«Приставили пістолет до голови»: Маркевич – про катування, Карпати, Металіст і фінал ЛЄ з Дніпром

Мирону Маркевичу – 75! Цифра, годі казати, солідна. Але, як у тому бородатому анекдоті: на вигляд стільки ніхто не дає, а Мирон Богданович і сам не бере. Як і раніше, веде активний спосіб життя, навіть досі час від часу виходячи на поле за ветеранів, прискіпливо стежить за футболом, фахово коментуючи актуальні події. І, впевнений, ще бажає та, головне, може працювати. Чого йому на ювілей і побажаємо.

Бесід з Мироном Маркевичем виходило дуже багато. Але кожного разу він якісь речі озвучує вперше. Не стало виключенням і це величезне ексклюзивне інтерв’ю сайту «Український футбол», яке ми розпочали аж від самого дитинства ювіляра.

«Батько з мене всю дурь вибивав»

– Яким є ваш перший свідомий спогад про футбол з дитинства?

– Батько працював тренером у Винниках – був один на чотири команди, дорослу та дитячі. Пам’ятаю, як мене разом зі Степаном Крупеєм випустили грати за команду старших: Поточняка, Покори, Весни. І я, тільки-но вийшовши на поле, забив гол! Років 8 мені тоді було. Ось це – один із найкращих спогадів з тих часів. Закарбувалося в пам’яті дуже сильно, згадую до сьогодні. Приємно, що мене прийняли в команді, і я виходив потім грати за старших.

– Згадуючи ті часи, прийнято розповідати про м’ячі зі шнурівкою, незвичайне взуття… А у вас як було з екіпіруванням?

– Були китайські кеди, ті самі м’ячі на шнурівці. Але батьки працювали на шкірзаводі, і якось батькові привезли з Угорщини м’яч «Артек» (фірма Artex, м’ячі якої усі називають саме «Артек», – прим. УФ). То було щось надзвичайне! Усі збіглися, раділи безмежно!

– Довго м’яч протримався?

– Нормально (посміхається). А десь у середині 60-х років з’явилися м’ячі, подібні до ніпельних.

– Ви відчували, що батько мав авторитет у футболі?

– Звичайно. У 1961 році доросла команда під його керівництвом виграла чемпіонат області та грала перехідні ігри за вихід до класу Б з дрогобицьким Нафтовиком. Але батька викликали до обкому партії: мовляв, ви ж розумієте, що таке Винники, а що є Дрогобич. У підсумку перший матч вдома зіграли внічию (тоді, пам’ятаю, безліч народу зібралося), а на виїзді у Дрогобичі програли 0:2. Сенсації не сталося (посміхається), адже на той час ось так вирішувались питання. Але сам факт того, що команда стала чемпіоном області, грала перехідні матчі, вартий багато. Плюс дитяча команда вигравала обласну першість, а Поточняка, Покору, Весну забрали в Карпати.

– Для вас, хлопця, це проявлялося у розмовах на кшталт: ось це син того самого тренера?

– Так, чув усе це. Батько був одним із кращих у Львові на аматорському рівні. Але тоді була лише одна команда майстрів – СКА, а вже у 1963-му з’явилися Карпати.

– У зв’язку з цим якихось преференцій в дитинстві не відчували? Сучасною мовою, мажором не були?

– Та ні, ви що! Він мене ганяв, як собаку! Звичайно, зараз я йому вдячний за це. У школі я був не дуже сильним та дисциплінованим, але він дурь з мене вибивав.

– Буквально?

– Так. Мама принесла із заводу шкіряний ремінь, який весь час висів на стіні, і якщо що… А ми жили на Привокзальній – ще той собі райончик, і я любив трохи погусарити. Міг школу прогуляти, мав два щоденники для хороших оцінок та для решти. Але якось батько прийшов до школи і подивився журнал: а-а, все ясно. Тож часто він вибивав з мене все це, і я йому вдячний, тому що невідомо інакше, як би все в житті склалося.

Мирон Маркевич. Фото: ФК Карпати

«КДБ попросив стучати на дисидентів»

– Доля вашого батька могла скластися зовсім по-іншому: було ж і вивезення до Німеччини, і потім заслання до Сибіру…

– Його вивезли до Німеччини працювати на заводі BMW. Повернувся додому – і транзитом був відправлений за Урал. Але футбол врятував. Він непогано грав, і, на щастя, там був НКВСник – фанат футболу, який зробив команду. Виграли якісь чемпіонат – і батька відпустили додому.

– Він не шкодував, що повернувся з Німеччини додому?

– В нього була пара варіантів, тому що його батьки, два брати та сестра раніше виїхали до Америки. В них була заможна родина, але у 1939 році «освободитель» прийшов та все забрав: коней, скотину, все майно. Довелось тікати, аби до Сибіру не потрапити. А батько повернувся додому, оскільки був ще молодший брат. Врешті-решт, все склалося, і після заслання він став грати у футбол, а потім – тренувати.

– І як він уживався з радянською владою?

– Нас виховували, скажімо так, у правильному дусі. На Галичині усі такі були, хоча й не завжди це демонстрували. Це зараз можна спокійно ходити, а раніше на кожному кроці «стукачі» були. У кожному під’їзді хтось стежив, підслуховував. За нами тим більше стежили, оскільки мали родичів в Америці. Але нам все тихенько розповідали, читали заборонену літературу.

– Ви відчували на собі утиски?

