Степаненко: «Треба вийти з цієї теплої ванни, де ми – Динамо – Шахтар і суперфутболісти. Це не завжди правда»

Він завжди був більше, ніж просто опорник. Для когось – символ стабільності «» й збірної України, для інших – голос розуму у світі, де емоції часто беруть гору. Тарас Степаненко – гравець, який пройшов крізь десятки дербі, чемпіонства, війни, трансформації українського футболу і почала нову сторінку своєї кар’єри за кордоном. Без капітанської пов’язки, але з тією самою внутрішньою силою. 

У цій розмові – не лише про футбол. Про вибір, віру, зрілість, про те, що насправді важче: залишитись чи піти. І про те, що означає бути українцем у час, коли навіть на полі кожен дотик до м’яча – це відповідальність, про шлях людини, яка не зраджує собі, навіть коли доводиться починати спочатку. 

В ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Український футбол» опорний півзахисник турецького Еюпспор та колишній багаторічний капітан українського Шахтаря Тарас Степаненко розповів про адаптацію в Стамбулі, чому УПЛ має навчитися у турецької Суперліги, вічне протистояння Шахтаря та Динамо, про повагу до Арда Турана, рівень УПЛ, шанси нашої збірної в Парижі, відносини з сім’єю на відстані, навчання, плани та про завершення кар’єри в майбутньому. 

«10 чоловік на мене набігло, почали роздягати😊»

– Тарасе, Ви вже певний час у Туреччині. Як змінилося Ваше бачення футболу після переходу в Суперлігу? Що здивувало найбільше – рівень, атмосфера чи люди? 

– Це інша країна, інша релігія і трохи інший футбол, ніж в Україні. Я був здивований рівнем турецького чемпіонату. Як зараз всі кажуть, що це «Ліга ветеранів». А тут не дивляться на вік. Є команди, в яких грають такі футболісти, як я, – 36, 35, 38 років. Але останнім часом багато молодих футболістів, футболістів з Африки, Боснії, Словенії, Хорватії, балканських країн. І інтенсивність, і рівень гри дуже непогані. 

Щодо УПЛ, ми повинні розуміти, що через війну рівень українського футболу просів – і інтенсивність та якість футболістів в Туреччині вища. Я цим був здивований. І тут більш атакувальний футбол. Команди грають відкрито, постійно пресингують. Кожна команда грає один в один, пресингує і намагається це робити протягом всього матчу. У Туреччині іноді не вистачає якості в тактичних діях команд, але, в принципі, вони дивляться на те, як грають в Європі в кращих чемпіонатах. Є куди рости, але ліга непогана. 

– Турецький чемпіонат часто називають вибуховим, тому що там емоції, фанати, тиск. Вам це близько чи навпаки контрастно після України? 

– Це прикольно. Мені подобається, коли повні трибуни, коли люди вболівають, а вони дуже емоційні. Є команди, які десь унизу в таблиці, але й там стадіони заповнені. Якщо команда показує гідний результат, то стадіон повний. Якщо команда гарного рівня, але не показує гарного результату, то люди не приходять. І навіть, якщо команда виграє, вони все одно свистять. 

В минулому сезоні ми грали з Фенербахче, вони займали друге місце. І навіть коли забивали гол, фани свистіли. Тобто вони невдоволені результатом.

Тарас Степаненко, фото: ФК Еюпспор

– Ви також граєте в стамбульській команді. Різниця відчутна? 

– В столиці основні клуби – Галатасарай, Фенербахче, Бешикташ. У інших команд не так багато вболівальників. 

Але наш Ейупсултан – це історичний район в Стамбулі, доволі центральний. І тут теж є вболівальники. До 7 тисяч людей приходить на кожен матч. 

Це, звісно, не ті матчі, коли ти приїжджаєш в Трабзон, де 40 тисяч приходять. Але у нас фани теж дуже емоційні. Вони футбол люблять. Я живу в домі, де є закритий фітнес-центр. Приходжу, там всі люди знають, що ти футболіст, всі розпитують, цікавляться. Футбол – це як друга релігія в Туреччині, його дуже тут люблять. 

