«Суркіс дав мені чотири медалі, але мільйон доларів преміальних нам не виплатили»: Ковпак ‒ про Таврію, ЛНЗ і сальто
Олександр Ковпак першим серед тренерів УПЛ цього сезону залишив свою посаду. Він вивів ЛНЗ до Прем'єр-ліги, але після трьох поразок у чотирьох перших турах та вильоту з кубка від першолігової Вікторії був відправлений у відставку.
Ми зв'язалися з Олександром Олександровичем і поговорили також про його ігрову кар'єру. У сезоні 2008/2009 нападник Таврії з 17 голами став найкращим снайпером УПЛ. Наступного сезону Ковпак із командою виграв Кубок України та став найкращим форвардом цього розіграшу.
Олександр Ковпак в ексклюзивному інтерв'ю для сайту «Український футбол» розповів, як воно:
- перестрибнути захисника, який на 18 сантиметрів вищий
- бути улюбленцем кримських бандитів та даішників
- слухати розповіді Грозного про лезгинку
- просунути Худжамова до Шахтаря
- Рабинович у роздягальні підвищував преміальні
«Робив сальто після забитих голів, хоча це ризиковано. Агахові Луческу взагалі заборонив після травми»
‒ Олександре, ви ж насправді починали займатися не футболом?
‒ Із шести років, навіть трохи раніше, почав займатися гімнастикою. Дев'ять років віддав цьому виду. Футбол завжди подобався, й однокласники зрештою перетягнули до футбольної секції. Три місяці ходив і на футбол, і на гімнастику, але це було занадто. Зрештою обрав футбол.
– Гімнастика допомогла вам як спортсмену?
‒ Звичайно. Я зараз роблю перші кроки у тренерській кар'єрі. Завжди рекомендую дітям пройти певний етап у гімнастиці. Дає координацію, спритність, стрибучість. Я пізно прийшов у футбол – у 14 років, але гімнастика мені дуже допомогла.
‒ Робити сальто після голів ви почали ще в юнаках?
– Ще в іграх на район. Кожен хоче мати свій ритуал святкування, у мене був такий. Спочатку робив рондад-фляки та сальто після кожного голу. А вже на професійному рівні, навіть якщо забивав два чи три голи за гру – святкував лише один раз. І втома, і поле могло бути мокрим. Одного разу почав робити колесо, але руки поїхали, було мокре поле.
Взагалі це ризиковано. Луческу ось говорив, що Агахова після своїх сальто отримав травму, і йому заборонили їх крутити.
‒ І ви, і Луческу пішли з команд протягом сезону. Коли довідалися про Мірчу, що подумали?
‒ Це не був грім серед ясного неба. Назрівало. Команда не отримувала результату. Малюнку гри не було. Відставка читалася. Усі чекали, хто першим зробить цей крок. Луческу не витримає – подасть. Або президент Суркіс. У нього, гадаю, шептунів достатньо було.
Луческу – це втрата для нашого футболу. Але він уже нічого не міг вдіяти. Це, гадаю, правильне рішення було з обох сторін.
‒ У чому причина невдачі Мірчі в останніх сезонах у Динамо?
‒ Він не мав ресурсу, до якого Луческу звик. Раніше він міг бути гнучкішим при роботі зі складом, виборі цікавих схем. А зараз довелося працювати із молодими вихованцями Динамо. Перспективні, але необстріляні, не готові конкурувати ‒ не те, що в Лізі чемпіонів, навіть у Лізі Європи. Ще сируваті. Якщо ще рік-два цей склад зіграє, то буде сильнішим, звісно.
‒ Коли Луческу тренував Шахтар, з вами були контакти?
‒ Ні, з Шахтарем не було. Коли я став у 2009 найкращим бомбардиром УПЛ, чутки були різні. У Шахтарі група атаки була із бразильців. А ще ж Селезньов, Бєлік, Воробей.
«180 см ‒ це середній зріст, але я вигравав верхову боротьбу в усіх захисників УПЛ»
‒ А з Динамо?
– Президент Таврії Сергій Володимирович Куніцин казав, що є інтерес. Було спілкування із Суркісом. Але ні до чого не дійшли. Влітку 2009-го я пролонгував контракт із Таврією. У сезоні 2009/2010 виграли кубок, отримав виклик до збірної. Але потім сталася зміна тренера, пішов Сергій Пучков. Настали не такі вдалі сезони.
