Герой матчу з Динамо Литвиненко: «Мною цікавилися Шахтар та Динамо, але Русол сказав, що не треба мені туди»

Івана Литвиненка всі вітали з голом у ворота чемпіона, завдяки якому Металіст 1925 здобув вольову нічию в гостях у Динамо. Звісно, тепер усім цікаво, хто ж він такий – герой важливого матчу. А між тим, 24-річний півзахисник подолав непростий шлях, перш ніж опинився в команді, де на нього дійсно розраховують: 

• Литвиненко часто стикався з тренерською недовірою. 
• Побував у Першій лізі в команді з талісманом у вигляді капустини. 
• Грав у Грузії під керівництвом португальця, що перемагав у Лізі чемпіонів
• А тепер увірвався до стартового складу амбітного Металіста 1925. 

Голів за харків’ян на рівні Першої ліги Литвиненко не забивав, але тепер на його рахунку вже два голи в УПЛ та ще один в Кубку України. 

Коментатор Кирило Круторогов поспілкувався з Іваном Литвиненком в ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол».

«Президент завжди нам говорить, що дуже в нас вірить, що ми можемо ще краще. І він все для цього робить»

‒ Який настрій панував у роздягальні після нічиєї з Динамо?

‒ Позитивний. Привітали головного тренера (Младена Бартуловича, – прим. К.К.) з днем народження, вручили йому подарунок. Я бачив, що тренер був теж в позитивному гуморі. Ще президент (Богдан Бойко, – прим. К.К.) зайшов до роздягальні.

‒ Який аналіз гри ти сам зробив? 

‒ Вважаю, що перший тайм був дуже важкий. І з Шахтарем було те саме. Але і з Шахтарем, і з Динамо ми виходимо і в другому таймі та перевертаємо гру на нашу користь. Це теж свідчить про характер команди. Тому я думаю, що результат позитивний. Все ж таки, це Динамо (Київ), це чемпіон України. 

Ми ж тільки вийшли до Прем'єр-Ліги, ставимо високі задачі. І нам ставлять, і ми самі. Ми хочемо показувати наші амбіції. Але я вважаю, що такий результат – це позитив. 

‒ Завдяки цьому результату кількість наданих вихідних збільшилася? 

‒ Наскільки я знаю, як планувалося три, стільки нам і дали. Бо в нас наступна гра через тиждень у понеділок, тому й дали відпочити.

Радість команди Металіста 1925, фото: ФК Металіст 1925

‒ Що сказав тренер?

‒ Подякував за характер, за те, що до останньої хвилини намагалися перемогти, мали моменти для цього. 

‒ А президент?

‒ Президент завжди хоче кращого, але він теж привітав, я думаю, що для нього цей результат теж позитивний. Але він завжди нам говорить, що дуже в нас вірить, що ми можемо ще краще. І він все для цього робить. Тому ми на своєму шляху, ми йдемо до цього. І сподіваюсь, що прийдемо до того, що будемо перемагати такі команди, як Шахтар і Динамо.

«Михайленко пішов зустрічати Антюха, може не встиг, може так пішло по епізоду. Тож добре, що він не повернувся»

‒ Ти кажеш, що в обох матчах з українськими грандами перевертали гру за рахунок характеру. Що ще тут можна відзначити як ключовий фактор? 

‒ Ну, в цих двох іграх перший тайм чомусь не виходив, не знаю чому. Не було ніякого страху, а хвилювання завжди присутнє, це нормально. Просто наша команда будується, прийшло багато нових гравців, які виступали у вищій лізі, хтось пройшов з нами з Першої ліги. І хай там як – Шахтар, Динамо – ти все одно відчуваєш це. 

З Динамо ми взагалі грали на виїзді, на легендарному стадіоні імені Лобановського, де особлива аура, їхні фани. І перший тайм у нас виходить з такими суперниками дещо боязким. А от по перерві в обох випадках ми виходили з думкою, що нам немає чого втрачати, тиск знижувався, і вже ти більш розслаблено працюєш з м’ячем, а фізична готовність на рівні. 

