«Ми були сильнішими за Динамо і довели це»: легенда Дніпра Андрій Полунін – про чемпіонство за регламентом

Андрій Полунін – мозковий центр Дніпра перших чемпіонатів епохи Незалежності. Гольові передачі на хід нападникам, стандарти та вишукані голи дальніми ударами: він пропустив лише один матч у тому чемпіонаті, був визнаний кращим гравцем Дніпра того сезону та заслужено почав викликатися до збірної України. 

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Андрій Полунін пояснив, и ставилося завдання виграти чемпіонат і чого для цього не вистачило, як втратив через автокатастрофу найкращого друга, чому проти Кременя довелося грати у баскетбольних шортах, яка атмосфера була на стадіоні «Метеор» під час матчу з Динамо та що допомогло Миколі Павлову краще розуміти гравців.

Ми самі собі не віримо, але це – останнє інтерв’ю видатного футболіста. 16 листопада стало відомо, що Андрій Полунін помер. Редакція «УФ» щиро сумує з приводу непоправної втрати та висловлює свої співчуття близьким і рідним легенди вітчизняного футболу.

«Якби чемпіонат СРСР продовжив існування – було б менше шансів заграти у Дніпрі»

– Для вас особисто та для всього вашого покоління як можна описати той період?

– Ми займалися від самого дитинства футболом та мріяли грати за Дніпро. І коли став гравцем основного складу, а поруч грають однокласники, це було вдвічі приємніше. Ми боролися за чемпіонство, і, вважаю, це багато чого коштує. Це була мрія всього життя: грати у рідному місті за улюблену команду. Вона здійснилася, і усі цим дуже пишалися.

– Протягом тих декількох років на початку 90-х ви, молоді хлопці, просто кайфували від життя та футболу?

– Так і було. У команді з ветеранів залишались хіба що Городов, Тищенко, Юдін, Горілий. Решта – молоді хлопці. Ми разом пройшли групу резерву, дубль, тому мали добре взаєморозуміння, дружили, разом проводили час. Багато хто одружувався, разом святкували – одне покоління було. Дуже добрі часи, які приємно згадувати.

– Наскільки вплинули на ваше становлення зміни у країні?

– Можу висловити свою думку: якщо б чемпіонат СРСР продовжив існування, в нас було б менше шансів заграти в тому Дніпрі. Команда ставала чемпіоном та вигравала Кубок. Люди грали у національній та олімпійській збірних – це були великі гравці. 

Коли розвалився Союз, багато хто поїхав, куди мали можливість, тому що фінансове становище тоді було далеко не найкращим. А ми, молодь, отримали шанс спробувати себе у чемпіонаті України. Наш дубль, який став останнім чемпіоном СРСР, практично у повному складі перейшов до першої команди Дніпра. Для нас це зіграло на руку, інакше не факт, що ми б себе так реалізували.

Андрій Полунін. Колаж: BLIK.ua

– Бронзу у першому чемпіонаті України вважали успіхом чи бажали тоді більшого?

– Гадаю, тоді ми досягли максимального результату. Чемпіонат швидкоплинний. Були у групі з Динамо, яке мало у складі Саленка, Яковенка, Шматоваленка, Леоненка, Ковальця, інших гравців дуже високого калібру – посіли друге місце. А у стиковому матчі за 3 місце у Запоріжжі перемогли Шахтар 3:2.

«Увімкнули усі адміністративні ресурси»

– Чи ставилися після цього на чемпіонат 1992/93 якісь завдання? Чи таких розмов у Дніпрі в принципі тоді не велося?

– Ні, такого не було абсолютно. Ми грали у футбол, який нам приносив задоволення, без усіляких задач або тиску. Вже у другому колі, коли першу частину чемпіонату пройшли в лідерах, зрозуміли, що можемо претендувати на максимальний результат. 

