«Ракицький так стрибав, що, бувало, об батарею головою бився»: Білий – про школу в Шахтарі, тріумфальне Євро та клубну кар'єру
Нещодавно Рух-2 оголосив про призначення Володимира Безуб’яка головним тренером команди. До тренерського штабу на правах граючого тренера увійшов і 33-річний захисник Максим Білий. Він розпочинав свою кар'єру в донецькому Шахтарі. Пізніше він грав за такі українські команди, як алчевська Сталь, луганська Зоря та одеський Чорноморець. Також має досвід ігор за кордоном.
Максим Білий викликався в вікові збірні України. Своє прізвище він вніс в історію українською футболу ще зовсім юним, вигравши чемпіонат Європи серед юнаків (U-19) у 2009 році.
Як він розважався з Ярославом Ракицьким в донецькому гуртожитку? Як святкував перемогу на Євро U-19? Хто з майбутніх бронзових призерів ЧС приходив на настанови перед грою із тарілкою спагеті? Про це все Максим Білий розповів у ексклюзивному інтерв'ю для сайту «Український футбол», першу частину якого ми пропонуємо вам зараз.
«В мене за кар'єру було дуже багато тренерів і фактично всі вони грали за різним стилем»
- Декілька днів Рух-2 оголосив про призначення Володимира Безуб’яка головним тренером команди. Ви увійшли в тренерський штаб на правах граючого тренера. Які саме будуть у вас обов’язки конкретно в тренерській частині роботи?
- Насамперед, я гравець в команді. Що стосується тренерських зобов'язань, то це більше про підказки на полі, індивідуально по гравцях. Також ми радимось з головним тренером стосовно тренувань, можливого стартового складу на гру.
- Чи були у вас ще пропозиції?
- Пропозиції були, але деякі клуби відмовлялись через те, що я не у формі. Попередньо на мене виходили, але бачили, що я не мав фактично ігрової практики останнім часом, то відмовлялись від мене та обирали інших гравців.
Тому, коли стало відомо, що утворилась команда Рух-2, мене набрав головний директор клубу. Я з ним в дуже хороших відносинах. Він запропонував мені таку роботу.
- Але ж це Рух-2 і Друга ліга…
- Рано чи пізно мені все одно довелось би завершувати з футболом, а тренерська робота мені дуже імпонує, вона є цікавою. Я відчуваю і бачу себе тренером, тому такий плавний перехід з ігрової кар'єри в тренерську мені підходить.
Також у Львові вже давно живе моя сім'я, діти ходять тут до школи, є всі умови. В академії створені фантастичні умови, тому я подумав, порадився зі сім'єю та вирішив, що на цю мить це для мене найкращий варіант. Я також допомагаю в команді U-17 в академії головному тренеру. Тому зараз в мене роботи вистачає. Мені цікаво працювати з молодими гравцями.
- Чий стиль гри вам імпонує? Можливо, є тренер, завдяки якому ви вирішили стати також наставником?
- На даний момент це, звісно, Пеп Гвардіола. Його ці нові штучки та нововведення у тактиці. Кожен рік щось придумує – це дуже цікаво та повчально.
Інший тренер, матчі якого я дивлюсь особливо уважно, це Де Дзербі, тому що знайомий з його роботою в Шахтарі, грав проти його схеми. Спочатку вона мені здавалась дивною, але потім, побачивши всі ці деталі, зрозумів для чого це все.
- А хто ваш орієнтир серед тренерів?
- Не можу назвати когось одного. У кожного тренера я взяв частинку чогось: різні схеми, різні побудови атаки. От зараз я взяв багато у Григорчука. Цей період я взагалі вважаю для себе не ігровим, а більш тренерським. У Романа Йосиповича все дуже сильно продумано в тактичному плані, все грамотно. Зараз деякі його вправи і тактичні моменти я намагаюсь ввести в U-17.
В мене за кар'єру було дуже багато тренерів і фактично всі вони грали за різним стилем. Хтось на контратаках, хтось від оборони, хтось у тотальний футбол з пресингом – або з іншою схемою. Тому мені є з чого вибрати.
Це не тільки якась одна тактика і все. Було багато схем, яких я побачив, як це тренується. В цьому плані мені пощастило, що у мене жодного разу не повторювались тренери, які грають за одної і тією ж схемою чи тактикою.