З Туреччини приїжджали представники переглядати мене. Нам із агентом пропонували підписувати контракт. Але варіант із київським Арсеналом у результаті виявився цікавішим, і в 2011 році я туди переїхав.
‒ Шовковський – новий тренер Динамо. Ви йому забивали голи?
‒ Динамо (Київ) – єдина команда, якій я не забивав (у Ковпака 15 сезонів в УПЛ та 75 забитих голів, ‒ прим. А.Т.). Шовковський – глиба нашого футболу, але права навіть не тільки в ньому. Дуже складний центр захисту ‒ там була стіна! Моменти, щоб забити, мав і у чемпіонаті, й у кубку, досі їх пам'ятаю. Особливо прикро, коли у Кубку вдома їх обіграли 2:0, але у гостях поступилися 0:3.
‒ Завдяки гімнастиці, у вас був дуже якісний стрибок. Саме тому часто забивали головою?
‒ Так, 180 см зросту ‒ небагато, хоча це й середній зріст. Але мені було достатньо. Я думаю, що якби стрибнув я та Хачеріді (198 см), то дострибнули б на одну висоту. І Головка з Динамо вгорі міг переграти, і Чигринського.
‒ Для вас важливо було виграти у когось із захисників верхову боротьбу?
‒ Не було захисника в УПЛ, у якого я не вигравав би верх. Мені будь-якого захисника дайте. На тренуваннях проти мене ставили нігерійця Омоко, у нього 190 см. Він говорив: «Ти в мене не виграєш». Я відповідав: «Запроста». Він не міг розрахувати правильний стрибок.
У сімферопольській Таврії (2005 – 2011) ми часом грали у досить простий футбол. За тренера Михайла Фоменка він був, скоріше, силовим. Вертикальні закиди вперед. Ми з Вовкою Гоменюком (176 см) грали двома нападниками. Коли йшов верховий пас, він одразу йшов мені за спину, знав, що верх я виграю. Він – теж саме. Вгорі чудово грав, пішов пас на нього, я забігаю йому за спину, чекаю на скидку.
‒ У чому секрет вашого вміння?
‒ Я вмів ловити м'яч у найвищій точці. Наперед вистрибував, зависав. Тому часто і бив та скидав партнерам. Це був мій коник.
«Худжамову двічі не забив пенальті, це його до «Шахти» й підтягнуло»
‒ Олександре, ви завжди такий спокійний і врівноважений? Жодного вилучення за кар'єру. І, помітив, не боялися бити пенальті, які самі заробляли.
‒ Хтось придумав: «той, хто заробив пенальті, не б'є». Я не згоден! Тільки якщо пошкодження отримав. Ми мали штатних пенальтистів. Бувало, хтось сильно попросить – віддавав.
‒ Все ж пережили неприємні моменти з пенальті?
‒ По-різному бувало. Пам'ятаю, Рустаму Худжамову, котрий зараз у збірній працює, двічі поспіль не забив пенальті. Б'ю пенальті, Худжамов відбиває, суддя свистить – перебити. Хтось раніше забіг. Перебиваю, знов відбив Худжамов. Ох, наслухався тоді від Фоменка... Хоча, я мазав рідко.Все одно 1:0 виграли у ФК Харків, Гоменюк забив. Говорив йому: «Вовко, ну ти мене врятував».
Худжамова наступного сезону до Шахти забрали. Він мене «прочитав». Хоча я у різні кути бив. Але я його до «Шахти» підтягнув, нехай буде вдячний :-)
‒ У фіналі кубка 2009/2010 ви заробили пенальті та самі забили. Було важко?
‒ От саме цей пенальті запам'ятався, найбільше емоцій. Вже 1:0 вигравали. Я зазвичай в правий кут б'ю, але вирішив пробити вліво. Все чітко вийшло. Дішленкович вгадав, але удар влучним вийшов.
Сказали потім, що пенальті несправедливий, що я сам зачепився за ногу. Гравці донецького Металурга налетіли на мене, кричали – «симулянт». Олег Деревінський судив. Його усунули потім надовго.
‒ Захисник перетнув лінію вашого руху?
