«Ребров казав: «Що Газзаєв з тобою робить?»: чемпіон Євро-2009 Петров пояснив, чому не заграв у Динамо

Киянину, вихованцю Динамо Кирилу Петрову за час своєї кар'єри не вдалося закріпитись у рідному клубі. Проте свій помітний слід в історії українського футболу цей футболіст, поза сумнівом, залишив. У його послужному списку є такі вітчизняні команди, як Кривбас, Говерла, Арсенал, Олімпік і Колос. А чого тільки варте звання чемпіона Європи серед юнацьких збірних U-19, яке він завоював у 2009 році!

Встиг захисник пограти і за кордоном, захищаючи кольори казахстанського Ордабаси, азербайджанського Нефтчі та польської Корони, в яку свого часу повернувся після тривалої перерви. Саме з Корони і розпочалася розмова журналіста сайту «Український футбол» з Кирилом, оскільки про нього нічого не було відомо з літа 2024 року, коли футболіст залишив польську команду.

Із цієї бесіди ви дізнаєтесь про таке:

• Чи закінчив чемпіон Європи активну кар'єру
• З ким Петров прийшов записуватись до динамівської школи
• Про те, як Ярмоленко вдруге переходив до Динамо
• Як знаходив мотивацію довго грати за Динамо-2
• Про тріумф на Європи-2009 збірної Калитвинцева
• Як Блохін його одного не взяв на збори
• Яку найбільшу премію отримав у кар'єрі
• Як Газзаєв не давав шансу у Динамо
• Про те, чому свого часу потрібен був Кривбас
• На які хитрощі пішов Петров в Арсеналі
• Про те, як гравець кайфував в Азербайджані

«З шурупами в п'яті грати не реально»

— Кириле, влітку 2024 року ти розірвав чи у тебе закінчився контракт із польською Короною?

— У мене закінчився контракт, але про продовження договору не йшлося, оскільки у мене була не залікована травма. Це вже був рецидив. Буквально лише два-три місяці тому лікарі зрозуміли, в чому причина пошкодження.

— Що за проблема така серйозна?

— Травма ахілла. Потрібно було вставляти у п'яту спеціальні шурупи. Але проблема полягала в тому, що моя кістка не приймала стороннє тіло і нога не гоїлася. Усі МРТ показували, що все гаразд, але біль не припинявся. Лікарі не могли зрозуміти чому так. Але потім я знайшов радіологів, котрі таки визначили проблему.

Кирило Петров. Фото: ФК Корона

— Як у тебе зараз справи?

— Вже краще. Я протягом двох місяців робив спеціальні процедури, які допомагають загоювати кістку, а тепер проходжу курс гормональних уколів.

«Може, в Польщі ще й побігаю»

— Виходить, що ти майже рік без клубу. Повісив бутси на цвях, чи ще плануєш повернутися у великий футбол?

— Бутси ще точно не повісив, подивлюся до літа, яку буду мати ситуацію з ногою. Сили та бажання пограти в собі ще відчуваю, але знову ж таки, багато залежатиме від здоров'я. Хоча я розумію, що в такому віці (34 роки, – прим. С.Д.) і після такої паузи буде непросто прийти в потрібні кондиції та знайти команду. Проте, сподіваюся, що у Другій чи Третій польській лізі може комусь і знадоблюсь😊, щоб була якась «копійка».

— В Україну не плануєш повертатись? Зараз у нас модно стало, щоб колишні майстри, які завершили кар'єру, відновлюють її у аматорській чи медіа-лізі?

— Тут у дітей школа, вони вже освоїлися, але життя таке, що наперед краще не загадувати. Подивимося.

— Корона певною мірою для тебе стала рідною, адже ти вже виступав тут і в 2014 році. Як тоді опинився у Польщі?

— Київський Арсенал, за який я виступ, мав фінансові проблеми. І невдовзі клуб зник із футбольної карти країни. Я був кілька місяців без команди, але потім зателефонував Олександр Панков та запропонував поїхати до Корони. Цікаво було спробувати себе у іншому чемпіонаті. У мене відбулося своєрідне перезавантаження у 23 роки😊.

— А вдруге як тебе занесло у Кельце на початку повномасштабної війни?

