців, які билися один за одного, підтримували один одного і на полі, і поза ним. Ми були великою родиною. Тому коли Руслан повернувся, це дало нам нове дихання. Вожак знову був серед нас.

Ми тоді відчули: можемо перевернути будь-яку гру. Це було внутрішнє переконання, яке складно описати словами — його треба було прожити. І виграли від цього всі – і Дніпро, і команда, і кожен з нас.

«Клуб сказав чесно: хочете – грайте безкоштовно, хочете – шукайте інші варіанти»

‒ Якраз тоді, коли Ротань пішов, Дніпро грав Лігу Чемпіонів проти Копенгагена. Програли безвольно і вилетіли. Які причини, на вашу думку?

‒ Нам дуже не вистачало капітана. Це справді вплинуло на команду. Коли в колективі все працює, як швейцарський годинник – все злагоджено, кожна деталь на своєму місці. А потім забирають ту деталь, яка його заводить… і все – баланс порушено.

Я впевнений: якби був Ротань, грали б інакше. Ми ж тоді були як одна сім’я. Кожен переживав за іншого, навіть за його особисті проблеми.

‒ Відсутність Ротаня настільки вдарила по Дніпру?

‒ Вона точно відгукнулась. Бо, так, кваліфікація Ліги Чемпіонів – це престижно. Але в нас забрали капітана, забрали брата, вожака. І це сталося не з його волі – він не хотів йти. Так склалися обставини.

Тому ми не могли повністю абстрагуватися. Звісно, всі кажуть – футболісти мають бути професіоналами, не звертати увагу на зовнішні проблеми. Але в цьому випадку було не так. І результат показав – потрапили в плей-оф уже Ліги Європи.

‒ Ще була інформація, що перед матчем із Копенгагеном іноземні гравці хотіли бойкотувати матч через борги. Їх, мовляв, вмовили вийти, але це позначилось на грі. Це правда?

‒ Ні, такого не пам’ятаю. Це було давно, але точно пам’ятаю: ми говорили не про бойкот, а про загальну ситуацію. Звичайно, були розмови з клубом, що грошей не буде, зарплатні – теж. Комусь залишалося 10 місяців до кінця контракту, комусь рік.

Клуб чесно сказав: хочете – грайте безкоштовно, хочете – шукайте інші варіанти. Але всі вирішили лишитися і дограти до кінця. За колектив, за емблему, за фанатів. Віддаватися Дніпру до останнього дня.

Тому точно можу сказати: ніхто нічого не бойкотував. Я такого не пам’ятаю, ні серед легіонерів, ні серед інших.

‒ І всередині команди не було жодних розмов про це?

‒ Ні. Основні розмови тоді були тільки про Ротаня – що він може перейти в інший клуб.

‒ Руслан сам в одному з інтерв’ю казав, що на його рішення повернутись вплинуло те, як російські терористи збили малайзійський літак. Після того він вирішив не їхати й залишився в Україні.

‒ Ми одразу побачили його позицію. Він показав своє ставлення до країни 404. І ми всі були щасливі, що капітан повернувся. Вожак знову в зграї й повів її за собою. Зграю, яка була голодна до перемог.

«Персонально налаштовувався грати тільки проти Рібері»

‒ Якщо говорити особисто про ваш перфоменс у цій єврокампанії. З ким один в один було грати важче всього?

‒ У кар'єрі я персонально налаштовувався грати тільки проти Рібері. Тоді, напевно, за декілька тижнів передивився незліченну кількість його відеороликів в інтернеті. Починаючи ще з Марселя, коли він тільки починав грати у футбол.

‒ Одразу в голову приходять Інсіньє з Наполі та Вітоло з Севільї, може вони?

‒ Щоб прямо важко? Та ви знаєте, коли є колектив, коли є кістяк, коли є, як я ще раз не побоюсь цього слова, зграя голодних вовків, які за свій колектив, за свою зграю перегризуть будь-кого. Тому я якось не задумувався, просто виходив на футбольне поле і робив те, що вмію робити.

Артем Федецький, фото: ФК Дніпро

Десь щось виходило, десь щось трошки гірше, але старався завжди кожну гру грати на максимумі – за себе і за партнерів. От і все.

‒ Тобто завжди був, хто міг підстрахувати?

‒ Коли є колектив – то такі моменти стають в рази простіше. Навіть якщо у тебе буде серйозний опонент, тебе підстрахують такі собаки в центрі, як Ротань чи Канкава.

Там Валера Федорчук грав, ми на фланзі з Лео Матосом грали, з Валерою Лучкевичем. І з кожним з них, скажімо так, було приємно грати.

А коли ще був позитивний результат – це подвійно чи потрійно круто, бо це такий стан ейфорії. Футбольної ейфорії. Емоції просто зашкалювали.

‒ Як для правого захисника у вас достатньо гольових дій: як голів, так і асистів, який запам’ятався найбільше?

‒ Ви знаєте, якось не робив особисто акцент на своїх діях. Я виходив на гру, звичайно, був у формі, готувався, і на футбольному полі – це установка тренера в першу чергу, якісь тактичні заготовки були домашні, вивчали суперників.

А так, щоб підмічати: от я зробив результативну дію – ну ніколи. В мене не було такого матчу, що я був задоволений своїми діями. Я завжди більше сприймав по самопочуттю критику свою, намагався аналізувати, просив техніко-тактичну групу в клубі. Мені завжди відправляли нарізку моїх моментів – як я граю будь-які матчі, чи то чемпіонат України, чи то Ліга Європи була. І завжди намагався ставати краще, хотів від себе більшого. 