«Коли побив декілька вікон, батьки відвели мене в місцеве ДЮСШ»
- Зробимо стрибок назад, до початку вашої кар'єри. Ви народилися в Васильківці, яка не має свого професіонального клубу. Як пробивалися в великий футбол?
- Все почалось з того, що в мене старший брат та вся сім'я любили футбол. Ми дивились в 90-х те саме легендарне Динамо, тому якось відразу припав до душі футбол. Спочатку я грав вдома, але після того, як побив декілька вікон, батьки відвели мене в місцеве ДЮСШ. Вже там я починав свої перші кроки.
- Як із Васильківки потрапити в академію Шахтаря?
- Пізніше я дізнався, що в донецькому Шахтарі проходить відбір гравців. Тоді ще не було такої системи, щоб скаути приїжджали і переглядали. Ти сам мусив приїжджати, тебе записують в список і дивляться потім.
Я пройшов чотири збори. Взагалі починав, як нападник, але дуже швидко мене перекваліфікували в центрального захисника. Ось так я потрапив у Шахтар.
- Тобто перегляд у Шахтарі ‒ відразу успішний?
- Можна сказати, що так. Але дуже важко мені вдався той перегляд. Це я вже пізніше зрозумів, що взагалі в останній вагон застрибнув. На той час в мене була швидкість. Я ходив до цього на легку атлетику і зріст мав більш-менш. Тому тренери побачили щось в мені та вирішили залишити.
Було дуже тяжко, особливо на початках. В 13 років поїхати від дому від батьків жити самостійно – непросто. Тим більше, тоді в Шахтарі не було ще ніяких окремих приміщень академії і ми жили в гуртожитку. Умови були такі собі, середні. Це пізніше Шахтар в Донецьку побудував академію, тоді вже дітям дістався дуже сильний рівень інфраструктури ‒ і житло, і поля.
«Ярік так стрибав, що, бувало, об батарею головою бився»
- Чи жили з вами в гуртожитку відомі нині гравці?
- Так, Ракицький жив зі мною, хоча й на рік старший.
- Можливо, маєте цікаві історії за це період вашого життя?
- Багато таких історій було, але найбільше запам'яталась одна. Тоді в гуртожитках не було інтернету, мобільних телефонів. Ввечері не було чим зайнятись, тому я таку гру придумав.
У нас був тренер воротарів в академії ‒ Артемович по-батькові його було. Ну, я і придумав гру, яку ми назвали «Граємо в Артемовича». Ми брали носки та обмотували їх скотчем, роблячи м'яч. По боках стояло два ліжка, а позаду шторки – це були наші ворота.
Я був Артемичем і типу відбирав воротарів в першу команду, а хто з пацанів приходив до нас в кімнату, то були на перегляді, як воротарі. Ми били той м'яч по кутах і хто ловив ті шкарпетки, то був найкращий. Ну і от якраз Ракицький був найкращим. Він взагалі так стрибав, що, бувало, об батарею головою бився. Ярик був просто фантастичний в цій грі, тому недарма він потім потрапив до першої команди.
- Чудова історія
- Насправді є дуже багато історій. Це як у студентів: коли ти живеш в гуртожитку, то це найкращі роки в твоєму житті. Я з цим погоджуюсь. В мене трошки воно раніше почалось, з 13 років. Ми десь три роки жили в тому гуртожитку. Це реально найкращі роки в моєму житті, найвеселіші.
Ще був один такий прикол у нас. Зима, ми приходимо з вулиці, а на нас купа снігу ‒ поки заходиш в гуртожиток по коридору, то вся підлога потім мокра від того снігу. Хлопці потім перевдягалися і тренувалися там в підкати стелитись під смітник. У нас в кутку стояла урна для сміття і всі по воді котились в той смітник.
Ще в нас були темні вечори. Ми вимикали світло і бились подушками, це дуже весело.
Також в гуртожитку я зустрів свою майбутню дружину. Ми з нею там познайомились. Футболісти з академії Шахтаря жили лише на другому поверсі, а всі інші поверхи були зайняті студентами донецького технікуму, де, в основному, були дівчата. Ось так ми познайомились ще тоді і до цих пір разом.
«Прихід ван Леувена допоміг не тільки академії Шахтаря зробити великий стрибок, а й усій Україні»
- По суті в дорослому футболі ви дебютували за Шахтар-3. Можете розказати, що відчували тоді? Чи сильно хвилювались?