‒ Так, перетнув. Він виставив ногу перед м'ячем, я рухався до м'яча, зачепив його ногу. Зараз кажуть – це не пенальті. Слава Богу, ВАРу не було тоді, не було чого дивитися :-)
Донецький Металург був дуже зручним для нас суперник. Здається, за шість років у Таврії ми лише один раз їм програли. Коли дізнався, що Металург у півфіналі обіграв Шахтар, зрадів! Я розумів, що це фартова команда для мене. В УПЛ, напевно, їм найбільше забив (9 голів у 18 матчах, а от Чорноморцю – 10 голів у 23 матчах, ‒ прим. «УФ»).
– Донецький Металург майже не обігрував Шахтар. Як так сталося?
‒ Було багато чуток, що вони – фарм Шахтаря. Як бували у Дніпра Коломойського. Як Закарпаття біля Динамо. У Металурга до фіналу взагалі складніший шлях був, чим у Таврії.
‒ Цей фінал був найяскравішим епізодом у кар'єрі?
‒ Один із. Ще ж виклик у збірну. Найкращий бомбардир УПЛ сезону 2008/2009. Про це змалку мріяв. Але не міг навіть уявити. Тим більше, у такій середній команді, як Таврія. Це було більше, ніж мрія.
«Новинський у Севастополі обіцяв за голи подвійні преміальні, але виплачував лише зарплату»
‒ Вам обіцяли преміальні за перемогу у кубку, та не виплатили?
‒ Так. Заїжджена історія. Офіційні преміальні віддали, а те, що обіцяли на словах – ні. Без «бумажки», як-то кажуть, ви ...
‒ То був мільйон доларів на команду?
‒ 80 тисяч доларів кожному. Дуже великі преміальні. Вони так і залишились віртуальними.
‒ Нібито, це було пов'язано з тим, що ви потім поступилися Шахтарю у Суперкубку 1:7?
‒ Суперкубок був за два чи три місяці. Після відпустки. Сказати можна все, що завгодно. Прикро. Це вже історія.
‒ Після перемоги у 2010 році Григорій Суркіс вручав вам кубок України. Я помітив, що в момент вручення на вас уже висіли дві медалі, а Суркіс повісив ще дві. За що вам чотири медалі?
– Медалей було більше, ніж гравців у заявці. Кудись їх треба було подіти. Ось на мене чотири медалі та повісили. Напевно, це замість преміальних, які нам так і не виплатили :-) Потім хто тільки не дзвонив – «Саня, подаруй мені медаль». Мене хотіли розірвати за медалі! Тренер із нашої академії просив. Я віддав три медалі президентові, він вже вирішував. Але мене ще продовжували і продовжували просити – «Саню, у тебе ж там ще є медалі». У мене одна єдина моя.
‒ У нападника були окремі преміальні за голи та передачі?
– У Севастополі були, коли Олег Кононов тренував. Було прописано: все, що більше восьми балів за системою гол+пас, збільшувало преміальні вдвічі.
Але у Севастополі з преміальними було важко. Новинський спонсорував: зарплати ще сплачували, а преміальні не дуже. Тому все одно було, чи збільшать їх удвічі чи ні.
‒ Ви застали золоті часи УПЛ. Дуже високі зарплати. Вклалися у нерухомість?
– Не без того. Я вісім років у Криму відіграв. Діти народилися. І серце до нього лежало більше. Коли виїжджали 2014 року, одну квартиру встигли продати. А ще одна лишилася. Сподіваюся, повернемо Крим та повернемося туди.
‒ Таврія була вашим першим клубом у найвищому дивізіоні. З черкаського Дніпра у 2005 році вас до Сімферополя запросив Олег Федорчук. Тренер навіть дав вам розписку, що ви точно гратимете в основі, було таке?
– Трохи не так. У Другій лізі я почав забивати і був на слуху. Семен Альтман кликав до Чорноморця. Пробув в Одесі вже тиждень чи два.
Дзвонить Федорчук: «Саня, приїжджай, контракт підписуватимемо». Я відповідаю: «Олеже Вікторовичу, я в Чорноморці»... А в Одесі ‒ база, харчування та інші умови божевільні тоді для мене. Він каже: «Який Чорноморець? Там Косирін ‒ збірна, Балабанов ‒ збірна, ти хочеш гріти лавку?»
