Олександр Романчук: «У Румунії я забив більше, ніж за всю кар'єру». Про Динамо, Забарного та мрію про збірну

Шлях Олександра Романчука — від вихованця Прикарпаття до одного з провідних захисників чемпіонату Румунії — це історія про характер та наполегливість. Пройшовши школу Динамо-2 та ПФК Львів, він зумів не лише адаптуватися в Європі, а й стати ключовим гравцем Університатя Крайова.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Романчук відверто розповів про жорсткі вимоги європейських клубів, приклад Іллі Забарного, ментальну стійкість під час війни та свою головну ціль — виклик до національної збірної України. 

«Куди б я не приходив, я доводив своєю працею, що заслуговую на місце в складі»

– Як би ти оцінив свій шлях від вихованця Прикарпаття до футболіста, який зараз грає в Румунії? Що було ключовим у твоєму розвитку?

– Перш за все скажу, що цей шлях був нелегким. Ключовими стали наполеглива праця та віра тренерів у мене. Дуже важливим періодом був перехід з академії у дорослий футбол після 17 років, коли я переїхав до Львова. Тренер у мене вірив і вклав дуже багато сил. Саме тоді я, можна сказати, перейшов із дитячого у дорослий футбол. Ми грали у Другій лізі — це був справді важливий етап.

Потім був перехід у Динамо Київ U-21. Там теж було непросто, адже конкуренція значно вища — з’їжджаються найкращі футболісти України. Але й там я зумів завоювати довіру тренера та непогано проявити себе за два роки. У першу команду потрапити не вдалося, але згодом я підписав контракт із ПФК Львів уже у Вищій лізі. Дякувати Богу, я знову сподобався тренеру. Куди б я не приходив, я доводив своєю працею, що заслуговую грати в основному складі. Напевно, саме характер став вирішальним.

– Які найважливіші уроки ти виніс після професійного дебюту за ПФК Львів?

– Якщо чесно, не знаю, чи це можна назвати уроками. Можливо, я тоді просто остаточно зрозумів — хоча усвідомив це ще раніше — що футбол не завжди є справедливим. Багато речей відбуваються не так, як мало б бути «по справедливості». Думаю, це мене загартувало. Я зрозумів, що футбол — не рожева бульбашка. Тут треба бути нахабнішим, щоб досягти успіху.

Олександр Романчук. Фото: Університатя

«Дивувався, коли після тренування хлопці йшли в зал, а не відпочивати»

– Як змінився твій погляд на професійний футбол після роботи в структурі такого великого клубу, як Динамо?

– Коли ти приходиш у Динамо Київ — найкращу команду країни — і дивишся на старших одноклубників, починаєш брати з них приклад. Там зовсім інший підхід. Гравці набагато більше працюють індивідуально: є персональний підхід і в тренажерному залі, і в харчуванні.

Я пам’ятаю, як дивувався: у мене тренування закінчилось, я вважаю, що настав час відпочинку, а хлопці йдуть у зал і продовжують працювати. Або хтось відмовляється від певної їжі — і ти думаєш: «Чому, якщо це смачно?». Згодом починаєш замислюватися і розумієш, що саме такі деталі й формують професіонала.

– Ти згадав, що брав приклад зі старших. Хто саме тебе найбільше мотивував?

– У той період мені дуже допомогли з адаптацією товариші, з якими я був знайомий ще зі Львова. Але якщо говорити про гравців, які були ближче до першої команди, то це Артур Рудько. Ми з ним майже одразу знайшли спільну мову. Він давав мені поради — і в залі, і безпосередньо на полі. Перші дні адаптації були непростими: нові навантаження, інший рівень. Я досі пам’ятаю, як він підходив, заспокоював і підказував, як краще діяти.

– Що стало найскладнішим під час переходу до Дебрецена?

– Це був один із найскладніших періодів. Почалася війна, і переїзд в іншу країну став моїм першим таким досвідом: інша мова, менталітет. Ти приїжджаєш туди, де ти чужий, без звичного середовища, друзів та родини. Тоді ми з дівчиною (зараз вона вже моя дружина) фактично були самі.

