«Розумів, що Михайличенко в Динамо на мене не розраховує»: Олександр Романчук – про повернення до України та мету Кривбасу

Автор: Ігор Дмитрієнко

Центральний захисник Романчук влітку минулого року став гравцем Кривбасу, повернувшись додому з Угорщини. Й одразу став основним гравцем команди Вернидуба. Зараз, коли слідом за Бескоровайним криворізький клуб покинули й Стецьков із Драмбаєвим, на 25-річного Романчука покладають всі надії вболівальники бронзового призера чемпіонату України з футболу. 

Захисник Кривбасу Олександр Романчук в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» розповів про:

• те, чому перехід до Кривбасу – це правильний крок
• шанс у першій команді Динамо
• те, в якій команді на нього не розраховували
• те, як виник варіант з Дебреценом
• який вибір у професійній кар’єрі він не жалкує
• те, як рідні не вірили в його успішне майбутнє у футболі

«За рідне Прикарпаття так і не зіграв жодного матчу»

– Олександре, як та коли ти почав займатись футболом, хто привів тебе у цей спорт?

– Футбол був у моєму житті з самого дитинства. Юним хлопцем я брав участь у різних шкільних футбольних турнірах, які згодом переросли на професійний рівень. Пам’ятаю, що тренер бачив мій потенціал та виділяв мене серед інших хлопців. 

Одного разу ми з командою грали на область, де мене помітили тренери з івано-франківського Прикарпаття. Запросили приїхати до них в Академію на тренування. Відтоді, у віці дев’ять років і почався мій, можна сказати, повноцінний професійний футбольний шлях. 

– Будучи вихованцем Прикарпаття, ти не зіграв жодного матчу за головну команду клубу. Чи є у зв’язку з цим якась ностальгія?

– Не можу сказати, що в мене є ностальгія. Звісно, для кожного юного вихованця Академії мрією є – зіграти за першу команду. В цілому потрапити до команди, яка тоді грала в Першій лізі, було мрією для мене. 

Так, я не зіграв жодного матчу за головну команду, проте не можу сказати, що мій гештальт залишився відкритим. Можливо, наприкінці кар’єри, коли мені захочеться грати і жити ближче до домівки, доля ще зведе з цим клубом, і мені вдасться зіграти за першу команду Прикарпаття. Ніколи не кажи ніколи. 

– Період у ФК Львів у 2017-2018 роках. Чим він запам’ятався?

– Це були важливі два роки в моїй кар'єрі. Період, коли 17-річний юний хлопець починає грати у професійний футбол. На той момент у Прикарпатті ми виступали у двох чемпіонатах: U-19 й аматорському, де були зовсім інші сили, темпи та швидкості. Було нелегко, адже це вже був не дитячий футбол, а дорослий рівень. Чесно кажучи, це був безцінний досвід для мене, як для юного футболіста.

«Розумів, що Михайличенко в Динамо на мене не розраховує, тому перейшов до ФК Львів»

– У 2018 році ти потрапив на перегляд до Динамо. Хто запросив тебе до Києва?

– Я був у відпустці, коли мені подзвонив мій тренер і сповістив, що я їду на перегляд до Динамо. Звісно, було приємно, що мене помітили. Після двох тижнів перегляду, клуб підписав зі мною контракт, і я залишився грати в Києві.

– З ким з нині відомих гравців тоді перетинався в Києві?

– Тоді я близько спілкувався з Максом Дячуком, Колею Шапаренком та з Віталіком Миколенком. Наразі ми рідко контактуємо, проте залишаємось на зв’язку. Пам'ятаю, коли тільки почалась війна, намагалися допомагати та підтримувати один одного. Можу сказати, що це не тільки талановиті гравці, а і чудові люди, перш за все.

– Перехід до ФК Львів з Динамо у 2020 був для тебе кроком назад?

– Я так не вважаю. У мене була можливість продовжувати грати в дублі за Динамо, де на той час були хлопці 2001-2002 року народження. Але я відчував, що мені треба рухатись та прогресувати далі. Були надії, що, граючи в Динамо, у мене є шанс потрапити до основи. 

