Принизив Росію на очах у Путіна і врятував кар’єру Шевченка. Як Сабо Україну тренував: «Шкода, я не Фергюсон»
Один з найавторитетніших тренерів часів незалежності нашої держави, жива легенда київського Динамо Йожеф Сабо святкує свій день народження 29 лютого. Він очолював національну збірну України двічі. З синьо-жовтими фахівець намагався пробитися на чемпіонат світу 1998 року та Євро-2000. Двічі наші хлопці зупинялися в кроці від поїздки до Франції та Бельгії і Нідерландів, програючи стикові матчі.
Нині ти відбірні кампанії вже сива історія про яку молоде покоління може за бажання дізнатися зі старих матеріалів у пожовклих газетах та не надто якісного відео на Youtube.
Журналіст сайту «Український футбол» Віктор Глухенький замість походу до архіву вирішив поговорити зі свідком та творцем історичних поєдинків нашої головної команди країни Йожефом Сабо розпитавши й вивідавши в нього чимало цікавого.
«В мене була не пропозиція, а прямий наказ від Суркісів та Медведчука очолити збірну України»
– Йожефе Йожефовичу, Ви були одним з перших тренерів нашої національної збірної, очоливши її 1 жовтня 1994 року в якості в.о. у розпал відбору на Євро-96. Як і від кого надійшла пропозиція прийняти головну команду країни?
– Ой… Давно ж це було. Знаєш, Вікторе, не певен, що все в моїй пам’яті збереглося😊. На той момент я був головним тренером Динамо. Київським клубом тоді, як і зараз, зрештою, керували брати Суркіси й ось цей от їх друг, що зараз десь там на росії ховається, зрадник, кум Путіна. Нагадай.
– Віктор Медведчук.
– Так, він. Ну й Банніков тоді був президентом ФФУ, разом з ними там всякі справи крутив. Викликали вони якось вона мене на розмову і кажуть: «Йожефе, ти маєш очолити збірну і все, а ми всім чим треба тобі допоможемо, не переживай». Тому в мене була скоріше не пропозиція, а прямий наказ😊. Про відмову й мови не могло бути. От так тоді справи робилися.
– Перший капітан національної збірної України Юрій Шелепницький в одному з інтерв’ю розповідав, що на поєдинок проти Угорщини в 1992 році (1:3), прем’єрний в історії для синьо-жовтої дружини, наші гравці виходили у футболках міланського Інтера, які дещо модифікували. Емблему пришили поверх оригінальної... А якою була ситуація у збірній зразка 1994 року, така ж безнадія? Все ж голодні 90-ті були на дворі.
– Дивно таке чути, хєрня якась, вибач на слові. Звісно у 92-му я не тренував Україну, тож можу чогось і не знати, але коли я очолив команду, то все було добре. Форма була якісна, умови для тренування хороші. З фінансами в ФФУ теж все було добре. Жодних нарікань.
– Фінансово Вас і гравців мотивували добре?
– Не пам'ятаю, чесне слово, які були суми. Однак платили переважно валютою, доларами, а не купонами, карбованцями тими. І все, що обіцяли виконували. Так, не було якихось космічних сум, скажімо за одну зарплату чи премію за перемогу не можна було купити машину, але все було по-чесному.
Ніхто нікого не кидав. Заробітки були гідні, але їх не порівняти з тими коштами, що нині мають тренери чи гравці в АПЛ, іспанському чи німецькому чемпіонаті. Різниця колосальна, небо і земля.
Пам’ятаю от, що ще в радянські часи особисто перший секретар ЦК КПУ Щербицький виділяв на Динамо за перемогу в чемпіонаті СРСР чотири Волги на команду. От це добре в пам’яті закарбувалося.
«Сам пішов зі збірної, мене ніхто не звільняв. Моя нервова система не витримувала»
– У кваліфікації на Євро-96 Ви очолювали України лише протягом двох матчів – нічия зі Словенією (0:0) та погром Естонії (3:0). А потім Ви чомусь залишили свою посаду. В чому справа?
– Зауважу, що я сам пішов, мене ніхто не звільняв. На той час я багато чого не розумів, зізнаюсь відверто...
– І все ж, Ви пішли, бо не вірили, що Україні під силу пробитися на Євро-1996?