Потрібно було звикати до команди, а англійську я тоді знав початково. Найважче — коли ти навіть не розумієш, про що говорять партнери. Але приблизно за пів року, коли я підтягнув мову, стало значно легше. Проте початок, на фоні війни та переживань за сім’ю в Україні, був справді виснажливим.

«У Дебрецені я зрозумів: ніхто за тебе не переживатиме, треба самому доводити свій статус»

– Як змінилося твоє ставлення до вимог європейського футболу після переїзду за кордон?

– У той момент я дійсно зрозумів, що за тебе там ніхто не думатиме і не переживатиме. Ти мусиш сам за себе постояти і всюди доводити — як на тренувальному полі, так і поза ним — що ти чогось вартий. Було багато моментів, які вимагали показати характер і довести, що ти не просто хлопчик, з якого можна «пожартувати». У Дебрецені я отримав великий досвід: прийшло розуміння тактики, ми приділяли багато уваги аналізу та теорії. Озираючись назад, це був дуже цінний етап.

– Як проходила адаптація у новому клубі та країні? Які найяскравіші відчуття від першого місяця?

– Зараз у Румунії все було набагато легше, ніж в Угорщині. Я вже знав мову, звик до закордонного середовища, розумів вимоги європейських чемпіонатів. Прийшов уже не юнаком, а 25-річним зрілим гравцем. Мене тепло зустріли і в місті, і в команді. Адаптація пройшла миттєво: тренерський штаб і партнери прийняли дуже добре, а гол у дебютній грі зробив цей процес ще приємнішим.

– Ти граєш під третім номером. Для тебе це щось означає?

– Раніше я грав під 21-м номером, він був для мене важливим. Коли прийшов у нову команду, 21-й був зайнятий, довелося обирати. Третій номер мені подобався, бо під ним грав мій улюблений футболіст. До того ж, «2+1» — це знову «3», тож вибір виявився логічним.

Олександр Романчук. Фото: Дебрецен

«За пів року в Румунії я забив більше, ніж за всю попередню кар’єру»

– Які традиції або особливості підготовки в Румунії тебе здивували найбільше?

– Тут усе на позитивній хвилі, підхід дуже сучасний. Немає такої суворої атмосфери «тільки робота з кам’яним обличчям». Ми працюємо наполегливо, але завжди є місце для гумору та жартів із тренерським штабом. Це дуже мотивує.

– Як ти будував взаєморозуміння з партнерами в захисті?

– Під час трансферного вікна прийшло близько 13 нових гравців. Ми почали грати у три центральні захисники, що було для мене новим досвідом. Зіграність приходила на ходу, через помилки в перших матчах. Але вже після третьої офіційної гри ми почали відчувати один одного, і це одразу відобразилося на результатах — оборона стала значно надійнішою.

– Тебе визнали найкращим захисником Румунії 2025 року за версією Fanatik. Що для тебе означає це визнання?

– Це стало справжньою несподіванкою, адже я приїхав лише пів року тому. Приємно, що люди бачать мою роботу. За цей короткий час склався гарний результат: я забив більше голів, ніж за всю попередню кар’єру. Така нагорода мотивує не зупинятися.

– Що саме допомогло тобі досягти такого рівня?

– Це комплекс факторів: підтримка сім’ї, стабільність у житті та теплий прийом у команді. Також допомагає робота з індивідуальним тренером і моїм другом Олексієм Довгим — ми постійно вдосконалюємо фізичну форму та техніку.

«Лідер нашої збірної — Ілля Забарний. Він грає на моїй позиції центрального захисника, і я багато в чому беру з нього приклад»

– Що для тебе є найважливішим досягненням на цей момент?

– В Україні я найбільше пишаюся чемпіонством з Динамо U-21. У Румунії — виходом в єврокубки, що стало історичною подією для Університатя Крайова. Сезон ще триває, тож сподіваюся, ми зможемо поборотися за титул.

– Що дав тобі дебют у молодіжній збірній України?