Можу висловити свою точку зору, що ми в тому сезоні були сильнішими за Динамо, і довели це в особистій зустрічі. Обіграли їх вдома 1:0, коли Максимов забив. От тільки ключових втрат очок припустилися у матчах в Кривому Розі та Харкові. Напевно, через молодість, недосвідченість, вагу відповідальності. Не можна було втрачати ті очки. Багато тоді було й підкилимних ігор – про це усі знають. 

– Наприклад?

– Відомо, як змінювали регламент у ході чемпіонату. Повертатись до цього вже не хочеться. Суто з футбольної точки зору, ми самі винні – не вистачило одного очка. Ми мали тоді вигравати чемпіонат! Незважаючи ні на які моменти, мали на футбольному полі доводити. Прикро. Те гарне покоління заслуговувало стати чемпіоном. 

Просто для Динамо тоді б це був другий поспіль чемпіонат без золотих медалей, от і увімкнули усі можливі адміністративні ресурси: стимулювалися суперники, створювалися ситуації, щоб ми не вигравали – усі знають, про що я кажу.

– А дійсно серед гравців Дніпра тоді панував такий настрій, мовляв, все одно рано чи пізно виграємо чемпіонат?

– Особисто в мене таких думок не було. Я завжди жив найближчою грою, в якій потрібно було перемагати. Нагода стати чемпіоном у більшості людей буває лише один раз у житті. Хіба що, коли якась команда протягом тривалого періоду на дві голови сильніша за інших, як було у Динамо чи Шахтаря – тоді є сенс так говорити. А ми були просто молодою командою, яка наводила фурор, скажімо так.

– Остаточно ця молода команда сформувалася якраз у ході чемпіонату, коли пішла решта досвідчених гравців…

– Я все ж скажу, що здебільшого вона сформувалася ще в першому чемпіонаті, коли ми посіли третє місце. А потім ми додавали у впевненості, яка особливо відчувалася після першого кола другого чемпіонату – усвідомили, що можемо перемагати усіх. 

Так, від’їжджали Городов, Юдін, але вже було ким їх замінити. У воротах почав грати Медін, прийшли Павлюченко, Яковенко, Чухлеба. Вони добре влилися до команди.

– Великою втратою стала загибель півзахисника Олексія Саська. Для вас це була особливо важка трагедія, адже втратили близького друга?

– Ми з ним дуже добре дружили з часів інтернату, мешкали в одній кімнаті на базі, на зборах я був свідком на його весіллі. Весілля було 5 грудня, а 18-го вони разом зі Степаном Бецею розбилися. Того дня вони мали заїхати за мною додому, адже планували з іншими хлопцями пограти у футбол. Але не доїхали… Так, було дуже боляче.

– Досі згадують історію, як у Кременчуці з автобусу Дніпра вкрали форму. Як ви про це дізналися?

– Вранці на сніданку водій сказав, що зламали автобус та вкрали сумки з формою. Гра була у другій половині дня, і почали шукати вихід із ситуації. Форму, наскільки пам’ятаю, збирали по частинах. Усіх нюансів вже не пам’ятаю, але щось, здається, підвезли з Дніпра, щось, напевно, дали господарі, а ось труси дали наші дніпровські баскетболісти. Пам’ятаю, що мені, невисокого зросту, було дуже незручно в них бігати.

Довідка «УФ»

 «Перемогли, як і у 83-му, але чемпіонами не стали»

– З усього сезону особливо виокремлюється переможний матч Дніпра з Динамо, на якому було встановлено вічний рекорд відвідуваності стадіону «Метеор». Пригадайте, як готувалися до тієї гри?

– Тоді дніпровський журналіст Олексій Зоров навіть знімав фільм «Хроніка переможного дня». Фільмував все, що відбувалося на базі: підготовка, харчування, вся атмосфера від самого ранку до фінального свистка у матчі. Зараз, озираючись назад, можу сказати, що, можливо, і чемпіонство ми втратили тому, що зарано почали думати саме про цю лобову гру. Розуміли, що маємо обов’язково перемогти, і ця гра була для нас найважливішою. І ментально ми десь недооцінили значення попередніх матчів. Зокрема, Металісту поступилися якраз у попередньому турі.