- Дебютував я в 17 років, це був 2007 рік. Спочатку це були виходи на заміну, на 5-10 хвилин, щоб просто відчути дорослий футбол.
- Важко взагалі давався перехід з юнацького футболу у дорослий?
- Не сказав би, що тяжко, тому що на той час дуже багато їздив грати на збірну U-17, а до цього були U-16 та U-15. Тому досвід в мене вже був, навіть міжнародних ігор. Пам'ятаю, як на Євро грали проти Іспанії, де були Де Хеа, Боян Кркіч. Також зустрічались з Францією із Мамаду Сако, з Німеччиною із Кроосом в складі. Вже на той час це були зіркові гравці, що входили в дорослі команди своїх клубів.
Звісно, це все юнацький футбол, а дорослий ‒ це трішки інше. Але не можу сказати, що було тяжко, я відчував в собі впевненість, мені подобалось грати на тому рівні. Друга ліга тоді була зовсім іншою: багато фізично підготовлених команд, усі із завданнями, преміальні непогані.
Третя команда Шахтаря ‒ це був шанс потрапити в дублюючий склад, а потім і в першу команду, тому мотивація грати була дуже велика. Також були премії ‒ стимул для молодого хлопця заробити щось. Цікавий період для мене в плані становлення як футболіста.
- На момент вашої гри у третій команді Шахтаря Патрік ван Леувен, який нині очолює дорослу команду донеччан, був директором академії клубу. Вам доводилось з ним зустрічатись? Чи часто він відвідував матчі вашої команди?
- Так, з Патріком ми дуже давно знайомі і в добрих відносинах. По-перше, я в академії Шахтаря перетинався з ним, попрацював десь чотири роки. Потім, коли я грав в Хорватії за Хайдук, ми грали в Лізі Європи проти Маккабі (Тель-Авів), де він тоді ще не був головним тренером, а працював спортивним директором. Ми з ним тоді теж спілкувались.
Це дуже досвідчений фахівець, лише хороші слова про нього можу сказати. Давно ми з ним знайомі, знаю його вимоги. Він привніс в академію Шахтаря щось нове, футболісти дуже сильно виросли, хоч і не відразу, але з роками, по тій стратегії, що він запровадив.
- І що ж особливого він робив?
- Після його приходу академія відразу почала їздити на міжнародні турніри. В Нідерланди їздили дуже часто і я пам'ятаю ці матчі. Як спочатку ми на клубних турнірах грали проти Дейлі Блінда, Вейналдума та інших, а вже через тиждень зустрічалися з ними на рівні збірних. Відчувався професіональний підхід.
Його прихід поміг не тільки академії Шахтаря зробити великий стрибок, а й усій України. Тоді в футбольних академіях вся інфраструктура почала мінятись, починаючи від проживання та полів, завершуючи підходом до виховання молодих гравців.
«Я дуже вдячний Волобуєву, який довірився мені»
- З вами в команді тоді грав вищезгаданий Ракицький. Не в останньому чергу він відомий завдяки своїм потужним ударам. Цей навик у Ярослава був присутній вже тоді чи його натренував із часом?
- Рак тоді взагалі був унікум. В нього ця пушка відразу була. Виходив на поле і без розминки шарашив ті м'ячі. Пушка в нього була неймовірна.
- Шахтар-3 це ж по суті була молодіжка основної команди, де грали геть юні гравці. В тренерів було місце для експериментів, щоб пробувати гравців на різних позиціях. Кажуть, що Ярослав Ракицький починав ледь не нападником?
- Він на початках грав лівого півзахисника: носився по бровці, стріляв, подавав. Потім його перевели в оборону лівим захисником, а пізніше вже став центральним захисником.
- Ярослав Ракицький часом не був вашим найкращим другом? Чи цю нішу займав хтось інший з команди?
- З Яриком ми в академії спілкувались, так. Моя мама і його бабуся, здається, разом працювали вчителями і були знайомі, а потім я з ним в академії познайомився. Він на рік старший, грав за другу команду, але в гуртожитку, звісно, спілкувались.
- Вся команда в Шахтарі була одним цілим?
- Там була така атмосфера, що не було, ні друзів, ні ворогів. Кожен день були якісь приколи і веселощі. В основному, звісно, спілкувався зі своїми однолітками, своєю командою, бо більшість часу з ними проводив у школі, на тренуваннях та на матчах.