‒ Я натякаю, що й фізична готовність загалом у вас в порядку. 

‒ Я дійсно не пам’ятаю ігор, де ми б підсіли в кінці. Були важкі періоди, з тим же Колосом, наприкінці вони більше на м’ячі були наприкінці. Але Шахтар, я вважаю, у другому таймі ми повністю переграли. Динамо ми також не поступалися. Так, у них Герреро міг забити при 1:0 на їхню користь, але потім, коли ми зрівняли рахунок, я пам'ятаю небезпечні моменти тільки у нас. Ми хотіли, ми прагнули, і сил нам для цього вистачає. 

‒ Опиши свій гол, як ти побачив його власними очима? 

‒ Спочатку, як і коли Полтаві забив – Ден Антюх був з м'ячем, я так само зміщувався до середини та чекав. Він пішов з м'ячем поперек, я вже залишився в тій зоні з думкою “а раптом буде подача”. І тут Саня Мартинюк дає цю передачу, я встиг подивитися і побачити, що біля мене нікого немає, тільки було сподівання на те, що Ітодо зможе скинути цей м'яч, і він так добре мені скинув, ще й відійшов, я розумів, що у мене є час підлаштуватися під цей м’яч. 

А далі задача була в нього влучити, і все.

‒ У тебе вийшло!

‒ Так, добре влучив по м'ячу, побачив його у сітці… Це такі емоції, що важко передати словами, бо це взагалі моя перша гра проти Динамо, ще й забитий гол, важливий м'яч. Я дуже радий був, хоча наприкінці в мене теж був момент, я міг краще пробити або пас віддати – вже на 90-й хвилин, коли мені відкотили метрів у двадцяти від воріт. Але я вважаю, що набагато важливіше, що ми вісім матчів не програємо, і ці очки з Шахтарем та Динамо вкрай важливі.

Іван Литвиненко, фото: ФК Металіст 1925

‒ В цьому матчі ти протистояв у центрі поля Михайленку, Буяльському та Шапаренку. Пізніше з’явився Бражко. Які враження від дуелей з гравцями збірної України?

‒ Буяльський для мене взагалі один з найкращих гравців в Україні і Динамо, у нього клас, досвід дуже високого рівня. Шапаренко теж мало помилявся в цій грі. Та загалом, у цій команді на кожній позиції дуже сильні гравці. Колю Михайленка я знаю, тому що у юнацьких збірних ми перетиналися та по дублях, U-19. Як і з Бражко.

‒ По суті, в епізоді з твоїм голом Коля Михайленко трохи тебе і забув?

‒ Так, він мене забув, але він пішов зустрічати Антюха, може не встиг, може так пішло по епізоду. Тож добре, що він не повернувся.

«Калюжного знаю давно. Ми не конкуренти, навпаки, один одного добре розуміємо»

‒ До якого футболу прагне Младен Бартулович? 

‒ До комбінаційного, домінуючого. Усі можуть побачити, що ми дуже рідко від воріт вибиваємо м'яч, ми намагаємось розігрувати низом. До кожної гри ми готуємося окремо, бо тренери виділяють якісь слабкі сторони суперника. І пояснюють, за рахунок чого треба їх розкривати. 

Але ми постійно прагнемо бути на м’ячі, від самого початку атаки. І якщо ми його втрачаємо, то швидко вступаємо в пресинг. Бувають моменти, коли пресинг десь не пішов, десь задихалися, можемо відійти в середній блок. 

Але взагалі ми намагаємось не давати суперникам багато думати, а самі намагаємось контролювати.

‒ Які ключові відмінності футболу Бартуловича від футболу ван Леувена? 