‒ Але ж і суперники на рівні, тому цінність результативних дій більша…

‒ Кожен суперник був складний, але коли в тебе такий крутий колектив – то якщо десь в мене щось не виходило, я знав, що мене підстрахують.

Тому кожен матч намагався віддаватися по максимуму, грати на максимум своїх можливостей, з максимумом тих знань, які в мене були. Але, звичайно, десь щось не виходило. 

Бо це в футболі команда – це не просто одинадцять футболістів, які виходять на футбольне поле. Команда – це ті люди, які в першу чергу особистості. Які не тільки в стартовому складі, чи на заміні, а й поза футбольним полем, як одна сім’я. Це дуже класно і дуже круті емоції.

«Дніпро мені винен плюс-мінус мільйон, може трошки більше»

‒ Коли система у Дніпрі «дала збій» і звичні затримки зарплатні у 3 місяці вийшли з-під контролю?

‒ Рамос розказував, що він не буде продовжувати контракт, бо не платиться зарплатня футболістам. Потім я вже з преси прочитав, що йому винні 4 мільйони чи десь близько. Головне «Містер» казав: «Якщо не буде фінансової стабільності – я не буду продовжувати контракт». Тому це почалося при Рамосі, а при Маркевичу це продовжилось.

‒ Вважається, що проблеми борги почалися з помічників Рамоса. А коли перші борги з’явились у футболістів?

‒ Тяжко згадати. Бо, коли прийшов у Дніпро з Карпат, я приїхав на базу і сказали, що преміальних у клубі не буде.

Гравці Дніпра в сезоні 2013/14, фото: fc-dnipro.com.ua

Тобто зарплатня платилась протягом трьох років, а преміальних у нас не було. Тільки те, що ми могли заробити за вихід у Лігу Європи – якщо не помиляюсь, вони тільки раз заплатили. Коли гроші прийшли від УЄФА на клуб – заплатили якусь невелику суму.

А так преміальних не було – тільки як стимуляція від третьої сторони, коли Шахтар і Динамо боролися за чемпіонство. То Динамо стимулює – ми граємо проти Шахтаря. А Шахтар стимулює – ми граємо проти Динамо. 

‒ Вважали це нормальною практикою?

‒ Ви розумієте – нічого не змінилось. Коли якась додаткова фінансова мотивація від третьої сторони – то все нормально, що ж такого? Виходиш – якщо ви виграєте, будь ласка, я вам привезу певну суму бонусів за перемогу чи за нічию. 

Тому я нічого такого не бачу. Якби нам не давали цих грошей – повірте, ставлення команди Дніпро до цих суперників би абсолютно не змінилося.

Ми грали б без преміальних. За емблему, за клуб, за наших уболівальників. А коли є ще якась фінансова приємна складова – це також прикольно, але це як більш додаткове, другорядне.

‒ Чи знаєте ви конкретну суму, скільки вам винен Дніпро?

‒ Ну, якщо порахувати з преміальними, то я думаю десь плюс-мінус мільйон, може трошки більше.

‒ Чи подавали до суду за стягненням боргів?

‒ Ні. Не подавав. Так, звичайно, мільйон євро зараз би не завадив, було б не погано. Але не бачив в тому особливого сенсу і якось, знаєте, не все вимірюється грошима.

Чудовий період, емоції, відношення кожного футболіста та членів тренерського штабу. Це дійсно було щось особливе. А подавати до суду та судитись з Коломойським, не бачив в цьому жодного сенсу. 

«Бунт? Такого не пам’ятаю, може Матеус міг щось подібне сказати»

‒ Як почалась ваша історія взаємовідносин з Ігорем Валерійовичем?

‒ Він викупив мене з непростого юридичного контракту Шахтаря з Карпатами. Сплатив серйозну суму і я опинився в Дніпрі. Тому подавати позов проти Дніпра я не міг і не хотів цього робити. Не все вимірюється грошима, а ті емоції, які в мене залишились від періоду, коли я провів в Дніпрі, не забуду їх ніколи.

Це дійсно був справжній колектив. Колектив однодумців, людей, які не все, розумієте, вимірюють грошима. Усе трималося на ставленні кожного з нас – і на футбольному полі, і поза ним. Любов уболівальників до клубу, наше спілкування з ультрас – це були справжні, неймовірно круті люди. Багато з них зараз захищають нашу державу від цих російських пі**расів.

‒ У своїй автобіографії Ротань розповідав, що певні бунти у команді все ж були з приводу невиплати грошей.

‒ Чесно, я не пам’ятаю, хто це міг робити, якісь бунти. Коли я не впевнений – не можу називати імен. Можливо, у мене є якісь припущення щодо когось із футболістів, але я не знаю, чи він справді щось робив. Тому не скажу. Чесно, мені навіть соромно, що я ще не читав книжку Ротаня, але дуже хочу. Бо багато спільного прожили разом – і в Дніпрі, і в збірній України.

Можливо, якісь бунти й були, але Руслан Петрович – така людина, що завжди знаходив спільну мову з усіма. І не як диктатор, а навпаки – спокійно, демократично, з повагою. Діалоги, спілкування. Тому я нічого такого конкретного не пам’ятаю. Можливо, десь Русік як капітан і брав на себе ініціативу – збирав думки, доносив їх до керівництва. Він був зобов’язаний це робити. Доносив, розумілися – і рухались далі разом, от і все.