«У Галатасарая зараз дуже гарна структура, тому вони виграють у Ліверпуля»

– Це дійсно так, у Туреччині вболівальники часто ставляться до команди, як до релігії. Відчуваєте це на собі? 

– Я не скажу, що тут така увага до мене, як в Україні. Але я цьому радий. Я з часом почав розуміти, що багато уваги не дуже люблю. Після матчу я виходжу, є хлопці в команді, які грали в Галатасараї, Бешикташі, вони роздають автографи, ЗМІ постійно до них підходять. Я спокійно прохожу і мені це подобається. 

Я один раз зупинився, у мене в багажнику була футболка – і я віддав ту футболку, а коли вийшов, то на мене чоловік 10 набігло, почали роздягати, я ледве заліз назад😊 

Уявляю, як футболісти того ж Галатасараю не можуть вийти на вулицю! Це просто для них неймовірно! Я живу біля стадіону Галатасараю, і коли вони грають – чемпіонат чи Ліга чемпіонів – люди паркуються біля мого будинку десь з 8 ранку, щоб зайняти місце. Я от сиджу вдома, дивлюсь футбол по телевізору або читаю книгу – і чую, коли гол забивають! А від мене до стадіону десь два кілометри! І коли Ліверпуль тут грав, казав, що такого ще не чув. 

– Ви вже встигли зіграти проти багатьох зірок – Рафа Сілва, Шкриняр, Фред, Костич, Пйонтек, Тадіч, Таліска… Хто з них справив найсильніше враження? 

– Рафа Сілва – так, з ним грав, і не тільки. Чесно, якось я грав раніше з турецькими командами, і в мене склалося таке враження – вони дуже люблять зірок. І якщо вже ділитися враженнями про турецький футбол, то колись їм не вистачало організації гри. 

Але я був здивований, коли ми грали з Галатасараєм. По-перше, у них команда дуже високого рівня, якщо подивитися на їхній склад. І в них зараз дуже гарна структура, тому вони й виграють у Ліверпуля. Наскільки я знаю, вони почали залучати іспанських спеціалістів в стаф. Судячи за останніми матчами, Галатасарай дійсно показує не тільки те, що у них зірки грають, а й рівень організації гри, як команда веде. Бачиш рівень. 

«Позиція Динамо – правильна, погоджуюсь, але…»

– Що найціннішого ви винесли з досвіду в Туреччині – можливо, якийсь урок, який би хотіли, щоб український футбол засвоїв? 

– Найважливіший урок – це не тактика. Я виніс те, що наші футболісти, які довго грають в українському футболі, особливо Шахтар або Динамо, вони свій досвід дуже часто переоцінюють. Запитайте у Сікана, Зубкова, Батагова. Коли ти приходиш сюди, навіть якщо у тебе є ім'я, ти маєш розуміти, що кожного трансферного вікна можуть купити такого ж футболіста плюс-мінус на твої позиції. В них є гроші.

Тарас Степаненко, фото: ФК Еюпспор

У великої трійки взагалі топ-цифри, але й Трабзонспор до 10 млн може спокійно витратити. Навіть моя команда може купити за 2-3 млн грн футболіста і платити їм, як у нас футболістам Шахтаря чи Динамо. Чому ми дивимося, коли Динамо грає з Самсунспором, то виграє 3:0? Бо і в них гарні футболісти, є конкуренція, є бюджет для того, щоб залучати футболістів. 

А ми повинні зрозуміти, що у нас в Україні вакуум утворився: «от ми Динамо ‒ Шахтар, ми супер-футболісти» – а це не завжди правда. Тобі потрібно вийти з цієї теплої ванни, щоб зрозуміти це і доводити свій рівень. 

Рівень у Динамо, у наших футболістів, дуже високий. 

Але, щоб показати себе в інших реаліях, ти маєш вийти зі сприятливого середовища. Я знаю, що це не так просто зробити, але для мене це був такий показник. 

