Сарапій розкрив, чому не опинився в Динамо: «Медкомісія поставила діагноз, з яким не можна займатися футболом»
Спілкування з Едуардом Сарапієм для кореспондента «УФ» Ігоря Лисенка завжди проходило з задоволенням. Едік, як його називали у Дніпрі-1, жодного разу не відмовив в інтерв’ю, не пройшов повз, не сказав грубого слова. Сарапій – не тільки перспективний та талановитий гравець, а ще й чудова й товариська людина. Тому не очікуйте від нього конфліктів, скандалів. Сарапій – це про працьовитість, любов до гри та рідного Запоріжжя, справжній український козак.
Едуард народився у Запоріжжі, але з 12 до 17 років грав в академії Динамо. Потім в його кар’єрі був рідний Металург, Металіст, Дніпро-1 та нарешті – Полісся. Отримував Сарапій і виклик до збірної України, але дебютувати за головну команду країни ще не встиг. Якщо Едуарда не будуть турбувати травми, як на початку його виступів за Полісся, автор впевнений, що ми ще не один раз побачимо Сарапія у футболці збірної. Йому лише – 26, ще є час. Він на це заслуговує.
Сьогодні в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» в рамках авторської рубрики Ігоря Лисенка «Пашлі кофє піть» ми обговорили з Едуардом Сарапієм наступні теми:
- Академія Динамо, тренування з молодими Миколенком, Поповим та Булецою;
- Як Сарапій не пройшов медкомісію в Динамо;
- Як відроджувався Металург, спільна робота з Олегом Тараном, чим живе футбольне Запоріжжя;
- Перехід в Металіст, роль Краснікова та Кучера у кар'єрі Сарапія;
- СК Дніпро-1. Як збиралася команда, участь у єврокубках, дебют проти Динамо з голом Едуарда;
- Роль Довбика та спогади Сарапія про нього;
- Звільнення Кучера, прихід Максимова, перші слова Вільйовича та зміни у команді;
- Борги Дніпра-1: скільки винні Сарапію?
- Усі чутки щодо Сарапія (зняли з поїзду, коли їхав до Карпат; Дніпро-1 пропонував продовження контракту і т.д.);
- Полісся, спільна робота з Імадом Ашуром, важка травма, Руслан Ротань;
- Спогади про поїздку до збірної України від Сарапія;
- Топова історія, як фанат Полісся обізвав Сарапія.
Долучайтесь до нашого кавування з Едуардом Сарапієм та приємного читання!
«Динамо я покинув виключно через…»
‒ Ви народилися у Запоріжжі, але до 17 років грали в молодіжці Динамо, а не в Металурзі. Як ви туди потрапили?
‒ Так, я народився в Запоріжжі, але з дитинства грав на багатьох дитячих турнірах, адже наш запорізький регіон досить футбольний.
До нас часто приїжджали команди, і ми також їздили – у Київ, Маріуполь. Саме на одному з таких турнірів мене помітили скаути Динамо. У 12 років я переїхав на дитячу базу клубу на Нивках, де провів п’ять років свого життя.
‒ Які спогади про молодого Миколенка, Попова та Булецу? Ви разом з ними розпочинали свій футбольний шлях у академії Динамо.
‒ Залишилися лише приємні спогади, бо це мої партнери по команді, з якими ми лише розпочинали перші кроки у футболі.
З Миколенком ми досі підтримуємо спілкування. Інших – завжди радий бачити при зустрічі, тим більше, що Денис Попов і Сергій Булеца зараз грають в УПЛ. Тож коли ми грали один проти одного, були раді поспілкуватися, побачитись. Всі вони – професіонали, і я радий, що вони виступають на високому рівні.
‒ Що далі?
‒ Далі, коли в Динамо почали проводити відбір в команду U-19, нас відправили на медкомісію в клініку «Борис» – тоді це був партнер клубу. На звичайному УЗД серця мені поставили діагноз, з яким, за їхніми словами, не можна було продовжувати займатися футболом. Вони сказали, що не можуть взяти на себе таку відповідальність за мене, усе потрібно кілька разів перевіряти. Через це я на пів року випав з футболу і повернувся до Запоріжжя. А за цей час закінчився мій контракт із Динамо, і я вже не повернувся туди – залишився у Металурзі.
‒ Тобто, у Динамо не залишились лише через невдалу медкомісію?
‒ Динамо я покинув виключно через не проходження медкомісії. На щастя, зараз уже є сучасніші технології, можливо, й лікарі нового покоління – тому з подібними речами тепер проблем немає.