‒ Футбол ван Леувена був більш вертикальний, на контратаках. Він не любив, щоб на м'ячі хтось стояв, щоб і м'яч сам стояв. Він завжди вимагав, щоб виконувався пас або м’яч рухався. Інколи тренери навпаки кажуть не спішити, мати терпіння, розвертатися, якщо закритий напрямок, розвертатися в інший бік, готувати атаку, іншими словами. Це ключові відмінності. 

Але слід визнати, що по нинішній турнірній таблиці футбол ван Леувена теж дає результат. Але зараз ми відпрацьовуємо власний стиль, що нам пропонують тренери, ми намагаємося його демонструвати. І це на даний момент, я вважаю, приносить результат, тому що в нас є впевненість в команді, дуже гарна оборона. Всі один одного розуміють, є довіра один до одного. 

Нині дійсно відчувається в команді, в колективі, що ми єдиний механізм, всі один за одного. Плюс ще отримуєш задоволення від футболу, бо розумієш, що на полі робити.

‒ Зараз багато говорять про вашу команду, про деяких гравців. Давай поговоримо про кількох партнерів по команді. Іван Калюжний для тебе конкурент чи вам комфортно почуватися у зв'язці на полі? 

‒ Та ні, чому він конкурент. Я зараз вище граю, як восьмий номер, він – як шостий, хоча при обороні ми можемо діяти як два шостих. Тож, навпаки, ми один одного добре розуміємо, він розуміє свою зону відповідальності, я свою. Так, трапляються десь помилки, десь щось не виходить, але в цілому мені комфортно з ним. І взагалі, я Ваню знаю давно. Шість років тому ми ще в Русі були разом. Він тоді побув трішки, півроку, і потім вже поїхав кудись, а я потім своїм шляхом пішов.

Іван Калюжний, фото: ФК Металіст 1925

Ми на зв'язку завжди з ним були і потім так вийшло, що зараз ми граємо разом. Так, спочатку, в Першій лізі, я грав шістку, а потім тренери, мабуть, вирішили дещо скорегувати мою позицію. Вони поставили нас разом, пішов результат, і ми вже так вісім ігор граємо разом з ним. Тому я почуваюся з ним впевнено.

‒ Чимало в пресі говорять також про Олександра Мартинюка та Іллю Крупського, вони є кандидатами до збірної України. Які їхні ігрові якості ти можеш відзначити? 

‒ Передусім вони дуже працездатні. І вони добре розуміють принципи, до яких прагнуть тренери. Плюс вони молоді хлопці, мають багато енергії, багато бажання. Вони посилили нашу команду, це однозначно. До того ж, в обох класна швидкість, що так потрібно гравцям їхнього амплуа.

‒ А які свої ігрові якості ти можеш визначити як найсильніші? 

‒ Удар – думаю, він у мене є. Зараз ще в Кубку правою забив, бо всі казали, що вона для пішохода, але, виявилося, що не зовсім. Плюс фізична витривалість у мене в порядку. За всіма даними щодо цього я завжди якщо не перший, то другий. Я відчуваю в собі цю силу, що фізично я готовий. Дві ігри на тиждень зіграти – без проблем. От у нас було три гри на тиждень: чемпіонат, кубок, чемпіонат, всі зіграв по 90 хвилин і в усіх ми перемогли. Мабуть, не дуже випадав, якщо перемогли.

Тож відзначу у себе фізичну витривалість та удар, а всі інші треба покращувати. Десь я можу непоганий пас віддати, але десь можу з ним і помилитися. А от бити, мені здається, я маю більше. Тоді з’явиться необхідна впевненість, зараз вона приходить. Буду шукати більше моментів для ударів.

‒ Від тренерів такі повноваження є? 