Плюс-мінус однакові умови по зарплаті. Тільки в Таврії давали підйомні. Але для мене справді головне було грати. Поїхав таки до Сімферополя підписувати. Дзвонить Альтман. Кажу: «Йосифовичу, вибач». Альтман кричить: «Яка Таврія, там бандити, хочеш, щоби тебе в ліс вивезли?».
Я хлопець молодий, зелений. Загалом не знав нічого, що там бандити. Потім мене ввели у курс справи. Але на нас це не позначалося.
Федорчук підбадьорив: «Саню, ти з цим своїм бажанням в мене завжди гратимеш». Ми нічого не прописували. Але він так упевнено це казав, було приємно.
Склад був відмінний ‒ бразильці Едмар та Жуніор, Бобаль (бразилець Едмар ‒ 316 ігор та 40 голів в УПЛ за Таврію, Металіст та Дніпро, після натуралізації ‒ 15 ігор та один гол за збірну України, ‒ прим. А.Т.). Грати з ними було в кайф. На початку сезону йшли на передостанньому місці, але у підсумку у вісімку потрапили.
«Кримінальний авторитет Аронов мене дуже любив, але коли я підписував контракт, руки були мокрі»
‒ Сімферопольською Таврією справді володіли бандити?
‒ Звісно, це всі знають. Директор покійний у клубі був (Рувім «Рома» Аронов у 2011 засуджений як організатор злочинного угруповання «Башмаки» та співучасник двох вбивств, ‒ прим. А.Т.) ‒ один із «бригадирів». Ми кілька разів спілкувалися в його кабінеті. Пізніше він в Ізраїлі помер.
Але в нього така любов до мене була. Чув часом, як він емоційно спілкується з іншими гравцями та тренером. Але до мене в нього чомусь така повага була. Сказав мені якось: «Саню, я нікого тут прізвище не можу запам'ятати, а ось твоє ‒ Ковпак ‒ запам'ятав. І ти мені подобаєшся як гравець».
Аронов був одним із ініціаторів продовження контракту зі мною, він мені такі умови класні зробив. Я не відчував того, чого говорили про нього та інших керівників Таврії.
‒ Як підписували контракт?
‒ Ще президент був на підписанні контракту, його посадили, коли по Криму бігали за всіма (Віктор «Карась» Карасьов у 2007 засуджений за підпали та вбивства, ‒ прим. А.Т.). Карасьов ‒ сам борець, глянув на мене, спитав: «А що ти такий худий, малий?». Федорчук за мене вступився: «Та все нормально, гратиме і забиватиме». Я боявся, руки були мокрі, коли підписував контракт.
Але до команди ставлення було нормальним. Капітан Таврії Ігор Волков, який став із командою чемпіоном у 1992, розповідав, що їх і до лісу вивозили. У нас, дякувати Богові, такого не було. Ми не мали конфліктів відносно виплати зарплати, затримки могли бути, але не по півроку. Ексцесів не було. Нормально.
‒ У ліс вивозили, щоб Таврія краще грала?
‒ Ні. Інші гравці, капітан, розповідали, що колись бунт підняли через затримки по зарплаті. А уявіть, щоб на бандитів хтось відкривав рот. «Не по понятіям».
‒ Ваші керівники приносили готівкою валізу доларів перед важливими іграми?
– Я не застав. Але Едмар застав і розповідав. Шалені гроші ходили. Так, валізу приносили перед грою з Динамо чи Шахтарем, а у валізі ‒ мільйон доларів. Усі чули про це. Раніше так і возили. Золотий час. Шалені гроші.
‒ У вас у команді були мільйонери, ті, у кого річний контракт із преміальними сягав мільйона доларів? Ви мали такий контракт?
– Так, такі гравці були. У київському Арсеналі взагалі в порядку речей (Ковпак грав в Арсеналі в 2011-2013 та 2019, ‒ прим. А.Т.). Ролан Гусєв, Єщенко, Шершун. Мільйонери були. Вони свою справу робили, а ми свою. Ми більше – чорнову роботу. Ми носили рояль, а вони грали на ньому.
‒ Ви багато років грали в Криму за Таврію (2005-11) та Севастополь (2013-14). Якими були політичні настрої серед місцевих?
‒ Я не бачив, що люди хочуть у росію. Але бували надто різкі моменти. Наприклад, коли в кінотеатрах почали показувати фільми лише українською мовою. Був резонанс, люди перестали ходити до кінотеатрів. І як вони після цього налаштувалися до України? Погано. Татари, так, завжди були за Україну.