– Просто моя нервова система не витримувала. Ось у чому справа. З Динамо згодом було те саме. З власної волі йшов, а не мене просили піти. Я дуже нервовим взагалі був свого часу, гарячковим…
Чи мала шанси тоді Україна пробитись на Євро? Дуже важко говорити про це зараз. Команда була непоганою, але і суперники дуже сильними. Хорватія, Італія…
– А ще Словенія, Естонія та Литва. Є такі чутки, що на матч проти балтійців, який Україна програла з рахунком 0:2, київське Динамо не відпустило до збірної нікого зі своїх гравців, крім Сергія Ковальця. До речі, тренували Динамо тоді Ви.
– Особисто я ніяких таких рішень не ухвалював, що, мовляв, гравці Динамо не поїдуть до табору збірної. Це точно можу сказати.
«Якби мені хтось на початку 90-х сказав, що росія нападе на Україну, я би в очі тій людині сказав, що вона дурнувата»
– На початку незалежності України чимало наших співвітчизників-футболістів вирішили взяти собі паспорти Росії: Канчельскіс, Цимбалар, Онопко, Юран, Добровольський, Семак і ще не один десяток менш знаних. Ви всіх їх особисто знали, чому вони вирішили стати зрадниками? Повелися на москальські рублі?
– Багато хто прийняв громадянство росії ще після того, як грав за збірну СНД на чемпіонаті Європи 1992 року. Взагалі ж, якби мені хтось на початку 90-х сказав, що росія нападе на Україну, я би в очі тій людині сказав, що вона дурнувата. Видавалось, що такого ніколи не може статися, а воно он як відбулося...
Путін цей, сраний кагебіст, війну розв’язав, що б його. Пам'ятаю цю сволоту, кагебістів, ще як був гравцем, коли зі збірною СРСР їздив на різні турніри в Південну Америку, наприклад, то за нами всюди пильнували. В цих всіх турнірах ми не собі гроші заробляли, а їм, до речі.
Я відволікся, от ти говориш футболісти зрадили Україну, а що робили наші президенти? Кравчук і Кучма продавали все, що можна було, росіянам в 90-ті. Не віддавали! А саме продавали за мільярди!! Літаки, танки, зброю і все інше!!! Про що вони думали? Про гроші, про те, як заробити. Те саме було і в головах футболістів. Платили гравцям на росії більше, значно більше. Ось і головна та єдина причина. Росіяни тоді не були нашими ворогами. Ми не ненавиділи їх, як зараз, хіба на футбольному полі, де ми, здебільшого, були сильнішими за них.
Звісно, збірна України була б сильнішою, якби за нас грали, ті хто перейшов на сторону росії, але чого вже зараз про це говорити... У нас і так була класна команда в 90-ті роки.
– Не відзначалися порядністю в ті часи й наші тренери. Шкода, але навіть такі шановані, як Прокопенко, Кучеревський, Сальков, Бишовець теж тягли українців на росію.
– Ну що я можу сказати… Їм було все одно, де жити й де та як заробляти. Їм було добре на росії. Вони працювали на росію, свідомо. Звісно так було, звісно ставлюсь я до таких їх вчинків негативно.
Йожеф Сабо. Фото: ФК Динамо
«Банніков помер бідняком, а вже після нього почалися дерибани. Моя совість чиста»
– Бишовець зрадник?
– Однозначний зрадник. Він киянин, українець, динамівець, йому тут все дали, він тут, в Україні ім’я собі заробив. І потім закрився, залишився там у Москві. Я вважаю таких людей взагалі... Краще, промовчу. Якби ж один Бишовець таким був, так ні ж.
От це падло з Донецька, Тимощук, ще гірший.
Сидів би собі вже тихо, так ні, він починає ще виправдовувати, судитися з УАФ, розповідати, що він такий великий футболіст, ох**тельний. Коли поїхав у Німеччину (Тимощук грав за Баварію з Мюнхену, – прим. В. Г.), сидів там на лавці, не грав.
Продав свою країну, своїх батьків, яким не зможеш приїхати на цвинтар і покласти квітку, як їх не стане.
Взагалі у 90-ті, щоб стати мільйонером, щоб мати мільйон, десь його потрібно було вкрасти, те, що робила верхівка. Вся верхівка працювала на росію.
– Ви зараз про політичну еліту?
– І про неї теж. Той же Банніков, царство йому небесне, помер бідняком, а вже після нього почалися дерибани.