‒ Є, вони кажуть бити частіше. В першому таймі з Динамо в мене був момент у 20 метрах, коли я міг пробити. Інколи виникає думка краще віддати, аніж пробити, а потім виявляється, що краще було бити. Але тренери наголошують на тому, що в нас, взагалі в центрі поля – Калітвінцев, Ваня Калюжний і я, всі можуть пробити і треба це робити. І всі це показали в цьому сезоні. Тому це треба використовувати.

«Мною цікавилися Шахтар та Динамо, але Андрій Русол сказав, що не треба мені туди»

‒ Давай поговоримо про старт твоєї кар'єри. Ти починав в академії ще Дніпра, потім опинився в Дніпрі-1. 

‒ Так, я був в академії Дніпра. Мав дуже непростий період 2014-2016 років. Я міг піти, потім прийшов тренер Іван Котенко, який почав мені довіряти. Мені було 17. Я заграв і потім з'явилися пропозиції. 

‒ Звідки, наприклад?

‒ Шахтар та Динамо цікавилися мною, це був останній рік ДЮФЛ. Але Андрій Анатолійович Русол сказав, що не треба мені туди, бо я вихованець Дніпра. І мене взяли на збори Дніпра-1. Так у 18 років я вже потрапив в першу команду. Але проблема полягала в тому, що я з академії Дніпра, а клуб був іншим. Згодом все ж таки вдалося це владнати. Все було добре, я розвивався, грав. Дніпро-1 вийшов в УПЛ. Але Дмитро Михайленко зробив ставку на Арсенія Батагова в опорній зоні, а був же ще Сергій Кравченко.

Іван Литвиненко в Дніпрі-1, фото: instagram.com/lytvynenko__v/

‒ Що було далі?

‒ Я перейшов в дубль, а потім все, мене відпустили. Я поїхав на перегляд до Руху, вони вирішили мене підписати. Але я більше грав за дубль. І в цей перший рік ми зайняли третє місце в чемпіонаті дублерів, нас випередили лише Динамо та Шахтар. Це був цікавий досвід. Тоді ж я дебютував у першій команді, спочатку зіграв у Кубку проти Десни. А вже потім дебютував в УПЛ проти Зорі. Однак тоді ті емоції не дуже запам'ятались мені. 

‒ Чому?

‒ Бо вийшло так, що я зіграв, а далі прірва – я взагалі не грав. На жаль, це не той випадок, коли дебютував і пішло-поїхало. Я зіграв і пропав. 

‒ Маєш якесь пояснення цьому? 

‒ Іван Федик такий тренер, що він може дати шанс молодим, щоб могли відчути, що це, а потім перестати ставити, мовляв, бо ще молодий. Тоді Руху був дуже потрібен результат, в команді було чимало дорослих гравців на моїй позиції – Федорчук, Мартинюк, Карасюк. Тому я вирішив поїхати в оренду до ВПК Агро. Але цей досвід вийшов теж таким собі. З іншого боку, я приїхав додому, в Дніпро, де на той момент вже три роки не був. Мені хотілося перезавантажитися, побути з сім’єю, тож в цьому плані ситуація пішла на користь. 

‒ Потім ти ніби як повернувся до Руху?

‒ Так, я провів півроку у ВПК-Агро, до Руху прийшов Кучук, мені зателефонував Дедишин і сказав, що я повертаюсь та їду на збори. Я поїхав, добре себе проявив, Кучук мене залишав, і взагалі я відчував, що з Кучуком дійсно зможу грати, що він даватиме мені шанс. По зборах я бачив, що він у контакті зі мною та довіряє мені. І от ми повертаємося, і через три дні починається повномасштабна війна. Все.

«Можу назвати Григорчука справжнім футбольним вчителем. Але з довірою до мене не склалося»

‒ Далі в тебе був період в Чорноморці, але лише одна гра, 14 хвилин. Як це можна пояснити? 