Але, озираючись назад, згадую, що вже тоді росія починала налаштовувати проти України. Хоча одразу так не було – щоб прапори російські, чи гасла – «ми за підорашу». Ну а потім злили раптово, без пострілів, без вбивств. Напевно, щось було на рівні держав. Лякали автобусами з бандерівцями, але це була постанова, щоб віджати Крим.
Я у 2013-14 роках мешкав у Сімферополі, а працював у Севастополі. Коли почалася анексія, блокпости, як гриби, виросли. Їду на тренування – вісім блокпостів цих. Шманають.
«У Криму за вісім років жодного штрафу ДАІ не заплатив, мене всі знали»
‒ Ви ж були відомою людиною у Криму, на блокпостах вас впізнавали?
‒ У Криму у мирний час для мене було зелене світло. У ДАІ дуже любили футбол. У Севастополя начальником був, пам'ятаю, Олег Нікулін, у Сімферополі ‒ Олександр Климчук. Усі дуже любили футбол. Можна було зателефонувати, якщо мент якийсь щось починає. Потім із такими обличчями відпускали, що боляче за них було. Всі знали, і дехто впізнавав. Щоб я штраф заплатив за перевищення ‒ такого взагалі не було.
Тоді ще візитні картки були, а на ній ‒ номер телефону і підпис. Начальники, полковники, підполковники. Одного разу вийняв показати, потім дивлюся, наче не ту дістав. А даішник каже – «Нормально, це теж не остання людина, щасливої дороги». Мене помічник тренера безпосередньо із начальником Сімферополя знайомив: «Саня, поїхали, познайомлю». Футболку взяв, поїхали. Той каже – «Саню, давай, ми за вас». Люди вболівали. Таврія за Фоменка піднялася. І в Кубку Інтертото зіграли, до французького Ренна дійшли (1:0, 0:1, 9:10 по пенальті). З Байєром грали.
‒ У сезоні 2008/2009 з 17 голами за Таврію ви стали найкращим бомбардиром УПЛ. Це був найкращий сезон у кар'єрі?
‒ Ми розпочинали сезон із тренером Михайлом Фоменком, і я не завжди потрапляв до складу. Більше грали Лакі Ідахор та Вова Гоменюк. Вісім-дев'ять ігор зіграли, вигоріли. Фоменко давав максимальні навантаження. Я схуд з 74 до 66 кілограмів і шістсот грам. 66,6 один час важив, три шістки.
Досі загадка: Фоменка зняли чи він сам пішов? І прийшов Сергій Пучков. А у Пучкова я ще грав у Черкасах. Він мені довірився. І тут поперло. У кожному матчі. Воно пре, ми виграємо, я забиваю.
Заріс, не стригся довго. Постригся, Пучков каже ‒ «Саню, що ти наробив, це ж не на фарт!» Відповідаю ‒ «Валентинич, все буде добре, побачите». І справді, зачіска нічого не змінила. Як забивав, так і продовжив. Шість із тих сімнадцяти голів ‒ з пенальті.
‒ А наступного сезону ви стали найкращим бомбардиром розіграшу Кубка України. Хоча зіграли лише чотири матчі – п'ять голів.
‒ Та так вийшло. І кубок виграли. Два роки були цікавими.
– У Таврії якось пишалися тим, що клуб виграв перший чемпіонат України?
– Почесний президент Сергій Куніцин завжди цим пишався. Говорив, що у нас команда з такою історією. І тут ми ще й кубок виграли.
У Криму ажіотаж дуже залежав від суперника. Пам'ятаю, грали з Динамо, биток був. Досі пам'ятаю, як стоїть у центральному колі поряд Мілевський, головою хитає і каже «Капець, несолодко буде».
‒ З ультрас спілкувалися?
‒ Так, все було добре, без непорозумінь. Після анексії ще один писав мені ‒ «Саня, я пам'ятаю, ми обов'язково повернемо Таврію». Підтримували.
«Якщо у Мілевського iOS перепрошиється на нову версію, то він сам собі зможе допомогти»
‒ Михайло Фоменко запросив вас до збірної 2013 року із Першої ліги. Як?