— У мене залишилися тут друзі, знайомі, які самі мене знайшли і покликали до Корони. У мене, правда, був контракт із Колосом, але в цій ситуації я дуже вдячний президенту ковалівського клубу Андрію Засухі, який до літа дозволив пограти за Корону на правах оренди, а потім я приїхав до Києва, переговорив із Андрієм Анатолійовичем і він мене відпустив. Так я й підписав із польським клубом дворічний контракт.

«Після Євро потрапив до першої команди Динамо»

— Тепер повернімося до витоків твоєї кар'єри. Коли ти в дитинстві прийшов до школи Динамо і якийсь час, потренувавшись, уявляв себе у першій команді?

— Думаю, що кожен хлопчик, який у шість-сім років приходить до Динамо, має мрію опинитися в першій команді. Я не був винятком. Звичайно, через різні причини, не у всіх це виходить. Комусь травма завадила розвиватись далі, хтось не підійшов, а хтось, як кажуть, не туди повернув. Я, принаймні, старався, любив футбол. На той час, на початку 2000-х, ще не було смартфонів, ноутбуків. У нас була гра у футбол, у хованки, тому я завжди був у добрій фізичній формі.

Ось так потихеньку, займаючись у динамівській школі, я дійшов до Динамо-2. А коли юнацька збірна України у 2009 році виграла чемпіонат Європи, нас, чоловік п'ять, взяли в першу команду. Звичайно, це було несподівано, і водночас приємно. А коли дали ключі від номера, радості не було меж. Розумієш, хто тут жив, живе, які тренери, це була казка.

— Хто тоді був твоїм другом у Динамо?

— У принципі, я з усіма спілкувався, оскільки коли я потрапив до Динамо-2, там були хлопці і 1988-го, і 1989 років народження. Їх усіх я добре знав, бо часто їздили разом на турніри за кордон. Там був і Рома Зозуля, Андрій Ярмоленко, Олексій Довгий… Та й коли на Нивках відкрилася база, ми (88-й, 89-й та 90-й рік народження) разом ділили два поверхи.

— Чи є такі футболісти, хто з тобою починав в одній групі, а потім дійшов професійного рівня?

— Із Андрієм Богдановим ми прийшли разом на набір. Сергій Люлька був, за рік прийшов Діма Коркішко.

«Ярмоленко на тлі інших вирізнявся технікою»

— Свій дебютний матч за Динамо-2 ти провів у 16-річному віці. Чим ти сподобався Геннадію Литовченку?

— Не знаю. Просто тоді були так звані рокіровки. Хтось грає за Динамо-2, а хтось – за дубль, потім навпаки. А загалом свій перший поєдинок за Динамо-2 я провів на Меморіалі Макарова. А потім зіграв проти Закарпаття.

— Деколи там виступали і Денис Бойко, Денис Гармаш, Андрій Ярмоленко. А чи багато було випадків, хто довго там був, а потім пробився в основу Динамо?

— Ярмоленко перейшов у Динамо з Десни, якщо я не помиляюся, 2005 року, я тоді був в 11 класі і мене потроху підпускали до Динамо-2. Андрій, загалом, довго був у нашій команді. Це за Сьоміна його почали підпускати до основи, а твердим гравцем першої команди Ярмоленко став за Газзаєва. Тоді там грали і Артем Кравець та Роман Зозуля, який повністю розкрився у Дніпрі.

В той же час до основи було складно потрапити, оскільки в команді вже було багато кваліфікованих легіонерів. Якщо з Академії в основу потрапляло дві-три особи, то вважалося, що це була класна робота наставників дитячої школи.

Андрій Ярмоленко. Фото: Динамо

— Ярмоленко вирізнявся серед своїх однолітків?

— У дитинстві Андрій вирізнявся своєю технікою, але був маленьким на зріст. Згодом він поїхав назад до Чернігова. А коли він вдруге приїхав до Києва, то його впізнали лише за зачіскою. Він був вже не 168 см, а під 190, велетень. Тоді з нашої команди, мабуть, 80 відсотків футболістів дійшли до великого футболу.

— У тебе не бракувало мотивації так довго виступати за Динамо-2?

— Важко говорити, коли тобі скоро виповниться 35. А тоді у 16–17 років це навіть не обговорювалося. Була мотивація навіть потрапити до Динамо-2. Адже тоді була ще й команда Динамо-3. Тому питання мотивації в такому віці і в такому клубі навіть не стояло.

«О 6-й ранку Велбек сидів на «брівці» і їв McDonald's»

— На юнацький чемпіонат Європи 2009 року ти потрапив із Динамо-2. Ви стали чемпіонами. Чи був попит на наших футболістів з-за кордону після турніру?