Пам’ятаю, що я провів один збір з першою командою, де зміг забити гол. Проте розумів, що головний тренер, тоді це був Олексій Михайличенко, у перспективі на мене не розраховує. Тому треба було робити нелегке рішення, крок вперед – перехід до Львова, адже я хотів грати у Вищій лізі проти серйозних опонентів. Я не жалкую про цей вибір, він був правильним.

Олександр Романчук. Фото: ФК Львів

– Твій дебют в УПЛ – у 2020 році за Львів проти Колосу та поразка 0:4. Перший матч вийшов змазаним?

– Чесно кажучи, не так я собі уявляв свій дебют в УПЛ. Я вийшов на 10 хвилин у кінці матчу за рахунку 0:3. Негативний початок у мене вийшов, після якого я дуже засмутився, адже був незадоволений власною грою. Проте вже наступного матчу я проявив себе краще. 

«Перші півроку після початку війни ми у ФК Львів не отримували зарплатню, але гендир пішов нам назустріч»

– У 2019 році ти провів три матчі за молодіжну збірну України. Якими були перші емоції, коли отримав виклик?

– На той час я швидко прогресував. Спочатку неочікуваний контракт з Динамо, потім виклик до молодіжної збірної України, яку очолював Ротань. Пам’ятаю, як ми поїхали на збори в Туреччину, де проходив турнір Antalia Cup, який у підсумку виграли. Я зіграв три матчі по півгодини і отримав чудовий досвід. Сподіваюсь, що це був мій не останній виклик до лав нашої збірної.

– У 2022 році ти переїхав до Угорщини. Як виник цей варіант?

– На той час інших варіантів взагалі не було, тому що в Україні почалась війна і я залишився без роботи. Перші півроку у ФК Львів ми не отримували зарплатню. Генеральний директор клубу тоді з розумінням поставився до ситуації та відпустив кожного, хто мав якісь варіанти за кордоном. На мою думку, це був дуже гарний вчинок з його боку, адже він увійшов у наше положення і дозволив продовжувати грати, а не сидіти та чекати вдома. 

І тут якраз зі мною зв'язався мій агент і запропонував такий варіант – грати в Угорщині, за що я йому дуже вдячний. 

– Який наразі рівень угорського футболу?

– Два роки тому, коли я тільки приїхав до Угорщини, одразу відчув хороший рівень тамтешнього футболу. Футбол прогресує у всьому світі, і Угорщина не є винятком. Наразі я продовжую слідкувати за угорським чемпіонатом, де з’являються нові спонсори і талановиті футболісти. 

«У Дебрецені мене підтримували та цікавились подіями, які відбувались в Україні»

– Дебрецен наразі – це гранд Угорщини?

– Так, Дебрецен – це клуб з великою історією, гарним досвідом виступів в єврокубках та шаленою кількістю вболівальників. По приїзду я одразу відчув рівень цього клубу – інфраструктура, стадіон, вимоги від тренерів та серйозність намірів керівництва, це все мене приємно здивувало. 

Пам’ятаю, в перший день, коли я тільки приїхав на базу, мені навіть не дозволили сісти за стіл з командою без дозволу капітана. 

Перші півроку було важко, через мовний бар’єр, я не знав ні англійської, ні угорської. В цей період адаптації мене підбадьорювала ігрова практика, адже я одразу почав отримувати час на полі. Згодом я вдосконалив знання англійської і почав легко комунікувати з хлопцями та тренерами. 

– Чи підтримували тебе в команді? Адже, хоча росія вторглась в Україну та розпочала повномасштабну війну, позиція правлячої партії Угорщини та прем’єр-міністра від неї засмучує.

– Так, підтримка одразу була відчутна, хлопці цікавилися всіма подіями, які відбувалися в Україні. Через тиждень після мого приїзду Дебрецен зіграв благодійний матч з Вересом. Команди змогли зібрати багато коштів на підтримку України. 

«Було велике бажання повернутися додому, до України. Тому просив агента шукати, в першу чергу, варіанти з українськими клубами»

– Повернувшись до України, ти опинився в Кривбасі. Чи бажання попрацювати з Юрієм Вернидубом зіграло головну роль в цьому переході?

