«Наді мною сміялись в Азербайджані, бо казав, що хочу грати за збірну України»: Сергій Кравченко – відверто про Шахтар і Динамо
Сергій Кравченко – це ім’я та прізвище викличе у шанувальників українського футболу приємну ностальгію, особливо якщо ви вболівальник Ворскли або Дніпра. Саме в цих клубах Сергій здобував собі ім’я. А були ще дитячі школи Шахтаря, київське Динамо, одеський Чорноморець, Дніпро-1, луцька Волинь, азербайджанський Карабах та збірна України. В усіх без винятку клубах Сергій Кравченко залишив по собі приємні спогади та зробив свій внесок в розвиток цих команд.
Дві з половиною години. Рівно стільки спілкувався Сергій Кравченко – видатний український футболіст, а нині – помічник тренера одного з лідерів чемпіонату України – Олександрії з однойменного міста з кореспондентом «УФ» Ігорем Лисенком про всі періоди своєї карколомної кар’єри. В ексклюзивному біографічному інтерв’ю Сергія Кравченка сайту «Український футбол» ви дізнаєтесь відповіді на наступні питання:
- Чому у Сергія Кравченка не повірили в структурі Шахтаря та назвали безперспективним?
- Як він потрапив до Азербайджану і чому відмовився грати за збірну цієї країни?
- В якому італійському гранді міг опинитися Кравченко?
- Головний клуб кар’єри Сергій Кравченка – Ворскла, Дніпро, або може Динамо?
- Чому Сергій відмовив Шахтарю, хоча це клуб його рідного міста?
- Через які причини у Кравченка не вийшло заграти в київському Динамо?
- Та багато-багато іншого.
Це інтерв’ю людини, яка щиро любить футбол і живе ним. Тому якщо вам близька позиція та почуття Сергія Кравченка щодо цього виду спорту, то пропустити таке інтерв’ю ви не маєте права!
«Їздив на перегляди до Наполі та Шальке»
‒ Як розпочався ваш шлях у футболі?
‒ Дуже рано. Мабуть, з часів, коли почав ходити, бо я з футбольної родини. М’ячі були завжди вдома. Можна сказати, що моїм першим тренером був мій батько, який завжди був поруч зі мною та допомагав (Сергій Д. Кравченко грав нападника та півзахисника в Шахтарі, запорізькому Металурзі, нікопольському Колосі та інших клубах, – прим «УФ»). Скільки себе пам’ятаю, то завжди обожнював футбол. Все життя пов’язане з цим видом спорту.
‒ Ніколи не думали, що футбол – вибір батьків або завжди відчували самостійну тягу до футболу?
‒ Ні батько, ні мати ніколи мене не примушували тренуватися та грати. Я також своїх дітей примушувати не збираюсь, бо якщо побачу, що їм це не подобається, то займатися не будуть. Футбол – це моя пристрасть ще з часів, коли грав у квартирі м’ячем і нервував цим бабусю. На тренування ходив з великим задоволенням. Примушування дітей – це шлях в нікуди. Іноді бачу таку картину, що батьки хочуть більше за дітей. Але якщо сама дитина не хоче, то нічого не вийде.
‒ Як потрапили до академії Шахтаря?
‒ На той час це ще не вважалося академією, а була звичайна ДЮСШ. Взагалі набір у школу розпочинається з семи років, але завдяки батьку, який там всіх знав, мене взяли у шість, був там наймолодший.
Фото з приватного архіву Сергія Кравченка, надані спеціально для «УФ»
‒ У вашій дитячій команді були хлопці, які потім, як і ви грали у вищому дивізіоні України?
‒ Дуже дивно, але ні. Загалом дуже мала кількість відсотків хлопців потрапляють потім у професійний спорт. Мій р.н. – 1983, коли нам було 10-15 років, нам казали, що у нас талановита команда та прогнозували, що 5-6 людей будуть грати у Шахтарі, але по факту заграв один лиш я.
‒ Що було після цієї дитячої школи?
‒ У той час створювалась академія Шахтаря, де збирали найкращих місцевих і не тільки, крім Донецька, – з Луганська, Харкова, інших міст. Того ж Адріана Пуканича туди взяли.
Мене теж запрошували туди. Батько ж тоді сказав, що мені буде важко там грати та витримувати конкуренцію, бо зібралися найкращі футболісти плюс фізично я не був дуже сильним. Тому після сімейної наради я перейшов до школи донецького Металурга, де грав 2-3 роки. У свої 17 років ми потрапляли у фінал ДЮСШ.
‒ Планували грати далі за Металург чи шукали щось інше?
‒ Батько радив спробувати свої сили в Європі. Я їздив на перегляди до різних іноземних клубів в різні періоди: Наполі, Шальке, Карлсруе, але про це трохи пізніше. Не вийшло залишитися у цих клубах, тому я грав на область за команду Моноліт і чекав, що знайду якісь інший варіант.
З Моноліта мене забрав до Шахтаря-2 Микола Федоренко, якому сподобалось, як я граю. Шахтар-2 грав тоді у Першій лізі. Умови були чудовими, Шахтар зробив базу для всіх команд зі структури. Тоді я підписав контракт на мінімальних умовах.