‒ Між командою і керівництвом на зв’язку був він і Женя Селезньов. Вони напряму спілкувалися з Коломойським, правильно?

‒ Не знаю, скільки Ротань спілкувався з Коломойським. Напевно, коли переходив до рубіна, щось і було. А так – я не в курсі.

Ігор Коломойський, фото: ФК Дніпро

Селезньов? Так, щось чув. Ми його навіть трохи підколювали з цього приводу в команді – типу, скільки разів він уже з Коломойським говорив. Але скільки саме – чесно, не знаю.

Що стосується комунікації між командою і тренерським штабом – то в нас було повне взаєморозуміння. Якщо виникало якесь невдоволення чи інші питання – кожен із нас міг підійти до головного тренера, поговорити. Проблем із цим не було жодних.

‒ А з керівництвом?

‒ Інша справа. Знаєте, я Коломойського бачився лише один раз. Це було після фіналу Ліги Європи – на вечері після розбору гри. Я тоді підійшов, поставив якесь питання. Осмілився, скажімо так. І все. За майже чотири роки в Дніпрі – це був єдиний раз, коли я бачив його наживо.

Спілкування телефоном? Ну, можливо, у Ротаня було. Він капітан, зобов’язаний тримати зв’язок із власником і президентом клубу. Можливо, щось було і в Селі. Він такий, йому подобається поговорити – в хорошому сенсі. Можливо, і справді спілкувався. Але ми в ті деталі не заглиблювалися. Це особиста справа кожного – хто кому телефонує, хто з ким говорить. Ми не розпитували, не робили з цього сенсації.

‒ Процитую цитату з книги Ротаня для кращого розуміння: «Я (Ротань), як капітан заспокоював гравців зі свого боку, а Мирон Богданович – зі свого. Бунт, який міг перерости в переворот». Як думаєте, про що казав Ротань?

‒ Може, «Мотя» (бразилець Матеус) міг щось подібне казати, але він – дуже добра людина. Реально, хороший футболіст, дуже класний, і як людина – також. Тому, можливо, він і сказав щось, але бунт? Такого я не пам’ятаю. Можливо, щось було, але я не можу точно сказати. Знаєте, коли увага сфокусована на позитиві, на хорошому колективі – певні негативні моменти просто не помічаєш.

Коли у тебе такі мотиватори, як Маркевич і Ротань – це лідери. Один досвідченіший, старший, другий – справжній капітан, знає, коли щось підказати, коли направити. Тому навіть найгірші моменти якось згладжувалися. У мене, чесно, тільки хороші спогади.

«Коли Маркевич дізнався, що Карабах забив, то махнув рукою, а потім вже були інші емоції»

‒ Хотів запитати вашу думку щодо незарахованого голу Карабаха у ворота Інтера. Його значення важко переоцінити в подальших подіях.

‒ Я передивився той момент кілька разів – і не розумію, чому гол Карабаха не зарахували. Чесно, не зрозумів. Можливо, це був чистий гол. Чому не зарахували – важко сказати. Може, людський фактор.

‒ Тоді ж VAR не було!

‒ Так. Нам просто пощастило. Карабах зіграв внічию з Інтером, ми виграли у Сент-Етьєна і пройшли далі в Ліги Європи. Коли ми виграли, я одразу запитав, як зіграв Карабах. І вже потім дізнався результат.

Після матчу дивився трансляцію і реакцію Мирона Богдановича. Коли спочатку йому сказали, що Карабах виграв, він махнув рукою. А потім, коли дізнався справжній результат – були інші емоції. Було приємно, що ми продовжуємо боротьбу. Але щоб шалено раділи – ні. Просто приємно, що пройшли далі. Ми тоді навіть не мріяли про трофей. Але з кожним кроком, від матчу до матчу, ми працювали, віддавалися, і як підсумок – фінал Ліги Європи.

‒ Цей вихід з групи допоміг морально? Бо сезон Дніпро стартував не дуже вдало.

‒ Коли в тебе купа матчів: єврокубки, Кубок України, чемпіонат, збірна – ти не можеш зациклюватися на одному. Треба бути професіоналом. Як би не було прикро після поразки, ти повинен за добу відійти, проаналізувати гру – і рухатися далі.

Бо якщо застрягнеш у минулому матчі – ти не допоможеш команді. Станеш слабким місцем. Ми намагались кожен матч грати на максимумі. І не думали, проти кого – Реала чи команди знизу таблиці. Треба виходити й «пахати».

‒ У вас завжди був такий підхід до справи?

‒ Ні. Раніше, ще у свої перші футбольні роки, я десь намагався читати коментарі, думки вболівальників. Але згодом зрозумів – це все не зовсім правильно. Ти – професіонал. Виходиш на поле й віддаєшся за клуб, за який граєш. Віддаєш усі свої найкращі якості, які в тебе є. І все.

Матчі бувають вдалими, бувають не дуже. Але найперше – це ставлення. Я, наприклад, якби був тренером, ніколи б не пробачив байдужості. Пофігізму, якогось такого настрою – «аби як», до гри чи до конкретного епізоду. Ні. На полі завжди має бути самовіддача. Самовіддача й бажання. А техніко-тактичні помилки – це нормально. Передача неточна, тактичне рішення невдале – все це частина гри. Але найважливіше – бути чесним перед футболом. Якщо ти вже вийшов на поле – то працюй на повну.