Едуард Сарапій. Фото: ФК Полісся
«Олег Таран – топовий тренер у моїй кар’єрі»
‒ Чим запам’ятався період у запорізькому Металурзі?
‒ Дуже приємний період, адже з дитинства мріяв зіграти на «Славутич-Арені». Ми починали з самого низу – з чемпіонату області в Запоріжжі, з аматорського чемпіонату України. Тому коли вийшли спочатку до Другої ліги, а потім до Першої, це були справді чудові моменти. Я вдячний усім тренерам, які працювали зі мною в той час. І взагалі вдячний за те, що все склалося так, що ми стали гравцями, які відродили Металург заново.
‒ З ким з тренерів було працювати найбільш комфортно у Металурзі?
‒ Мене тренували багато фахівців, вони часто змінювалися, але з усіма склалися чудові стосунки. Всі – футбольні люди, які розуміють мову футболу. Спочатку був тренер дитячої академії Шаповалов, який зібрав усю команду. Йому поставили завдання сформувати колектив виключно з вихованців запорізького футболу. Саме на цьому й будувалася наша базова команда. І, на мою думку, він чудово впорався з цим завданням.
‒ Ще Олег Таран…
‒ Так, згодом тренером став Олег Таран, який, вважаю, дуже багато дав мені вже у дорослому футболі. Це топовий тренер у моїй кар’єрі (сам Олег Таран зазначав, що обожнює Сарапія, тому ця любов взаємна 😊, – прим. І.Л.). Також працював із такими фахівцями, як Нікітін, Галігузов – вони постійно нам допомагали.
В тренерському штабі Металурга тих часів перебували чудові тренери, тому й вони досі працюють у футболі. Той же Руслан Галігузов ще недавно виконував обов’язки головного тренера у Металурзі. Про цих людей можу сказати лише хороше – тільки позитивні враження від спільної роботи.
‒ Якого тренера можете відзначити, що зіграв особливу роль у вашому становленні, як футболіста?
‒ Для будь-якого футболіста чи ненайбільше запам’ятовується перший тренер – Юрій Володимирович Маркін. Передаю йому великий привіт у кожному інтерв’ю і це не виключення (сміється, – прим. І.Л.). Він дуже багато зробив для мене в плані навчання всім технічним моментам. Усе, що закладається молодому футболісту з дитинства, він заклав у мене.
А загалом за всю кар’єру мені не траплялися тренери, з якими було б некомфортно працювати або від яких хотілося б піти. Усі, з ким я працював, були задоволені моїм відношенням до справи, і я, у свою чергу, намагався викладатися на повну, щоб допомогти всім тренерам. Кожен з них зробив щось важливе для мене як для футболіста.
«Грав проти Сергія Кравченка, який тепер мій тренер»
‒ Чи є якісь особливості щодо виступів за муніципальний футбольний клуб?
‒ У принципі, не помітив якихось особливостей у тому, що Металург – це муніципальний, міський клуб. Я вважаю, що в ситуації, коли в місті взагалі не існувало жодної команди, муніципальна форма стала найкращим рішенням для відродження футболу в Запоріжжі. Тим більше на той момент міський голова (Володимир Буряк, – прим. І.Л.), як міг, підтримував команду, з’являлися і деякі спонсори. Тому в той період, коли я був у Металурзі, ми не відчували себе обділеними чи в поганих умовах.
‒ Ви грали в Кубку України проти Дніпра-1 у 2018 році. Пам’ятаєте цей матч?
‒ Звісно, я пам’ятаю той матч – це була чудова гра, на яку ми довго чекали. Тим більше, нас тоді тренували фахівці з Дніпра, і для них цей поєдинок мав подвійне значення. Стадіон заповненився повністю. Тоді ще можна було відвідувати матчі без обмежень, і, хоча це була середа, в Запоріжжі на «Славутич-Арені» зібралося дуже багато людей.
Приємно згадувати, що тоді я грав проти Сергія Сергійовича Кравченка, а тепер він – мій тренер у Поліссі.
Наскільки могли – ми грали гідно в тому матчі (матч закінчився з рахунком 0:2 на користь Дніпра-1, – прим. І.Л.).
‒ Цього сезону запорізький Металург відзначився зі знаком мінус, вп’яте поспіль зазнавши поразки у плейоф. Як гадаєте, чому така негативна тенденція?
‒ Стежу за Металургом і якраз був у місті, тому бачив ситуацію зсередини. Можливо, зараз у них не найкращий період, у тому числі й через війну. Добре, що їм дозволили грати в рідному місті, бо були часи, коли доводилося проводити домашні матчі в інших регіонах. А це, у свою чергу, сильно б'є по фінансах клубу.