Якщо взяти турецький чемпіонат – в чому його сила? 

– І в чому?

– В тому, що там є 3-4 команди топ-рівня, а інші 12 команд – повністю однакові. Кожна команда приїжджає й розуміє: вона може виграти, але може й програти, тому що рівень футболістів, бюджетів плюс-мінус однаковий. І це дуже стимулює цей чемпіонат. 

– Як Вам виступи українських команд в єврокубках? 

– Мені не подобаються ні виступи, ні якість гри. Я слідкую за Шахтарем, Динамо. Розумію, що Шахтар – це команда, в яку за останні 1,5-2 роки прийшла низка нових футболістів. І середній вік, скажімо, 23-24 роки. Новий тренер, знов таки – тоді ще можна на це списати. Потрібен час… 

Бразильських футболістів багато прийшло. Я знаю, як працювати з ними. В них є дуже високий потенціал, але його треба ще розкрити. Не кожен, як Кевін, може грати. Плюс пішов Жора Судаков, який вже мав певний статус в команді і міг допомогти. 

– Але Динамо, в принципі, грає одним тим ж складом. Чому в них так не виходить і чому вони не показують такий футбол? 

– Можливо, їм потрібно освіжити склад новими футболістами, але, зрозуміло, у нас війна, немає можливості [запрошувати якісних новачків, особливо з-за кордону]. І позиція Динамо стосовно того, щоб просувати своїх футболістів з Академії – це все правильно, я теж з тим погоджусь. Але, мені здається, без свіжої крові неможливо. Має бути якийсь поштовх, сила.

Гравці Динамо, фото: ФК Динамо (Київ)

Іноді дивлюся: ну, не може тренер підсилити гру, бо нема футболістів, які здатні обіграти один в один, давати результат. Ми ж звикли, що Шахтар й Динамо грають у Лізі чемпіонів, ну, мінімум у Лізі Європи. А Ліга конференцій – це добрий турнір для команд, які ніколи не грали в єврокубках і вдома завжди займають 4-6 місця. Це турнір для маленьких країн, в яких футбол тільки розвивається. А з такою історією, українські клуби мають грати на більш серйозному рівні. 

«В Туреччині Арда Туран – efsane» 

– У Вашому нинішньому клубі – Еюпспорі – свого часу починав тренерську кар’єру нинішній наставник Шахтаря Арда Туран. Ви вже встигли відчути, наскільки його філософія й дух залишилися в клубі? 

– По-перше, Арда Туран – це дуже серйозна фігура в Туреччині. Легенда, як футболіст. Особливе відношення до таких людей в цій країні відображається у поважному слові «efsane». Efsane – це навіть більше, ніж легенда, це міф. Зрозуміло, коли така людина тренує, то ставлення самих футболістів трохи інше. 

Коли Туран почав тренувати, він зробив Еюпспор чемпіоном Першої ліги, а потім відразу ж вивів на шосте місце в Супер-Ліг. Це праця, це харизма, якийсь досвід і робота великої команди, яка в нього є. 

– Ви довгі роки були серцем Шахтаря. Як сьогодні дивитесь на зміни, які відбулися в команді після вашого відходу? Є речі, з якими важко погодитися, чи навпаки – бачите прогрес? 

– Це вже було, коли я пішов: і генеральний директор, і спортивний директор сказали, що курс Шахтаря продовжується. Він полягає в тому, щоб привозити бразильські таланти, розвивати їх і продавати, як це було раніше. І це, в принципі, для Шахтаря працює. Завжди працювало, але я трохи з цим не згоден. 

– Із чим саме?

– Війна показала, що ми можемо також розвивати своїх українських футболістів з Академії, їх залучати і підтверджувати ім'я команди, що дає результат і виховує молодих футболістів, які потім вони переходять в більш серйозні чемпіонати Європи. Але для цього повинні задіювати футболістів зі своєї Академії. 

Тому я просто б хотів побажати Шахтарю, щоб вони звертали більше уваги на футболістів з Академії, тому що це велика машина, проводиться велика робота. 