‒ Перший ваш професійний контракт із Шахтарем, як резервіста – яку зарплатню отримали?
‒ Так, коли мені було 19 років. 200 доларів – то тоді була мінімальна сума. Потім, правда, трохи підняли зарплату (двічі по 100 доларів) і у підсумку максимальна моя зарплатня в Шахтарі-2 була 400 доларів.
‒ Тоді ще ж не було дороги в Маріуполь?
‒ Жартувати про Маріуполь стали пізніше. Мені ніхто не пропонував у Вищій лізі грати. Спочатку був Шахтар-2, потім ‒ Шахтар-3, а в Маріуполь відправляли вже гравців, яких підпускали до першої команди, а я туди не потрапив. Продовження контракту мені в Шахтарі не пропонували, бо для першої команди не підходив – фізичними даними не вирізнявся, а футбол на той час – сила, міць і швидкість. У мене тоді таких якостей не було, тому і не пролонгували контракт.
Але з плюсів: домовились без жодних неустойок, тобто я просто спокійно міг піти після завершення контракту. Якби я в Шахтарі заграв і в мені бачили перспективу, то ніхто б мене безкоштовно не відпустив, але, повторюсь, не бачили в мене якостей, необхідних для Шахтаря. Тому відпустили безкоштовно і новим клубам не треба було платити навіть за виховання.
‒ І що ви робили?
‒ Через друга батька та завдяки агентам поїхав на перегляд до Німеччини, але і їх, схоже, не особливо вразив. Повернувся до України та грав пів року на область за команду зі Слов’янська – Словхліб. Пройшов перегляд у Зорі, яка грала у Першій лізі, але теж невдало. Агенти нічого не знайшли, як за кордоном, так і по Україні.
«Наді мною сміялись в Азербайджані, бо казав що хочу грати за збірну України»
‒ А як ви потрапили до Азербайджану?
‒ Денис Соколовський, який також мій кум та один з найкращих друзів, грав в Азербайджані за Карабах. Запропонував туди поїхати на перегляд. Одразу скажу, що тоді це був інший Карабах – проста і скромна команда. Зіграв одну товариську гру і майже одразу зі мною підписали контракт. Так і опинився в Азербайджані.
У цій країні у мене непогано виходило й навіть ходили чутки, що мене хочуть натуралізувати, щоб я грав за збірну Азербайджану. Я відмовив – сказав, що хочу грати за збірну України. Наді мною тоді сміялись, мовляв, хлопець 22-23 роки, що грає в Азербайджані й мріє про збірну України, що за маячня? Вже коли я перейшов в Динамо та викликався до збірної, в Азербайджані мене згадували та пишалися, що я починав у них, було дуже приємно.
‒ В Азербайджані була можливість залишитися чи хотіли в Україну повертатися?
‒ Умови в Азербайджані я мав дуже скромні, бо я тоді ще був ніхто. Після вдалих пів року в Карабаху мені пропонували перейти в набагато престижніші клуби в тому ж Азербайджані, але в той час запросила на перегляд Ворскла. І я вирішив повернутися до України й ні про що не шкодую, попри те, що умови в інших азербайджанських клубах були набагато кращі, десь рази в три. Пройшов вдалий перегляд у Ворсклі та дякую Богу, що так сталося, бо далі були Динамо, Дніпро, збірна і так далі.
‒ Трохи забігаючи наперед, головний клуб вашої кар’єри – Ворскла або Дніпро?
‒ Звичайно, Дніпро. Дуже багато років там провів. У мене було багато визначних моментів та кроків вперед в різних клубах, навіть у тому ж Карабаху. Потім – Ворскла, там мені Віктор Носов постійно довіряв і я грав. Дуже велика подяка йому за це. Саме в Полтаві на мене звернули увагу і в збірній і гранди українського футболу, але головним клубом назву все ж таки Дніпро.
Фото з приватного архіву Сергія Кравченка, надані спеціально для «УФ»
«Всі три роки у Ворсклі я жодного разу не виходив на заміни, завжди в основному складі»
‒ Схарактеризуйте Ворсклу того часу.
‒ Віктор Васильович Носов зібрав добрий колектив, хлопці були голодні та амбітні. Для мене це був супер період, я почав грати у вищій лізі. Коли зіграв перший матч, то зрозумів, що одна з моїх мрій здійснилась. Потім хочеться більше і більше. Працюєш й тобі довіряють. У Ворсклі взагалі унікальний випадок – всі три роки у Ворскли я жодного разу не був на заміні, тобто коли був готовий та в заявці – завжди в основному складі. Грати для гравця – це найголовніше.
‒ Коли згадую Сергія Кравченка у Ворсклі, одразу приходить в голову ваш удар з дальньої відстані. Чи відпрацьовували його на тренуваннях?
‒ Звичайно. Скільки себе пам’ятаю, то завжди залишався після тренувань і бив, бив, бив. Удар ще з часів Шахтаря-2 був моєю перевагою. Вже хлопці з тренування на автобусі додому їхали, а я залишався разом із воротарем, брав м’ячі й міг годину-дві бити по воротах. Потім на машині завозив воротаря додому і сам їхав.