Я спілкувався з деякими людьми з клубу, й вони кажуть, що з фінансами зараз непросто, виживають як можуть. Звісно, мені боляче це чути, бо я дуже люблю своє місто, свою команду. І прикро, що замість того, щоб боротися за високі місця, клуб просто виживає з сезону в сезон. Думаю, саме в цьому і є головна проблема.
Сергій Кравченко. Фото: ФК Олександрія
«У Запоріжжя обов’язково приїдуть Степаненко та Сидорчук»
‒ Виліт у Другу лігу – тимчасовий спад чи Металург повернеться до Першої ліги наступного сезону?
‒ Сподіваюся, що вони недовго затримаються у Другій лізі. У наступному сезоні повернуться до Першої ліги й далі прославлятимуть наше місто на хорошому рівні.
Але перш за все повинні допомагати люди – не тільки футбольні, а й ті, хто любить клуб, хто хоче вкладати в Запоріжжя і запорізький футбол. Тільки за умови такої підтримки з боку спонсорів, футболістів, тренерського штабу і всіх разом це запрацює і буде результат.
‒ Нещодавно ви взяли участь з зустрічі з молодими футболістами в Запоріжжі. Розкажіть про цей захід.
‒ Фан-зустріч із молодими футболістами – вперше таке проводили в Запоріжжі, на «Славутич-Арені». Чудовий момент, перш за все для молодих гравців, які хотіли подивитися, поставити запитання, сфотографуватися. Думаю, що це не останній такий захід у місті. Обов’язково приїдуть і Степаненко, і Сидорчук, і проведуть подібні маленькі фан-зустрічі з нашими майбутніми професійними футболістами.
Наш регіон дуже багатий на вихованців футболу, і в Україні є чудові результати, які демонструють люди з Запоріжжя. У нас гарна школа, хороші тренери, які працюють у місті. І потрібно приїжджати, підтримувати їх – це для них стимул рухатися вперед і розвиватися.
‒ Що зараз відбувається з футболом в Запоріжжі в умовах війни?
‒ Зараз я особливо не знаю, що відбувається всередині команди, але знаю, що вони тренуються в Запоріжжі на базі на Великому Лугу і грають на місцевому стадіоні. Це вже добре, що команда знаходиться в місті і їм дозволяють там грати навіть у період війни.
Звісно, є багато тривог і перерв під час матчів – ми це теж проходили, коли я грав у Дніпрі. Це нелегко і заважає в іграх. Але головне, що в Запоріжжі досі є команда. І це найважливіше.
«Навіть якби Кучер і Красніков покликали в Антарктиду, все б для них зробив»
‒ Як ви перейшли до Металіста?
‒ Мені зателефонував Євген Красніков. Ми поговорили буквально п’ять хвилин, і я вже зрозумів, що буду грати в Харкові. Навіть не було потреби дзвонити вдруге чи втретє, бо я знав, що хочу розвиватися і грати на високому рівні. Я розумів людину, яка мені зателефонувала, і відразу йому довірився.
Тож перехід стався: я дограв сезон у Металурзі. Взимку підписав попередній контракт з Металістом, а влітку вже поїхав у Харків.
‒ Про Кучера та Краснікова ви якось сказали, що за ними хоча б і у Північну Корею поїдете, ваша думка не змінилась?
‒ Так, звісно, моє ставлення до них не змінилося. Я вважаю, що всі мої перші досягнення на високому рівні у футболі відбувалися саме під їхнім керівництвом. Вони повірили в мене з першого дня, і я довірився їм – у нас вийшов чудовий симбіоз.
Я не хотів їх підвести, бо знав, що вони в мене вірять і прагнуть, щоб я став кращим. Навіть якби вони покликали мене в Корею чи в Антарктиду – я б для них зробив усе і в будь-якій ситуації міг би їм допомогти. Ми досі на зв’язку, спілкуємося, і я дуже ціную, що такі люди є в моєму житті.
‒ Наскільки той Металіст був сильний?
‒ Металіст, як на мене, на той час став шикарним клубом. З такими людьми, які його створювали, розвивали – він просто не міг бути слабким чи поганим. До нас приїжджали сильні гравці, вже тоді в команді грало багато бразильців.
Впевнений, що початок війни дуже сильно вплинув на клуб. Думаю, ми б навели галасу і в кубку України того сезону, і з великим відривом вийшли в УПЛ, бо вже після першого кола ми серйозно випереджали друге місце в Першій лізі.