– Коли зазнав травми коліна, через яку припинив грати, треба було десь працювати. Подав документи на посаду викладача в інституті фізкультури. І мені зателефонували: завтра приймаємо вас на роботу, але перед тим зайдіть у відділення міліції на 4-й поверх. А там був відділ КДБ – особіст сидів. І почав мене обробляти: нам потрібно дещо знати, а у вашому будинку живуть дисиденти, от з ними потрібно поговорити. Одним словом, щоб я стучав. Але я відмовився – і на роботу мене не взяли. Довелося йти до сільської школи вчителем фізкультури. Добре, що так сталося, адже там почав бігати, грати з дітьми у футбол, баскетбол, завдяки чому травма затягнулася, і потім я ще два роки грав у Луцьку.

– Чи правда, що ваша родина була якось пов’язана з УПА?

– Брат моєї бабусі був у січових стрільцях під час війни з поляками у 1918–19 роках. А мій дід, до речі, був поляком і воював з іншого боку. І коли він одружився з моєю бабусею, вони всі разом жили на одному подвір’ї (посміхається). Могли спокійно посидіти, згадати, як воювали. Такі часи були.

«Лобановський така людина, що все знав»

– Ви згадали про травму, через яку не змогли заграти так, як очікувалось…

– У 28 років я закінчив. Так, у юнацтві, молодості були перспективи. Міг віддати передачу, виконати стандарт. От тільки не вистачало швидкості. І я ще тоді розумів, що без неї важко грати у футбол. Маючи батька за приклад, вирішив почати тренувати дітей. Спочатку у тій сільській школі групу організував, потім у Винниках батько дав мені групу, після чого перейшов до школи Карпат. Взяв 1965 рік – вже була готова команда – і ми за два роки посіли третє місце у Радянському Союзі.

Враховуючи, що у Луцьку був граючим тренером, 5 років працював з дітьми, подав документи до Вищої школи тренерів. Як не дивно, мене взяли. Можливо, й були ідеологічні питання до мене, але, припускаю, що це на себе взяв директор карпатівської школи, який бачив моє бажання.

– Що являло собою навчання у ВШТ? Ви буквально ходили на лекції?

– Так, було два роки навчання, причому лекції читали найкращі викладачі московського інфізу. Була повноцінна підготовка, нас добряче муштрували. Три пари в день, практичні заняття, проведення тренувань, стажування. Закінчив на «відмінно», що викликало у багатьох подив. Адже про школу я вже розповідав, так само клеїв дурня в інфізі. А от у ВШТ я присів на то по-справжньому, багато читав.

– Що для вас на той час стало найбільшим одкровенням у прочитаному?

– По-перше, я поїхав на стажування до Лобановського. Побачив, як він працює. Їздив також до Бєскова. Побачив дві різні концепції: ігрові вправи у Спартаку та фізичні кондиції з пресингом у Валерія Васильовича. Намагався собі робити якусь золоту середину.

– Але все ж здається, ви є ближчим до спартаківського футболу…

– І там, і там були свої плюси та мінуси. Для себе зрозумів тоді, що хотів би бачити максимальний контроль м’яча, але, звичайно, і не відмовлятися від пресингу. Пізніше їздив до Капелло, Анчелотті, дивився, багато перейняв.

– Ті ж італійці розповідали, що самі вчилися у Лобановського…

– Валерій Васильович два місяці сидів у Голландії, спостерігав за Аяксом Рінуса Міхелса. І треба врахувати, що йому багато в чому йшли назустріч. Маю на увазі і селекцію, і створену лабораторію Зеленцова. Це був вже зовсім інший підхід, який він мав можливість застосувати. В нього були найкращі футболісти, які і майстерність мали, і могли витримувати навантаження. Молоді тренери могли лише мріяти про таке.

Валерій Лобановський. Фото: ФК Динамо

– Ви якось сказали, що саме нідерландський футбол для вас був ідеалом?

– Так. Я товаришував з чемпіоном Союзу з настільного тенісу Борисом Холодовським, а в нього знайомий працював на телевишці. І вечорами нас туди пускали дивитися закордонний футбол: Аякс, Баварію, Борусію… І саме Аякс, що тричі поспіль виграв Кубок чемпіонів, мені дуже засів до голови. Неєскенс, Кайзер, Кройф – їхня команда тоді не залишала каменю на камені від суперників. І збірна Голландії, яка у 1974 році дивом не виграла чемпіонат світу. То був взірець футболу тоді. Ми цим жили і бажали зробити щось подібне. Зрозуміло, це непросто, а Динамо Київ якраз підійшло до того. Повторюся, до Лобановського була довіра, він працював тривалий час і зробив топ-команди у 1975-му, 1986-му і ще в 1998-99.

– Якраз останню його топ-команду ви перемагали…

– (Сміється) У нас у Львові теж була хороша команда. Ми два роки їх перемагали, причому за грою. Вони нічого не могли зробити.

– Для вас це було щось особливе?

– Звичайно! Перемогти самого Лобановського, та ще й неодноразово – то було серйозно. Тим більше таку команду: Шевченко, Ребров, Калітвінцев, Каладзе, Хацкевич, Белькевич… А в мене половина команди раніше на область грала. Плюс, звичайно, Мізін, Гецко, Паляниця, Полунін, інших багато. Не вдалося, на жаль, її зберегти, але це інша історія.

– Під час тих матчів з Динамо не нагадували Лобановському, як були в нього на стажуванні чверть століття тому?

– Він така людина, що все знав. Йому не треба було нічого нагадувати. Ми спілкувалися, тим більше, що він, ставши тренером збірної, цікавився нашими думками. Розмовляли неодноразово у неформальній обстановці. Він був комунікабельною людиною, без пафосу: все слухав, міг своє щось сказати.

– А багато хто називав Лобановського зверхнім…

– Можливо, він був таким відстороненим від усіх у дні матчів. Коли грали, крім «добрий день» та «до побачення» від нього не почути було. Він жив грою, і для нього головним було перемогти. Я його у цьому розумію. А в інших ситуаціях ми спокійно могли спілкуватися неформально, він любив трохи коньяку випити.

– Чим він цікавився під час ваших розмов?

– Тоді збиралися провідні тренери: Яремченко, Павлов, Фоменко – і Лобановський слухав кожну думку. Ясно, що приймав рішення він, але були такі бесіди.

«Якби знав, що Козловський домовиться з Карпатами, не пішов би»

– Вашою першою тренерською командою була Волинь. Саме там ви познайомилися з Кварцяним?

– Запросив його помічником. Кварцяний працював з командою, що грала на область, і я звернув увагу – він був фанатом своєї справи. Чотири роки працювали разом, а коли я пішов, він тривалий час тренував Волинь. Робив це добре, хороша була команда, проти якої було важко грати. Якби не він, футбол на Волині давно зник би. Тож я радий, що десь вгадав тоді. У Волині я провів загалом 8 років як гравець та тренер, і лише з приємністю згадую ті часи. Хороша команда була: Юрчишин грав, взяв пацаном Лужного…

– Багато хто говорить, що у Кварцяного за емоційною оболонкою криється грамотний фахівець…

– Згоден, і він довів своєю роботою. Фанат, таких нечасто зустріти можна. Кварцяний, перш за все, любить футбол. Неодноразово створював хороші команди. Пізніше футболістів я в нього брав: Девіча, Папу Гуйє. Вони вже були підготовлені, треба було тільки під свій погляд скорегувати. Наприклад, Девіч грав крайнього півзахисника, а я поставив його нападником. Папа був опорний хав, а у мене став захисником. Але вони були обучені, через що мені легко було.

На жаль, на Волині немає зараз великого футболу, хоча школа працює. Будемо сподіватися, що знайдеться спонсор для створення команди.

– Годі й казати, що особливе місце у вашому житті займають Карпати.

– Карпати… То моя любов, тому що від 1963 року я не пропускав жодної домашньої гри. Тим більше, що ми переїхали з Привокзальної ближче до стадіону. А коли мене взяли в ту команду, я аж не дихав! Тоді тато сказав, що подзвонив Юст: кликав на завтрашнє тренування мене, Крупея, Михайлюка, Риф’яка. То лише здалеку бачив – а тут в одному автобусі їхав з Габовдою, Броварським, Поточняком, Ліхачовим, Кульчицьким… Я жив тими Карпатами. Тоді, звичайно, не міг уявити, що буду тренувати команду. Але так сталося, що у 1992 році прийняв Карпати, і за рік ми вийшли до фіналу Кубка, потім зайняли 5 місце у чемпіонаті. Зібрав футболістів по області: Гусин, Кардаш, Покладок. Вийшла боєздатна команда.

Все мало б йти тільки вперед, але почалися незрозумілі дії (посміхається). Зараз я вже до того звик. Називаю «львівські футбольні шептуни». Такі тихенькі, але вдувають щось в уха керівникам. І за 8 років мене декілька разів то звільняли, то назад вертали. Причому звільняли не за результати, адже двічі команда йшла на третьому місці, коли це відбувалося.

– І це робили різні президенти клубу.

– Так, спочатку був Грицюк. Після здобуття бронзи в наступному сезоні ми також йшли третіми після першого кола. І тоді змінився президент. Кирпа, на жаль, поїхав до Києва, а прийшли бандюки з думкою лише про заробіток. Мені відкрито сказали, що хочуть розпродавати команду, і якщо я залишусь з ними, матиму 10 відсотків. Я одразу відмовився та поїхав до Запоріжжя. Згодом з команди пішли 17 гравців…

А за три роки мене до Карпат запросив вже Димінський. Ми були і раніше знайомі, причому я виступав за те, щоб він став президентом клубу ще у 99-му році, але тоді не вийшло. Ми непогано почали чемпіонат, після першого кола йшли на третьому місці. А весну почали з програшу Шахтарю та нічиєї з Дніпром. І пролунав дзвінок: мовляв, заїдь до мене. Вочевидь, справа була після бурхливої ночі, адже ще навіть перегар відчувався. Каже: «Щось мене це не подобається, давай ліпше ми з тобою розпрощаємось». Бурхлива реакція в мене тоді була, чесно кажучи, але вибору не мав: попрощався з командою. Гравці були у шоці, не розуміючи, що відбувається. Команда благополучно у решті матчів програла, добившись лише декількох нічиїх, і з третього місця майже до зони вильоту наблизилася.

Останнє пришестя до Карпат вже за нового президента відбулося. Команда не виконала задачу виходу до Прем’єр-ліги, і покликали мене. Розумів, що для вирішення цього потрібно збирати новий склад. На ходу ми щось зліпили. Після першого кола лідирували, але я відчував: у клубі щось не те. В мене, старого, вже чуйка працює добре, тим більше в Карпатах. За п’ять турів до кінця ми забезпечили вихід до УПЛ, і я прийшов з питанням про підсилення. Але то все затягувалось. За два тижні до початку чемпіонату приїхали лише Адамюк та Мірошніченко. І врешті-решт, розуміючи всю ситуацію навколо, я сам прийшов до Матківського: «Володимир Богданович, я ж вже не хлопчик, тому питань немає – піду». Як я пішов, купили 14 футболістів, а я просив хоча б шість. Не хочу більше на цю тему говорити, але я – старий карпатівець, і буду вболівати за команду. Карпати – то моя любов і мій біль.

Петро Димінський. Фото: ФК Карпати

– З Матківським ви залишились у добрих стосунках?

– Я йому подякував, прощаючись. В нас не було ніяких затримок із зарплатнею або преміальними. Він збудував класну базу, забезпечував усе для функціонування команди.

До речі, якби я знав, що Козловський домовиться з Карпатами, та з Руха переходитимуть гравці, не пішов би. То ж всі львівські пацани! Я б їх усіх забрав, а з того складу Карпат залишив би 6-7 людей. (Посміхається) Вже дорікав Козловському, що він мені раніше не сказав.

– А Козловський вас до Руху ніколи не кликав працювати?

– Ні. Ми народилися в один день, тільки з різницею у 20 років, і маємо схожу рису характеру – безкомпромісність. Довго б ми не спрацювались. Він завжди хоче бути в темі, але в мене то не проходить. І ми обидва це розуміємо. Перебуваємо просто у гарних стосунках.

– Але ж ви разом стояли біля витоків Руху…

– Рух починався мною у 2003 році як дитяча школа. Козловський підключився за п’ять років, зробив дорослу команду. Так воно йшло, 15 років я утримував школу, але потім вже важко стало. Передав все йому. Для мене головне, щоб у Винниках процвітав дитячий футбол. Зараз так і є: займається багато дітей, база є, на мою думку, однією з кращих у Європі.

«Представники Анжі просто з портфеля витягли 60 тисяч»

– Між двома львівськими періодами за президентства Димінського у вас був вояж до Анжі…

– (Посміхається) Ох, то було, звичайно… Був, як то кажуть, на нулях після роботи з Петром Петровичем. А вдома потрібно ремонт робити. Анжі спочатку зверталося до Фоменка, але той відмовився, і вони приїхали до мене. Їхній власник бажав лише тренера-українця. Представники Анжі сиділи у Львові два тижні, і кожного дня мене вмовляли. Аргументи були зрозумілими: якщо у Карпатах я заробляв 1500 доларів на місяць, то тут мені поклали одразу 60 тисяч. Просто з портфеля витягнули гроші! Такою сумою я й ремонт закрив, і решту питань на той час.

Але ж не міг навіть здогадатися, куди потраплю! Навіть тренувального поля не було. Тільки центральне, яке давали тричі на тиждень. Ну і місцева специфіка, звичайно: без автоматників до міста не виходив. Жили в якомусь санаторії, який ретельно охоронявся. Раніше ж у Каспійську теракт стався – відчувалося його відлуння. Врешті, минуло три місяці, ще й батько вдома захворів – і я пішов. На якому місці команду взяв – на тому й залишив, у зоні вильоту ми не були.

– Відпустили вас спокійно?

– Так. Я ж відпрацював ті гроші. Дійсно мав їхати додому – батько був при смерті.

– Ви ж у Махачкалі не самі були, а зі своїм штабом…

– Були зі мною Дячук-Ставицький та Сіренко, декілька українських гравців, зокрема, Тарас Чопик, Олександр Бабич. Та й взагалі, команда була там непогана, просто всі ці місцеві нюанси. Плюс судді нас заганяли – жах. Виявилось, що перед ними щось заборгували колись. Потрапив у болото, одним словом.

«Суркіс сказав «Фас!»

– І потім ви повернулися знову до Карпат, що стало найбільш неприємним та болючим у всіх сенсах.

– Мене ще дружина попереджала і навіть просила не йти туди, бо буде біда. Відчувала. Але мене дуже сильно вмовляли. Погодився – і знову почалося те ж саме. То затримає зарплатню, то надурить, то сам ніяких футболістів із Сербії привіз… Я ліг до лікарні – мені тиск ніяк збити не могли. За декілька турів до кінця чемпіонату я вже в команді не з’являвся. Мене підлікували, а з клубом ми розійшлися.

– Як же після тієї розмови зі скандалом Димінський до вас звернувся з новою пропозицією про роботу?

– Та він мене буквально батьком називав, вибачався – що тільки не казав, обіцяв. Це вже потім я зрозумів: артист. Коли почалася робота, знову були ті самі проблеми. Я ж кажу, він сам хотів тренувати, але згори керувати, не з лавки.

– Ви з ним не спілкувались, коли потім була історія щодо матчу Металіста з Карпатами?

– Ні. То все було з подачі Суркіса, а він був виконавцем. Суркіс сказав «Фас!» – і все. Минуло вже два роки чи більше, як вони то згадали. Мене тоді призначили тренером збірної, і це все читалося. Адже він не хотів, а на моєму призначенні до збірної наполіг Коломойський. Навіть представляючи мене, Суркіс зробив ніби нотатку: щоправда, нам поступила інформація від Петра Димінського, треба розбиратися. Тоді вже почалася війна між Ярославським та Суркісом: гра у Добромилі, затримка у повітрі нашого рейсу на матч з Динамо, неадекватне суддівство. А я – тренер збірної. І потрібно було обирати. Тож пішов зі збірної.

– Тобто ви вважаєте ту справу про договірний матч частиною війни Суркіса з Ярославським?

– Так. Минуло вже скільки часу – і раптом, коли мене призначали тренером збірної, згадують той матч. Ніби надійшла інформація від Димінського. Стільки мовчав, а тут… І це нам коштувало у підсумку Ліги чемпіонів. Ми тоді пройшли в кваліфікації ПАОК, мали грати з Шальке.

– Тим не менш, час від часу з’являлися чутки, що ви могли очолити Динамо. Чи це було виключено через ваші стосунки із Суркісом?

– Ні-ні-ні, в нас такі стосунки, що…

– А з чого вони зіпсувалися?

– Хто пам’ятає ті часи, розуміє, що означає обіграти Динамо. Спротиву не повинно було бути. А тут раз з Карпатами ми їх обіграли, вдруге (мова йде про сезон 1997-98, – прим. УФ). І перед третьою грою до мене приїхав посланець: мовляв, треба програти. Ми зіграли 0:0 (стартовий тур сезону 1998-99, – прим. УФ). Після гри йшов назустріч хтось з наближених: ну все, вважай, ти вже не працюєш. І мене потім таки прибрали. Не все так просто було тоді у футболі.

– Але ж стосунки Суркіса з Ярославським – то вже інша справа.

– Ярославський з ним зарубався після того, як нас змусили грати проти ФК Львів у Добромилі. На полі була вода та лід. Делегат тоді сказав, якщо навіть взагалі поля не буде, гра відбудеться. А за три дні ми мали грати з Динамо у Лізі Європи. Я ще не бачив Ярославського настільки розлюченим. Він сказав, що Суркіса прибере з посади.

Григорій Суркіс. Фото: ФК Динамо

«Думав, їду приймати збірну, а на ранок все змінилося»

– Період у збірній вийшов нетривалим, але, напевно, для будь-якого тренера така робота – ледь не головна у кар’єрі?

– Була дійсно хороша збірна тоді. Я бачив, що на Євро-2012 ми не пастимемо задніх. Було бажання зіграти у фінальній частині, але не судилося.

– При Павелку ви теж мали очолити збірну. Голова комітету збірних – це ж була вичікувальна позиція?

– Я того й не приховував. Під час нашої розмови Павелко сказав, що, напевно, збірну маю очолити я, але є бажання призначити Шевченка, але при цьому щоб я перебував поруч. Я погодився, працював. Коли пішов Шевченко, зателефонував Павелко: приїжджай. Думав, їду на призначення. А зранку все змінилося – призначили Петракова. І я одразу написав заяву про звільнення.

– Павелко нічого не пояснив?

– Він зробив вигляд, що нічого не розуміє. Мовляв, так сталося.

– Якщо чесно, у комітеті була реальна робота чи це була номінальна посада?

– За цей період національна збірна потрапила до кращої вісімки на чемпіонаті Європи, команда U-20 виграла чемпіонат світу. Причому з Петраковим була ситуація, коли команда напередодні турніру всім програвала. В нас були нормальні стосунки, і він прийшов порадитися. Сказав, що оскільки немає крайніх захисників, має намір перейти на схему з трьома центральними. Але Шевченко каже усім грати в чотири захисники. В принципі, це правильно, але тоді був, можна сказати, форс-мажор. І я пообіцяв поговорити з Шевченком.

А ввечері якраз була товариська гра з італійцями, і ми з Петраковим десь півтори години простояли біля планшета – показав йому, що знав зі свого досвіду. З Італією зіграли 0:0. На тренерській раді я звернувся до Шевченка: є пропозиція дозволити як виключення грати команді U-20 у три захисники, тому що дійсно немає гравців на фланги. Це погодили – і Україна стала чемпіоном світу. Зрозуміло, що в цьому заслуга Петракова, але я розповів це для пояснення, що не просто коридором ходив там.

Шевченко завжди бажав, щоб я був присутній на тренуваннях, на іграх. Я був постійно поряд, мав добрі стосунки з усіма тренерами. Не нав’язував свою думку, але слово міг сказати. Коли збірна програла Хорватії та не потрапила на чемпіонат світу, я виступив на підтримку Шевченка, щоб йому дали продовжити роботу – бачив, що команда на вірному шляху. І ми вгадали – команда потрапила до вісімки кращих на Євро. Тому вважаю, що щось зробив.

«Приставили пістолет: «Не говориш, де гроші – ми тебе кінчаємо!»

– Вибачте, якщо розворушу страшні спогади, але чи не могли ви розповісти про напад, який пережили? Це ж було жахливо не лише для вас, а й для рідних.

– Батька вже не було, а мама ще була жива. Знаєте, після 5-ти годин катувань, коли не знаєш, чим все закінчиться, зовсім по-іншому реагуєш на всі проблеми. Коли не знаєш, вистрілить він чи ні. Тримали пістолет біля голови: «Не говориш, де гроші – ми тебе кінчаємо!» Найгірше було, коли вони напилися та накурилися. Могло замкнути. Але один був більш-менш адекватний, зупиняв решту. Найстрашніше, що при цьому нічого не можеш зробити... Троє з них з тюрми не вийшли, а двох я потім бачив – зовні ніби адекватні.

– Ви знаєте, за що це було?

– Думали, що в мене бозна-які гроші сховані. Напередодні якраз мені сплатили 10 тисяч, і дві з них я віддав дитячим тренерам. Залишилось 8 – добре, що було хоч щось віддати. Але їм було мало. Перевернули всю хату, стіни порозбивали. Та й катували так, що, напевно, будь-хто віддав би все. Але більше нічого не було.

– Тобто суто пограбування? Не пов’язано з футболом?

– Не знаю. Говорили, що то, може, твій колишній президент. Той клявся, що не він.

– Ви про Димінського?

– Так. Але зараз мені якось вже все одно. Після такого зовсім по-іншому на життя дивишся. Не лякає вже нічого абсолютно.

– Психологічно відновлювались довго?

– Воно безслідно не минає. Мене зрозуміють люди, які проходили таке. Мені пощастило – я живий. А декого вони ж закатували.

– Вибачте, пошкоджене вухо – наслідок того нападу?

– Ні, то від народження. А от палець на руці не можу розігнути повністю ніяк – ламали його, викручували.

«На Сході України було працювати легше, ніж у рідному місті»

– Коли зайшли на стару базу Металіста у 2005-му, могли уявити подальший шлях у 9 років? Чи Ярославський, може, запалив вас амбіціями вже тоді?

– Він взагалі протягом року до команди не підходив – справами займалися інші люди. Всі домовленості виконувалися. Ми не шикували, брали гравців, яких могли. Ужгород вилетів – забрали Слюсара та Яроша, з Луцька – Девіча та Папу Гуйє. Так поступово йшли. Я тішився, що є робота, за якою скучив. Та й Металіст – все ж таки ім’я.

Взялися з натхненням, і як поперли від самого початку (посміхається). Одразу п’яте місце посіли. Посилилися, і в наступному сезоні було вже 3 місце. Народ повалив на стадіон, ажіотаж був страшний – і тоді Ярославський включився. Ми ще й з Евертоном внічию зіграли, плюс він загорівся з Євро-2012. Одразу відбулася реконструкція бази, пішов розвиток школи. Я не вірив своїм очам.

– Чи правда, що Ярославського футболом настільки заразив Ахметов?

– Він був одним з тих. Мовляв, що нам тільки з Динамо грати, давай, потрібні ще клуби. Коломойський вкладав у Дніпро, Ярославський – у Металіст, і було вже чотири потужні команди. Зоря підтягнулася, Чорноморець. Серйозний був чемпіонат.

Олександр Ярославський. Фото: ФК Металіст

– Коли команда поступово зростала, приходили сильні футболісти, ви відчували, що нарешті працюєте там, де можна чогось досягти?

– Безумовно. Було дуже комфортно працювати. Не було ніяких шептунів, ніхто не підсиджував, не дай Боже комусь сказати криве слово на мене. З часом пішли і коштовні придбання: Тайсон, Кристальдо, Бланко, Соса. І ми не підводили керівництво.

– Невже з Ярославським не було зовсім ніяких конфліктів?

– Взагалі ніяких! Він навпаки мене заспокоював, коли траплялися якісь невдачі. Пару ігор поспіль якось програли – він зателефонував. Працюйте спокійно, каже. Приїжджав часто на тренування, цікавився, що потрібно. Після того, що я пережив в Карпатах, ці 9 років у Металісті були чимось неймовірним.

– Кернес та Добкін якось впливали на справи у клубі?

– Вони займалися своїм. На стадіон приходили, вболівали. Плюс дали мені звання Почесного громадянина Харкова. Були нормальні, спокійні стосунки. В Харкові досі залишилось багато друзів. Загалом можу сказати, що в цілому я близько 15 років працював на Сході України: Металург, Кривбас, Металіст, Дніпро – так мені було набагато легше, ніж у рідному місті.

– А якою була роль у клубі Стороженка?

– Він був як вболівальник. Приходив на ігри, на тренування. Тим більше його онук за дубль грав.

– Він же колись вважався людиною Суркіса.

– Допоки не почалася та бодяга. О, як вони посварилися! Наскільки знаю, досі не розмовляють. Він однозначно зайняв позицію Металіста.

– У Металісті багато виходило ще й завдяки тому, що в вас склався тандем з Красніковим.

– Так. До Металіста запрошували ще й Альтмана, а він був одним з тих, хто відстоював мою кандидатуру. Товаришуємо до сьогодні. Він мені і після Металіста допомагав.

Через роки можу зробити висновок. Якщо є серйозні президент клубу, спортивний директор та головний тренер – точно буде команда. Коли панує повна довіра з усіх боків, кожен відповідає за свою частину роботу, не пхається ліктями, всі спілкуються, обмінюються думками, навіть іноді сперечаючись – буде результат. Наприклад, Красніков показував мені 5 гравців, ми визначались, і він йшов до президента. Той мені телефонує: Мироне Богдановичу, я завтра сплачую кошти, хочу почути ваше останнє слово. Я кажу, що відповідаю за того гравця. Так було з усіма трансферами. І ми вгадували: футболісти грали, багатьох потім продавали за хороші гроші. Щоправда, це вже робив Курченко, а не Ярославський, але це інше питання.

«Жажа, Рикун, Соса, Тайсон – головне, як поводить себе тренер»

– Ви працювали з багатьма яскравими футболістами. З ким було найважче?

– Першим непростим був Жажа. Він ніде у Європі не міг прижитись. З’явився у Туреччині на перегляд з бутсами у пакеті прямо під час тренування. Думаю, такого кадру ще не було. Кажу, щоб перед виходом на поле трохи потягнувся – мені не треба, відповідає. І вже за десять хвилин я зателефонував Ярославському: терміново беріть (сміється). Якби в нього футбол був на першому місці – топ-гравець збірної Бразилії. Він не пиячив, але дуже любив гулянки, розваги, дискотеки. Постійно повно друзів з Бразилії в нього було, всім подарунки купляв. То на балконі шашлики смажив на паркетних дошках…

Саня Рикун – то зрозуміло. Але чотири роки ми протягнули з ним. Мав свою методику його виховання. Відправляв його, потім вертав. Розумів, що з його вадою нічого не зробиш, але як тренер мав використати його потенціал. І він нам дуже серйозно допоміг, за що я йому вдячний. Сподіваюсь, це обопільно.

– Як таких гравців приймали у команді? Їм було можна те, що іншим не дозволялося…

– Нормально. Протягом кар’єри в мене було дуже багато проблемних футболістів: алкоголь або якийсь норов. Десь намагався знаходити спільну мову…

А потім ще й Соса приїхав, який ні в Баварії, ні в Наполі не прижився. А Тайсон як приїхав – ото було!.. Уявіть: 6 бразильців, 6 аргентинців, два серби, двоє африканців, наших семеро – справжня солянка. Але як же вони дружньо жили! Спочатку дуже негативно сприймали заїзди напередодні гри, а потім ледь не бігли на базу! Сідали ввечері, їм готували національні страви, вони спілкувалися, сміялися, підколювали один одного. Збірна Бразилії комусь програє – аргентинці сидять аплодують; або, навпаки, Соса повертається зі збірної – його вже бразильці чекають з жартами. Все по-доброму було. Разом на дискотеки ходили – я знав, що, де і як.

Головне було не заважати їм грати у футбол. Спочатку важко сприймали вправи в один-два дотики, адже любили возитися з м’ячем. Але ми жорстко дотримувались цієї програми, і в певний момент вони почали отримувати від цього задоволення – і команда побігла.

Було багато норовистих гравців. Але головне, як поводить себе тренер. Зараз я вже можу це говорити. Якщо спокійно, без надриву, не загострювати – футболісти самі зрозуміють, що не праві. А кричати, принижувати – це не працює. Коли були проблеми з Тайсоном, покликав його: «В тебе 11 братів і сестер. От я тебе зараз вижену, а в Бразилії з тобою тренер вже не може, і на твоїй кар’єрі тоді можна ставити хрест». Він нічого не відповів, але за день змінився повністю. І досі звертається до мене «папа».

Звичайно, є й відморожені, які футбол не люблять, а хочуть лише заробити та дурня клеїти. Таких, звісно, одразу відправляв. Їх моментально видно. А коли футболіст щось являє собою, віддається, але має особливості характеру, то треба пережити, щось пояснити.

– Ви завжди таким розсудливим були чи дійшли з досвідом до цього?

– Ой, ні. На початках, коли, наприклад, у Луцьку працював, кипів. Але потім зрозумів, що не можна так. Хочеш щось футболісту сказати – лише сам на сам. Треба стримувати емоції. Звичайно, вони мають бути, але спрямовані не на психіку гравців. Як би не було, а грають вони, і ми від них залежимо. Якщо довіряти та поважати, вони повністю віддадуться. І справа навіть не в грошах. Коли тренер та команда є одним цілим, то найголовніше у роботі. А тренер має створити мікроклімат у команді та читати гру, аби реагувати на зміни і навіть щось передбачати. Ось цьому не навчити.

Металіст Харків. Фото: Getty Images

«Коли пройшли Олімпіакос, відчув, що можемо зазіхнути на серйозне»

– Як зміна власника Металіста виглядала зсередини команди?

– Причин я досі не знаю. Ми з Ярославським підписали новий контракт на п’ять років, а за 2-3 місяці він зателефонував та попросив про зустріч. І повідомив, що продав клуб. Я бачив, що йому через це було боляче. Тим більше, ми йшли тоді на першому місці. Він повівся дуже солідно: всім віддячив фінансово. Починаючи від мене, і закінчуючи прибиральницями на базі та стадіоні.

А пізніше прийшов Курченко і перше, що зробив, продав Тайсона. Я був у шоці! «Ми ж можемо виграти чемпіонат», – кажу йому. – «25 мільйонів на дорозі не валяються», – почув у відповідь. Тоді зрозумів, що то початок кінця. Хоча на старому багажі ми ще проїхали, посіли друге місце. А потім була Революція Гідності, у Харкові тоді теж починалися заворушення. За деякий час написав заяву. А за півроку прийшов до Дніпра.

– У Дніпрі, попри всі проблеми, в людському плані ви, напевно, кайфували?

– Безумовно. Не знаю, яка в певний час муха вкусила Ігоря Валерійовича, але я йому і вдячний. Все ж він зробив мене тренером збірної та запросив до Дніпра. Так, я втратив певні гроші, але не було б того запрошення, не було б фіналу Ліги Європи.

– Коли Коломойський кликав вас до Дніпра, згадували роботу у збірній? Чи ви з тих пір спілкувались?

– Іноді перетинались, спілкувались. Коли він мене запросив до клубу, був на той час губернатором області. Я прийшов до нього у кабінет, ми поговорили взагалі. Єдине, про що я просив, – вирішити питання з боргами. За деякий час щось виплатили, повернувся Ротань. Стало веселіше, але на той момент вже ми програли Копенгагену. Потенціал команди я бачив, він відомий був і раніше, ще за часів Рамоса. Йому, до речі, подякувати потрібно – залишив боєздатний колектив.

Ми важкувато почали сезон, але потім поступово виправили ситуацію, вилізли з групи у єврокубках. А коли легко пройшли Олімпіакос, я сказав: «Хлопці, вперед!» І були всі, як одне ціле. Особливо й тренувати не було потреби – просто підтримувати дух, і все.

– Загальновідомо, як ви власними грошима гравців преміювали. Відчули, що необхідно саме це?

– Це було у перерві виїзної гри з Олімпіакосом. Рахунок 1:1, на стадіоні атмосфера там завжди неймовірна, трибуни женуть своїх вперед. І я сказав, що як тільки повертаємось додому, одразу буде премія. Зіграли 2:2 та пройшли далі.

– Гравці зрозуміли, що то ваші гроші?

– Ні, я просто назвав суму. Після Греції ми за деякий час грали у Львові, і я з банку привіз гроші. Тоді вже всі зрозуміли. Потім така ж історія була з Аяксом. Справа була не в грошах – усі були небідні люди. Треба було якось згуртуватися, адже відчув, що ми можемо зазіхнути на щось серйозне.

«Ультрас сказали: «Звичайно, відчуття такі собі, але бажаємо успіхів»

– Чи доречно порівнювати колективи, які склалися у Металісті та Дніпрі?

– Мені пощастило працювати саме у таких колективах. В Металісті його десь поступово робив сам, а у Дніпрі прийшов, в принципі, на готову хорошу команду. Від самого початку сам собі зауважив, що не буду сильно нічого ламати. Додати щось своє, але не більше. На особливе підсилення не розраховував. Був кістяк та феноменальна атмосфера. Що у Металісті, що у Дніпрі хлопці були дружні та адекватні. Мені було легко. Відчував від них підтримку, за що можу лише подякувати.

– А чи можна поставити в один ряд з Металістом та Дніпром ваші бронзові Карпати? Зрозуміло, що інший час, але гравці за майстерністю співставні?

– Так, звичайно. Були футболісти, які абикуди м’яч не били. Мізін, Ковалець, Полунін, Шаран чужим не віддавали, у Гецка м’яч не забрати було, Єзерський, Беньо, Чижевський чітко грали в обороні. Легіонерів тоді не було. Дійсно, три команди, які грали у сучасний футбол: Карпати-98, Металіст та Дніпро.

– На момент вашого приходу до Дніпра вже тривала АТО, відбулося об’єднання фанатів. Але ж все одно нікуди не подітися від атмосфери ворожнечі, яка була між дніпровським та харківським клубами. І це ж було не лише між вболівальниками – це передавалося гравцям, тренерам. Як ви почувалися у цьому контексті?

– Між футболістами все ж не відчувалося такого, як на трибунах. Професіонали були з обох боків. Так, були заруби, могли погаркатись, але, скажімо, спеціально травми один одному ніколи не завдавали. На трибунах, так, була справжня війна. Воно тягнулося ще зі старих часів, про що я вже потім дізнався. Були дві класні команди, від яких вболівальники вимагали бути вище за суперника. Як тренер я не відчував ненависті до себе. Була толерантність. В мене і з Рамосом були нормальні стосунки. Це серйозний тренер, який працював у Севільї, Реалі, Тоттенгемі. Це ж не просто так. В нас була обопільна повага.

А на момент мого переходу в усіх вже був спільний ворог. Багато хлопців пішли на передову. Була вже інша ситуація, так співпало. Трохи пізніше, коли пішли перші успіхи з Дніпром, я поїхав до тренувального табору «Азова» під Харків. Треба було їм допомогти, щось закупити. І вже найзапекліші ультрас, які керували збором, сказали: «Звичайно, відчуття трошки такі собі, але ми вам бажаємо успіхів». Тож питання було закрито.

– У Дніпрі теж тоді багато футболістів допомагали військовим…

– Ми їздили до Мар’їнки із Зозулею, Федецьким. Хлопці збирали не лише гроші, передавали взуття, одяг, прибори нічного бачення, цигарки.

– Дивувало, що активно допомагали не лише українці, а й легіонери, зокрема, Лаштувка, Матеус?

– Це було одкровенням для мене. Долучались всі! Кажу ж, то була як одна сім’я. У Харкові була своя аура, у Дніпрі – своя, більш сімейна. Мені було головне це не зруйнувати. Дякувати Богу, вдалось.

Мирон Маркевич. Фото: О. Осіпов

«Працювати із сином-тренером ще важче, ніж тренувати сина»

– До речі, про родину. Нечасто доводиться тренувати батька та його сина…

– Це правда. В мене був Андрій Федецький. Коли ще сам грав, привіз його як футболіста. А потім і тренував його протягом шести сезонів. Артем якраз тоді народився у Луцьку. Вийшло так, що його в Дніпрі тренував. Ігор Лучкевич грав у мене в Карпатах, а його син Валерій – у Дніпрі. Багато тренерів, які зараз працюють, грали в мене: Григорчук, Вернидуб, Ротань, Бабич, Кучер, Ковалець, Шаран, Єзерський, ще багато. Щасливий, що дожив до цих часів.

– Досі вважаєте Кройфа найкращим тренером всіх часів?

– Так. Він змінив футбол. Міхелс, про що ми вже говорили, був першим, а Кройф зробив ту саму Барселону. Гвардіола, який в нього грав, продовжив справу, фундамент якої заклав саме Кройф. У нього була мрія – грати в один дотик, від воротаря.

– Можна сказати, що це була на даний час остання суттєва зміна у футбольній тактиці?

– Вважаю, так. Але пройти все поле через пас потребує дуже високої майстерності. Деякі наші клуби намагаються це копіювати, але не можуть через рівень футболістів. Дуже змінилася роль воротаря. Він має грати у футбол. Воротар, який вміє грати обома ногами, діє добре на виходах – йому ж ціни немає зараз. Навіть майстерність у площині воріт зараз відійшла трохи на інший план, а от читати гру, вчасно вийти, віддати перший пас – все це дуже цінується. Такі воротарі коштують на рівні найдорожчих польових гравців.

– Вам подобаються такі сучасні тенденції у футболі?

– Звичайно. Я мріяв про таке, щоб воротар починав – і атака пішла. Частково мені вдалося подібне побудувати у Металісті та в Дніпрі. Ми багато приділяли цьому увагу.

– Окрім, як по телебаченню, який футбол зараз дивитесь?

– Приїжджаю до школи Руха, дивлюся тренування дітей, дорослої команди. Ходжу на футбол. Буваю в онука в Іспанії – в нього досить непогано виходить. В минулому чемпіонаті забив 36 голів. Можливо, колись щось буде.

– Тоді у вас взагалі буде в родині 4 футбольні покоління!

– Дай Боже. Хотілося б, щоб Остап далі працював. Він обізнаний. Чотири роки у Вільяреалі дали йому багато, зі мною рік працював, має досвід самостійної роботи. Шишки набив десь, багато читає, вчиться.

– Є багато історій, коли батько-тренер працює з сином-гравцем, а ось коли батько та син разом працюють тренерами, то щось унікальне. Розкажіть, як це.

– Дуже важко. Мабуть, ще важче, ніж тренувати сина. Адже син-тренер вже є дорослою людиною, сформованою, зі своїми поглядами, готовий до самостійної роботи. Тому це дуже непросто.