Ось, наприклад, прийшов до нас такий непоганий футболіст. Бразилець. Технічний, цікавий гравець. І сказати, що він ніс якийсь негатив – це було б неправдою. Він – хороша людина, класний футболіст.

«Ежидіо просто зібрав речі і поїхав, мав на це право»

‒ Мова про Ежидіо, який затримався у Дніпрі лише декілька місяців і розірвав контракт у зв’язку з боргами?

‒ Так, про нього. Напевно, він не приїхав грати саме за Дніпро, розумієте? Не з думкою: «Чув, що в клубі класний колектив, хочу бути його частиною, боротися на полі за результат, за команду, за емблему». Ні. Він, мабуть, приїхав, бо йому щось пообіцяли фінансово. І коли ці умови протягом двох місяців не були виконані – він просто зібрав речі та поїхав.

‒ А він якось звертався до команди за поясненнями ситуації?

‒ Ні, наскільки я пам’ятаю – такого не було. Було спілкування, жарти. Він дуже легко увійшов у команду. Без проблем. Одразу потрапив до стартового складу – і справді грав добре. Але ключову роль зіграли, напевно, фінансові обіцянки, які не були виконані. І він просто зібрався – і поїхав. Мав на це повне право, його ж ніхто не тримав силоміць.

‒ Придбати Ежидіо за понад 2 мільйони, не виплативши борги команді, це – адекватно?

‒ Не знаю нюансів, як і коли платяться кошти за футболістів, я від того далекий. Це вже власники домовляються і вирішуються моменти. Якщо Ежидіо 2 місяці пробув у Дніпрі, то напевно за нього нічого не заплатили? Якась домовленість була між клубами та з гравцем. Тут просто факт невиконання фінансових моментів перед бразильцем. 

Ежидіо, фото: ФК Дніпро

Не вірю в те, що Коломойський заплатив Крузейро гроші за футболіста, а через 2 місяці Ежидіо поїхав. Ігор Валерійович вимагав би гроші назад. Думаю, як Крузейро, так і Ежидіо нічого не отримали.

«Маркевич дав з власних грошей 100 тисяч доларів, як преміальні»

‒ Ви крім преміальних від Маркевича, в сезоні інших не бачили, правильно?

‒ Ні, преміальних абсолютно ніяких. Ну, крім стимуляції від третьої сторони, коли ми грали проти Шахтаря або проти Динамо.

‒ Чи були у вас в контракті прописані якісь преміальні?

‒ Усе було прописано, якась сума була, але я навіть на це уваги не звертав. У нас преміальні були, коли ми грали проти Динамо, Шахтаря і Металіста. Тоді виплачували по 50 тисяч доларів на людину, принаймні так говорили.

‒ Це за перемогу така сума?

‒ Ні, просто матчі, особисті зустрічі в чемпіонаті України. Ми перемагали і Динамо, і Шахтар, але я тих преміальних так і не побачив, бо коли перейшов у Дніпро, преміальні вже не платилися. Але казали, що раніше така практика існувала.

Давайте не будемо кривити душею, на той час і зарплатні були непогані в Дніпрі. Так, преміальні були б непоганим бонусом. 

Звичайно, зараз в європейських лігах все прописується, абсолютно кожен пункт. Кількість зіграних матчів, кількість забитих голів, кількість відданих гольових передач. Навіть такі речі, як взаємодія із вболівальниками. Наприклад, Неймару платили 200 тисяч євро за те, що він поплескає вболівальникам руки після матчу. Прописується абсолютно все, чого душа забажає.

‒ Повертаючись до питання преміальних Маркевича, це було перед Аяксом та Олімпіакосом, правильно?

‒ Ні, це було перед Аяксом – і все.

‒ Одноразова акція?

‒ Не хочу якось збрехати, але наскільки я пам’ятаю, то за Аякс Маркевич виплатив 100 тисяч доларів зі своїх грошей, щоб якось мотивувати команду, причому на той момент він не отримував зарплатню. З Аяксом у нас ще був другий матч-відповідь, але у Мирона Богдановича виникли певні проблеми зі здоров’ям, тому на цій грі він був відсутній. 

‒ Так, я пам'ятаю, помічник тренера Іванов тоді полетів?

‒ Іванов, Єзерський, Нагорняк – це ті люди, які допомагали. Не думаю, що це було дуже складно, бо у нас був дуже добрий колектив. Ми розуміли, що така ситуація з Мироном Богдановичем, і нам треба було використати ті знання та ставлення, які він вкладав у команду, ми мали в першу чергу зіграти за тренера, за емблему клубу. 

А те, що він зробив такий фінансовий жест, було другорядним. Так, приємним, але другорядним. Якби він цього не зробив, наше ставлення до цієї гри не змінилося б. 

‒ 100 тисяч – загалом на команду, правильно?

‒ Так, на команду. Це доволі небагато, як для якогось інвестора клубу це, але для Мирона Богдановича це була немаленька сума. Це його зароблені гроші, він намагався мотивувати команду, фінансово підкріпити. Але в нас був колектив, повторюсь.

Колектив однодумців, людей, які люблять ФК Дніпро, місто Дніпро, просто один одного. От і все.

«Впевнений, що провів свої найкращі футбольні роки саме в Дніпрі»

‒ Кайфували від футболу у той час?

‒ Так, ми отримували задоволення просто від матчів плей-оф. Від того, що ми всі разом, як на полі, так і за його межами. Це такі моменти, які, дай Боже мені прожити багато років, я буду це постійно згадувати, це було щось особливе.