На мій погляд, зараз стільки українських талантів, і не тільки в Шахтарі! 

– А де ж вони?

– Якщо ми подивимося збірні України U-19, U-17, то там збірна світу: викликаються футболісти з різних команд Європи – Німеччини, Іспанії, Франції, Бельгії. Це про що говорить? Про те, що наші футболісти дійсно талановиті, в них великий потенціал, але потрібно його розкрити і давати шанс. 

Як на мене, повинен бути такий мікс, тобто сильні футболісти, як іноземці, що приходять, мають давати поштовх для конкуренції, щоб приносити якісь свої здібності. Якщо ми беремо бразильських футболістів, це швидкість, техніка. Але і наші українці можуть давати свої якості: дисципліну, працездатність і все таке. І для мене зрозуміло, що спрацює тільки це. 

А так ми розуміємо, що Шахтар на високому рівні, просто іноді буває таке, що потрібен час, щоб зробити сильну команду, коли приходить багато людей. Така, в цілому, моя думка, мій погляд зі сторони.

«Можливо, Попов не мав на увазі те, що сказав, але…» 

– Матчі Шахтаря з Динамо завжди особливі. Як Вам останні протистояння? 

– Я читав все і дивився ці два матчі.

Гравці Динамо і Шахтаря, фото: ФК Шахтар (Донецьк)

– Отже, і читали. То що скажете про емоційну фразу Попова про «пародію»?

– Потім Попов сказав, що він не це мав на увазі. Ми розуміємо, що коли емоції, ти не виграєш багато років у Шахтаря, а потім виграв – і на емоціях, на радощах можеш щось таке сказати. Можливо, Попов не мав на увазі те, що сказав, але я думаю, що він розуміє, що це неповага. 

Найголовніше для мене, що ти можеш виграти, можеш програти, але демонструвати неповагу – це неправильно. Ти маєш поважати суперника, яким би принциповим матч до цього не був. Тому реакція Шахтаря на другий матч була відповідна. Мені дуже сподобалося, як молоді зреагували. Вони нічого не робили поганого, але в плані футбольної злості вони відпрацьовували, добивали. Для них це був такий поштовх, якого не було в першому матчі. 

Я думаю, Денис їх мотивував. Було приємно дивитися на дві команди, які боролися до кінця, билися. Хоча б це створило таку футбольну атмосферу, яку ми не бачили останнім часом в нашому футболі. 

– Тобто можна сказати, що відповідь Шахтаря була красномовнішою за будь-які слова? 

– Я вважаю, що для нас це був принциповий бій. Іноді бувало не дуже гарно після гри, і я в цьому брав участь. І це некрасивий футбол. А коли принциповий чоловічий бій на полі – це подобається. Зрозуміло, що ми зараз об'єднані в одній справі у вболіванні. Це все правильно. Але спортивна злість повинна бути завжди на полі. У другому матчі я це побачив, і це мені сподобалося. 

– А якщо дивитися тверезо, то які шанси Шахтаря в цьому сезоні в чемпіонаті, єврокубках? 

– Якщо чесно, я подивився, які команди там грають. Не хочу нікого ображати, але я не знаю багатьох команд, навіть не бачу, як вони там виступають. Ось треба грати в Ісландії. Давайте будемо відверті: ми повинні просто брати й обігравати такі команди, навіть якщо в нас немає якогось настрою, емоцій. 

Так, бувало в Шахтаря навіть при Луческу, ми обігрували Динамо, а потім їхали в Мальме і просто ледве пересували ноги, і нас «виносили». Слава Богу, що Пятов відбив пенальті, і ми вдома вже їх обіграли і виграли матч. Це футбол, можна сказати. 

Але за іменами, рівнем команд у Лізі конференцій шанси завжди є. І це вже залежить від настрою. От там поляки вийшли: може, у них немає такої якості, але вони заряджені, бігали, билися і виграли. Хоча у них там проблеми, я читав, із тренером, з результатами. Але що стосується бажання, що вони перебігали і перебили, то й виграли. Зараз футбол такий, всі мають «пахати». Просто так без емоцій, без дисципліни, без бажання – виграти не вдасться. 