— Тоді агентів ні в кого не було, тому, мабуть, і пропозицій, як таких, теж не було. Це я вже трохи пізніше підписав угоду з людиною, яка представляє мої інтереси. Та мені, в принципі, це було й нецікаво, бо після чемпіонату Європи мене перевели до першої команди. Що ще потрібно для футболіста, який про таке тільки й мріяв?

Тоді за Газзаєва в моїй компанії опинився я, Коркішко, Парцванія і Гармаш.

— До речі, перемога на Євро-2009 була, напевно, однією з найбільших у твоїй кар'єрі?

— Згоден. Емоції були неймовірні, адже це був юнацький вік, здавалося, все тільки починається.

Тоді, справді, наша сила була у команді та у нашому тренерському штабі. Юрій Миколайович Калитвинцев нам сказав, що сила завжди не в особистостях, а у колективі. Тому ми виходили і, можна сказати, «вмирали» на полі один за одного, за свої сім'ї, за свою країну. Так і вийшов результат.

Я і зараз, якщо випадає нагода, дуже радий зустрітися і поспілкуватися з партнерами тієї незабутньої збірної.

— Чи вдалося відзначити цей тріумф?

— Звісно. Гуляли не лише ми, а й збірна Англії, з якою ми зустрічалися у фіналі. Як на свої можливості та вік, думаю, ми непогано погуляли😊. Відпочивали у нічному клубі. А наступного дня, о шостій ранку, коли їхали на таксі, дивимося – а висхідна зірка МЮ Денні Велбек сидить на «брівці» (на бордюрі) і їсть McDonald`s.

«Суркіс сказав: «Не став дурних питань»

— Перехід із юнацького футболу до дорослого був складним? 

— У ваших словах є частка правди. 

— Чому тільки одиниці з тієї команди (Сергій Кривцов, Євген Шахов, Денис Гармаш, Сергій Рибалка) досягли якихось значних успіхів у своїй кар'єрі?

— Не варто забувати, яким тоді був чемпіонат України, де виступало багато якісних легіонерів. Наприклад, коли я пішов в оренду до Кривбасу у 20-річному віці, можна було на пальцях однієї руки перерахувати, хто в такому віці тоді виступав Прем'єр-лізі, я маю на увазі в основному складі, а не той, хто виходив на заміну на дві хвилини.

Звичайно, може, хтось і перегорів, хтось зазнався, але це життя, хтось припускається помилок, а хтось далі йде до своєї мети. Кому тренер допоможе, а кого – прибере. Як мені свого часу сказав Газзаєв, що я слабкий.

— Роки минали, але твого прориву в першій команді насправді не було. Чому?

— Мені не дали шансу виявити себе. Через тренування закріпитися у складі неможливо. У мене, можна сказати, доля не склалася в Динамо. Після того, як команду вдруге прийняв Сьомін, я поїхав на збори з Кривбасом, оскільки Юрій Павлович сказав, що має в команді на мою позицію двох гравців національної збірної — Михалика і Хачеріді. Але він сказав, щоб я працював і не опускав руки, тоді все буде добре.

Я повернувся потім до цього питання, коли мені треба було за Кривбас зіграти проти Динамо. Подзвонив Суркісу та попросив дозволу вийти на матч. Він сказав: «Не став дурних питань, тебе Палич хоче забрати взимку назад». Він мене обнадіяв.

Пройшло чотири тури – і Динамо очолив Блохін. Пішли розмови, що Олег Володимирович хоче побачити всіх орендованих гравців, але я в цей список знову ж таки не потрапив, хоч і відіграв більшість матчів у Кривому Розі. Можу сказати, що мені не давали шансу проявити себе. І потім я поїхав до Говерли.

Ігор Суркіс. Фото: Динамо

— Тобі щось сказали?

— Ні. Знову ж таки, мене просто не включили до складу на збори. Мені було дуже прикро. Брали гравців з інших команд, інших ліг, а я просто був не потрібен.

«Команда дивиться, а у мене сльози на очах»

— А з Газзаєвим у тебе не склалися стосунки?

— Не знаю, можливо. Вважаю, що в такому молодому віці футболіст повинен відчувати підтримку від тренера, а він мені весь час казав, що я хреновий.