- Після гри за резервні команди Шахтаря ви приєднались до алчевської Сталі на правах однорічної оренди. Як ви загалом оціните свій досвід кар'єри в першій та другій лігах України?
- Перед Сталю я під час пауз на збірні декілька разів їздив на збори з основною командою і це був величезний досвід для мене. Тренуватись з Вілліаном, Жадсоном, Луісом Адріано... Той період в Донецьку це просто неймовірний досвід.
Далі мені потрібно було переходити на інший рівень, оскільки в Шахтар-3 та Шахтар-2 приходили нові гравці з академії. Варіант з Алчевськом мені запропонував генеральний секретар з Шахтаря, я з ним був знайомий.
Спочатку я грав там на позиції правого захисника, але грав всі матчі по 90 хвилин. Я дуже вдячний Анатолію Івановичу Волобуєву, який довірився мені і став для мене мостиком з юнацького футболу у дорослий. Я дуже виріс за цей рік.
Мене навіть викликали в молодіжку з Першої ліги, а далі завдяки Сталі і Анатолію Івановичу з'явився варіант з луганською Зорею у вищій лізі, тому я дуже вдячний йому за довіру і навіть не маю слів, щоб описати цю вдячність.
«Я заходжу в кімнату, а там Ілсіньо, це було щось неймовірне»
- Якраз хотів повернутись до Шахтаря після цього питання. Як вам бразильські легіонери донеччан? Які враження вони на вас справили?
- Приходить 17-річний худорлявий пацан в першу команду, де одні зірки, бразильці. Всі технічні... Вілліан тоді тільки приїхав і тільки приїхав, ще сиренький був. Відчувалось, що він ще не адаптований. А ось Жадсон був просто топ. Він і Фернандіньо ‒ це були лідери команди. Бразильці підтримували молодь, могли посміятись і пожартувати.
Але вимоги на тренуваннях були дуже складні. Пам'ятаю, на тренуванні мене поставили один в один з Луїсом Адріано, то через 5 хвилин мене вже судоми схоплювали. Він був неймовірним нападником.
- Чи не було під час тренувань такого, що від їх дій та техніки просто хотілось сказати «вау»?
- Здавалося, що я десь літаю в космосі, що це не зі мною трапилось. Пам'ятаю, коли ми поїхали в Грецію грати з Олімпіакосом. Тоді за Шахтар ще грав Нері Кастільйо і пам'ятаю, як його зустрічали місцеві фанати (в 2000-2007 мексиканець грав за Олімпіакос) і це було просто щось.
Уявіть собі, я в Другій лізі граю десь там на маленькому стадіончику, а тут через два тижні приїжджаю в Афіни. Там просто топовий стадіон з топовими гравцями І мені здавалось, що то не зі мною все трапилось.
Той досвід це щось. В пам'яті дотепер робота з Луческу. Звісно, було дуже тяжко, тому що рівень ‒ ви самі розумієте. Підготовки до матчів, самі тренування, інтенсивність – це все було дуже тяжко, але те, що я там побачив, мені на все життя запам'яталося
- Можливо, є кумедні історії, пов'язані з бразильцями?
- Єдина така смішна історія була, коли прилетіли в Грецію, то мене поселили з Ілсіньо. І ось я заходжу в номер, а там він і я в шоці. Не міг повірити, що я тут взагалі роблю.
А потім до мене підійшов Фернандіньо і попросив помінятись номерами з ним, щоб бразильці були з бразильцями. Але цей момент, коли я захожу в кімнату, а там Ілсіньо, це було щось неймовірне.
Мені дуже сподобалось, як бразильці взагалі себе поводять. Вони такі розслаблені, витримують навантаження, отримують справжнє задоволення. Я тягнувся до цієї культури. Мені стало цікаво взагалі, як вони живуть, як вони поводяться.
Тоді я вже прийняв рішення потрошки вивчити мову їхню, бо в мене є до цього тяга. Зараз можу спілкуватися на п'ятьох мовах: хорватській, англійській, самі знаєте, якій [російській], українській і португальській.
Португальську я вивчав сам і вже потім мені цей досвід допоміг, коли приїжджали бразильці до Зорі, зокрема Данило. Я з ним дотепер спілкуюсь, можу поговорити з ним португальською.