«Коли кажу, що грав один матч 6 годин, турки не розуміють. Запитують, а як це – ЛНЗ і Карпати матч зупинився?»

– Як, на вашу думку, українським клубам знову почати вигравати – не лише у внутрішній боротьбі, а й на європейській арені? 

– Ну, я думаю, по-перше, треба опуститися на землю і зрозуміти, що, на жаль, наш рівень зараз не такий, яким був раніше. Десь ми можемо компенсувати наш сучасний рівень тим, що ми повинні працювати більш дисципліновано, більш інтенсивно, більш правильно. Тобто покращуватися. Немає межі для того, щоб зростати. 

Ми маємо розуміти, що десь інтенсивність нашого чемпіонату наразі не відповідає європейським. Тому цю ми повинні нарощувати її самі. Виграємо в чемпіонаті України 2:0 чи 3:0? Все одно прагнути ще більшого! Аби реалізувати оті фізичні дані, маємо бути на рівні хоча б середнього чемпіонату Європи.

Гравці Динамо і Шахтаря, фото: ФК Динамо (Київ)

Це не завжди легко зробити, тим більше, багато переїздів, перельотів. Але хоча б у грі спробувати! Тому що зараз, як на мене, без хорошої фізичної підготовки дуже тяжко. Дивимося матчі команд України: буває навіть видно, що якась не має тієї підготовки, яка потрібна, але виграє через те, що вона десь швидша в перехідних фазах, десь краща в відборах. І це дає маленькі плюси, і врешті-решт ти виїжджаєш.

– Що робити, особливо в часи війни?

– Не треба собі брехати. А потрібно підвищувати рівень чемпіонату. Потрохи, я думаю, що він зростає. Ми бачимо команди, які нав’язують грандам боротьбу за друге, перше місце. Щільність таблиці більш висока, ніж раніше. Навіть в такий тяжкий час люди роблять багато, особливо функціонери, люди, які спонсорують. Підтримують прогрес команд, щоб хороші футболісти приходили, стимулюють зарплатами, бонусами. Це дуже важливо, тому що ми розуміємо, що футбол – це теж бізнес. 

У мене турки завжди запитують: «А як в Україні в воєнний час грають у футбол?». Вони просто цього навіть не розуміють. От ми їхали в автобусі на гру, і у мене хлопець питає: «А коли ЛНЗ грали з Карпатами і там була тривога, як це – зупинили матч?». Я йому вже пояснював, що коли тривога, ти йдеш, під трибуною чекаєш. Коли кажу, що я грав одну гру 6 годин, турки просто цього не розуміють! 

Але наш чемпіонат зупинявся на пів року – і ми всі хочемо його зберегти, тому клуби грають, збірна грає. І велика пошана людям, які продовжують інвестувати і роблять все для футболу. 

«Я тільки починаю набирати форму. Тому про яку збірну може йти мова?»

– Коли ви востаннє спілкувалися з Сергієм Ребровим? І чи залишаєте в серці місце для повернення в збірну? 

– Я реаліст. Востаннє був у збірній якраз десь рік назад. З Сергієм Ребровим в останній раз тоді і спілкувався. Я зараз увійшов до Асоціації футболу (мається на увазі виконком, – прим. «УФ»). Коли йде голосування, я намагаюся бути присутнім, звісно, коли немає тренувань. 

А якщо про збірну, то, щоб викликатися, ти повинен грати постійно на високому рівні. При Пушичі я постійно не грав. Потім у мене було багато пошкоджень – 6-7 низових травм. Я практично в цьому сезоні нормально не грав, так, пару разів вийшов на заміну. Тому з початку сезону я нормально тренуюсь десь місяць. Тільки починаю набирати форму. То про яку збірну може йти мова? 