За всю мою футбольну кар’єру у Дніпрі був найкращий колектив. Я грав в Карпатах, там був хороший колектив, грав у Шахтарі, там були й бразильці, і українці, але також було непогано. Але те, що були в Дніпрі не зрівняється ні з чим. Нам просто дали все, як то кажуть, в наші руки, щоб ми самостійно вирішували, що робити. От ми й вирішили віддаватися та працювати на повну. 

Артем Федецький і Матеус, фото: ФК Дніпро

‒ Що саме тоді було особливого?

‒ Ми любимо футбол, за те, що відчуваємо один одного на футбольному полі, і відчуваємо один одного поза ним, відчуваємо підхід кожного до цього процесу, ставлення один до одного, це дійсно було щось. Я впевнений, що свої найкращі футбольні роки я провів саме у Дніпрі. Колектив відіграв у цьому величезну роль. Бо іноді буває так, що гравець вправний, талановитий, але як людина не дуже і треба вже якось підлаштовуватись.

У мене були такі певні моменти, не буду називати прізвищ, переходити на особистості. Коли ти постійно перебуваєш в колективі, розумієш які у твоїх колег є плюси, а які мінуси. Ти розумієш, де ти можеш своїми діями допомогти перекреслити той мінус партнера, віддати свій плюс, тому всі билися один за одного, всі віддавалися, і так намагалися вижати від цього всього максимум. 

‒ Чи не було якоїсь певної незручності брати гроші у Маркевича, який заробляв точно не більше умовного Коноплянки?

‒ Це була особиста позиція Мирона Богдановича, він хотів таким чином стимулювати команду, це було особисте його рішення. 

Він до цього працював у Металісті, де були інші можливості, там у нього був прямий контакт з Ярославським. Ярославський теж спочатку не дуже любив футбол і не хотів вкладати гроші, але коли стадіон почав скандувати його ім'я, він зрозумів, що Харків його любить. Металіст був його віддушиною. 

‒ Між Дніпром та Металістом є значні відмінності…

‒ Як би ми там не грали з Металістом, які б не були відношення фанатів, ультрас один до одного, вони усі об’єдналися і стали єдиним цілим заради вільної України. Починаючи від 2014 року, коли росія захопила Слов’янськ, почала окуповувати Донецьк та Луганськ, ультраси різних команд стоять пліч-о-пліч та воювали в одних підрозділах.

В Металісті Маркевич мав можливості завдяки прямому контакту з Ярославським. В Дніпрі з Коломойським в нього такого не було. Вважаю, що коли ти запрошуєш топтренера керувати командою, то ти в будь-який час, і вдень, і вночі, маєш бути з ним на зв’язку. У Дніпрі такого, на жаль, не було.

Для Маркевича це було шоком, тому він прийняв рішення, що якщо він дасть якусь стимуляцію фінансову від себе особисто, то це щось змінить. Чесно скажу, воно б нічого не змінило, бо усі гравці жили Дніпром, ми любили цей клуб, ми любили наше місто, ми поважали й любили вболівальників, у нас був прямий контакт з ультрас. І всі ці чинники разом дали той самий результат.

«Русол і Стеценко без Коломойського нічого не вирішували»

‒ Ви багато говорили за Коломойського, але мало говорили за Андрія Вікторовича Стеценка – багаторічного генерального директора Дніпра. Яка його була роль?

‒ Про Андрія Вікторовича, про його людські якості, я нічого не скажу. Що стосується його, як найманого робітника, то він абсолютно нічого не вирішував. Ключові питання, рішення – все залежало від Коломойського. 

‒ При цьому Стеценко є прямою людиною.

‒ Мені подобалася його прямота, він завжди говорив так, як воно насправді є. 

Казав: «Хлопці, якщо от Коломойський сказав так, то грошей не буде. Фінансові зобов'язання по контракту перед кожним футболістом виконуватися не будуть. Далі ви вирішуєте самі». За це я його і поважаю. 

Андрій Стеценко, фото: ФК Дніпро

Людина має бути відверта з іншими. Він таким і був, але в клубі без рішення Коломойського він не вирішував нічого. Все сходилося до думок і рішень лише однієї людини – Ігоря Валерійовича.

‒ Стеценко розповідав, що потенційним трансфером Коноплянки у Ліверпуль займався Андрій Русол. Що вам про це відомо?

‒ Я не думаю, що Русол вирішував питання стосовно трансферу Коноплянки. 

Мені зараз згадується один момент, коли ми повернулися з Іспанії, якщо не помиляюсь, зі зборів. Ми приземляємося в аеропорту Дніпра і бачимо, що там стоїть приватний джет з емблемою Ліверпуля на крилі. Ми, через це, звичайно ж почали жартувати з Коноплянки, мовляв, що це за ним прилетіли, бо усі ж читають новини, усе розуміють. 

‒ Що далі?

‒ Женю з аеропорту відразу повезли на медичний огляд, бо прилетіли представники Ліверпуля. Там перевіряли буквально все, Женя розповідав, що пролежав в МРТ приблизно 3 години.

У нього якраз спливав термін дії контракту з Дніпром за пів року. Ліверпуль, якщо не помиляюся, пропонував солідну суму (як розповідав пізніше сам Коноплянка, це було 25 мільйонів євро, – прим. І.Л.). Враховуючи, що у нього залишалось пів року, то у будь-якому випадку це шалені гроші для такої ситуації.

‒ Ці гроші дуже б допомогли Дніпру.