– Збірна — це мрія з дитинства. Коли дізнався про виклик від Руслана Ротаня, був на сьомому небі від щастя. Ми тоді виграли турнір у Туреччині. Хоча це був мій останній досвід у молодіжці, я продовжую працювати, щоб знову отримати шанс одягнути синьо-жовту футболку вже в національній команді.

– Тебе визнали найкращим захисником чемпіонату Румунії. Відчуваєш, що твоя гра вже на тому рівні, щоб претендувати на виклик до національної збірної?

– Вважаю, що говорити про це самому не зовсім правильно. Це рішення тренерського штабу та селекціонерів, які стежать за українцями всюди. Головне — доводити все ділом на полі. На тому рівні, де я зараз граю, проти сильних європейських команд, тренери збірної можуть звернути на мене увагу. Моя ціль — ставати сильнішим та перемагати в кожній грі, щоб заслужити цей виклик.

– Якщо уявити, що ти отримав запрошення до національної команди, що буде твоїм пріоритетом?

– Якщо мене викличуть, моє завдання — допомогти команді. Цілі збірної автоматично стають моїми: чи то кваліфікація на турнір, чи перемога в конкретному матчі. Якщо вийду на поле, віддам себе за країну повністю. Це зовсім інший рівень відповідальності, особливо в умовах війни.

– Хто з гравців національної збірної тобі найбільше імпонує за стилем гри?

– На мою думку, лідер нашої збірної — Ілля Забарний. Він грає на моїй позиції центрального захисника, і я багато в чому беру з нього приклад. Хоча він молодий, ми ще встигли пограти разом у Динамо. Зараз він для мене — зразок лідерства.

Ілля Забарний. Фото: ПСЖ

«Мене мотивує думка про тих, хто зараз захищає Україну»

– Хто з партнерів або тренерів найбільше вплинув на твою кар’єру?

– Неправильно виділяти когось одного. На кожному етапі були люди, які допомогли мені зробити крок вперед. Мій перший тренер в академії Анатолій Редушко заклав фундамент характеру. Президент ПФК Львів Роман Михайлів та тренер Андрій Чіх дали шанс проявити себе. У Динамо та пізніше у Вищій лізі були інші важливі фахівці. Я вдячний кожному за підтримку.

– Як ти підтримуєш ментальну форму під час важких матчів або після поразок?

– По-перше, допомагає спілкування з близькими. За кордоном це складніше, але я ділюся переживаннями з дружиною, друзями та батьками. Також мене мотивує думка про тих, хто зараз захищає Україну, ризикуючи життям. Це допомагає тримати ментальність у порядку, бо ти розумієш, кому насправді важко.

– Як ти ставишся до хейту та скандалів у медіа?

– Якщо це хейт від сторонніх людей — не звертаю уваги. Конструктивну критику від тренерів або людей, на яких я рівняюся, завжди вислуховую і роблю висновки. Навколо мене ще не було серйозних скандалів, я намагаюся обирати правильне оточення, щоб не потрапляти в такі ситуації.

«Спочатку збірна — потім топ-ліга»

– Кого ти вважаєш найкращим футболістом усіх часів, а кого — найкращим в історії України?

– У світі — Кріштіану Роналду. В Україні — Андрій Шевченко. Він здобув Золотий м’яч, і це найвищий рівень досягнень.

– Що для тебе важливіше: тактична дисципліна чи індивідуальний характер?

– Ці два фактори нерозривно пов’язані. Без одного не буде іншого.

– Уяви ситуацію: великий трансфер або виклик у збірну — що вибереш у цей момент?

– Для мене важливіше потрапити до збірної України, адже це мрія. А вже після цього значно легше здійснити трансфер у топ-чемпіонат Європи. Гра за національну команду привертає увагу великих клубів, тому такий шлях є логічним.

– Що б ти побажав українцям зараз, в умовах війни?

– Терпіння та віри в Збройні Сили України. Допомагайте, чим можете. Важливо розуміти, що тільки разом ми здатні перемогти ворога. Не стійте осторонь, дійте та вірте, що все буде добре.