‒ Почалася війна, футболу немає, нічого немає, я у Львові, вся родина в Дніпрі, ще самий початок, коли все було незрозуміло і важко. Добре, що ми всі разом трималися, з хлопцями з Руху. Потім почалися тренування потрошку, якісь турніри, і сказали, що готуємося до чемпіонату. Не пам’ятаю, чи то ще був Кучук, чи-то вже Пономарьов, але вони так дали зрозуміти, що я їм не потрібен. 

Тоді я поїхав у Чорноморець, який очолював Роман Йосипович Григорчук. Мені було дуже цікаво з ним попрацювати. Як тренер він дуже сильний, і я насправді багато навчився в нього. Можу назвати його справжнім футбольним вчителем. Але з довірою до мене не склалося. Були періоди, коли я був близький до того, щоб вийти, але він не давав мені шансу, як і, наприклад, Сергію Суханову, який зараз в Оболоні, на мою думку, один з кращих гравців. І от я зіграв 14 хвилин в матчі з Зорею, ми програли 0:4, а далі знову прірва. Засмучувало те, що от просто не йшло. Де б я не був – не йде та не йде. 

Роман Григорчук, фото: ФК Чорноморець

‒ Що допомагало не зламатися психологічно в таких моментах? 

‒ Те, що саме тоді я зустрів дівчину, яка стала моєю дружиною та матір’ю моєї дитини. Вона дуже мене підтримувала. Тобто попри складнощі в кар’єрі і непрості часи, Одеса подарувала мені таку радість. 

‒ Розкажи, як це вийшло.

‒ Роман Йосипович дав нам один вихідний, ми пішли погуляти з хлопцями в Аркадію і там познайомилися. Було важко, в місті постійно не було світла, максимум по дві години на день, грошей як таких я не мав, вистачало максимум на їжу. Але ми подолали це разом. 

«Летів у Єреван в літаку, де 99% пасажирів були росіянами. Я там не залишився»

‒ Розкажи про свій грузинський період кар'єри. Там ти нарешті почав грати. 

‒ Я досі слідкую за чемпіонатом Грузії і бачу, що зараз рівень впав, але на той час він був дуже непоганим. Я прийшов у Динамо (Батумі) через півроку після того, як звідти до Наполі перейшов Хвіча Кварацхелія. Там де Хвіча, там не могло бути супернизького рівня. 

Взагалі, склалося так, що до Батумі я поїхав на тиждень у вірменський Арарат, просто тренувався. Але то був жах! По-перше, я летів в літаку, де 99% пасажирів були росіянами! Потрапив у Єреван, там купа людей з Росії, а у мене вся родина в Україні, яку я давно не бачив, дружина залишилася там одна. Там я не залишився і все ж таки потрапив у Динамо (Батумі) на перегляд. Там було краще. Але я не знаю, що робив би далі, якби з ними не вийшло, бо, мабуть, це був мій останній шанс заграти. 

Мене дуже підтримував батько, дружина та Сергій Кравченко, з яким давно знайомий. Я зіграв за Динамо в спарингу проти Олександрії, це був мій перший матч у них на перегляді. І ми перемогли Олександрію, де були Ротань, Кравченко, Коля Михайленко, яких я знав (4:2). Я добре зіграв, віддав гольову чи дві. Після цієї гри до мене підійшли і сказали: Ти підписуєш контракт. Тобто певною мірою українська команда допомогла мені підписати цей контракт. 

‒ В Ділі, наскільки розумію, ти грав під керівництвом Рікарду Кошти, який вигравав Лігу чемпіонів у складі Порту, грав в топ-чемпіонатах за Вольфсбург, Лілль та Валенсію. Які враження від цієї співпраці? 

‒ Він прийшов взимку, незадовго до того, як мене купив Металіст 1925. До того я працював з іншим португальцем, Руї Мотою, який потім працював з Ноа, а зараз очолив Лудогорець. А з Рікарду Коштою в мене не дуже пішло. Так, він як футболіст має великий досвід, але як тренер… він прийшов, ми йшли на першому місці, мали відрив у 9 очок. Я був основним, але він посадив мене в запас, я не зрозумів, чому. Тоді зі мною в команді грали Гагнідзе та Рухадзе, які зараз в Колосі. У мене був варіант з Торпедо (Кутаїсі), але клуби не домовилися. Бо я стабільно грав півроку по 90 хвилин, ми усе вигравали. А потім з’явився варіант з Металістом 1925.