‒ Усі борги перед футболістами та німецькими компаніями, які будували стадіон, можна було погасити, продавши 2-4 гравців. І клуб би тоді й досі існував. Я впевнений, що з часом знайшовся б інвестор.

Навіть у той момент, коли у Дніпра не було грошей і не платилися зарплати, я чув, що є інвестори, які готові викупити клуб і далі його розвивати, але Коломойський вирішив по-іншому.

‒ Але при цьому без Коноплянки могло не бути фіналу…

‒ Коноплянка і Ротань були ключовими деталями такого шаленого механізму, як Дніпро. Усі тоді думали та чекали, що він все ж таки перейде. Але, на жаль, сказали, що не встигли. Начебто трансферне вікно закрилося і не вистачило якихось 15 хвилин, щоб завершити трансфер. 

Якби він тоді перейшов, то могла б зовсім по-іншому скластися його кар’єра, але Євген залишився в Дніпрі. Він дійсно тоді був у топовій формі, був одним із лідерів Дніпра не тільки за футбольними, але і за людськими якостями. Для нього обвести супротивника 1-в-1 ніщо, це як для мене провести м’яч на 2 метри, просто рухаючись вперед. 

Коноплянка спокійно проходив такі моменти, долаючи 1-2 супротивників і робив усе, що йому заманеться. Звичайно, що його тоді треба було продавати, щоб дати перспективу на розвиток його футбольної кар’єри, але основний акціонер вирішив чомусь по-іншому. 

Євген Коноплянка, фото: ФК Дніпро

‒ Чому він так вирішив, як думаєте?

‒ У мене немає відповіді на питання, чому він так вчинив, хоча міг би спокійно погасити частину боргів коштом цього трансферу і клуб би й надалі існував.

Ну а Русол, звичайно, як найменший робітник, нічого не міг вирішити без дозволу шефа. 

«Тоді за Дніпро вболівала вся Україна, це нагадує мені збірну»

‒ Півфінал проти Наполі – це ж було щось неймовірне, правда?

‒ Абсолютно. Повний НСК «Олімпійський». На жаль, не в Дніпрі, бо тоді бойові дії вже були дуже близько. Але всі, хто тоді залишався в Дніпрі, приїхали до Києва.

‒ Ми ж тоді фанатами приїхали з Дніпра організовано, автобусів десять точно було, якщо не більше.

‒ Так. Тоді вболівала вся країна – і за Дніпро, і за Металіст, і за Карпати. Абсолютно всі. Це мені нагадувало об’єднання під час матчів збірної. Ми тоді всією країною вболівали за Дніпро, бо ті події – бойові дії – штовхали людей шукати хоч якусь віддушину. І футбол став саме нею. Ми грали за країну, за наше місто, за наших людей. Хотіли дати їм позитивні емоції. Це – найголовніше.

І, повірте, це така мотивація, яку не купиш ані преміями, ані бонусами. Це – наша Україна, наші військові. Ми постійно з ними на зв’язку. Є прохання, є потреби – і ми повинні допомагати, навіть якщо самим важко. Бо якщо втомляться вони – не буде України. Тому кожен із нас має триматись, працювати й не зупинятись.

А решта – це вже другорядне. Як розвивати регіон, як створювати нові технології, покращувати економіку – це все важливо, але після перемоги. Бо ми – одна велика родина. І самі все владнаємо у своїй хаті.

«Сказав сину, що команда зробить все, щоб підняти кубок»

‒ Чого, на вашу думку, не вистачило у фіналі?

‒ Якщо дивитись глобально, то нічого особливо не змінилося – ні під час матчів з Олімпіакосом, ні з Брюгге, ні з Аяксом чи тим самим Наполі. Але фінал – це вже інший рівень. Інша атмосфера, інша організація. Проти Севільї ми грали з таким самим настроєм. Вигравали, програвали, потім зрівняли. Забий ми ще – могли б виграти. Але забила Севілья – і перемогла вона.

Там, можливо, дався взнаки шалений досвід Унаї Емері. Він не перший фінал вигравав, його статистика це підтверджує. Ми дуже хотіли перемогти. Постійно говорили між собою: граємо для наших військових, для України. Бо багато наших ультрас тоді воювали, і дехто воює досі. Ми хотіли подарувати їм емоції. Ми пам’ятаємо їхню підтримку, банери, перформанси. Це дійсно було дуже потужно.

‒ Тобто справа не у тому, що перегоріли емоційно?

‒ Ні. Просто Севілья була досвідченішою. Холоднокровнішою. Якщо чесно, вони заслужили перемогу. А ми зробили максимум з того, що могли. 

Хоча, звісно, хотілося більшого. Але для цього потрібно було набагато більше факторів. Бо команда – це єдиний живий організм. І щоб досягти великих результатів, усі – команда, клуб, академія, структура – мають працювати як одне ціле. І, звичайно, головний інвестор теж має бути в процесі. А ми вже грали без інвестора. Просто за емблему. За вболівальників.

Але ми намагались вижати з себе максимум. Хотіли перемоги. Хотіли підняти цей омріяний трофей над головою. Подарувати радість нашим військовим, нашим уболівальникам. Тоді ж за Дніпро вболівала вся Україна. Вся. Я цього ніколи не забуду.

Артем Федецький у фіналі Ліги Європи, фото: ФК Дніпро

‒ А той фінальний гол, третій від Севільї, часто згадуєте?

‒ Я не можу сказати, що той момент прямо незабутній. У футболі все вирішується за долі секунди. Так, можна було зіграти інакше. Але до того моменту вже було багато ситуацій, які також можна було зробити краще. Сталося, як сталося. Це вже історія.