‒ Як думаєте, на що той склад Металіста був здатний в УПЛ?
‒ Влітку планувалася додаткова комплектація, і ми б увірвалися в УПЛ з амбіціями. Це міг стати шикарний сезон – я в цьому не сумніваюся.
‒ Пам’ятаєте момент, коли стало зрозуміло, що Ярославський не буде продовжувати фінансування команди?
‒ На той момент ми знаходились на зборах у Туреччині. Ніхто не очікував, що в країні почнеться така ситуація. У всіх сім’ї проживали в Україні, у багатьох – саме в Харкові, як і в мене: моя дружина тоді знаходилась там.
Керівництво нас підтримувало, вірили, що війна незабаром закінчиться. Нам говорили: не хвилюйтесь, ми з вами, усе буде добре. Але з часом стало зрозуміло, що всю відповідальність за нашу безпеку, проживання в Туреччині взяли на себе виключно Кучер і Красніков.
Ми точно не знаємо, в який момент припинилося фінансування, але знаємо, що в багатьох ситуаціях саме Кучер і Красніков допомагали лише власними силами.
Євген Красніков та Олександр Кучер. Фото: СК Дніпро
«Дебют і гол Динамо – один з найкращих моментів в моїй кар’єрі»
‒ В Дніпро-1 вас кликали ще за часів тренерства Дмитра Михайленка, чому перехід не стався раніше?
‒ Так, я приїхав до Дніпра-1 на перегляд, бо особисто знав тренера, ми з ним спілкувалися, і загалом усе було добре. Трохи на ситуацію вплинув Металург. Спочатку мені сказали: «Можеш їхати без проблем», а потім, коли вже справа доходила до мого переходу, вони почали ставити умови – хотіли отримати якусь компенсацію за мене.
Це були моменти з боку керівництва, які клуби не змогли врегулювати між собою. Тому я повернувся назад до Металурга.
‒ Як відбувався переїзд з Металіста до Дніпра-1?
‒ Переїзд відбувся дуже просто. Ми сиділи в готелі в Туреччині, і мені ввечері зателефонував Олександр Кучер. Сказав: «Поїдеш зі мною до Дніпра-1». Він навіть не питав, хочу я чи ні – просто поставив перед фактом. Я, звісно, не відмовився б, тому що розумів, що це великий шанс.
Він сказав: «Завтра виїжджаємо – спочатку у Відень, потім у Словенію на збори з Дніпром-1», бо він (Кучер, – прим. І.Л.) буде очолювати команду. Отак і стався мій перехід. Ми відразу почали готуватися, бо розуміли рівень команди, з ким нам доведеться грати. Тому швидко включилися в роботу.
‒ До матчу з АЕКом на початку сезону ще не встигли зігратися?
‒ Не можу сказати, що ми якось не змогли зібратися до купи. Швидше за все, ми просто відчували велику відповідальність за цю гру, бо це був дебютний матч Дніпра-1 у єврокубках. Відчували хвилювання, переживання. Але не можу сказати, що ми були незібрані чи незіграні – у команді були чудові футболісти, які розуміли один одного з пів слова. Багато з гравців Дніпра-1 вже грали разом, плюс додалися деякі гравці з Металіста.
Щодо моєї червоної картки – друга жовта сталася на 90-й хвилині, і вона особливо не вплинула на хід гри. Образливіше, скоріше не за вилучення, а за саму поразку, бо ми вважали, що АЕК Ларнака нам цілком під силу.
‒ Ваш дебютний матч в УПЛ – проти Динамо, рахунок 3:0 на користь Дніпра-1, ваш гол. Що пам’ятаєте з цього матчу та які емоції відчували?
‒ Це мій дебютний матч, а такі ігри завжди залишаються в пам’яті. Тим більше – проти команди, яка дала мені дуже багато у футбольному плані (мова про Динамо, – прим. І.Л.). Перемогти їх на виїзді з рахунком 0:3, ще й забити – про такий дебют може мріяти кожен.
Я тоді відчував неймовірне щастя після гри, бо дуже багато працював, довго до цього йшов. Завжди хотів зіграти в Прем’єр-лізі, відчути цей рівень. І чудово, що все так склалося – зійшлися всі зірки. Це один із найкращих моментів у моїй кар’єрі.
«Було важко: постійні переїзди, кордон, автобуси, життя на валізах»
‒ Ваше переведення з опорного півзахисника на позицію центрального захисника. Як ця ідея з’явилась і наскільки комфортно там грати?
‒ Матч із Динамо не став для мене першим на позиції центрального захисника. Я вже раніше багато грав на цій позиції – і в Металісті, і ще до того, в Металурзі. Тому вона для мене добре знайома.