Навіть зараз в Русі я можу спілкуватися з бразильцями та й не тільки. Цей фактор дуже допомагає тренеру. Добре коли ти можеш спілкуватись зі своїми гравцями.
«Динамівці постійно нас стібали питаннями про кількість зірок на емблемі»
- Ви раніше в нашій розмові згадували про юнацькі збірні. Як ви відреагували, коли ви вперше дізнались про виклик до молодіжної збірної України?
- Перший виклик в юнацьку збірну був, коли Юрій Калитвинцев прийняв нашу команду. В мене був легкий шок, бо раніше я бачив його по телевізору, коли той грав за славетне Динамо, а зараз він тренує мене.
Дуже позитивні враження, багато чого від нього я навчився. Першим, що я взяв від роботи з Юрієм Миколайовичем, була тактика. Звісно, може виникнути думка: яка тактика в 15 років може бути? Але тоді вже на турнірах потроху він це вмикав. Це був мій фундамент для мого розвитку та розумінні гри.
Будь-який виклик в збірну ‒ це, перш за все, велика честь для будь-якого українця і велика радість. Але в той же час я розумів, що це був великий виклик для мене. На жаль, тоді в молодіжці мені не вдалось закріпитись, бо була велика конкуренція. Тоді грали більше пацани, що мали ігрову практику у вищій лізі.
Як би там не було, але кількість ігор за збірні у мене непогана. Десь біля 50 матчів я провів, а ще те саме славетне Євро, яке ми виграли в Донецьку.
- Гравці Динамо і Шахтаря в збірній нормально спілкувалися? Не було конфліктів через клубні вподобання?
- У нас була дружня атмосфера, проте без травлі нікуди. Тоді Шахтар лише починав свій чемпіонський шлях, в якого тоді було лише одне чи два чемпіонства. Динамівці постійно нас стібали питаннями про кількість зірок на емблемі. Коли донеччани виграли Кубок УЄФА, а це якраз було перед Євро-2009, то вже ми жартували про кількість виграних єврокубків у киян.
Це все було на рівні жартів, хоча інколи були цілі заруби, коли Динамо виступало невдало у Лізі чемпіонів, а Шахтар успішно, то ми травили їх і навпаки. Це нормальна практика, думаю не тільки в нас таке було, а в кожній віковій категорії.
- Перейдемо до тріумфального Євро-2009, яке ви вже згадували. Які у вас спогади з того турніру? Як він вплинув на вашу кар'єру?
- Це, напевно, був перший такий переможний турнір для України. Ми – перша команда, що здобула золото Євро чи чемпіонату світу. Вже потім після нас U-20 тріумфувала на мундіалі-2019.
Цей чемпіонат Європи відбувався в Донецьку, по суті в рідному місті, де я провів багато часу і виріс. Хотілось би, щоб цей турнір став вишенькою на торті, як перехід з юнацького футболу в дорослий.
Шкода тільки, що мені не вдалося зіграти там. Був дуже засмучений, тому що до цього я завжди був основним гравцем команди, але тоді головний тренер так вирішив. Але про що можна сперечатись, якщо команда виграла турнір? Я був дуже щасливий як чемпіон Європи.
- Як він вплинув на вашу кар'єру?
- Не можу сказати, що сильно вплинуло, бо тоді в основу Шахтаря тяжко було потрапити. Лише Віталіка Віценця взяли в першу команду. В основні команди Динамо та Дніпра потрапило більше гравців. Після Євро я поїхав в алчевську Сталь і вже трошки пізніше почав грати у Вищій лізі на тому рівні.
- Хто з тих гравців, що не поїхали, мали б брати участь на турнірі? Кого б ви взяли в заявку на Євро?
- Тоді заявка була лише 18 чоловік. Взяли участь, в принципі, всі найсильніші. Єдине, що тоді не поїхав Євген Шахов, який всі чотири роки був у цій збірній: від її початку до самого Євро. Ми побачили, що немає Жені в заявці, то трішки були здивовані.
Після першого туру у нас випали деякі гравці, а тоді можна було дозаявляти інших замість травмованих, то Євген повернувся і якраз у півфіналі він забив сербам. Він тоді нам дуже допоміг і був найсильнішим з усіх в складі на той момент.
- Хто був найбільшим талантом вашого покоління?