– Звісно, в мене було бажання попрацювати з таким досвідченим тренером, як Юрій Миколайович Вернидуб. Але також було велике бажання повернутися додому, до України. Тому я просив агента шукати, в першу чергу, варіанти з українськими клубами. Невдовзі з’явився варіант з Кривбасом. 

– І як проходили перемовини?

– Спочатку ми зв’язалися з керівництвом клубу – гендиром Володимиром Баєнком. Після чого для остаточного рішення важливо було поговорити з головним тренером – Юрієм Вернидубом. Пам’ятаю теплу розмову з Юрієм Миколайовичем, після якої в мене не залишилось жодних сумнівів, чи підписувати контракт з Кривбасом та повертатись до України. 

Юрій Вернидуб. Фото: Кривбас

– Вибравши Кривбас, відчуваєш, що не помилився?

– Озираючись назад, розумію, що я зробив правильний крок. Адже тут я знайшов чудовий колектив та досвідчений тренерський штаб. Ми з командою багато працюємо, навіть був досвід гри в єврокубках. Можливо, на початку нового сезону ми не демонстрували стабільну гру, та зараз, коли вже є більше відпочинку і часу на підготовку, набираємо кондиції і рухаємося вгору по турнірній таблиці. 

Але, найголовніше, наразі я вдома, тому відчуваю себе, як-то кажуть, у своїй тарілці. 

– Далеко не кожен футболіст у цій ситуації відважився б грати в воюючій країні. Родина тебе підтримала?

– Звичайно, я радився з родиною. Мама дуже хвилювалася за мене. 

Звичайно, непросто виконувати свою роботу під час війни на фоні новин, обстрілів і сирен. Проте, спостерігати за новинами, знаходячись за кордоном було емоційно ще важче. Я – вдома, і це найголовніше.

– Ти два роки не грав в Україні. Коли повернувся, то як звикав до матчів з сиренами?

– Чесно кажучи, перший матч був чутливим для мене. Перед грою я дуже занурився у освідомлення війни, адже ми вшановували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Вшанували полеглих героїв. Перший символічний удар пораненого військового – це все дуже вплинуло на мене психологічно, адже на той момент, ці емоції були для мене новими. Я пам'ятаю мурашки по шкірі, і жодної думки про футбол. 

В цілому доволі непросто грати під час повітряних сирен, адже складно налаштовуватись на протистояння після підземного укриття, – команда сидить там годину, можливо, більше. Після цього всі емоційно пригнічені, а тіло автоматично послаблюється. Я не думав, що це буде дійсно так важко. Це вибиває з колії, і потім складно проявити свої сильні якості на поле. Але найскладніше, звісно, нашим захисникам України на передовій. Низький уклін їм за те, що Україна продовжує залишатись Незалежною державою. Ми обов’язково переможемо, по-іншому ніяк не може бути.

«Маю надію, що у Кривбасу ще буде можливість зіграти в єврокубках і вже з новим досвідом і розумінням показати кращий результат»

– З Кривбасом ти встиг зіграти в єврокубках. Як оціниш цей досвід для тебе та для команди, яка дебютувала в Європі?

– Я вважаю, що в нас доволі сильний склад, у декого вже був єврокубковий досвід. Ми могли досягти більшого. Можливо, не пощастило з жеребом, адже грали проти двох сильних суперників – Вікторії (Пльзень) та іспанського Бетісу, які потужно показують себе на євроарені. Хоча, я вважаю, що ми не поступилися Вікторії в цілому. Десь, можливо, нам не вистачило концентрації.

Маю надію, що у Кривбасу ще буде можливість зіграти в єврокубках і вже з новим досвідом і розумінням показати кращий результат. Адже кожен, хто грає за червоно-білу родину багато працює, щоб прогресувати кожного дня. 

– У Кривбасі ти одразу став гравцем основи. Відчувається довіра тренера?

– Так, можу сказати, що з першого дня одразу відчув довіру. У мене було мало часу на адаптацію, тому що залишався тиждень до старту сезону. Тренери максимально старались мене інтегрувати в тренувальний процес, товариші по команді теж дуже підтримували. 