‒ Так, але зателефонував його помічник, Валерій Душков: «Саня, грай з таким самим напором, ти вже на олівці у збірній». Фоменко ще не прийняв збірну. Мені навіть не вірилось. Михайло Іванович, окрім Таврії, не так багато сильних команд тренував. Тоді Анатолій Коньков очолював федерацію. Думаю, на олівці чи не на олівці, треба пахати. Мене викликали із Першої ліги. У Севастополі ми лише йшли до підвищення. Але відкрию вам секрет, це було не вперше.
‒ А коли ж відчули до себе інтерес збірної в перший раз?
‒ Раніше за всіх мене до збірної викликав Олексій Михайличенко. Я став найкращим бомбардиром УПЛ у 2009, підняли шелест: як так, найкращий бомбардир, і не викликається? Ну, викликали мене в збірну, а толку? Михайличенко мене жодного разу в заявку не вніс.
Як я казав, якщо немає довіри тренера, то не вийде. Але мене того сезону так перло! Упевнений, що якби мене і на п'ять хвилин випустили б, я б свою банку забив би. Коли пре, то все ‒ зупинити тебе неможливо. Тоді легенди були у збірній. Шевченко. Зрадник наш Тимощук. Воронін, Мілевський, Алієв, банда божевільна була.
‒ Мілевський та Алієв багато дозволяли собі у збірній, порушували режим?
‒ У збірній вони взагалі нічого собі такого не дозволяли. За одним столом з ними не сидів, не знаю, наскільки все те правда, що про них писали та пишуть. І Суркіс неодноразово говорив. Вони найгіршими футболістами від цього не стали.
‒ Що думаєте про сьогоднішнє становище Артема Мілевського?
– Знаєте, мені сподобалося, як сказав тренер Володимир Мазяр. Якщо в нього яйця є, якщо мужик, то вистачить слини розпускати йому самому і навколо нього.
Скажу від себе, порятунок потопаючих ‒ справа рук самих потопаючих. Якщо щось прокинеться в Тьоми, хай згадає, що йому дуже багато людей готові допомогти. Йому допомога поки що не потрібна. Якщо у нього iOS перепрошиється на нову версію, і він справді захоче вилізти з тієї ситуації, то я думаю, що він сам це зробить. І ті помічники, Саня Алієв, та Суркіси – перша допомога, яка потрібна. І щоб вийти із такої складної ситуації, він насамперед сам собі господар. І він зможе бути не менш впливовою людиною після футболу, ніж колись він був гравцем.
‒ Чекали, що Алієв піде до тероборони?
– Саня завжди був мужиком. Він був справедливим. Правду-матку завжди говорив. Якщо йому не подобається, він відверто каже. У нього навіть нерозуміння із родичами. Наскільки пам'ятаю, у нього російське коріння. Повага до нього. У нього таке нутро. Він є патріот своєї країни. Це приклад для всіх.
«Грозний зайшов у сауну і сказав, що забирає мене з Голайдо до Арсеналу»
‒ До вас було таке лояльне ставлення ДАІ у Криму. У вас була спокуса сідати нетверезим за кермо?
‒ Ніколи. Коли ми тільки знайомилися, їхнє перше прохання було: «Саня, є всьому є межа. Але під випивку, чи щось подібне. Тоді наші домовленості не працюють». Я не «борзів» і не розкидався цими візитними картками. Інакше я б підставив людей. Якщо ти п'яний сів за кермо, то вже вважай – голови нема. А ще й підставляти людей – це дуже неправильно.
‒ Не було прикро, що у трьох ваших іграх за збірну дали зіграти лише 14 хвилин? 2013 рік: товариські матчі проти Камеруну та Ізраїлю, відбіркова проти Чорногорії.
‒ Надто високий рівень був у збірній. У душі мені дуже хотілося грати, але такою була конкуренція: Шевченко, Девич, Селезньов. Група атаки надпотужна. Все реально, але, мабуть, сил не вистачило.
‒ У сезоні 2018/2019 коли ви грали за Арсенал у команді змінилося чотири тренери. Чи вдалося попрацювати з Фабріціо Раванеллі та В'ячеславом Грозним?
‒ Ні, їх звільнили раніше. Казали, що Раванеллі дуже емоційний. І навантаження давав досить сильні.