Звісно, я ще думаю пограти в футбол, тому сюди і прийшов. Це в Шахтарі я останнім часом не грав і з цим тренером у мене не було гарних стосунків. Тому я просто зараз вболіваю за збірну, я завжди на зв'язку з хлопцями. 

– І крапку не ставите на збірній. Супер! А як Ви вважаєте, покоління Степаненка, Сидорчука, Ярмоленка ще може сказати своє слово у формі збірної – чи зараз настав час молодих? 

– Якщо тренер вважає, що рівень тих футболістів, яких він викликав, кращий, ніж тих, яких він не запросив, то це його право. Немає зовсім в цьому питання. Якщо ми будемо дивитися, що тому 35, а тому 25, то я з цим не згоден. Ось Модрич у 40 років стає кращим футболістом в Італії. Кріштіану Роналду грає всі матчі і забуває за збірну. Тому це питання рівня і статусу футболіста.

Тарас Степаненко, фото: УАФ

Для мене завжди потрібно показати якість. Тільки якість може відповідати на це питання. Не вік. А якщо ми беремо вік, наприклад, викликають хлопця, якому 17 років, а в нього зовсім немає досвіду, але він, як Ямаль, стає лідером збірної – це рівень футболіста і того, що він може дати для цієї команди. 

У нас на даний момент зібрані найкращі на своїх позиціях з усієї Україні. Тому вибір завжди за тренером. В нього є помічники, вони дивляться матчі, аналізують. Тому я не думаю, що це питання віку. Не хочеться розмірковувати про те, що люди думають про вік. Коли я здоровий, граю, за всіма показниками фізичними я завжди в трійці. Чому я повинен згадувати про свій вік? Я бігаю так само😊 

– Як би Ви оцінили шанси нашої збірної у відборі на чемпіонат світу? 

– Я думаю, що в нашій збірній все є. Дуже гарні футболісти. Вони всі практично грають в своїх клубах. У нас багато легіонерів в європейських клубах. Тим більше, повторюся, цей відбір на чемпіонат світу особливий – вже більше команд, більше шансів його пройти. 

У нашій групі Франція — топ-збірна, але Ісландія, Азербайджан – це не топ. Наша збірна набагато сильніша. Тож треба просто вірити в себе. Зрозуміло, завжди нелегко грати за збірну. Тобі потрібно вигравати, від тебе великі очікування. Якщо ти граєш з Азербайджаном 1:1, або не виграєш в Ісландії, то вже на тебе відразу великий тиск. 

Але в нашій збірній все для є для того, щоб брати очки у Франції, вигравати у Ісландії, Азербайджану. Якщо грати плей-офф, то вигравати і там. У мене зараз у команді три збірники – Словенія, Румунія і Боснія. Боснію вже проходили, з Румунією теж можемо грати. І це команди одного рівня, які будуть виходити в плей-офф, коли ми не вийдемо з першого місця. Тому хлопці повинні в себе вірити, я в них вірю. 

Я вважаю, що в нас дуже гарна збірна, дуже гарний колектив – і все може вийти. 

«Це нереально – не дивитися, або вдавати, що ти не знаєш про рівень Франції»

– Скоро наша команда зіграє в Парижі зі збірною Франції. Які Ваші думки, припущення? За всю історію ми тільки один раз вигравали у Франції…

 – З мого досвіду, це нереально – вдавати, що ти не знаєш про рівень Франції. Ім'я вони завойовували своїми результатами на протязі вже століття. Коли я готувався до таких матчів, я собі казав: «Я повинен бути сконцентрованим максимально всі 90 хвилин». 

У чому сила таких команд? У них, з їхньою якістю, на кожну позицію може вийти новий не гірший футболіст, і якщо ти даєш якийсь бій і не готовий бути сконцентрованим на 100%, то десь вони використовують цей момент – і ти вже не в тій позиції. 

Практично всі, викликані в збірну України, мають досвід на високому рівні. Вони знають, як грати такі матчі. Я не думаю, що французи набагато сильніші. Так, у них набагато більший вибір футболістів. І у них може бути 2-3 склади. Але за якістю наших футболістів і колективу, я думаю, ми їм точно не поступаємося. 