Крім того, Олександр Миколайович (Кучер, – прим. І.Л.) детально пояснив, що і як потрібно робити. Кучер сам – яскравий приклад гравця на цій позиції, тож він усе розповів до найменших деталей. Ми багато попрацювали над оборонною тактикою, тому, хто як не він, міг навчити, як правильно діяти в центрі захисту. Проблем не мав взагалі.
‒ Розкажіть про базування в Ужгороді-Кошице. Наскільки важко жити на дві країни?
‒ Звісно, важко, бо тоді ми ще грали в груповому етапі в Лізі Конференцій – матчі йшли один за одним: майже кожного четверга та на вихідних. Постійні переїзди, кордон, автобуси, життя на валізах.
У плані відновлення до матчів це було дуже непросто, організм не встигав повноцінно відпочивати. Але ми розуміли, у якій ситуації перебуваємо. У нас побудувалась команда з характером, і, як часто казали тренери: краще грати, ніж просто тренуватися. Тому ми й рухались у такому режимі.
‒ Що запам’яталось з першої єврокубкової компанії Дніпра-1?
‒ Те, що це мій перший єврокубковий досвід. І вже в першому сезоні одразу вийти з групи – я вважав це невеликим, але важливим успіхом для нашої команди. Ми гідно себе показали в багатьох матчах, грали проти сильних суперників і змогли продемонструвати свій рівень.
Вважаю, що ми заслужено вийшли з групи. Особливо приємно було бачити підтримку наших людей з України – де б ми не грали, вони приходили з прапорами, з українською символікою, і завжди знаходились з нами. Це дуже мотивувало.
‒ Чого Дніпру-1 не вистачило, щоб стати чемпіоном в сезоні 2022/23?
‒ Скажу класично – не вистачило очок (сміється, – прим. І.Л.). Саме там, де ми могли їх здобути, ми їх втратили. І вже за 2–3 тури до фінішу почала вирішуватися доля чемпіонату. Попереду грати важливі матчі, і ми змагалися з таким грандом, як Шахтар. Звісно, бути в цих перегонах протягом усього сезону стало непростим викликом.
Але попри все, я вважаю, що сезон для Дніпра-1 став успішним. Ми провели справді хорошу кампанію і залишили по собі позитивне враження.
Едуард Сарапій. Фото: СК Дніпро-1
«Щодня мали справи з найкращим нападником в Україні на той момент – Довбиком»
‒ Дніпро-1 в ЛЧ. Матч з Панатінаїкосом – 2:2 в гостях з вашим голом. Чим запам’ятався?
‒ У першу чергу, коли згадую той матч, одразу в пам’яті спливає історія з отруєнням. Ми завжди хотіли грати на найвищому рівні, і коли нарешті потрапили до кваліфікації Ліги Чемпіонів, були дуже заряджені. Нам дістався непростий суперник, тож ми всі були в передчутті – чекали жеребкування, дізналися, з ким будемо грати, і, звичайно, це трохи тиснуло психологічно.
Коли ми приїхали до Греції, сталося отруєння. Що саме стало його причиною – важко сказати: чи то фрукти, чи то вода – але постраждало багато людей, я в тому числі. На поле тоді вийшли лише ті, хто ще тримався на ногах. Це був дуже неприємний момент.
Але сам стадіон, гра, атмосфера – усе було на найвищому рівні.
‒ Дніпро-1 з Довбиком та без – дві різні команди?
‒ Думаю, що все ж таки трохи різні, бо з Артемом ми вже добре зігралися і він допомагав нам у багатьох матчах. Він забив купу голів за сезон, став найкращим бомбардиром, і, зрозуміло, став нашим лідером і головною зброєю у Дніпрі-1. Коли людина грає і забиває, на неї завжди є великий попит. Як ви зараз бачите, він – топовий футболіст не лише в Україні, а вже й у європейському футболі.
Але, як кажуть, незамінних немає. І я вважаю, що Олександр Філіппов відмінно впорався з роллю нападника, замінивши Артема, якого, здавалось, неможливо замінити. Ви ж бачите статистику Олександра за сезон: як у Дніпрі, так і в Олександрії він завжди забивав понад 10 голів. Це нападник, якого, я впевнений, будь-який тренер був би радий мати у своїй команді.
‒ Наскільки вам особисто важко гралося проти Довбика на тренуваннях?