Грозний кликав мене свого часу до Арсеналу. У Туреччині були на зборах, опинилися по сусідству. Я зайшов у гості, пішли до лазні. Сидимо з Денисом Голайдо. Тут Грозний заходить, каже: «Так, пацани, я планую забрати вас до Арсеналу, як на це дивитеся?». Ми шари викотили: одразу двох? Ну, він міг прикрасити. Поговорили, посміялися, на цьому все закінчилося.
‒ Грозний викладав вам на тренерських курсах?
‒ Так. Було цікаво ‒ він розповідав не лише про футбол. Про те, як лезгинку танцював у Чечні. Він об'єднував розповідь про теорію та історії з життя. Недарма він заслужений тренер. Він не любить діалог, любить розповідати лише. Може 45 хвилин розповідати без жодної паузи.
«Дивись, дружино, на фото ‒ 102 мільйони, Мудрик ‒ 100, і ми по мільйону»
– У сезоні 2018/2019 зовсім юний Михайло Мудрик був в оренді у київському Арсеналі. Грали із ним?
‒ Так, Мішку я застав. Дитина була зовсім, молода, зелена. Фотку пам'ятаю, я, Ліпартія та Мудрик. Дружині показую ‒ «Дивись, ось 102 мільйони стоять. Мудрик – 100, і ми по мільйону».
Він у Арсеналі ще не сформований був, 18 років. Від Міші на той час більше нервів було, ніж користі. В хорошому сенсі. Він тоді себе ліпив. Мудрик був протестантом проти всіх. Йому кажуть: це не можна, а він це робить. Кажуть: сьогодні передігрова – 50 хвилин, потім ідемо все вечеряти. Після вечері йдемо, а там якийсь силует. Це він обводить фішки. Бачите, людина всього сама досягла.
‒ Говорять, в Арсеналі він не дуже вписувався в командну гру, не завжди бачив партнерів. Це так?
‒ Так, бо він ще більш у дитячий футбол грав. Це ще не дорослий, котрий за очки, за фінанси. Йому щось кажуть ‒ Міша міг так цікаво брови насупити, не згоден. Але талант було видно одразу. Ми з Джабою Ліпартією були найбільш дорослими. Підказували: «Міша, у тебе фантастична швидкість, удар колосальний, користуйся цим. Тікі-таку свою прибирай». Іноді прислухався, іноді щось виходило. Талант було видно, чекали, коли виросте. «Шахта» дочекалася, молодці. Продали Мудрика за фантастичну суму.
– Дитячий футбол Мудрика – це що? Хотів сам обіграти всіх на полі, як у дворі?
‒ Пам'ятаю, йому у карному майданчику м'яч летить. Прокидай і біжи вперед! Ні, він починає пасуватися, п'яти якісь. Тренером у нас був Ігор Іванович Леонов, його розпирало. Скільки нервів потрібно, щоби це витримати!
– Шахтар продовжував спостерігати за ним?
‒ Ми жили тоді у Щасливому. Там базувалися. І Шахтар там базувався. Уся академія. За ним спостерігали, він завжди був на очах, на слуху.
‒ Ви грали в центрі, він – ліворуч, віддавав на вас?
‒ Мудрик грав лише ліворуч. Передач особливо не запам'яталося. Ми йому допомагали, він шукав себе.
«Агенти мене переманювали ‒ давай на 5 000 доларів на місяць більше, але до мене йдеш»
‒ Арсенал вам залишився винен із зарплати?
– Ні. Саме ця команда повністю розрахувалася зі мною. В Арсеналі президенти змінювалися. Олександр Онищенко, який із кінним спортом пов'язаний, якимось чином там намалювався.
Це було ще в мій перший прихід до Арсеналу, в 2011-2013. У 2013 році команді почалися проблеми, я перейшов до Севастополя. Мій агент добре спрацював. Ми коли йшли звідти, нам дали гарантійний лист. Знаю, що три гравці, які пішли до Кривбасу, так нічого і не отримали. Хоча Арсенал і Кривбас ‒ була наче одна структура. Їм гарантійного листа не надали. Мали три чи чотири зарплати ще сплатити. Мені всі мої гроші зайшли. Дзвоню хлопцям ‒ це були Жека Боровик та Саня Максимов, третього не можу згадати, а вони кажуть: «Гроші прийшли, але тільки мінімалка, по 5 000 гривень на місяць». Їм так і не повернули [всієї суми боргу].
– Це заслуга вашого агента?