Іван Литвиненко в Ділі, фото: instagram.com/lytvynenko__v/

‒ Чи не було в тебе сумнівів щодо повернення в Україну? 

‒ Були, і перший раз, коли відбувся контакт з нами, тато сказав, мовляв, куди ти поїдеш, тут постійно обстріли, світла немає, дружина вже вагітна. Добре, що я на 100% до нього не дослухався, лише частково. В Грузії мені було не просто. Ми жили в Горі, це нормальне, але дуже маленьке містечко, де є один магазин, один парк і стадіон. Я тренувався, дружина сиділа вдома, інколи виїздили в Тбілісі на вихідні. Я розумів, що коли буде народжуватися мій син, ніхто не допоможе, ніхто не приїде, хіба що мами на тиждень. Ці питання турбували. 

Тому, коли з’явився варіант з Металістом 1925, я зрадів, але батько мене заспокоїв. Минув тиждень, я почав грати в Ділі, ми перемогли, все було добре і Кошта почав зі мною спілкуватися. Але я ще раз усе обміркував і ми повернулися до варіанту з Металістом 1925. Дякувати богові, що вони ще не відмовилися від мене. 

‒ На трансфермаркті значиться, що харків’яни придбали тебе у Діли, хоча багато українських футболістів часто переходять вільними агентами.

‒ Перемовини були непростими, у Діли президенти – ізраїльтяни, вони хотіли отримати за мене гроші. Я й сам брав участь у перемовинах, контактував з ним, пояснював, вони хотіли більше грошей, розуміли, що я важливий гравець для команди. Я просив мене відпустити. По суті, програло від цього лише Динамо Батумі – вони мене відпустили в Ділу безкоштовно, бо я погодився на меншу зарплатню, адже хотів передусім грати у футбол. В підсумку Діла продала мене за 120 тисяч євро. Тож і вони заробили, і я повернувся додому. Зараз я неймовірно щасливий, і дружина, і батьки, і вся родина. 

«Моя мама – професійна співачка. У неї є декілька пісень в Apple-music та кліпів»

‒ Ти нещодавно став молодим батьком. Як почуваєшся в цій ролі?

‒ Перший період було важко, особливо взимку, коли син тільки народився. Мало спиш, багато тренувань, збори, поїхали на півтора місяці, я його не бачив. Зараз він так швидко росте, був уже на моїй грі з Шахтарем. Я дуже щасливий. Думаю, якби не він, якби дружина не була ним вагітна, можливо, Діла мене б і не відпустила. Бо я наголошував на цьому в перемовинах з керівництвом. Тож, може, це він допоміг нам повернутися і мені опинитися в Металісті 1925. Тому я святкую забитий гол, показуючу літеру М, бо його звуть Михайло. Він моя мотивація та стимул. 

‒ Виходить, син зробив тебе не лише щасливим батьком, а й щасливим футболістом… 

‒ Так. Бо в Металісті 1925 відношення клубу до футболістів – неймовірне, допомога, яку нам надають в усіх питаннях. Дуже сімейні відносини в усіх. Я тут майже півтора року і навіть у непрості моменти клуб завжди все виконував, завжди йшов на допомогу. Я подолав непростий шлях, під час періоду в Батумі в мене була травма пахових кілець, потрібна була операція. Я полетів в Белград, грошей не було, мені допоміг батько. По поверненні освідчився коханій. 