‒ Звісно, він чудовий нападник, і проти нього було дуже важко грати на тренуваннях. Але це навіть грало нам на руку – адже такий сильний форвард тренувався з нами в одній команді. І коли доводилося виходити проти інших нападників у нашій лізі, це вже відчувалось набагато легше, бо ми щодня мали справу з найкращим нападником в Україні на той момент.
‒ Що сталось зі Спартаком (Трнава)? Вас вилучили вже на 5-й хвилині.
‒ Так, важка гра і важкі спогади, бо ми були впевнені, що пройдемо цю команду. Тоді ми вже грали без Кучера, нас тренував Городов.
Проте через втрату концентрації на перших хвилинах сталася помилка в обороні й моя червона картка. Далі хлопцям дуже складно гралось вдесятьох протягом 90 хвилин, але все ж таки вони витримали та зіграли внічию.
Здається, ми не повністю віддали себе на полі, а в другому матчі, як кажуть, все йшло проти нас. Ми були надто самовпевненими, вважаючи, що можемо легко пройти цю команду – і це стала нашою найбільшою помилкою.
‒ Як проходили тренування після звільнення Кучера?
‒ Продовжували працювати, усі подякували Олександру Миколайовичу за його роботу, бо саме з ним ми досягли високих цілей. Я вважаю, що це став найуспішніший сезон для Дніпра-1. Після цього ми подякували йому і почали працювати з новими тренерами.
Старт сезону у нас був складним, тому часу на розчарування не мали – ми готувалися до матчів і тренувалися у звичному режимі. І саме коли прийшов Максимов, команда справді заграла новими фарбами.
‒ Після звільнення Кучера та його тренерського штабу в команді залишилось лише два тренери – Городов і Баришніков. Що змінилось?
‒ Серйозних змін не побачили – тренувалися у звичному режимі, виконували все, що нам давав Городов із Баришніковим. Вони працювали як штаб, кожен виконував свою роль.
Роль аналітика тоді закріпилась за Імадом Ашуром – він вивчав суперника, аналізував їхні сильні та слабкі сторони й проводив для нас теоретичні заняття перед матчами.
«Максимов прийшов і попросив робити, що ми можемо і вміємо»
‒ Який матч у тому сезоні вам запам’ятався найбільше?
‒ Сезон, коли ми перемогли Шахтар і Динамо, завжди залишається в пам’яті, адже обіграти таких грандів – це справжнє досягнення. Особливо запам’ятався матч із Шахтарем, коли ми програвали 1:0, але зуміли переломити хід гри й виграли 1:3.На футбольному полі ми почувалися дуже легко і розкуто. Це була справді хороша гра.
‒ Що нового вніс тренер Юрій Максимов?
‒ Юрій Вільйович сказав, що ми – чудові футболісти. Він зайшов із такими словами: «Я ще не тренував команду з такою кількістю якісних виконавців, тому робіть те, що можете та вмієте». Тренерський штаб вніс певні корективи в роботу, але головне – він узяв на себе всю відповідальність і сказав: «Не хвилюйтеся, ви граєте, а за результат відповідаю я».
Ці слова дійсно вплинули на нас, і ми почали грати краще, поступово піднялися з низу таблиці на перше місце. Я вважаю, що це заслуга не тільки нашої базової футбольної майстерності, а й тренерської роботи – саме рука тренера багато чого дала команді.
‒ Коли в Дніпрі-1 почалися проблеми з виплатами зарплати?
‒ Там завжди були специфічні методи оплати, хто грав у ФК Дніпро або СК Дніпро-1 – про це знає (мова про люфт зарплатні, коли вона виплачувалась з затримками у 2-3 місяці, – прим. І.Л.).
Коли ми догравали сезон у 2024 році, останні пів року стали дуже важкими. Сезон закінчився в кінці травня, а останню зарплату ми отримали ще в січні. Звісно, було важко грати й виходити на поле, бо лунало багато обіцянок, але мало що з них виконувалося.
‒ Скільки у підсумку вам винен Дніпро-1?
‒ П'ять місяців зарплати.
‒ Подавали до суду?
‒ Я принципово не подавав жодних позовів, бо розумів, що команда фактично припинила існування. Ми всі прекрасно усвідомлювали, що ніхто навіть через суд нам нічого не виплатить.
Я не той, хто любить судитися з кимось. Клуб багато для мене зробив і багато мені дав, тому навіть попри невиплачену зарплату, я вдячний усім людям, з якими працював там.
Юрій Максимов. Фото: СК Дніпро-1
«Ще перед тим, як СК Дніпро-1 встиг озвучити повну пропозицію, ми з Рубчинським одразу відмовились»
‒ Читав інформацію, що наприкінці сезону 2023/2024 Дніпро-1 пропонував продовжити контракт вам і Рубчинському. Правда?