Звичайно, і вболівальники розуміли вагу матчу з Динамо. Атмосфера була просто божевільною! Тоді спонсори викупили усі квитки, зробивши вхід на стадіон безкоштовним. Я не був на знаменитому золотому матчі зі Спартаком 83-го (дивився гру по телевізору), але, напевно, була така ж перед чемпіонська атмосфера на грі з Динамо. Ми теж перемогли, як і той Дніпро виграв у Спартака, але різниця у тому, що ми чемпіонами не стали.

Андрій Полунін. Фото: Дніпро

– Коли вийшли на поле перед 40 тисячами глядачів, мороз поза шкірою пішов?

– Ні-ні-ні. Таке відчуття буває, коли за щось переймаєшся. А коли є задача перемогти – виходиш повністю сконцентрований, налаштований, готовий віддатися гри. Знову ж таки, ми десь тижні за три почали думати, що маємо обов’язково виграти цей матч. Вийшли дуже мотивованими, і роль грали не гроші. Було принципово довести, що ми є сильнішими за Динамо.

«Павлов дозволяв робити на полі те, що подобалося»

– Протягом того чемпіонату гравців Дніпра почали активно викликати до збірної. Наскільки це було важливо для вас?

– Тоді Микола Петрович Павлов входив до штабу збірної, і з Дніпра викликали багатьох: Дірявку, Москвина, Беженара, Коновалова, Похлєбаєва, мене, інших хлопців. Напевно, ми це заслужили тим, що демонстрували на футбольному полі. Дуже раділи цьому. Особисто я першу гру провів восени 1992 року, коли ми у Мінську зіграли 1:1 з білорусами.

– Напевно, банально запитувати про роль Миколи Павлова у становленні команди. Зараз, озираючись з позиції власного досвіду, можете визначити, які в нього проявилися тренерські якості, щоб працювати з цілим поколінням молодих гравців? Що від нього тоді вимагалося, адже і Павлов був молодим тренером, і у вас специфічний молодий колектив склався?

– Коли був останній чемпіонат Союза, він вже працював у тренерському штабі Дніпра і відвідував усі матчі дубля. З цього і вилився глобальний плюс, що він нас всіх чудово знав. Був ще й матч Кубка СРСР, коли на виїзд на матч з Алгою до Фрунзе (теперішній Бішкек, – прим. В.Т.) основа не полетіла, а нас, дублерів, повіз саме Микола Петрович. Він розумів перспективу і, коли настав час, зробив ставку на нас, хлопців, які грали у дублі та стали останніми чемпіонами СРСР. Бачив нашу мотивацію, що ми усі дружили та були готові битися один за одного, бачив нас зсередини. І найголовніше, що він нас об’єднав.

– Павлов – не той тренер, у якого можна байдики бити. Як ви витримували тиск навантажень і відповідальності?

– У футбольному плані особисто мені Петрович дав певну свободу: дозволяв робити на полі те, що мені подобалося, і ні в чому не обмежував. Я грав так, як розумів футбол, і для мене був плюс у відсутності якихось рамок. Тому що у подальшій кар’єрі я стикався з такою проблемою. 

– Коли? 

– Коли приїздив, наприклад, до збірної. Мене запитували: чому не граєш, як потрібно? В мене була завжди одна відповідь: навіщо тоді мене викликаєте, адже бачите, як я граю у клубі, і це не так, як вам потрібно? Так, можливо така моя позиція не всім подобалася, але Микола Петрович розумів: якщо поставити мені рамки, я не зможу грати у футбол на високому рівні.

Павлов повірив у нас. Важливо було і те, що практично всім нам він дав квартири, пробив через завод, через Івана Івановича Куліченка (на той час – заступник голови міськвиконкому Дніпра, потім був мером міста, – прим. В.Т.), вирішував усі побутові питання, яких було багато після розпаду Союза. Були ото варки харчовими наборами, автомобілі. Він все намагався зробити для команди, і це нас мотивувало. На той момент Микола Петрович, можна сказати, був як менеджер у західних клубах: не лише тренував, а займався питаннями фінансування. Його філософія була такою, що якщо вдома у футболіста все добре, то й на полі буде добре. Його слово завжди було головним.