Моя совість чиста. Я такими справами ніколи не займався. Мене ніколи не цікавило це, підкреслюю. Для мене було важливо, щоб у нас, Динамо чи збірної, перемоги були. Я та мої помічники виконували роботу і знали: переможемо, буде хороша премія, а програємо – то ні.
Не буду лукавити, зарплата у збірній та Динамо в мене була чудова, я не бідував, у мене було все, що потрібно для хорошого життя, але й мільйонером я теж не став.
Не хочу себе возвеличувати, але я сумлінно відпрацював у збірній два відбірні етапи, двічі ми займали у групі другі місця, на жаль, але з якими командами! З Німеччиною у відборі на ЧС-98 року, яка тоді була чинним чемпіоном Європи чи з Францією на Євро-2000, а тоді французи були чинними чемпіонами світу. Дуже потужні були в нас опоненти і програла Україна із цих грандів лише один матч – німцям (0:2 на виїзді).
«Нас просто плавили. Суддя натуральний під**ас. Була якась змова проти нас з боку УЄФА»
– От ми плавно й підійшли до обговорення відбору на чемпіонат світу 1998 року. Україна дуже гідно виступила у відборі, де лише двома очками поступилася Німеччині й не змогла напряму пробитися на Мундіаль. У плей-оф на Вашу команду чекали потужні Хорватія з Бобаном, Шукером, Бокшичем, Просінечкі й компанією. Чому не вдалося їх здолати?
– Знаєш, я взагалі вважаю себе тренером-невдахою. Нефартовий я.
От пам’ятаю в Парижі була гра з Францією (0:0). Ми мали тоді перемагати, мали! Хвилин п’ять залишалося до завершення гри – Шевченко вибігав сам на сам, французи робили штучне положення поза грою і помилилися. Андрій мав забивати, його вже ніхто не наздоганяв, він мав час сісти, покурити та забити, але… Шевченко поміж ніг хотів забити тому їх лисому воротареві, Бартезу. Не вийшло.
У відборі на чемпіонат світу 1998 року взагалі були матчі, коли ми програвали чи не вигравали незрозуміло як. З Вірменією була нічия (1:1) чи поразка від Португалії (0:1). То штанга завадила нам гол забити, то ще щось…
– З Хорватією теж не фартануло?
– Якщо ж говорити про перший матч плей-оф (0:2), то нас просто плавили. У роздягальні після гри я сказав гравцям, що суддя натуральний під**ас (у матчі-відповіді була нічия 1:1, – прим. В. Г.). Україну спеціально не пустили на ЧС-98, засудили.
– Аргументуйте, будь ласка.
– Пам’ятаю, Юра Максимов забив чистий гол, його не зарахували, це раз. Два, Сергій Ребров виходив віч-на-віч, його скосили, двома ногами на нього в підкат там гравець полетів. І що, дали нам пенальті? Та де там.
Через кілька років, коли я вкотре тренував Динамо, то в мене були гравці з Хорватії і вони мені казали: «Тренере, ви тоді не могли виграти з Україною у Хорватії». Була якась змова проти нас з боку УЄФА, щось от таким чином компенсували. Що? Невідомо… Велика політика, може щось там за війну в Югославії. Не знаю, чесно, але нас тоді вбили.
«Нас би в повітрі на шматки всіх рознесло. Ну його на**й ці літаки!»
– Під час відбірних матчів на Мундіаль 98-го року сталася ще одна дуже неприємна подія зі збірною. Едуард Цихмейструк розповідав, що делегація збірної ледь не потрапила в авіакатастрофу у Вірменії.
– От цей випадок прекрасно пам'ятаю. Ми вже всі сиділи у літаку, він виїхав на злітну смугу і почав набирати розгін й раптом ззаду салону ми почули якийсь, як вибух, всі перелякалися не на жарт тоді. Якби злетів й набрав хоча б мінімальну висоту, то ми б зараз не спілкувалися. Нас би в повітрі на шматки всіх рознесло.
Збірна України зразка 1998 року. Фото: УАФ
– Станіслав Кочубинський в інтерв’ю сайту «Український футбол» розповідав, що якось Ви, коли виступали за ворошиловградську Зорю, ледь не розбилися з командою під час посадки у Москві й, що у Вас ще в молодості була аерофобія, це правда?
