«Багато хто говорить, що Суркіси з Динамо щось «начаклували»: мер Дніпра Іван Куліченко – про місто та клуб мрії
У сезоні 1992/93 молода команда Миколи Павлова заслужила прізвисько «Дніпрянський дитсадок», але при цьому до останніх секунд чемпіонату боролася за золоті медалі з Динамо. Більше того, за регламентом, який діяв на початку турніру, саме вона б чемпіонство і здобувала. Чи ні?..
Щоб краще зрозуміти організаційні процеси у Дніпрі початку 1990-х та й загалом в українському футболі перехідного періоду, ми зустрілись з екс-мером «не першого, але й не другого міста України» Іваном Куліченком. Він опікувався футболом, працюючи у місьвиконкомі на той час ще далеко від керівних посад, і загалом брав безпосередню участь у житті знаменитого клубу протягом майже 20-ти років.
Свою версію історії злетів та падінь Дніпра Іван Куліченко нам ще обов’язково розповість, а в цьому ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» ми сконцентрувалися здебільшого на початку 90-х років, коли й прогримів на всю Україну «дитячий садок Миколи Павлова».
«Мама пофарбувала нам усім футболки в червоний колір»
– Іване Івановичу, давайте розпочнемо з того, як футбол взагалі з’явився у вашому житті?
– Професійно футболом я не займався та спортивну школу не закінчував. Це було захоплення, як, напевно, у всіх хлопців. Грали вулиця на вулицю. Пам’ятаю, навіть якось мама пофарбувала нам усім футболки в один червоний колір, і ми грали в одній формі.
– За які команди вболівали?
– Зі шкільних часів залишилися спогади про Дніпро Лобановського – тоді навіть уявити ніхто не міг, що ця людина ніби з іншої футбольної епохи. Але підлітку з Березанівки (селище, яке було приєднано до Дніпра у 1959 році, – прим. «УФ») їздити на стадіон було важко через проблемне повернення додому у пізній час. Тому серйозно вболівати я став вже у студентські часи. На третьому курсі інституту міг дозволити собі абонемент на домашні матчі, і в нас сформувалася компанія, яка їздила на гостьові ігри.
Іван Куліченко. Фото: Дніпро
– Олдскульні фанати тих часів це пригоди?
– Я на той час їздив до будзагонів, непогано заробляв, тож історій з поїздками автостопом або на третій полці, сховавшись від провідника, не маю. Так, ми їздили плацкартом, але цивілізовано. Ніякої статистики ні тоді, ні зараз не вів. Футбол для мене – це, перш за все, емоції. Тому і полюбляю гру саме на стадіоні.
– І де бували?
– Знав багато міст лише за стадіонами: Єреван – за «Разданом», Ташкент – за «Пахтакором»… От до Москви ми припинили їздити.
– Чому?
– Тому що почалися фанатські рухи. Я вже був дорослою людиною, мав дитину.
До речі, під час роботи мером міста рух «ультрас» становив певну проблему, хоча я мав з ними контакт, і навіть сьогодні з деякими підтримую стосунки. Але тоді мені це не подобалось, адже вважав, що футбол має бути радісною подією для родин, дітей, а не приводом для «махачів».
Коли став працювати у міськвиконкомі, зрозуміло, що побільшало можливостей відвідувати матчі вже іншого рівня, в тому числі збірної України. Багато було радісних емоцій від футболу, як і розчарувань іноді, звичайно. Особливо у Польщі в 2015 році:). У Варшаві, здавалось, що ось-ось вже була синиця у руках, але… Утім, вважаю, вихід до фіналу Ліги Європи за значущістю для Дніпра може дорівнювати виграшу чемпіонату СРСР. Це було велике досягнення.
– Перейдемо тепер детальніше до ще одного значного досягнення – срібних медалей чемпіонату 1992/93, які цілком могли бути золотими.
– Так, ми могли виграти чемпіонат, могли. Багато хто говорить, що Динамо із Суркісом щось «начаклували». «Чаклували» завжди, «чаклують» і будуть це робити, причому не лише у нашому, а й у світовому футболі. Але якщо б ми самі отримали потрібний результат у декількох попередніх матчах – нам би вже ніхто не завадив.
Для мене той час пам’ятний тим, що Дніпро потрібно було рятувати.
– Настільки вже все було погано?
– Так. Працюючи вже у владі, хоча й не мером і не першим заступником, я мав можливість говорити про це з Валерієм Пустовойтенком (на той час – голова виконкому Дніпропетровської міськради, потім – прем’єр-міністр та президент ФФУ, – прим. «УФ»), а він – футбольна людина.