А одна історія взагалі на голову не налазить. Я поїхав грати за молодіжну збірну, причому, молодшим за інших. Під час матчу отримав струс головного мозку. У лікарні сказали, що саме за такої травми потрібен місяць постільного режиму. І в Динамо лікар Володимир Малюта повідомив, що потрібен місяць спокою.

Через три тижні я приїхав на базу. А у Газзаєва в голові — радянські правила, мовляв, щодня зранку зважування. У мене було два зайві кілограми, і він мені сказав: «Іди звідси». На мене вся команда дивиться, а у мене сльоза на очах. Я так чекав на цей момент, а він просто вигнав, сказав, мовляв, йду в дубль, і там тренуйся.

Минає тиждень, і Газзаєв мене повертає. Викинув-повернув. Але на зборах принципово не випускав на поле. 16-річному Владу Калитвинцеву довіряв, а мені й п'яти хвилин не давав. Тоді я й зателефонував до агента і попросив [знайти нову команду], тому що хочу грати. Тому й пішов у Кривбас. Комусь у цьому житті щастить, а хтось має задовольнятися тим, що є.

— Але ти встиг потренуватися з Андрієм Шевченком, коли легенда повернулася до Динамо у 2009 році?

— Так. І це було незабутньо😊. У нас були вправи, всі розійшлися по парах. Андрій каже: «Давай, іди сюди». Потрібно було триматися за руки, так у мене одразу долоні спітніли😊. Хоча я згадав йому історію, коли мені було дев'ять років, я подавав м'ячі на матчах Динамо і попросив у нього автограф, а він сказав: «Пізніше дам». Ми посміялися і на цьому все.

До речі, в Газзаєва я весь рік у сезоні-2009/10 просидів на лаві запасних. І перед останнім туром він пообіцяв, що випустить усіх молодих. Так і вийшло, але в запасі залишився лише я. Мені він дав лише другі 45 хвилин. А на літніх зборах в Австрії повідомив, що я не можу конкурувати з Вукоєвичем, мовляв, «знову їдь у дубль».

У команді всі були шоковані. Я того Вукоєвича вовтузив вздовж і впоперек, а він спеціально бив молодим по ногах.

Тоді Динамо-2 очолював Сергій Ребров і він був шокований, казав: «Що він з тобою робить?». А що я міг відповісти? Може, я і був заслабкий, але такого ставлення головного тренера до свого підопічного ніде більше не зустрічав.

— Проте свій єдиний матч за основу Динамо ти провів за Газзаєва.

— Так зійшлися зірки😊.

«У Кривбасі обіцяли по 50 тисяч за перемогу»

— У Кривбасі був один із найкращих твоїх етапів кар'єри?

— Не можу сказати категорично. Так, це був непоганий період. Але річ у тому, що я у всіх командах, у яких виступав, грав постійно. Єдине, чому я можу відзначити Кривбас, – бо там був єдиний колектив. Ми були як сім'я.

Так, я тоді був молодий, але Юрій Максимов не скаржився на мою гру. Єдиний раз я привіз гол у свої ворота вже за Олега Тарана, у матчі з Карпатами. Напевно, тому наставник посадив мене на лаву і більше за Кривбас я не грав. А взимку пішов у Говерлу.

— У Кривому Розі тоді була непогана компанія: Денис Бойко, Віталій Лисицький, Джаба Канкава, Руслан Костишин, Младен Бартулович, Володимир Лисенко, Іржи Єслінек… Але чому не вдавалося показувати добрий результат?

— Перший сезон, дійсно, ми боролися за виживання. Але в наступному чемпіонаті осінню частину чемпіонату ми закінчили вище за Дніпро. При тому, що Кривбас, можна сказати, був дочірньою командою дніпрян.

Але потім була наша помилка та тренерського штабу, що ми недбало підійшли до другої частини першості. Ми розуміли, що не вилетимо, тож зимові збори пройшли, так би мовити, розслабленно. 

Погано ще те, що перед Кривбасом ніколи не було конкретних завдань. Нам було потрібно просто відбирати очки у конкурентів Дніпра. Найчастіше ми з цим справлялися. І не варто забувати, які виконавці на той час мали Шахтар (Фернандіньо, Дуглас Коста, Вілліан, Алекс Тейшейра, Луїс Адріано) чи Динамо (Данило Сілва, Мігел Велозу, Адмір Мехмеді, Андрій Ярмоленко).

— Із фінансами у Кривому Розі все було нормально?

— Так. Але до того моменту, поки я не пішов з команди.