‒ Так, це правда. Наприкінці сезону нам пропонували продовжити контракт, але ми з Валіком чудово розуміли, що це лише погіршить нашу ситуацію. Нам і так не платили зарплату, тож підписувати нову угоду не мало ніякого сенсу.
Думаю, це було б нерозумно з нашого боку, тому ще до того, як вони встигли озвучити повну пропозицію, ми одразу відмовилися.
‒ Перед тим як перейти в Полісся, розповідали, що вас зняли з поїзда, коли ви їхали до Львова підписувати контракт з Карпатами. Як насправді?
‒ Про «зняли з поїзда» це вже домисли та перебільшення (сміється, – прим. І.Л.). Насправді я вів перемовини з Карпатами, Поліссям і з деякими іншими командами, яким потенційно міг бути корисним. Полісся незабаром стартувало в єврокубках, а Карпати тільки виходили в Прем’єр-лігу.
Звісно, бажав перейти до Полісся. Після того, як я особисто зустрівся і поговорив з президентом клубу, у мене взагалі не залишилось сумнівів – я знав, що залишуся у Поліссі. Тому ніхто мене з поїзда «не знімав» – це просто сильно перебільшили.
‒ У Полісся перейшли разом з Бабенком, Гуцуляком та Волинцем. Наскільки це допомогло в адаптації?
‒ Так, це також став один із факторів, який вплинув на мій перехід. Я вважаю, що Полісся зібрало найкращих і найдосвідченіших гравців Дніпра-1, які вже багато пройшли, у тому числі – гру в єврокубках.
Я підтримував зв’язок із хлопцями, коли вони вже знаходились в Поліссі, а я ще залишався у Дніпрі. Поспілкувався з кожним – вони мені розповіли, яка ситуація в клубі, як тут усе розвивається. І, звісно, це сильно вплинуло на моє рішення перейти в Полісся.
«Впевнений, що з часом Імад Ашур стане хорошим тренером»
‒ На початку вашого шляху у Поліссі отримали травму. Розкажіть про неї та відновлення детальніше.
‒ Так, це дуже неприємний момент, і той факт, що я ще відіграв два матчі з надривом меніска у Лізі Конференцій – теж дався взнаки. Думаю, саме тому ця травма стала першою по-справжньому серйозною у моїй кар'єрі. Але добре, що я пройшов через це – зараз вже все нормально.
Спочатку, звісно, відновлення стало важким. Хоча, як кажуть лікарі, мені ще пощастило – я доволі швидко відновився. Але все одно протягом пів року, до зимової паузи, дискомфорт у коліні залишався, не виходила рідина. Тому в ті пів року я грав так, як міг – через біль. Я дуже чекав на цю перерву, і вже на зимових зборах у Туреччині поступово почав набирати форму – вже з нормальним, здоровим коліном. Слава Богу, зараз усе добре.
‒ Наскільки вас турбували травми впродовж кар’єри?
‒ Це насправді була моя перша серйозна травма. До цього, як у більшості футболістів, траплялися лише м’язові пошкодження, але нічого настільки серйозного, щоб випадати надовго з гри. Жодних операцій чи чогось подібного раніше не було.
‒ Чи бували у вас безглузді травми – на кшталт пошкоджень на лижах під час відпочинку чи побутових а-ля Шапаренко?
‒ Таких випадків теж не було, бо я, в принципі, завжди контролюю себе – як у відпустці, так і під час сезону. Розумію, що попереду сезон, і не дозволяю собі зайвих розваг, типу катання на лижах чи щось подібне. Тому поки що обійшлося без травм через необережність поза футболом, сподіваюсь, що таке буде й у майбутньому.
‒ Як працювалось з Імадом Ашуром?
‒ Як я вже казав раніше – ніколи не мав проблем з жодним тренером. Зрозуміло, що для нього Полісся – перша доросла команда, йому також було непросто. На нього одразу впало велике навантаження – тиск з боку преси, вболівальників.
Але я думаю, що Імад Ашур усе одно радий, що отримав такий шанс. Він неодноразово говорив, що вдячний за це президентові. Нам з ним комфортно працювалось, бо в нього нове бачення футболу, інші підходи та вимоги.
Я впевнений, що з часом ми ще почуємо про нього – він стане хорошим тренером. Йому просто потрібно трохи часу. Він дуже багато працював, буквально жив футболом, днями й ночами знаходився на базі, повністю відданий процесу. Думаю, з часом він зробить для себе правильні висновки – і щодо нашої ліги, і щодо дорослого футболу загалом. І в майбутньому стане топовим тренером.