Так, звичайно, хотілося б, щоб про Дніпро згадували як про переможця Ліги Європи. Але ми зробили максимум із можливого. Ймовірно, навіть більше, ніж хтось очікував.

Я завжди з радістю згадую той фінал. Пам’ятаю, як мій син Адріан сказав: «Тату, ми підемо за кубком?» Я відповів: «Синку, я зроблю все можливе. Команда зробить усе, щоб підняти кубок. Але медаль – це точно буде».

‒ Якби була можливість повернутись назад – щось би змінили?

‒ Знаєте, самовіддача, бажання перемогти, прагнення досягти мети – все це точно залишилося б. А ось певні епізоди, мікромоменти, так, їх можна було б переграти. Але це футбол.

Для мене участь у фіналі й той шлях, який ми пройшли – це справжня історія. Ми були одним колективом, справжнім ФК Дніпро. І це був фінал, який дарував людям емоції. Саме заради таких моментів і варто грати у футбол.

Коли ти починаєш шлях у дитинстві, мрієш про великі матчі – ось це воно. А зрозумієш усе вже після завершення кар’єри, коли підіб’єш підсумки. Але для мене Дніпро – завжди буде в серці. Бо немає іншої України й іншого Дніпра.

‒ А який матч був для вас найважчим емоційно? Можливо, навіть складнішим за той фінал?

‒ Таких матчів було багато у кар’єрі. Одразу згадується матч не з єврокубкової компанії Дніпра

Один з найбільш емоційно виснажливих матчів для мене – матч-відповідь плей-оф проти Словенії. Це була кваліфікація на Євро-2016. У Львові ми виграли 2:0, мали всі шанси забити третій. А потім – тиск: статистика, програні плей-оф, журналісти…

І ось гра на «Маріборі» – маленький стадіон, не в Любляні, а саме той, який у словенців вважається фартовим. Ми відчували провокації, психологічний пресинг.

‒ Відчували напругу?

‒ Після перемоги у Львові ми відразу полетіли до Словенії, два дні – і матч. Це була неймовірна напруга. Хотілося, щоб матч швидше почався й так само швидко закінчився – звісно, на нашу користь.

Так і сталося. Ми витримали. І те, що було після фінального свистка – це була просто ейфорія. Ми були виснажені до межі. Але щасливі. Емоційно – це було як виграти Чемпіонат світу. Хоча й не виграли, але відчуття було саме таке.

«Заборона від УЄФА? Штрафуйте, нам все одно гроші не платять»

‒ Ви вже згадали свого сина Адріана. Це справді відома історія – про медаль. А що він вам сказав після фіналу?

‒ Чесно, вже точно не пам’ятаю, але щось було таке… Каже: «Тату, ну нічого… медаль же дали». Дали — і добре.

Для мене це була величезна мотивація. Я дуже хотів, щоб він потримав той кубок у руках, щоб відчув, що це таке. Я мріяв про це – не для себе, для нього. Хотів дати йому приклад. Звісно, дитина має своє бачення, свої мрії. Але як батько я завжди намагаюся бути прикладом для нього. І тоді теж хотів дати йому щось особливе.

Незважаючи на те, що йому було лише 7 років, він дуже по-дорослому це сприйняв. Каже: «Ну нічого, може, потім виграємо кубок». І це було приємно. Він ніби не до кінця усвідомлював, наскільки це важливо, але вже тоді вмів робити висновки. Він зберігає всі ті медалі – з Ліги Європи, з Кубку УЄФА. Це для нього пам’ять. І він цим живе.

‒ Адріан теж займається футболом?

‒ Так. Він грає, хоче стати професійним футболістом. І я, чесно, бачу, що в нього є всі задатки. Але я в цьому плані, можливо, трохи «диктатор». Я йому кажу: «Якщо хочеш бути футболістом – має бути порядок у всьому. В школі, вдома. Не може бути повний хаос». Так, може бути якийсь творчий безлад у кімнаті, але в усьому іншому – дисципліна. І він дослухається. Поки що, тьфу-тьфу-тьфу, у нього виходить, і я вірю, що він зможе продовжити футбольну династію Федецьких.

‒ А дружина як до цього ставиться?

‒ Переживає дуже. Але я відразу кажу: «Футбол – це не проста штука. Але він справедливий». Він любить тих, хто має характер, хто не здається після невдач, а загартовується і йде вперед. І я Адріану це пояснюю. Він працює над собою, росте.

‒ Пам’ятаємо ту історію – коли ви взяли сина з собою на нагородження. Правда, що УЄФА забороняє дітей на церемоніях? І чи були якісь наслідки?

‒ Чесно? Мені тоді було все одно. Я пообіцяв синові, що ми разом отримаємо ту медаль – і ми пішли. Так, я знав, що є заборона. Але коли вже тримав його на руках і ми підіймалися на п’єдестал – назад дороги не було.

Артем Федецький з сином і Мішель Платіні, фото: ФК Дніпро

Хтось із працівників стадіону щось мені казав і намагався зупинити, але я відрізав: «До побачення». Хотіли штрафувати – будь ласка, штрафуйте, нам все одно гроші не платять. Я не побачив у цьому нічого кримінального. Навпаки – це був особливий момент. Платіні, до речі, нормально до цього поставився. Навіть сам особисто одягнув медаль на шию Адріанові, поплескав по щічках – і все. Жодних санкцій не було, принаймні до мене вони не дійшли. Ніяких заборон, все було нормально. І я не шкодую – я дав сину те, що пообіцяв.