Пригадую інфляцію 5 тисяч відсотків після розпаду СРСР. Я тоді очолював міську планову комісію, і пам’ятаю, які застосовувались заходи, як ми працювали з підприємствами, щоб просто вижити. Футбол тривалий час був не на першому плані, тому ніхто не вимагав боротися за призові місця. Але була зацікавленість, щоб футбол існував на гарному рівні.
У той час особисто я жив футболом, їздив з командою на тренувальні збори. На жаль, тоді, на відміну від сьогодні, мав трохи надлишкової ваги:), але подавав м’ячі та навіть якось брав участь у грі. Навіть Жилкіну з пенальті забив, про що Микола Петрович потім згадував, коли треба було міцне слівце у роздягальні прикласти до гравців.
«Розподіл коштів був прерогативою Павлова»
– Як будувалися ваші стосунки з командою у питаннях забезпечення? Павлов звертався з певними проханнями і ви шукали способи їх задовольнити?
– Я пам’ятаю Миколу Павлова капітаном Дніпра – чемпіона СРСР 1983 року. Він на рік старший за мене. В нас все було взаємопов’язано – така собі дорога з двостороннім рухом, все було прозоро. В мене була звичка рано приходити на роботу, десь о 7-7:15. І подеколи о 7:30 до мене приходив Павлов. Багато питань тоді вирішували: і організаційних, і щодо поїздок, і щодо допомоги від когось. З автобусом та літаком в нас проблем не було, а решту питань доводилось вирішувати.
Микола Павлов. Фото: Ворскла
– Дніпро в 80-х вважався заможним клубом. Як утримували рівень в часи краху СССР, конверсії, купонів?
– Після знаменитого Папи – Геннадія Жиздика гравці Дніпра звикли до високого рівня турботи про команду. Все це бачила і молодь, яка вже розуміла футбол зсередини. Тож нам потрібно було намагатися відповідати рівню.
Значну допомогу надавав Султан Рахманов зі своїм фондом, Фіруз Ібрагімов. Була компанія «Дебют-Фідав» – не дуже відома, але яка багато зробила для Дніпра. Її керівники Борис Райхмістер та Ігор Міхлін нас тоді почули, і ми теж їм допомогли у легальних рамках піти від пресу на бізнес. Зверталися до багатьох людей, які допомагали грошима, продуктами, чимось іншим. Розподілу я не торкався – це була виключна прерогатива Миколи Петровича.
– А як ще влада сприяла футболу?
– До грошей дотичним я не був, однак був причетний до забезпечення житлом. Для молодого футболіста, у якого тільки-но з’явилася родина, народилася дитина, це була величезна подія. Ті ж Дірявка, Максимов, інші, хто в той час став на ноги, досі при зустрічах висловлюють вдячність.
Декілька років тому, пам’ятаю, після одного матчу ветеранів Дніпра ми з Миколою Петровичем рахували, скільки квартир отримали гравці за час його тренерства. Він назвав 25, але це все ж було перебільшення. Дійсно, 25 футболістів покращили житлові умови, але саме квартир було 18 – просто деякі звільнялись, і туди заходив хтось інший. Квартири виділялись не лише від міськвиконкому, а й від різних підприємств.
Дуже чітко пам’ятаю історію.
– Розкажіть.
– Команда дуже класно на жилах перемогла на виїзді Адміру-Ваккер, і коли поверталися додому, я сказав Миколі Петровичу, що за такий матч треба якось заохотити хлопців. Він відповів, що найкращий спосіб – квартира. І вирішили дати Юрію Максимову. Я зателефонував Євгенії Василенко – тодішній директорці лакофарбового заводу, для якого якраз здавали будинок на житловому масиві Перемога. Вона погодилася допомогти – і Максимов отримав трикімнатну квартиру у гарному цегляному будинку. Це була така подія, що більшість футболістів після повернення поїхали не додому, а дивитись цю квартиру! Одразу забігли до магазину, потім розстелили газетку😊.
Тож житлове питання було на мені та, звісно, на Валерії Павловичу Пустовойтенку. Хочу наголосити, що жоден футболіст не отримував квартири незаконно. Усі були на квартирному обліку. Так, питання, яким гравець був у черзі, але схожим чином житло отримували вчені, артисти – усі люди, які мали статус та своїми здібностями приносили славу місту та країні. За це мені жодного разу ніхто не дорікнув.