‒ Вважаєте минулий сезон для Полісся провальним чи нормальним?
‒ Я все ж вважаю, що ми могли виступити краще в тому сезоні. Але головне, що ми виконали мінімальне завдання, яке ставилося клубом – вийшли в єврокубки. У нас є куди рости, є до чого прагнути, і ми постараємося виправити помилки в наступному сезоні.
Імад Ашур. Фото: ФК Полісся
«У контексті боротьби з Динамо та Шахтарем треба менше говорити і більше робити»
‒ Які взагалі враження від Полісся?
‒ Я вважаю, що Полісся зараз на дуже високому рівні – і в організації, і в розвитку. Усе – від медіа, футбольної частини до різних заходів, фотосесій – зроблено на найвищому рівні. Тому не дарма клуб нині вважається одним із топових у нашому чемпіонаті.
‒ Чи може команда в цьому сезоні нав’язати боротьбу Динамо та Шахтарю?
‒ Чи зможемо ми нав'язати конкуренцію Динамо та Шахтарю – побачимо вже в сезоні. Бо минулого року ми теж багато собі загадували, багато обіцяли, а в підсумку вирішували власну долю в останньому турі.
Тому краще менше говорити – і більше робити в цьому сезоні.
‒ Нещодавно команда розпочала підготовку до сезону. Які зміни відчули одразу після приходу нового тренерського штабу?
‒ Так, ми вже деякий час працюємо з новими тренерами, у яких своє бачення футболу. Це люди, які пограли на найвищому рівні, справжні футбольні фахівці. Думаю, кожен, хто працював із ними раніше або працює зараз, розуміє, наскільки вони глибоко розбираються у футболі – від глобальних речей до найменших деталей.
У нас є місяць, щоб підготуватися до матчів у Лізі Конференцій, і я впевнений, що з цими тренерами все буде на найвищому рівні – і самі збори, і сезон загалом. Очікуємо на якісний, інтенсивний тренувальний процес і добре поставлену гру.
‒ Як вам жеребкування Ліги Конференцій?
‒ Ми дивилися жеребкування. Я вважаю, що Борац все ж переможе Санта-Колому, і саме з ними ми будемо грати. Я трохи пам’ятаю цю команду з минулого сезону – вони дійшли досить далеко, до 1/8 фіналу Ліги Конференцій. Це сильний суперник, який буде чинити нам серйозний опір.
Як я вже казав раніше – в Європі немає слабких команд. Якщо клуб уже потрапив до кваліфікації єврокубків, значить, у нього є своя ідея, свій стиль, і він вміє нав’язати боротьбу. І перемагати такі команди завжди приємніше.
«Мене побачив вболівальник Полісся на милицях і сказав: «Що за каліка прийшов?»
‒ Вас двічі викликали в національну збірну, але ви поки не грали за неї.
‒ Я, звісно, добре пам’ятаю обидва – і перший, і другий.
Перший був ще від Олександра Петракова. Я дуже добре його знав, адже саме він вів наш вік у всіх юнацьких збірних. І так склалася доля, що саме він першим викликав мене до національної команди.
‒ А другий?
‒ Другий виклик вже надійшов від Руслана Петровича Ротаня і його тренерського штабу. Тоді ми поїхали на матч з Англією. Грати на такому стадіоні, з такою підтримкою вболівальників, на «Уемблі» – це, звичайно, щось особливе.
Але все ж таки хочеться, щоб у майбутньому це були не просто виклики, а справжній дебют за національну команду. Думаю, це мрія кожного футболіста. Будемо працювати, старатися, щоб це стало реальністю.
‒ Наостанок розкажіть якусь цікаву історію.
‒ Це сталося перед матчем з Інгульцем в минулому сезоні. У нас є така традиція – перед кожною домашньою грою хтось із гравців Полісся зустрічається з уболівальниками, роздає автографи, фотографується. Я саме повернувся після операції, тільки-но почав ходити, ще був на милицях. І от заходжу на цю фан-зону – а там стоїть наш уболівальник, трохи вже напідпитку, дивиться на мене з усмішкою й каже: «Що за каліка прийшов?» Я йому просто посміхнувся, бо я нормально ставлюсь до наших фанів, і знаю, що це не сказано зі злом чи щоб мене образити – це було по-доброму, з гумором.
Ми посміялися, і, мабуть, саме тому цей момент мені найбільше й запам’ятався – з останнього щось дійсно смішне, що пов’язано зі мною.