Сподівався, що все налагодиться. Але прийшов новий тренер, українець Демченко і, як би дивно це не було, шансу мені він не дав. Тому на контрасті з усім цим я ціную кожен момент у Металісті 1925, виходжу на кожну гру, як на останню, щоб принести максимальну користь команді. Намагаюся подумки нікуди не злітати, просто працювати, мріяти і все. 

‒ Чим полюбляє займатися автор голу у ворота Динамо у вільний час?

‒ Все, що пов’язане з футболом. Дивлюся матчі, дивлюся щось про футбол, огляди чи новини в YouTube. Хоча зараз з дитиною небагато часу на це. Намагаюся допомагати дружині. 

‒ Розкажи ще про свою родину. Знаю, що в ній є представники дуже творчих професій. 

‒ Так, моя мама професійна співачка, вона співає з дитинства і усе життя. У неї є декілька пісень в Apple-music та кілька кліпів. Вона відома як LEDOVSKA. 

‒ Ти даєш їй якісь поради?

‒ Я намагаюся слідкувати за трендами і можу висловити їй свою думку. 

«Хотів би зіграти за національну збірну України. Буду працювати та мріяти про це»

‒ Хто з гравців твого амплуа у світі викликає в тебе найбільший інтерес? 

‒ Фабіан Руїс з ПСЖ. І позиція та сама, і робоча нога. Ще дуже-дуже подобається Едегор з Арсеналу, хоч він й гравець дещо іншого плану. І хоч я не схожий стилем на цього гравця, для мене найкращий у світі це Педрі з Барселони. 

‒ Ваш наступний суперник Кудрівка. Після вдалого старту сезону і, зокрема, нічиєї з Динамо та Шахтарем зустріч з куди скромнішим суперником не може призвести до недооцінки з вашого боку?

‒ У нас була схожа ситуація – ми зіграли внічию з Шахтарем, а наступним суперником була СК Полтава. Ми підійшли до суперника з усією повагою і перемогли (2:0). Так, зараз збірники поїхали плюс травми, але, думаю, у нас такий настрій в команді, що ми на кожну гру виходимо з думкою про перемогу, бо ми не хочемо втрачати цю позитивну лінію. Тим більше, з Кудрівкою гра для нас принципова, бо ми не перемогли їх жодного разу минулого сезону. Нам є, що повертати їм, дуже чекаємо цю гру. Крім того, вона буде в Києві, на Оболонь-Арені. На жаль, ми не так часто граємо в столиці. 

‒ Яка твоя професійна мета на найближчий час? 

‒ Найбільше я хотів би зіграти за національну збірну України. Якщо аналізувати мій шлях, де я був два роки тому, що пройшов і де я зараз, я розумію, що немає нічого неможливого. Зараз викликали Велетня, молодим хлопцям дають шанс у збірній. 

Той же Ваня Калюжний, який потрапив до збірної 27. Він показав, що може грати в футбол, і його викликали в збірну. Тому це моя мрія, однозначно. Буду працювати та мріяти про це.

Іван Литвиненко, фото: ФК Металіст 1925

‒ А якщо говорити про клубний футбол?

‒ Авжеж, це єврокубки. Бо і президент, і клуб все робить для того, щоб ми там були. І я сподіваюся, що мине небагато часу, як ми досягнемо цього. Такий важкий був минулий рік, коли ми виходили з Першої ліги, було багато нефарту для нас. Може десь в цьому сезоні воно все повернеться. Ми дуже плідно працюємо для цього. 

Я вже грав у кваліфікації Ліги конференцій, провів два матчі. Але передусім мрія – це збірна Україна, а друга – почути гімн Ліги чемпіонів і постояти на полі з сиротами по шкірі. 

‒ Чим полюбляє займатися автор голу у ворота Динамо у вільний час?

‒ Все, що пов’язане з футболом. Дивлюся матчі, дивлюся щось про футбол, огляди чи новини в YouTube. Хоча зараз з дитиною небагато часу на це. Намагаюся допомагати дружині.