– Кого з молодих хлопців Ви б уже зараз хотіли бачити в національній команді? Хто, на вашу думку, має особливий характер і потенціал? 

– Я дуже радий, що Батагова викликали (хоч він і не зіграє через травму, – прим. «УФ»). Він дійсно заслуговує, я за ним слідкую, дуже гарний футболіст. У нас з лівою ногою тільки один центральний захисник – Коля Матвієнко. Думаю, Арсеній буде гарним підсиленням для збірної і обов’язково за неї зіграє.

Арсеній Батагов, фото: ФК Трабзонспор

Не можу стверджувати, що слідкую за всіма молодими футболістами чемпіонату України. Не буду називати імена, але знаю парочку, хто ще заслуговує на виклик до збірної. Але у нас гарний склад. Завжди викликаються й молоді футболісти. Вважаю, що на даний момент це всі ті, хто дійсно заслуговує бути в збірній. 

«Я вже пропустив 3,5 роки, як росли мої діти»

– Ваша дружина Маргарита з синами зараз живе в Іспанії. Чи важко переживається відстань? Як справляєтесь із таким «режимом двох країн»? 

– Не буду казати, що важко – у нас є люди, яким набагато важче. Але, скажімо так, трохи сумно. Тому що я вже пропустив практично 3,5 роки, як росли мої діти. І моя дружина, звісно, молодець, там тягне все на собі. І виховання, і всі якісь там побутові проблеми. Я, звісно, як можу, допомагаю, але це зовсім не те, коли ти постійно присутній. 

Діти ходять на два види спорту – футбол і дзюдо. Це шість тренувань на тиждень. У кожного в різний час, в різних місцях. Тобто це все не так легко організувати і зробити. Це все на Маргариті зараз, і вона робить це просто здорово. Тому в цьому плані є такі труднощі. 

Авжеж, я сімейна людина, мені не дуже подобається жити на відстані. Але футбольна кар'єра – вона така. І плюс війна в Україні, це наша загальна біда. Тому нам поки що потрібно просто працювати. 

– Ви батько 3-х синів. Як вдається виховувати їх, враховуючи відстань? 

– Кожного дня спілкуємося в телефонному режимі, якщо щось там по поведінці не те, або якісь «заскоки» в дітей, це буває і це нормально, то доводиться «вставляти» їм. Тому, якщо дружина мені зараз дзвонить і каже, що щось не так, я маю по-чоловічому поговорити. Плюс я стараюся, коли паузи в збірних, літати до них, щоб побути з родиною. 

Ну, а так, в принципі, що можна, роблю, але в мене дружина теж така, вона в інший спосіб все ладнає. Якщо треба дати пістонів, вона теж вміє це робити. Тому, в принципі, все нормально. Ну, я думаю, що діти це розуміють. Вони і так добряче навантажені: школа, два види спорту. Вони, в принципі, всюди нормально встигають. Але вже ж це діти: виростають, змінюються, характер свій починають показувати. Це нормально. 

– Туреччина – особлива країна: темпераментна, гучна, але дуже тепла. Як Вам побут, атмосфера, люди? Як проводите свій вільний час? 

– Якщо чесно, я перші 3-4 місяці жив на базі. Я дуже здружився з кухарями, офіціантами, з усіма, хто на базі працює. Вони такі щирі, добрі, прості люди. Коли живеш з ними поряд і розумієш їх культуру, і поважаєш їхні традиції, то вони до тебе дуже тепло відносяться. 

Тому все нормально. У побуті у мене тут не було якихось великих проблем. Так, у них багато бюрократії, щоб навіть якісь документи оформити. Дуже все перевіряється. Без документів нічого не відкриєш, потрібно кудись ходити. Але це такі дрібниці….

Якщо чесно, у мене життя «тренування – дім». Маю велике навантаження по навчанню: турецьку вчу, багато читаю зараз. У мене досить багато вільного часу. І я вирішив, що це треба якось робити правильно, бо так можна скиснути. Тим більше, коли травма, і ти постійно думаєш про це. Тому я почав вивчати турецьку. Багато книг прочитав. Намагаюся розвиватися, бо скоро треба буде закінчувати з футболом, а знання потрібні. Без знань нікуди.