«Виїжджав зі стадіону під свист, але щасливим»
– Багато вболівальників досі не можуть пробачити Павлову перехід до Динамо разом з провідними гравцями. Знаю, що і між вами через це стосунки тоді зіпсувалися…
– Я б не сказав, що в нас були зовсім погані стосунки. Десь пару років ми взагалі не спілкувались, потім поступово контакт повернувся. Я з тих людей, які розуміють, скільки було поганого, а скільки – й доброго. І якщо просто судити, той вчинок можна назвати несправедливим. А от якщо жити за принципом «не суди та не судим будеш»…
Я розумів: він киянин, тамтешній вихованець, а тут починалися інші події. Йому б ніхто не запропонував ту роботу, якби не прийшов з тими хлопцями. Проблема була не в тому, що він пішов. Він пішов правильно, але неправильно:). Можна було б зробити це інакше – нічого б не змінилося.
– Чи правда, що саме ваші стосунки з Павловим якось допомогли Дніпру взяти очки у матчі в Маріуполі?
– Для Дніпра тоді був дуже важкий, критичний час. Перед грою ми зустрілися з нашими дніпровськими хлопцями, які там працювали: Ігорем Ємцем, Дірявкою, Червоним. Я сказав: якщо ви пам’ятаєте Дніпро і те, чого він для вас вартий… Для мене це питання принципове, бути чи не бути. І справи не у посаді або роботі – я б заробив собі десь на хліб... Було, як було. Зі стадіону я виїжджав під свист, але на той момент, напевно, був найщасливішою людиною.
Іван Куліченко. Фото: Вадим Чуприна
– Якщо вже йде мова про такі матчі, чи правда, що за перемогу над Ворсклою місто мало розрахуватися з Полтавою тролейбусами з Півдемашу?
– Це байка, я про таке не знаю. Думаю, що знав би, якщо б це було правдою😊 Південмаш місту не віддав усі тролейбуси – як вони могли ще й Полтаві давати? Коли до балки почали сповзати заводські будинки, довелося відселяти людей, і ми домовилися, що місто дає квартири, за які отримає тролейбуси. Але у підсумку завод так і не віддав всю кількість тролейбусів.
«Янукович повернувся: «От скажи мені, Іван…»
– Чи можна сказати, що Павлов поєднав функції і тренера, і ті, що раніше у Дніпрі виконував Геннадій Жиздик?
– Так, і при цьому він кожного з нас міг зацікавити. Об’єднував людей, які були небайдужими до футболу, до міста. Пам’ятаю, як у Києві в перерві матчу з Динамо він кричав на футболістів – я почув це, зазирнувши на мить до роздягальні. Як же він галасував тоді, як лаявся! Павлов знав, в який момент це потрібно. Потім вийшов, посміхнувся мені: «Зараз буде інша гра, не турбуйтеся!»
– І була інша гра?
– Так, зовсім інша😊. Звичайно, немає таких команд, що ніколи не програють, але він був вправним мотиватором, вмів знаходити спільну мову. Причому не лише у команді. В нас з ним одночасно складна та проста історія. Наші дружини, діти знайомі між собою, зараз цікавляться справами. І, напевно, не лише для нього, а й для мене предметом гордості є те, що Павлов – єдиний український тренер, який здобув усі медалі чемпіонату та Кубок України. Срібло та бронзу – у Дніпрі, золото – у Динамо, а Кубок – у Ворсклі.
До речі, після того кубкового тріумфу Ворскли на Дніпро-Арені Микола Петрович залишився з нами та поїхав вже вранці. Команді він дав можливість відчути ейфорію, а ми відзначали його перемогу у Фіруза Ібрагімова з шашликом до пізньої ночі.
– Чи правда, що звання Почесного громадянина Полтави Микола Павлов отримав з вашої подачі?
– Це вже як легенду розповідають, але таке було. Я зателефонував меру Полтави, привітав та запитав, чим він може здивувати Павлова. Мовляв, такої події в історії міста може вже й не відбутися. І запропонував надати звання почесного громадянина Полтави. До речі, на свій нещодавній день народження Микола Петрович був у Полтаві – він правильний почесний громадянин. Ніхто ж не вимагав від нього туди їхати. Залишились люди, з якими він спілкується.
– А чи дійсно у перерві фінального матчу Ворскли з Шахтарем Віктор Янукович запитав у вас, чому дніпровські вболівальники підтримують полтавців, а не гірників?
– Так, причому те питання було прямим, я навіть дещо розгубився. Після першого тайму усі розійшлися, а він залишився стояти на терасі президентської ложі. Лише охоронець десь у кутку був, і я залишився неподалік – не залишу ж його самого. І він повертається так просто: «От скажи мені, Іване, Донбас і Дніпропетровщина – це ж гірники, металурги, промислові міста. Так чому ж ваші вболівальники підтримують Полтаву?»