— Кривбас фінансував Ігор Коломойський?

— Так. І таких клубів, як Кривбас, у Прем'єр-лізі він мав команд п'ять-шість.

— Які бонуси давали вам за те, щоб відібрати очки у грандів?

— Нам казали, що 50 000 у.о. за перемогу та 25 000 – за нічию. Але ще невідомо, чи ми отримали б це. Ось точно пам'ятаю, що за перемогу 2010 року над Металістом, я отримав 20 000 доларів.

«Контракт із Динамо я розірвав із словами – навіщо мучитися»

— До речі, а керівництво федерації, як віддячило команді за Євро-2009?

— Якщо не помиляюся, по 20 000 чи 25 000 доларів.

— Коли в тебе закінчився контракт із Динамо?

— Я розірвав його взимку 2013-го. Сказав, що якщо я не потрібний, то навіщо мучитися.

Кирило Петров. Фото: Динамо

— Цього ж року, як вільний агент, ти підписав контракт із Арсеналом.

— Добре, що я взяв зарплату наперед, бо потім там грошей не отримував😊. Все йшло вниз. Команду годували «сніданками». Потім деякі футболісти почали пропускати тренування, щоби не отримати травму. І потихеньку все розпалося.

— Колектив там теж був нічого?

— Так. Я жив із Максимом Шацьким в одному номері. Травив його постійно. У нього бутси були, в яких він Ньюкаслу забивав, то я їх на гвоздик на стіні замість картини повісив😊.

«В Ордабаси пішов із російським тренером на конфлікт»

— Вчасно підвернувся варіант із Короною?

— Туди я приїхав на тести. Там наставником був Пачета, який згодом Вільярреал тренував. Він був суворим. Навіть коли я підписав контракт, він не давав мені тренуватися з першою командою. Говорив, щоб я привів себе до ладу. Мені дали індивідуального тренера. Але коли я провів перше заняття під його керівництвом, то одразу став гравцем основи.

— А чому за півсезону ти пішов до Ордабаси?

— В мене дружина захворіла на рак і мені довелося піти в команду, де були вигідніші фінансові умови.

— Набагато вигідніші?

— Не називатиму сум, але в кілька разів більше, ніж у Короні. Понад 10 000 доларів.

— Як тобі цей період кар'єри?

— У мене якось із російським тренером не склалося. У свій час команду очолював Віктор Кумиков, так у нього тактика була ще та. Аути з центру поля до штрафного майданчика кидати треба було. І ставлення до мене було таке собі. 

Я одного разу не витримав, пішов з ним на конфлікт. Після цього він почав мене Кирилом називати, а раніше було Петров і з матюками.

— Як тобі рівень чемпіонату Казахстану після України?

— Нижче, звичайно, але все одно він був непоганий. Тоді там якісні легіонери виступали.

— Що тебе вразило у Казахстані?

— Дивно було, коли перед початком чемпіонату в центрі поля різали барана і обмазувалися його кров'ю. Це для того, щоб фарт був із командою.

Країна велика, з перепадами температур. Цікавий випадок стався, коли одного разу добиралися до Караганди. Коли літаком вилітали до Астани, в Шимкенті була плюсова температура. Виходжу в столиці, а на градуснику – мінус 35. Але за рахунок того, що сухо, то таке відчуття, що не більше ніж 10 градусів морозу. 

Більше того, потім ми автобусом добиралися до Караганди. Так доводилось у степу зупинятися, оскільки траса була занесена снігом заввишки, напевно, під 1 м 50 см. Я таких аномалій не бачив.

«В Дніпро Маркевич брав, а Стеценко – відмовив»

— Тягнуло додому, раз ти за рік залишив Казахстан?

— Там президент якимсь аферистом виявився. Потім він у розшуку був. Він мені все обіцяв, що контракт продовжимо. У результаті дотяг до того, що всі українські команди вже пройшли перші збори. Мені зателефонував Денис Онищенко, він тоді з Олександром Панковим працював, і сказав, щоб я до Дніпра приїхав. Я пройшов частину зборів, що залишилася, Мирон Маркевич був не проти, щоб я залишився, але Стеценко чомусь відмовим. 

Звідти я поїхав до Карпат, які очолював Володимир Безубяк, хоча, коли я приїхав, думав, що це масажист😊. Загалом я йому не сподобався.