- Від початку, коли набирали цю команду, то головною зіркою у нас був Артур Карноза. Дуже технічний, поставлений удар з обох ніг. Артур на всіх турнірах, де ми брали участь, завжди визнавався найкращим гравцем.
Його полюбляла навіть місцева публіка, яка на турнірах вболівала проти нас. На жаль, на Євро Артуру не вдалося проявити себе, хоч він і награвався в складі.
- Можливо, є гравці, що досягнули більшого, ніж від них очікувалось на той момент?
- Не пішло в Карнози, так пішло в Гармаша. Ніхто особливо нічого не очікував, що він так вистрілить, а в результаті Денис став фактично героєм того Євро, забивши і сербам, і у фіналі англійцям.
Можу виділити саме Гармаша, який був тіні, а потім став лідером команди. Далі його забрали в першу команду Динамо, де він досить добре виступав на найвищому рівні, граючи ще й за національну збірну.
- Яка атмосфера тоді була в збірній?
- Одним з факторів, чому ми були успішні, граючи часто у фіналах на турнірах ще до Євро, був веселий та об'єднаний колектив. Це все завдяки головному тренеру, який давав нам цю енергію, постійно жартував. Було багато приколів на тренуваннях, установках та теоріях.
- Хто відповідав за жарти, за гарний настрій?
- Серед гравців виділю Гармаша, але в нього був такий специфічний гумор. Ще Сергій Рибалка був веселим, смішно говорив на своєму суржику. В принципі, у нас вся команда підібралася азартна та весела.
- Щодо преміальних… Чи були вони за перемогу на Євро і які саме?
- Так, звісно, були. Суму я не буду казати, але для 19-річних пацанів на той час це були досить непогані гроші. Була премія за вихід у фінал і вдвічі більша за перемогу на турнірі, тому можу сказати, що не образили нас тоді. Дуже хороші преміальні ми отримали.
«Спускаються Азар і ще декілька гравців, вже п'яненькі, і ми починаємо з ними розмовляти англійською»
- В групі та у фіналі ви грали проти збірної Англії, в якій тоді виступали зараз відомі Кайл Уокер, Дрінквотер, Кіран Тріпьєр та Дані Уелбек. Немає такого, що дивитесь зараз на те, як склались їхні кар'єри і бере якесь почуття гордості, що колись ви змогли виграти Євро саме завдяки перемозі над ними?
- Звісно, приємно згадувати, проти кого ти грав. Якщо дивитись до 19 років, то я зіграв проти багатьох дуже зіркових гравців. Взяти наше перше Євро U-17: Боян Кркіч та Давід Де Хеа, про що я вже згадував.
Також можу згадати збірну Нідерландів: Вейналдум, Дейлі Блінд. Грали проти Португалії, де був Марко Руї, що зараз за Наполі бігає. Є дуже багато відомих гравців, з якими я перетинався. Завжди, коли дивлюсь Лігу чемпіонів, то є хоч один гравець в командах, проти яких я грав. Тому це приємні спогади для мене.
- Чи були якісь цікаві історії за їх участі?
- В Маріуполь приїжджала збірна Бельгії на чолі з Азаром та Бентеке. Ми тоді з ними жили в одному готелі. Зіграли дві гри, двічі вигравши. Еден тоді запам'ятався, вже було видно, що він просто топ.
Якось ми вже в готелі зустрілися, вони мали летіти назавтра додому і спускалися в фойє ‒ Азар і декілька ще гравців з ними. Бельгійці вже п'яненькі, і ми починаємо з ними розмовляти англійською. Не пам'ятаю про що з ними тоді ми говорили, але точно запам'ятав, що Азар був трошечки «підшофе».
Еден – один з тих, хто перший приходить на думку, коли згадуєш проти кого грав на юнацькому рівні. Просто уявіть – Азар грає у Маріуполі!
- Як святкували перемогу на Євро?
- Відповідь коротка: я не пам'ятаю. Занадто гарно відсвяткували:)
- Після успішного Євро-2009 U-19 молодіжна збірна Яковенка провалилася на Євро-2011 U-21. Чи є у вас пояснення, чому так трапилось?
- Тоді з нашої команди поїхав, здається, лише Кривцов. Там, в основному, команду формували з гравців 88-го і 89-го років. Мені тяжко сказати, чому вони так вчинили, бо мене не було в цій команді.