Тарас Степаненко, фото: ФК Еюпспор

– Тобто Ви вже розмовляєте турецькою? 

– Три місяці, як почав вчитися з вчителем. Я вже можу якимись словами перекинутися, підтримати якусь розмову, щось можу ляпнути. Дещо розумію, коли вони між собою розмовляють, якісь слова зрозуміти можу. В ресторанах, магазинах, в побуті можу теж щось сказати. Можу читати на сайтах, хоча б розуміти якісь новини. 

Це вже добре, тому що турецька мені здається не дуже легкою мовою. Можливо, це мені вона так сприймається, я не знаю. Мій учитель каже, що українська важча, але це наша рідна мова. А турецька для нас зовсім ні з чим не схожа. Інша мовна група. В принципі, граматику я досить швидко зрозумів, але от самі слова – це вже важко доводиться вчити, бо вони так просто в голову не лягають, не схожі на наші. 

«Я вже давно міркую, чим зайнятися після завершення кар’єри» 

– Ви вже звикли до місцевої культури. Розкажіть нам про Стамбул. Чи справді це «Столиця котів» і там усі підгодовують їх? Може, і ви вже маєте «своїх»? 

– Я нікого не підгодовую, але тут дуже багато собак і котів, вони всюди. І люди дійсно люблять тварин. І на базі парочка живе і котів, і собак. І тут, де я живу, така закрита ком'юніті, теж багато котів. Собак нема, а коти бігають всюди. В принципі, у кожному районі є спеціально відведене місце, де стоять будки для собак, їх годують, люблять, і вони всюди прищеплені, завжди з цими мітками на вусі. Собака в такому випадку не несе загрозу для людини. 

– Ви зараз опинилися в Туреччині. Не замало після Шахтаря? 

– Це новий виклик для мене. Бо мені було цікаво, я ж, так вийшло, що всю кар'єру провів в Україні. В той час, коли я хотів змінити чемпіонат, не вийшло. І тому, коли у мене виникла вже в пізні роки виступів така можливість, то я скористався. 

Мене все влаштовує, якщо не брати до уваги травми. Чомусь пішли не характерні для мене м’язові пошкодження. В моїй кар'єрі були різні травми, але не м’язові. Може, зміна клімату, полів. Не знаю, мабуть, я щось робив неправильно, але так сталося. 

Проте, в принципі, в плані футболу, розвитку, знайомства з людьми, культурою, мовою, то я задоволений перебуванням у Туреччині. 

– Ви сказали, що потроху готуєтесь до завершення кар’єри. Вже думали, де бачите себе далі? 

– Звичайно. Як будь-яка людина, я ж думаю не тільки про сьогодні чи вчора, але й про те, що робити далі. І я вже давно міркую, чим зайнятися після завершення кар’єри, ще з тих часів, коли я проходив навчання в УЄФА. 

Просто життя завжди вносить корективи. До того, як війна почалася, я думав, що буду тренером. Мені здається, я можу людей навчити, щось показати. Але тренер – це робота, ти повинен бути постійно в одному місці, сконцентрованим, багато праці, а оскільки родина живе за кордоном, то це доволі тяжко. Ти повинен знову покинути родину, ще більше приділяти часу футболу. 

Тобто, поки що цей варіант відпадає, але подивимось, коли я вже вирішу закінчити кар'єру, які в мене будуть варіанти, може, якийсь менеджмент, футбольне агентство. Багато чим можна займатися. Це залежить від того, які будуть пропозиції, як я буду почуватися, з чим погодиться моя родина. І від того, коли я закінчу. Відбудеться це, припустимо, цього літа, або через рік. 

Я не можу зараз вирішити, тому що я ще на 100% не визначився і буду розглядати ті пропозиції, варіанти, які у мене будуть, скажімо так, на столі.