За кілька готелів жив Олімпік. Я набрав Вову Лисенка, щоб він запитав Романа Санжара, чи потрібен їм захисник. Отак я і перейшов до донецької команди. Великий плюс був у тому, що команда базувалася у Києві.

Мирон Маркевич. Фото: Дніпро

— Проте через рік, взимку 2017-го, ти вирушив підкорювати Баку на цілих три роки.

— Все знову впиралося в фінанси, про які я говорив вище. Потрібно було підтримувати здоров'я дружини. Можу сказати, що я радий, що провів стільки часу в Азербайджані. Я пограв у Лізі Європи. Ми за весь час лише один раз програли Карабаху. Там я придбав добрих знайомих, у мене з'явилося кілька друзів. Країна – хороша, люди – класні, місто – чудове. У мене від Азербайджану залишилися лише позитивні емоції.

— Колектив був дружний?

— Так. У нас були іноземці з далекого зарубіжжя. Ми хоч один одного і погано розуміли, але знаходили спільну мову, щоб посміятися.

— Дозвілля разом проводили?

— Не раз. Ми мали італійського тренера, який збирав нас на командні банкети. Могли дозволити по келиху пива чи вина. Щоправда, мусульмани і ми сиділи за різними столами, бо їм цього не можна було робити.

«У Колос перейшов за 30 хвилин»

— Коли ти повернувся до України 2020 року, яким тобі здався наш чемпіонат?

— Він став потроху відновлюватись після 2014 року. Рівень, на мій погляд, став вищим. У Роберто Де Дзербі в Шахтарі була хороша команда, Динамо за Мірчі Луческу спочатку непогано виглядало.

— Хто був ініціатором твого переходу до Колосу?

— Коли керівництво Нефтчі повідомило, що зі мною не продовжуватиме контракт, мені довелося розірвати угоду. Я зателефонував до Руслана Костишина, запропонувавши свої послуги. Він набрав президента, і це питання ми вирішили за 30 хвилин.

Я радий, що опинився в Колосі, бодай тому, що в Ковалівці теж був класний колектив, порядний президент. Я мав довіру з боку тренера, тож усе було супер.

— Як гадаєш, у другий свій прихід у Колос Костишину вдасться підняти команду з колін?

— Дай Боже. Але це футбол, і щось загадувати, неможливо. Можу лише побажати, щоб у Руслана все вийшло.

— Якби не початок війни…

— …Можливо, я й досі був би в Колосі.

Анкета Кирила Петрова: кого з динамівців він би поставив до Мессі та Кріштіану?

— Найпам'ятніший матч?

— Напевно, найпам'ятніший і водночас найприкріший стався в липні 2012 року, коли трибун «Донбас-Арени» освистували Шахтар, який не міг прорвати оборону Кривбаса. Свій єдиний гол Фернандіньо забив на 90+3 хвилині.

— Нападник, проти якого було найскладніше грати?

— Я не любив швидких форвардів, мені було простіше з тими, хто спиною до мене приймає м'яч. Тяжко було проти Марка Девіча, Луїса Адріано.

Луіс Адріано. Фото: Шахтар

— Найнадійніший захисник, із яким доводилося грати?

— Всі захисники мають помилки, але якщо брати в сукупності, то це Віталій Лисицький і Віталій Гавриш.

— Найбезглуздіший випадок під час кар'єри?

— Це той випадок, який я згадував у Казахстані. У степу поліція нас зупинила, бо не можна було їхати далі через те, що траса засипана снігом.

— Найскладніший матч у кар'єрі?

— Будь-який матч проти Шахтаря, коли у їхньому складі грали Вілліан, Жадсон, Коста.

— Матч, який не хочеться згадувати?

— Однозачно, це поєдинок проти Карпат у складі Кривбасу. Ми тоді програли – 0:6, я привіз другий гол і мене поміняли на 32-й хвилині.

— Найкращий тренер, з яким доводилося працювати?

— Роберто Бордін, під керівництвом якого я виступав у Нефтчі.

— Футболіст, на гру якого дивився з відкритим ротом?

— Подобалося, як діяв Валентин Белькевич.

— Трійка найкращих європейських захисників?

— Алессандро Неста, Вірджіл ван Дейк, Паоло Мальдіні.

— Команда-мрія Кирила Петрова?

— Шовковський – Кафу, ван Дейк, Неста, Мальдіні – Давідс – Мессі, Белькевич, Роналдіньо, Кріштіану Роналду – Роналдо.