Особливо відчув довіру від Юрія Вернидуба, коли у першій же грі я вийшов на поле у стартовому складі. Це було дуже круто для мене. Розумів, що права на помилку немає і я повинен виправдати всі надії. Ми виграли той матч – мій дебют почався з позитивної ноти. Я дуже вдячний Юрію Миколайовичу за цю довіру і, сподіваюсь, що я якісно виконую свою роботу.

– Яких цілей хотілося б досягти з Кривбасом у цьому сезоні?

– Моя ціль – виходити і перемагати з командою у кожній грі. Я – максималіст і роблю все для того, щоб постійно прогресувати і досягати найвищих вершин. Треба віддаватися на кожному тренуванні і переносити це все на поле під час протистоянь. Якщо кожен буде сконцентрований на тренуваннях і на полі, то позитивний результат буде неминучий – команда виграє у одному, двох, трьох турах і опиниться в топі турнірної таблиці. 

Моя мета наразі – потрапити з Кривбасом в трійку найкращих команд України. 

Олександр Романчук. Фото: Кривбас

«Легіонери у Кривбасі – дуже веселі та позитивні, завжди енергійні, ніколи не бувають сумними»

– У Кривбасі достатньо легіонерів. Як ви спілкуєтесь, як знаходите спільну мову?

– Я на власному прикладі відчув, що таке бути легіонером. В Угорщині. Тому розумію, наскільки їм непросто адаптуватися, тим більше, під час війни, тому стараюся всім максимально допомагати та багато комунікувати як на полі, так і поза його межами. Дуже круто, що я розмовляю англійською, через це ніяких проблем у взаємодії немає. 

Ми багато жартуємо з ними, адже хлопці з африканських та інших країн дуже веселі та позитивні, завжди енергійні, ніколи не бувають сумними. Вони наповнюють команду цим позитивним вайбом, заряджають нас музикою та танцями у роздягальні. Дуже класні хлопці. 

– Хто твій найкращий друг наразі в команді?

– Не хочеться виділяти когось, адже всі хлопці дуже хороші, щирі і в мене зі всіма чудові дружні відносини. До переходу в команду я вже був знайомий з деякими. Наприклад, з Денисом Кузиком. Десь із ним більш тісний контакт, адже ми довше знайомі. 

– Знаємо, що ти полюбляєш читати книги. В цілому, який жанр тобі найбільше подобається? Можливо, про футбол?

– З початком війни мені стало цікаво читати історичні книги та дізнаватися цікаві факти з минулого. Нещодавно дружина подарувала велику історичну книгу, в якій підіймаються важкі теми війни, тому мені складно читати її довго. 

До цього я читав тільки футбольні автобіографічні книжки. Це Роналду, Ібрагімович, Фергюсон, інші. Мені було дуже цікаво читати та надихатися їх історіями. В цілому, коли в нас багато виїздів я завжди відкриваю книгу і занурююсь у написане. 

«Я роблю все можливе, щоб завтра бути кращим, ніж сьогодні»

– Поділись своєю мрією. 

– Як я вже казав раніше, я – максималіст, тому ставлю перед собою максимальні цілі. Але я також і реаліст. Не кажу, що завтра буду грати за національну збірну, чи в Лізі Чемпіонів. Я розумію, що для цього треба дуже багато працювати і поступово, крок за кроком, вірю, що досягну всіх поставлених цілей. Наразі моя мета – приходити на тренування, віддавати всього себе і повертатися без травм. Я роблю все можливе, щоб завтра бути краще, ніж сьогодні. І щиро вірю, що рухаючись таким шляхом, підвищу свій професійний рівень і одного дня гратиму на світовому рівні. 

– Що сказав би маленькому Олександру Романчуку на початку кар’єри?

– Я сказав би маленькому собі: «Мрій, працюй і нікого не слухай». Адже завжди були люди, навіть з близького оточення, які не вірили в моє успішне майбутнє. Багато хто радив мені завершити з футболом, взятися за розум та обрати стабільну професію. Проте ці слова я пропускав повз вуха, адже не зациклювався на думці оточуючих. Моєю мотивацією та рушійною силою завжди було бажання довести всім, на що я здатний.