Я це любив завжди. Вже після тридцяти зрозумів, що коли залишаюсь, то це скоріше в мінус, бо болить спина, а молодим використовував будь-яку можливість потренувати паси та удари, не міг інакше, настільки я люблю футбол. Тому мої удари – це не якась удача, а довга та важка праця.
‒ Потім ви перейшли в Динамо вільним агентом. Чи пропонувала Ворскла новий контракт?
‒ Так, але трошки запізно. Залишалось пів року контракту і думали, що і так все буде добре. А я тоді дебютував за збірну, непогано зіграв і одразу пішли розмови про Динамо. Був дзвінок з Києва та пропозиція підписати попередній контракт. Ворскла тільки тоді включилась в процес, але вже дуже багато команд телефонувало на мене.
‒ Які саме?
‒ Крім Динамо, якому я вже дав попередню згоду, наприклад Шахтар і Дніпро. Також були розмови про російські клуби – локомотив та рубін. Подумав, що треба спробувати в Динамо, а якщо не вийде, то можна на сходинку назад в Дніпро спробувати, це тоді була звичайна практика.
Фото з приватного архіву Сергія Кравченка, надані спеціально для «УФ»
«В Шахтарі в атаці українців майже не було, де я там мав грати?»
‒ А чому відмовили Шахтарю?
‒ З пропозицією Шахтаря взагалі цікава ситуація: як вже казав до цього, в Шахтарі-2 мене вважали неперспективним, а тут ‒ пропозиція контракту.
Чому не Шахтар? Ви ж пам’ятаєте, що в атаці українців майже не було, а я грав тоді на позиції десятки, тож думав: ну де я там буду грати? Там Фернандіньо, Жадсон, Матузалем, тобто без шансів. Динамо покликало мене першим, особисто президент Суркіс був зацікавлений, Сьомін телефонував. А Шахтар включився в процес трохи пізніше, коли вже була попередня домовленість з Динамо, але це було тоді на рівні розмов, Даріо Срна у мене запитував зокрема.
Можливо, якби я грав на той час опорного півзахисника, як було пізніше у Дніпрі, то обрав би Шахтар, бо це моя рідна команда і місто.
‒ Не було певної образи на Шахтар та бажання щось довести вже у складі одвічного суперника?
‒ Не можу сказати, що таке було. Звісно, що будь-який спортсмен хоче щось комусь довести, в першу чергу собі. Ніякої образи на Шахтар не було, бо я реально тоді не тягнув рівень. Люблю та поважаю Шахтар, як команду свого рідного міста. Мабуть, це було логічно, бо не витримав конкуренцію. Але це футбол: буває і так, що спочатку в тебе не виходить, а потім ти працюєш, віриш в себе і буде все можливо, як в житті, так і в футболі.
Фото з приватного архіву Сергія Кравченка, надані спеціально для «УФ»
«Треба було йти з Динамо, бо вже «їхав дах» і починалась депресія»
‒ Чому не вийшло в Динамо?
‒ Якщо коротко, то не витримав конкуренцію. Звісно, хочеться, щоб тобі більше довіряли й усе таке. В Динамо (Київ) ніхто не буде чекати й просто так довіряти. Якщо тобі дали один шанс і ти його не використав, то другого вже може не бути. Інших причин не було. Був здоровий, тренувався, віддавався на 100%, Непогано зіграв, але Сьомін довіряв гравцям, які були до цього. Потім вже втрачаєш впевненість, коли не граєш, тим більше, в мене ще не було досвіду великої конкуренції.
Вже в Дніпрі я зрозумів, як переживати ситуації, коли не граєш, а в Динамо було тяжко, в першу чергу, психологічно. Я шукав причини у собі. Потім прийшов Газзаєв, я грав мало, він не виставляв мене на трансфер, пропонував залишитися. В першу чергу, я сам для себе прийняв рішення, що треба щось змінювати і йти, бо вже “їхав дах” і починалась депресія. Крутий контракт і життя в столиці – це, звісно, круто, але мені треба грати, щоб почуватися щасливим.
Фото з приватного архіву Сергія Кравченка, надані спеціально для «УФ»
‒ Як вважаєте, чому в складі киян гасне багато українських талантів?
‒ На мою думку, так трапляється через велику конкуренцію. Не можна казати, що Динамо губить таланти, просто не кожному дано заграти у такій команді. Умовна Ворскла – нижча рівнем команда, тому й конкуренція не така висока, там тобі довіряють. А в Динамо усі такі ж талановиті, а то і ще кращі, кого забрали до столиці.
У мене, на жаль, не вийшло, хоча я зробив усе можливе, що від мене залежало. Усе, що не робиться – то на краще, так я опинився в Дніпрі, тому зовсім не шкодую. Мені на той момент було вже близько 25 років, був вже не молодим футболістом, тому не витримав конкуренцію. Так, звичайно, хотілося, щоб довіряли та цінували, але вже як є.