– Так. Я все життя боявся літати, це правда. Була така історія із Зорею. Шасі там у літака не випускалася чи щось таке…
А ще коли я грав за Динамо, це було до Зорі, і команду тренував Віктор Маслов (у період з 1964 по 1970 рр., – прим. В.Г.), якось поверталися ми до Києва з Кишенева. Летіли якимось таким старим літаком, ЯКом, здається, у нього позаду було одне шасі та одній стійці. І вийшло так, що ми в Києві приземлилися не на смугу, а просто на поле біля Жулян!
Всі вижили, ніхто не постраждав, але пілот нам потім сказав, що всі ми в сорочках понароджувалися. А Дід (таке було прізвисько у Маслова, – прим. В.Г.), щойно вийшов з літака сказав, що ну його на**й ці літаки! І додав, що всім дає три дні відпочинку, мовляв, займайтесь чим хочете. Дід дуже любив матюкатися, як зараз пам’ятаю😊
– Виходить так, що Ви тричі уникали авіакатастроф?
– Так і є. На відміну від тренерства, а я вже казав тобі, що вважаю себе тренером нефартовим, а у житті все навпаки😊 Кілька років тому в мене ще й велетенський тромб виявили під коліном, якби вчасно не видалили, то… Ну, сам розумієш.
«Лазаренко подякував за перемогу і сказав, що особисто від себе випише команді премію»
– Давайте поговоримо про відбір на Євро-2000. Тоді Україна в групі з Францією, росією, Ісландією, Вірменією та Андоррою не зазнала жодної поразки, але знову зайняла лише друге місце.
– В мене була тоді класна команда і я дійсно й досі пишаюсь тим, що ми не програли нікому, навіть Франції, за яку тоді в Києві грав Зідан.
Знову ж таки, я вважаю, що нам просто не таланило у деяких матчах… От і не вийшло зайняти перше місце й уникнути плей-оф. А ще, знаєш, якось я говорив футболістам Динамо, коли востаннє тренував команду (мова про сезон 2004/05 рр., – прим. В.Г.): «Чого ви, хлопці, скаржитеся? Якби вам судили так, як судили Україні в 90-ті, ви б того арбітра побили».
– Про протистояння зі Словенією ми ще поговоримо. У групі було два матчі-битви проти росії. Це для Вас найпам’ятніші поєдинки на чолі збірної України.
– Ні. Для мене дуже пам’ятною є перемога над Португалією у 96-му році, коли на останніх хвилинах Максимов забив (2:1, Юрій відзначився результативним ударом на 88 хвилині, – прим. В.Г.).
Після гри до нас в роздягальню зайшов тодішній прем’єр-міністр України Павло Лазаренко, подякував за перемогу і сказав, що особисто від себе випише команді премію. Розумію, зараз запитаєш, скільки ж нам дали 🙂 Чесно, я вже не пам’ятаю. Хороша була премія.
А щодо матчів проти росії, то так, про них дуже багато говорять й досі, хоч пройшло вже понад двадцять років. Я вже стільки про це давав інтерв’ю… Навіть і не знаю, що тобі нового розказати 🙂
– Якщо ми заговорили про наших політиків. Хто з українських президентів чи можновладців крупного калібру був найфутбольнішою людиною?
– Щербицький, однозначно. Та це було в радянський час. Я з його сином дружив. Ну, як дружив, це він більше шукав привід для товариських відносин, ніж я, бо я зрозумів, що за ним постійно «хвости» були, кагебісти стежили. Мені розумні люди порадили: «Не варто тобі, Йожефе, з ним багато базікати». Хоча Валера сам по собі був нормальним, скромним досить хлопцем.
Вже за час незалежності України я досить непогано знав Кравчука. Він часто приїздив на базу Динамо, займався в залі.
– Повернемось до протистояння проти росії в 1998 році. Перший матч у Києві особисто для Вас був очною дуеллю з Бишовцем?
– Ми з ним навіть толком не спілкувалися тоді.
«Тис руку цьому гаду Путіну й досі відмити не можу. З Шевченком вже дуже давно не спілкувався особисто»
– Натомість у Москві в 1999-му, наскільки мені відомо, Ви спілкувалися особисто з путіним.