– А ви тоді замислювалися, де і якими зусиллями він знаходить забезпечення для команди?

– Ні, ми просто грали у футбол, а туди навіть не залазили. Павлов спілкувався з людьми, усе пробивав. На матчі ми літали на літаку, який надавав завод Південмаш – це дуже суттєвий момент для того часу, я вважаю.

Довідка «УФ»

Використана статистика Юрія Ландера та Дмитра Трощія.

– Ви грали у три захисники тоді?

– Ми грали за різними схемами у різні сезони. Так, була схема з трьома захисниками, але не забувайте, що це було по-іншому, ніж зараз. Ні три в лінію, а був задній захисник (Дірявка) та двоє (Беженар та Горілий, а потім Яковенко) діяли по гравцям. Було багато варіантів. Часто грали навіть без номінальних форвардів – попереду міг діяти Павлюченко. Грали 3-5-2, 3-6-1…

– Чи є сенс говорити, що з кимось у вас було особливе взаєморозуміння на полі? Може, з Коноваловим, який став у тому сезоні кращим бомбардиром команди?

– В мене ніколи не було, так би мовити, улюбленців на полі, як не було ніколи і проблем з кимось. Завжди з усіма було дуже добре взаєморозуміння. Я ж грав такого собі вільного художника, починав атаки, а в нас усі вміли добре відкриватися. Команда забивала багато красивих голів, ми грали в атакувальний футбол. Мені було добре грати і з Коноваловим, і з Паляницею, і з Москвиним, і з Морозом – маю на увазі нападників. Багато забивали також зі стандартів Максимов та Михайленко.

– Підбиваючи підсумки нашої розмови, скажіть, будь ласка, у ваших спогадах цей срібний сезон йде окремим рядком чи все ж таки той період у 3-4 роки варто сприймати цілісно?

– Звичайно, окремим. В нас була можливість стати чемпіонами, і більше такої нагоди вже не трапилось. Цей сезон є найбільш пам’ятним, і, напевно, десь у душі є сум. Ми могли увійти назавжди в історію Дніпра, ставши чемпіонами України.

Ось, наприклад, минуло вже 27 років з того часу, як з Карпатами я став бронзовим призером – так досі там усі це згадують і не знають, коли знову подібне буде. Можливо, незабаром в них це, дай Боже, вийде. Я про те, що там цінують третє місце😊, а в Дніпрі пам’ятається інше. 

Андрій Полунін в Нюрнберзі. Фото: imago-images-bilder

І ми тоді, в сезоні 1992/93, повторюся, були сильнішими.

• Усі «Їхні найкращі сезони» на сайті «Український футбол»:

ЦСКА-Борисфен 1995/96: громив Шахтар, звільнив Фоменка, ставив Гусіна в атаку та дав останній імпульс виступам Чанова та Кузнєцова

Нива (Тернопіль) 1993/94: навіщо Буряку рушниця? Кого Шахтар купив за пристойні гроші? За що кричали «ганьба»?

Нива (Вінниця) 1995/96: «отруєний півфінал» із Шахтарем, фінал Кубка України без Косовського, Нагорняка чи Порошенка

Дніпро 2014/15: треті після Динамо та Шахтаря в фіналі єврокубка, закохали в себе всю Україну

«Зараз Павлов прочитає та дізнається»: легенда Дніпра Микола Медін – про рік, коли команда кинула виклик Динамо

«Багато хто говорить, що Суркіси з Динамо щось «начаклували»: мер Дніпра Іван Куліченко – про місто та клуб мрії

«Динамо бачило, що за грою нас не обійде»: Микола Павлов – про срібний сезон Дніпра та свій дитсадок