Мені здалося, що пауза з відповіддю була занадто тривалою, але все ж зорієнтувався. Сказав, що справа не у стосунках між містами чи мерами, а в тому, що головний тренер Ворскли – капітан першого чемпіонського складу Дніпра, відбувся тут як тренер, здобув славу та повагу. Плюс у полтавській команді були наші вихованці.
– Така відповідь Януковича задовольнила?
– Не знаю, сподобалось це чи ні. Почали повертатися люди, поновився матч – і далі все пішло за протоколом, без якихось неформальних розмов. Всі стояли вже за рангом: я після губернатора та голови облради, за мною прокурор і так далі. Всі стояли мовчки, ніби відчуваючи провину за поразку Шахтаря😊.
«Якби Дніпро вилетів – мером би не був»
– От Дніпро став віце-чемпіоном України 1992/93, але й у єврокубках так далеко, як через два десятиліття, не пройшов, і гравців-лідерів втратив. Це все було дарма?
– Якщо брати загалом весь той період, то у будь-якої палиці є два кінця. Комусь запам’ятався від’їзд Миколи Павлова з групою футболістів, чим залишали Дніпро нібито без надії. Але надія була, і подальші часи показали, що ті роки стали великим здобутком у вихованні молоді, упорі на патріотизм та бажанні себе проявити. Думаю, це був один з найкращих періодів Дніпра, адже хто б не приїздив, винести ноги, зігравши хоча б внічию, було великим щастям.
– Ви також багато працювали та спілкувалися з легендарним Євгеном Кучеревським. Які спогади залишились про нього?
– Почну з того, що на нагородженні бронзовими медалями я привселюдно вибачився перед Євгеном Мефодійовичем. Коли він повертався з Тунісу, казав, що готовий працювати у рідному місті на будь-яких умовах. А тоді було дуже важко, і я сказав, що ми не можемо так ризикувати його ім’ям: дайте рік-два підняти команду до якогось рівня, щоб можна було працювати, а не виживати. Врешті-решт, так і вийшло, ми з ним працювали.
Кучеревський – дуже хороша людина. Його смерть стала справжньою трагедією, і я вдячний Богові, що з’явилася можливість, коли став мером, зробити пішохідний бульвар імені Кучеревського.
Дуже добре пам’ятаю, коли у 1999 році Микола Антонович Швець йшов на посаду губернатора, а я був виконуючим обов’язки міського голови. Дніпро тоді стояв на виліт, і на пресконференції журналіст Анатолій Шинкаренко поставив запитання: мовляв, ви як вболівальник уявляєте, якщо за вашого перебування на посаді, команда вилетить з Вищої ліги? Я відповів, що у такому разі не буду балотуватися у мери:). Вагу та значення таких слів я лише згодом зрозумів… Ми вціліли. А потім вже було свято і на нашій вулиці, коли здобували медалі та повернулись до еліти українського футболу.
Євген Кучеревський. Фото: Дніпро
– На вашу думку, чи повинна міська влада брати участь у розвитку футболу? Якщо так, то яким саме чином?
– Влада має брати участь в усіх процесах, що відбуваються у місті. Але, борони Боже, витрачати бюджеті кошти на професійний футбол, баскетбол, тощо. Професійні клуби мають фінансуватися окремо. Звичайно, кошти на їхні рахунки можуть потрапляти і за допомоги влади: з кимось домовитися, створити умови, можливо, надати преференції. А ось дитячі спортшколи, спеціальні уроки у звичайних школах, інфраструктура, поля – цим треба опікуватися.
Якось в інтерв’ю я сказав одну річ, за яку мені дорікнули. Що у нашому місті є федерація, управління спорту, влада, а футболу немає. Так краще би їх не було, а футбол би був. Це з позиції вболівальника. А під час війни кожен сам на своєму місці вирішує, чим варто займатися. Я згоден: спочатку потрібно виграти війну, залишити у минулому цей жах, а потім замислитись, що можна організаційно та фінансово зробити для футболу.
Але при цьому ж є і принципові моменти, які не відкинеш. Метеор вже відновити неможливо. Подивіться на стан інфраструктури ФК Дніпро, яка перебуває у державній власності. Майно академії – у кредитній заставі, а база та стадіон – на балансі Приватбанку. Від цього ж усі відсторонились, і влада в тому числі. Що там буде, чи поросте бур’янами – всім байдуже! І, на мій погляд, ці речі відносяться до таких, які війна не спише.
- Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»:
Дніпро 2014/15: треті після Динамо та Шахтаря в фіналі єврокубка, закохали в себе всю Україну