– Ну, як спілкувався... Тис руку цьому гаду путіну й досі відмити не можу. Він тоді не був ще президентом росії. Сказав він тоді: «От ви нас не пустили на чемпіонат Європи…», але якось так ніби по-дружньому. В тім часи була така наче традиція, що після матчів часто до роздягалень спускалися високі гості. Нас не здивувала поява в роздягальні путіна.
А щодо матчу, то десь нам все ж пощастило забити той гол (Шевченка), хоча і росіянам теж, бо і вони забили після рикошету, здається там в голову Головку м’яч влучив і Шовковський не врятував (гол Україні забив Валерій Карпін зі штрафного, але рикошету не було, він «прошив» стінку, – прим. В. Г.). У тому відборі ми були сильніші за росіян.
– Щодо голу Шевченка, то це Ви йому сказали бити, а не навішувати?
– Це було рішення Шевченка. Точка, з якої виконувався штрафний, була дуже близько до нашої тренерської лави. Андрій підійшов і сказав, що хоче пробити, має відчуття, що заб’є.
Взагалі ж, я з Шевченком вже дуже давно не спілкувався особисто. Він зараз десь там витає в хмарах, недосяжний. Я йому звісно бажаю здоров'я, всього найкращого...
Мабуть, він образився на мене після того інтерв'ю, де я розповів, що в юності він мав стосунки зі старшою жінкою й міг загубити кар’єру. Я його тоді витяг. І от така вдячність…
Андрій Шевченко. Фото: з відкритих джерел
– Поєдинки плей-оф до Євро-2000 проти Словенії особисто я й досі пам’ятаю. Навіть соромно зізнатися, але я тоді плакав. Хто головний антигерой того протистояння, Шовковський, який у Любляні пропустив, певно, свій найбезглуздіший гол від Ачімовича?
– Жодного погано слова Саші тоді я не сказав і не винуватив його у поразці. Взагалі не мав такої звички на когось вішати провину. За фіаско завжди має відповідати тренер.
На виїзді Словенії ми програли через курйозний гол, вдома, бо була жахлива погода, Київ тоді почало снігом замітати…
Якби ж мені, як Фергюсону, щастило! Я про той фінал Ліги чемпіонів проти Баварії, коли Манчестер Юнайтед вирвав перемогу в компенсований час (2:1).
Мало бути великим тренером. Потрібно ще й везіння. Без нього ти нічого не досягнеш. Здається, це, власне, сам Фергюсон і говорив.
«Лобановський мені казав: «Ну що ти робиш, навіщо ти йдеш?»
– Після відбору на Євро-2000 Ви пішли зі збірної і більше не поверталися. З Вами хотіли продовжити співпрацю?
– Як я і казав на початку розмови, двічі йшов зі збірної за своєю власною ініціативою. Пам’ятаю, що мав розмову з Лобановським, він мені багато допомагав порадами, коли я тренував збірну. Прийшов до нього в гості якось, Адочка (дружина Валерія Васильовича, – прим. «УФ») нам стіл накрила, трошки винця налила.
Лобановський тоді мені казав: «Ну що ти робиш, ти стільки зробив, навіщо ти йдеш?» Я ж відповів Валері: «Не можу більше нічого дати команді, я вже порожній, а ти можеш, тому прошу тебе, прийми збірну».
Власне, після мене він й очолив Україну і в нього теж, шкода, але не вийшло пробитися на чемпіонат світу 2002 року.
Йожеф Сабо і Валерій Лобановський. Фото: УАФ
– Якщо відверто, то нині сумуєте за тренерською роботою?
– Скажу тобі таке. Знаєш, я зараз лишився один. Абсолютно самотній. Діти і дружина зараз в США живуть. Зідзвонюємось регулярно, постійно кажуть мені: «Тато-тато, ну давай ми тебе заберемо». Я сказав: «Ні! Я собі тут, у Києві, заробив своє ім'я, тут і помру, нікуди не поїду».
Приємно, що мене не забувають. От ти частенько дзвониш, ще пару хлопців-журналістів. Натомість друзі, які в мене були, одноклубники, то вже немає нікого. Всі повмирали… Залишився один Біба, старший за мене (Сабо 85 років, Андрію Андрійовичу – 87, – прим. «УФ»). Я Андрія не бачу, ну тільки так запитую телефоном в нього, як справи, як здоров’я. Ніби все нормально, ну й слава Богу.