«Після слів Коломойського, Маркевич зібрався і поїхав у Львів»

‒ І сам матч, фінал – він справді був особливий, один із найемоційніших в історії Ліги Європи.

‒ Чув, що на ньому був присутній Алекс Фергюсон. Матч – справжній трилер. Багато голів, емоцій, динаміка. Не було вилучень, але напруга – божевільна. Якби ще вилучення було, не знаю… Може, я б і не стримався – десь би когось наздогнав з Севільї:).

Той фінал був особливий. Шкода, що кубок не взяли, але медаль для мене дуже цінна. Чесно – вона мені навіть дорожча, ніж медаль Шахтаря за Кубок УЄФА 2009 року. Бо тут я був гравцем основи, проходив усе – від першого до останнього матчу. Це була моя історія.

‒ Розкажіть про ту вечірку після фіналу. Хто був з зірок?

‒ Пам’ятаю, що була Катерина Осадча, «Воплі Відоплясова», можливо Святослав Вакарчук, не впевнений.

Після матчу ми поїхали на вечерю. Коломойський теж був. Пам’ятаю, як Маркевич тоді вперше за весь час підійшов до нього поговорити – про особисте, про команду. 

Я теж наважився тоді до Ігоря Валерійовича підійти, сказати, що хоча я не капітан, але хотілося б обговорити деякі фінансові питання. Бо команда на це заслуговувала.

‒ Він щось пообіцяв?

‒ Так. Сказав: «Ми дійшли до фіналу – ви отримаєте все. Ми виконаємо фінансові зобов’язання клубу перед вами, перед футболістами, усе до копійки». Але якраз тоді вже рік тривали події на Донбасі. Відбувалося вторгнення, і Коломойський почав займатись теробороною в Дніпрі, щоб в місто й область не зайшли рашисти. 

Я кажу: «Розумію, що вам зараз складно, можливо, хоча б половину – не треба нам преміальні – хоча б половину заробітної плати заплатіть команді». Але Коломойський відповів: «Ви що, ви заслужили все – і преміальні, і зарплатню. Ви маєте отримати все. Я вам усе заплачу». Але це, на жаль, це були лише слова.

«Немає іншої країни, як Україна і немає іншого Дніпра»

‒ А фраза «Вас не повинно було тут бути» – від Коломойського дійсно була? Чи це лише чутки?

‒ Так, ця фраза була. Він виступав на сцені, коли, говорив вступне слово, чи слова подяки. Ігор Валерійович сказав: «Якби Карабаху зарахували гол Інтеру в Баку, ми взагалі б тут не стояли». Це він говорив на сцені, при всіх. А Маркевичу особисто Коломойський сказав: «Я не просив вас у фінал виходити».

Ігор Коломойський, фото: NV

‒ І одразу після цього Маркевич поїхав?

‒ Так, одразу. Він підійшов, сказав це, сів у машину і поїхав у Львів. Не чекав завершення заходу. Це 100% підтверджена інформація.

‒ А як ви особисто це сприйняли? Бо В’ячеслав Фрідман, наприклад, казав, що Коломойський мав на увазі, що Дніпра не мало бути у фіналі з незалежних від клубу причин.

‒ Та ніяк. Ну як «не мало бути»? Якби не мали бути – ми б не були у фіналі. Не зарахували гол – це ж не наша проблема. Ми виходимо на поле і робимо свою справу. Ми вчимося, працюємо, готуємося, віддаємо все на полі. Це факт: ми у фіналі. А всі ці «мало бути», «не мало бути» – це вже теорії. Недоречно взагалі такі слова казати. Абсолютно недоречно.

‒ Коли ви прилетіли в Дніпро після фіналу, яка була зустріч?

‒ Це було щось неймовірне. Нас зустрічали в аеропорту вболівальники — шалений прийом. Підтримка вболівальників, фаєри, фотографії, спілкування, ультрас — усе було. Нас зустрічали як героїв.

‒ А якісь офіційні вшанування були? Святкування?

‒ Та ні. Нічого такого. Ми самі все організували – вечерю з командою, зібралися своїм колом. На відміну від 2009 року, коли після перемоги Шахтаря в Кубку УЄФА було все: площа, сцена, артисти з усього СНД. Тоді було справжнє шоу. А тут – по-домашньому, по-простому. Але від того не менш цінно.

‒ Уже десять років минуло з того фіналу. Що б ви хотіли сказати вболівальникам Дніпра?

‒ Лише одну фразу: «Немає іншої країни, як Україна, і немає іншого Дніпра».

Я з багатьма вболівальниками спілкуюся, і вони все чудово розуміють. Для мене Дніпро – одне. Емблема – одна. Колектив – один. І мені дуже приємно бачити, що Дніпро дає життя новій академії, з правильною емблемою, з кольорами, формою. Дітки виходять, борються, стараються – і це круто.

Я вірю, що з часом справжній Дніпро з правильним гербом і емблемою відродиться. Вболівальники є. Ультрас є. Герої, що воюють, носять наші шеврони – мені вже передавали. І це круто. Вірю, що після війни ми зберемося і зробимо все правильно.

А поки – ми боремося. Ми – волелюбний народ. У росії немає шансів. Скільки б ця війна не тривала, ми переможемо. А далі – у своїй країні, у своїй родині – ми самі все вирішимо. Все буде добре.

• Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»: