«Приїхав – і через пару годин все почалося»: капітан Кривбасу Максим Задерака – про війну в Бучі та Донецьку

Автор: Ігор Дмитрієнко

Задерака починав займатися футболом у Олександрії, в юному віці подавав надії в донецькому Металурзі, заставши Донбас ще до всіх сумних подій, а зараз веде за собою оновлений Кривбас. При цьому мало хто знає, які життєві випробування пережив нинішній капітан криворізького клубу: п’ять переломів, смертоносна «русская вєсна» на Донбасі, перші дні повномасштабного вторгнення у тій самій Бучі… Про все це Максим розповів напередодні матчу з Вересом в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол».

Чому навчив у футболі Задераку відомий арбітр? «Для мене це був справжній космос: Київ, «Шкіряний м’яч», поїздка до Франції…»

– Максиме, поділись своєю футбольною історією. З чого все почалося? Згадай момент, коли ти вперше взяв м’яча до рук. Що тебе надихнуло тоді?

– Раніше все було зовсім інакше, не було телефонів, гаджетів, і ми постійно збиралися у дворі з друзями, щоб грати у футбол. М’яч був невід’ємною частиною нашого життя, він завжди був поруч. Саме так і почалося моє захоплення грою. Згодом батьки, мама і тато, вирішили відвести мене до футбольної секції в Олександрії. Це була секція Аметист. Власне, саме з цього моменту і розпочався мій футбольний шлях.

– Свій шлях ти розпочав в академії ФК Олександрія. Яким було твоє перше тренування? Хто був першим тренером?

– Моє перше тренування провів Валерій Володимирович Курганов (також відомий арбітр і спостерігач арбітражу, – прим. «УФ»). Він був першим тренером і залишається для мене дуже важливою людиною навіть зараз, ми досі підтримуємо зв’язок. Тоді мені було приблизно сім років. З того періоду залишилося багато яскравих і емоційних спогадів. Один із них – перемога на турнірі «Шкіряний м’яч». 

Це був один із перших серйозних успіхів у моєму житті. Мені тоді було років вісім чи десять. Завдяки цій перемозі отримали можливість поїхати на міжнародні змагання до Франції. Там теж виступили гідно, дійшли до фіналу. І вже наступного року знову потрапили до фінальної частини турніру. Це був надзвичайно яскравий досвід. Один із турнірів проходив у Києві, здається, на стадіоні імені Баннікова. Для мене це був справжній космос: вперше грати на такому великому полі, в атмосфері справжнього футболу.

Максим Задерака, фото: ФК Кривбас

– У сезоні 2009/10 тебе визнали найкращим гравцем юнацької Першої ліги. Які емоції пережив тоді? 

– Так, можна сказати, що саме з того моменту розпочався мій кар’єрний зліт. Ми добре виступили у фінальній частині турніру, хоч і програли у фіналі. Але тоді я просто отримував задоволення від гри. Подобалась сама атмосфера – команда, футбол, люди навколо. У нас був чудовий колектив, і я по-справжньому насолоджувався кожною миттю на полі. Саме любов до футболу дала мені імпульс для зростання. Усе розвивалося природно, без тиску, я просто жив грою. А після того турніру надійшли перші серйозні пропозиції, і зрештою я поїхав до донецького Металурга.

Як, всупереч бажанню директора академії Олександрії, Задерака опинився в Донецьку й хто його підтримав? «Шищенко відіграв важливу роль…»

– До речі, як з’явився варіант з Металургом?  

– Усе сталося після фінального матчу в Першій лізі. До мого тренера Валерія Курганова звернувся селекціонер Металурга – Альберт Ковальов. Мені тоді було всього 15 років. Після цього представники клубу зв’язалися з батьками, і я поїхав на перегляд. Спочатку я пів року тренувався в дитячій академії клубу, а згодом потрапив до дубля. 

Саме так і розпочалась моя професійна кар'єра – я підписав свій перший контракт. Моїм тренером у дублі був Сергій Шищенко, який зараз очолює Буковину. Він відіграв важливу роль у моєму становленні, заклав основу футбольного мислення. Ми грали у комбінаційний футбол, де все будувалося через пас. Я багато чого навчився саме завдяки йому. Це був сильний поштовх у правильному напрямку.

– Батьки легко відпустили тебе в такому віці?

– На той момент я вже сам хотів нових викликів та нових емоцій. А коли приїхав до Донецька, був просто в захваті: чудова база, якісні поля, харчування, усе на найвищому рівні. Хотілося залишитись, і, на щастя, я зміг себе проявити. Зізнаюсь: якщо чесно, мене не дуже хотіли відпускати. Директор академії був проти. Але Металург проявив наполегливість, заплатив компенсацію, і в результаті трансфер відбувся.

Як Задерака із Металурга перебрався в Алчевськ? «У Донецьку почалась війна, багато клубів буквально виживали»

– У Прем'єр-лізі ти дебютував проти Дніпра у сезоні 2014/15. Що пам’ятаєш про той матч? 

– Емоцій було дуже багато. Мандраж – шалений. Ми грали на Арені Львів – це був мій перший великий стадіон такого рівня. Я стояв на полі та просто не міг повірити, що це відбувається зі мною. У складі Дніпра тоді були справжні зірки – Коноплянка, Зозуля та інші топ-гравці. Відчувалося, що рівень зовсім інший – вищий, інтенсивніший. Спочатку було складно увійти в гру, трохи губився, але згодом заспокоївся, адаптувався і, навіть, заробив пенальті. Тож, вважаю, мій дебют вийшов дуже гідним.

Максим Задерака, фото: ФК Металург (Донецьк)

– Після цього ти перейшов до Сталі (Алчевськ). Яким був цей період для тебе?

– Дуже непростим. У Донецьку почалась війна, ситуація була нестабільною, і багато клубів буквально виживали, постійно не вистачало фінансування. У повітрі витало тривожне й незрозуміле відчуття. З’явилися перші блокпости, повна невизначеність. Пам’ятаю, ми приїхали на базу, тренувались тиждень, і почалися активні бойові дії. Потім ми вилетіли на збори та вже не повернулися до Донецька, на жаль.

Після цього команда базувалася то у Львові, то в Києві, потім – в Ірпені. Жили по готелях, постійно переїжджали. Це був важкий час не лише фізично, а й морально. Але попри все ми трималися, грали, працювали. Це був шанс для молодих гравців закріпитися в Прем’єр-лізі. Я отримував постійну ігрову практику, і саме це стало головною перевагою того періоду. Він багато чому мене навчив, і як футболіста, і як людину.

Як Задерака дебютував у єврокубках? «В Олександрії у 2018-му був справді класний колектив, ми писали історію»

– У червні 2018-го ти повернувся в Олександрію. Символічно – наче повернення додому. А в сезоні 2019/20 вже грав у груповому етапі Ліги Європи, де забив Сент-Етьєну. Які відчуття викликає твій перший гол у єврокубках?

– Цей час згадую з теплом та великою посмішкою. У нас був справді класний колектив, ми писали історію. Вийшли до групового етапу Ліги Європи, зайняли третє місце – для нашого клубу це був величезний успіх. Атмосфера в команді, вболівальники, кожен матч – усе було на дуже високому емоційному рівні.

– Розкажи про свій перший гол у Європі.

– Це були незабутні емоції. Ми грали проти Сент-Етьєна на Арені Львів. Програвали 0:2, я вийшов на заміну десь на 83-й хвилині. Спочатку скоротив рахунок Денис Безбородько, а на 90+1-й хвилині я зрівняв – 2:2. Це був шалений момент, стільки людей на трибунах, підтримка. Напевно, це був матч із найбільшою кількістю глядачів, у якому я коли-небудь грав в Україні. Неймовірна атмосфера.

Максим Задерака, фото: ФК Олександрія

– Чи можна назвати цей м’яч найпам’ятнішим у твоїй кар’єрі?

– Один із – точно. Я вірю, що найяскравіші моменти ще попереду, але по емоціях – цей точно в топі.

Який трофей найдорожчий для Максима? «У Вірменії нам кисню не вистачало»

– Як відбувся твій перехід до Арарату (Єреван)? Навіщо тобі взагалі було їхати в Вірменію? 

– Контракт з Олександрією завершився. У мене були домовленості з кількома клубами, але в останній момент щось не склалося. З'явився варіант поїхати за кордон, і я вирішив спробувати себе в ролі легіонера. Адаптація була складною, особливо фізично. Команда тренувалася у високогір’ї, кисню дійсно не вистачало. Перші місяці було дуже важко. Але потім звик, і навіть встиг провести дуже непоганий відрізок. Ми виграли Кубок Вірменії – мій перший серйозний трофей.

– Як із командним мікрокліматом?

– Складно. Багато легіонерів, і важко було знайти спільну мову. Комунікація – непроста. Команда була досить різношерстою.

– Як тобі жилося в Єревані?

– В цілому – комфортно. Були всі умови для того, щоб займатися футболом: інфраструктура, база, нормальні поля. Але якщо говорити про місто загалом – контраст дуже великий. В центрі все виглядає сучасно та гарно, але варто трохи виїхати – і потрапляєш у зовсім інший світ. Таке відчуття, ніби ти не в столиці, а в зовсім іншій країні.

– Ти вже згадав про свій трофей. Кубок Вірменії – це одне з яскравих досягнень у твоїй кар’єрі. Розкажи про той турнір. Які були найважчі моменти, і що запам’яталося найбільше?

–  Це були дуже круті емоції. Клуб не вигравав нічого протягом 20 років, і нам вдалося змінити цю історію. Завдання було чітке – виграти трофей. Було важко, кожен матч давався нелегко, але ми впоралися. Я радий, що став частиною цього успіху Арарату, залишив свій слід у тій переможній історії.

Як Задерака пережив перші дні війни? «У Бучі люди вибігали з валізами, була паніка, хаос. Я до кінця не міг повірити, що це все насправді»

– Потім був Металіст 1925. Які моменти вважаєш найважливішими за той час?

– Це було дуже своєчасне повернення. Після легіонерського досвіду мені хотілося знову бути ближче до дому – і Харків став саме таким місцем. Місто класне: багато парків, розвинена інфраструктура, сильна футбольна атмосфера. Тут справді живуть футболом, люди вболівають, підтримують, відчувається енергія. База – на високому рівні. Усе сприяло розвитку.

Після Вірменії Харків виглядав як ідеальний варіант – як ментально, так і фізично. Дуже спортивне, комфортне місто для життя і роботи.

Максим Задерака, фото: ФК Металіст 1925

Тоді це був наш перший сезон в УПЛ – одразу справжній виклик. Команда грала в комбінаційний футбол, головний тренер мав чітку філософію гри. Було непросто, але дуже цікаво. Я справді багато чого навчився, особливо в тактичному плані. Цей період став для мене дуже цінним – і як для футболіста, і як для людини.

– Але цей період знову перервала війна. Як ти це пережив?

– Це було дуже схоже на те, що я вже пережив у Донецьку. А потім ще й у Вірменії – там теж почалися бойові дії, коли грав там. І ось – 24 лютого, війна в Україні. Я саме жив у Бучі. Уявіть: 23 лютого вирушив додому, приїхав у ніч на 24-те – десь о 5-й ранку вже був у Києві, а потім – у Бучі. І буквально через годину – дві все почалося. Люди вибігали з валізами, була паніка, хаос. Я до кінця не міг повірити, що це відбувається насправді. А потім – гелікоптери, вибухи, обстріли. І вже ніяких сумнівів не залишилося: це реальність.

– Розкажи про ті перші дні у Бучі у лютому 2022-го.

– Пам’ятаю повний хаос: люди бігали з валізами, сусіди в паніці, на обличчях у всіх був страх. Спочатку навіть важко було усвідомити, що це справжня війна. Але коли побачив, як над містом летять гелікоптери, як їх збивають – усе стало реальним. 

Все навколо зупинилося. Металіст 1925 призупинив діяльність, і я вирішив поїхати до батьків в Олександрію. Прожив там приблизно пів року.

– Як ти себе почував під час тієї футбольної перерви? 

– Було важко. Особливо психологічно. Знаєте, ще під час коронавірусу здавалося, що гірше вже не буде, а потім прийшла війна. Але я не дозволив собі розслабитися. Тренувався в Олександрії, за це окрема подяка керівництву клубу, що дозволили заняття на території бази. Я розумів, що футбол повернеться, тому треба було бути готовим. П'ять місяців працював самостійно, тримав форму та чекав шансу.

Як Задерака опинився в Кривбасі? «Коли особисто зателефонував Юрій Вернидуб, я не вагався»

– І тут – Кривбас. Як з’явився варіант із криворізьким клубом? Чи були інші варіанти на той момент? 

– Так, варіанти були. Навіть Металіст 1925 хотів, щоб я залишився в команді. Але коли мій агент подзвонив і сказав, що є інтерес від Кривбасу, а потім ще й особисто зателефонував Юрій Вернидуб, я не вагався. Хотілося нового виклику. Мене справді зацікавив сам проєкт. Ще до повномасштабної війни я стежив за тим, як розвивається Кривбас, і це дуже імпонувало. А коли дізнався, що команду очолює Вернидуб – це тільки зміцнило моє бажання приєднатися. Було видно, що тут буде серйозний рівень і великі амбіції.

Максим Задерака, фото: ФК Кривбас

– Зараз ти вже декілька сезонів у Кривбасі. Чи відчуваєш себе тут як вдома?

– Так, зараз я точно можу сказати, що тут як вдома. Для мене рідними стали не тільки вболівальники, а і персонал, робітники клубу, тренерський штаб – я знаю кожного особисто. І це дуже багато для мене значить. Це вже мій четвертий сезон у Кривбасі, і відчуваю, що клуб по-справжньому живе в моєму серці. Це не просто команда, за яку я граю – я граю за її історію, ми творимо її разом. І це надихає мене щодня.

Хто допоміг Задераці в становленні? «Жуніор Мораєс постійно мене навчав»

– Розпочався новий чемпіонат. На який сезон налаштовувалась команда на старті?

– Команда оновилася, багато молоді. Але всі – голодні до перемог. Ми налаштовані на кожен матч, як на фінал. Ми хочемо виходити й перемагати.

Я не можу озвучувати конкретні цілі клубу – це внутрішня кухня, і ми поважаємо свої рамки. Але мотивація у всіх – на найвищому рівні.

– А які твої особисті цілі на сьогодні?

– Для мене головне – виходити у кожному матчі та допомагати команді. Якщо зможу забивати чи віддавати асисти – чудово, але в першу чергу – це командний результат. Я також хочу допомагати молоді. Бути для них своєрідним каталізатором росту. Щоб вони бачили приклад, відчували підтримку й змогли вийти на новий рівень.

– Згадай Максима Задераку в такому юному віці. Яким він був? Чи були поряд досвідчені футболісти, які давали круті поради та настанови, що допомогли тобі реалізуватися?

– Так, таких було кілька. Один із перших, хто справив велике враження – Жуніор Мораєс. Це бразилець, який став українцем і грав за Металург, Шахтар, Динамо, а також збірну України. Я тоді був дуже юним, ще на самому старті кар’єри. Він багато підказував мені прямо на полі, своєю роботою навчав, як треба грати і як ставитись до футболу. Можливо, тоді я ще не до кінця все розумів, але досвід спілкування з ним точно був важливим.

Інша дуже впливова для мене людина – Олексій Довгий. Ми грали разом в Олександрії. Він – справжній капітан, лідер і просто класна людина. У нього я багато навчився: як тримати команду, як готуватися до тренувань, як поводитися в колективі. Олексій не просто гравець – він мотиватор, людина, яка живе футболом. Він не стільки словами, скільки прикладом показував, що талант швидко минає, а праця залишається назавжди. 

Якщо працюєш – завжди стаєш сильнішим. Цей урок залишився зі мною назавжди. До речі, у нього є Telegram-канал під назвою «Довгий в грі» – дуже корисний для молодих футболістів. Там багато контенту про лідерство, професійний розвиток, тренування, психологію. Підписані багато зірок українського футболу – Зозуля, Хачеріді, Іщенко, Коноплянка.

Максим Задерака, фото: ФК Кривбас

– Символічна збірна УПЛ від Задераки? Топ-11 гравців.

– Це буде мікс легенд і сучасних гравців. Отже. Воротар – Олександр Шовковський. Правий захисник – Даріо Срна. Центральні захисники – Ярослав Ракіцький і Ілля Забарний. Лівий захисник – Олег Лужний. Опорний півзахисник – Олексій Довгий. Центральні півзахисники – Генріх Мхітарян і Фернандіньо. Правий фланг – Олег Гусєв. Лівий фланг – Андрій Ярмоленко. Нападник – Андрій Шевченко.

Чи піде Задерака на ТБ? «В мене немає ні Інстаграма, ні Фейсбука, навіть Телеграмом майже не користуюсь. Соцмережі – це не моє»

– З ким з зіркових експартнерів підтримуєш зв’язок досі?

– Насправді, в мене немає ні Інстаграма, ні Фейсбука, навіть Телеграмом майже не користуюсь. Соцмережі – це не моє. Колись були, але забирали дуже багато часу. Я вирішив, що краще проводити цей час із родиною – дружиною, дитиною. Мені подобається живе спілкування. І в футбольному житті довкола завжди багато людей, тому мені цього достатньо. Але є люди з якими я досі на зв’язку, наприклад – Олексій Довгий.

– Нещодавно твій експартнер Дмитро Хомченовський дебютував на ТБ в якості експерта. А де себе бачить Задерака після закінчення кар’єри?

– На яхті, як справжній олігарх. Жартую😊. Насправді хочу повністю змінити сферу діяльності. Постійно думаю, куди рухатись далі – ідеї з’являються, але поки що не хочеться з ними ділитися. Зарано.

– Тобто хочеш відійти від футболу?

– Так, поки що у мене немає конкретного плану, але я б хотів спробувати щось інше – бізнес, творчість, не знаю. Можливо, потім колись повернусь до футболу, але зараз такої жаги немає. Хочу щось змінити і розвиватися.

Про тренерів у долі Максима: «Вернидуб для мене – легенда, яка дуже багато зробила для Кривбасу, Шищенко – вчитель»

– Робота у Кривбасі з Юрієм Вернидубом і Патріком ван Леувеном. В чому відмінності?

– Відмінностей багато – це різні підходи, різна філософія, нові вимоги. З Юрієм Миколайовичем знайомий давно, тому не хочу порівнювати – він для мене легенда, людина, яка дуже багато зробила для клубу. Він – каталізатор, який розпочав нову історію Кривбасу. Патрік ван Леувен – сильний гідний тренер. З ним ми тільки нещодавно почали спільну роботу, сезон в розпалі, але я вірю, що він продовжить цю цінну історію.

– Якому тренеру у своїй кар’єрі ти найбільше завдячуєш за набутий досвід?

– Без сумніву – Сергію Шищенку. Це не просто тренер, а справжній вчитель. Він навчив мене технічним дрібницям, правильній роботі корпусом, і взагалі новому погляду на футбол. Він – чудова людина і відмінний тренер. Його підхід до тренувань і філософія футболу для мене були дуже цінними.

Сергій Шищенко, фото: ФК Буковина

– Поділись ключовими або переломними моментами у своїй кар’єрі. Були такі, коли хотілося все кинути чи, навпаки, коли відчував, що злетів на новий рівень?

– Їх було дуже багато. В кожен період життя були думки про те, щоб все завершити. Особливо важко було під час війни – тоді шість місяців не було зрозуміло, чи буде футбол і що робити далі. Саме такі моменти загартовують і роблять сильнішим. Також великою перевіркою були травми. 

Був період, коли я отримав п’ять переломів кісток поспіль. 

Після кожного цього випадку доводилось довго відновлюватись, я провів багато часу у гіпсі та на милицях. Це почалося ще в Металурзі, а закінчилося у Сталі. Постійні травми означали: два місяці тренувань – і знову злам. Дуже багато часу втрачав, і, звісно, виникали сумніви. Але саме ці випробування допомогли мені стати сильнішим – як фізично, так і морально.

– Як ти знаходив сили повертатися і боротися далі?

– Мене підтримували родина, одноклубники, друзі. Я дуже люблю футбол і отримую кайф від того, що роблю. Це і стало моїм рушієм – не зупинятися.

Який Задерака як людина та про що думає? «Найголовніша мрія – очевидна для українця»

– Чого ти прагнеш у футболі сьогодні? Про що мрієш як професіонал? А які мрії маєш у житті загалом?

– У футболі для мене найголовніше – щоб команда постійно росла, боролася за перемогу і повернулася до єврокубків, де ми могли б гідно виступити. Хочу бачити постійний прогрес і розвиток клубу, у якому я граю. Що стосується особистих мрій – найголовніша з них, звичайно, щоб закінчилась війна. Щоб ми змогли насолоджуватися життям, жити спокійно і впевнено у своїй суверенній державі.

– Ми знаємо, що ти сімейна людина – чудовий чоловік та батько. Що для тебе родина? 

– Родина завжди стоїть у мене на першому місці. Я дуже стараюся не приносити додому негатив і максимально приділяю їм свою увагу. Особливо люблю проводити час із донькою, хоч це і не завжди багато часу, але він якісний і цінний для мене. Дружина і дитина – мої дівчатка, моя найкраща опора і підтримка у всьому.

– Футбол – це все життя для гравця. Проте, чи маєш якісь хобі, справи, які допомагають тобі перезавантажитися? 

– Дуже багато часу проводжу в тренажерному залі. Сучасний футбол дуже виснажує, тож потрібно постійно працювати над собою, підтримувати форму і здоров’я. Люблю готувати і отримую від цього задоволення. Моя донечка дуже любить млинці з вишнею – це моя фірмова страва. 

– Як ти відновлюєшся психологічно після важких матчів або невдач?

– З роками зрозумів, що потрібна системність. Після перемог чи поразок я виконую однакову програму: тренажерний зал, басейн, сауна. Це допомагає тримати баланс і рухатись вперед, не зупинятись.

Максим Задерака, фото: ФК Кривбас

– А щодо морального відновленням? Читаєш книги, дивишся фільми, слухаєш музику?

– Люблю читати детективи і трилери. Наприклад, «Танці з кістками» українського автора Андрія Сем'янківа – дуже цікава книга, прочитав на одному диханні. Зараз читаю «Вбивайте усвідомлено» Карстена Дюсса. Психологію важко сприймати – вона мене ментально трохи навантажує, тому віддаю перевагу хорошим захопливим історіям.

– Що би ти сказав молодим футболістам, які лише мріють про кар’єру? Яка твоя головна порада для них?

– Головна порада – постійно працювати, вдосконалюватись і системно рухатись вперед. Якщо ти будеш працювати регулярно, то станеш сильнішим і досягнеш успіху. Важливо не зупинятися і бути наполегливим.