‒ Звичайно. Він усі юридичні моменти вів. І гроші від мене за це отримували. Він робив свою справу. Моє завдання було грати у футбол, а його – щоб таких проблем не виникало. Костянтин Сосенко – мій агент ще із Другої ліги. Як він мене забрав ще з Черкас, так всю кар'єру й пройшли.
Скільки мене переманювали інші агенти! Хотіли, щоб я його обдурив, кинув. Клуби цікавились. Той самий Чорноморець хотів забрати. Один агент виходив на мене: «Ми тобі на п'ять тисяч краще зробимо умови, але давай без твого агента». Такі історії мене не цікавили.
‒ Вадим Шаблій кликав до себе?
‒ Ні, він ще пацаном був, його ніхто не знав.
«Новинський звільнив Левандовського, Симоненка та Чижова відразу після банкету»
‒ Вадим Новинський, коли був власником ФК Севастополь, часто зустрічався з командою?
‒ За півтора роки бачив його разів три-чотири. Ми завжди до церкви їздили з Новинським. Пам'ятаю, зайшли, служба. Маріуш Левандовський – католик. Руки ззаду схрестив. Новинський до кожного підійшов, тепло привітався, обійняв. До Маріуша підійшов ‒ «Маріуш, не можна так, не тримай руки за спиною».
‒ У футбольному плані майбутній диякон діяв по законах Божих?
‒ Новинський поводився дуже солідно. Але якось психанув. Вигнав із команди Левандовського, Сергію Симоненка, і, здається, Саню Чижова. Преміальні не платили й кілька місяців зарплату. Левандовський з Ігорем Дуляєм – капітани. Пацани підбили його: «Маріуш, ну давай, ну коли вже там бабки».
Левандовський потрапив під загальний вплив, і якось при всіх набрав Новинського. «Ми могли б з вами поспілкуватися, ви могли б до нас приїхати, у нас до вас є питання». Новинський приїхав, каже: «Питання я тут задаватиму, а не ви, коли потрібно, я сам приїду. Так, Маріуш, Сергій, Саша, дякую за роботу, ви вільні». У нас ще банкет був після закінчення сезону, ми добре відзначили. І після цього бенкету їх із команди вже й не було.
‒ Гравці збірних Польщі та Сербії, володарі єврокубка. Як Дуляй та Левандовський прийшли з Шахтаря саме в Севастополь?
‒ Олігархи, Ахметов та Новинський, мабуть, між собою домовилися. Обидва гравці багато зробили для клубу. Але Левандовському показали, що немає авторитетів, якщо не так поводишся. На наш погляд, футболістів, він правильно себе повів. А на думку президента – ні.
‒ Шахтар допомагав Севастополю гравцями й надалі. Вони грали по повній чи було відчуття – «Арендовець»?
‒ Дуже багато було в оренді хлопців ‒ Віценець, Будківський, Караваєв, Малиновський. Така плеяда під'їхала. Саня Чижов, само собою, Дуляй та Левандовський. Це все гравці високого класу. В когось вийшло краще, в когось – гірше. Проте Севастополь у футбольному плані був цікавим, всі старалися.
«Малиновський тільки розбігався перед ударом, а всі вже ховалися»
‒ Малиновський сильно грав?
‒ Тоді, у 2013-2014 роках, Малиновський та Караваєв ще не були гравцями основи, їх інколи випускали. Пам'ятаю, кажу Руслану: «Малина, на твої подачі з кутових я голову боюся підставляти. Ти подай і спробуй сам свою голову підстав. Ти можеш силу прибрати? У мене струс мозку буде після твоїх подач». Це його особливість була. «Колотуха» і «плюха» така, що він тільки розбігався, а всі вже ховалися. Він мав такі брови. Йому скажеш ‒ Маліна! А він насупиться, і такий грізно дивиться на тебе з-під них:-)
Караваєв вирізнявся працездатністю. «Пахотою» своєю вони обидва заслужили ті команди, в яких вони зараз. Класні пацани. І збірній багато користі принесли.
‒ Є думка, що якби Малиновський не порвав хрестоподібні, Шахтар би його до 30 років ганяв по орендах. А так його списали, і він зробив кар'єру. Це так?
‒ Від молодих гравців ти завжди почуєш, що «Шахта» ‒ це золота клітинка. Вирощують, а потім складно піти. Він пішов, коли Шахтар уже не розраховував на нього. Атлант розправив крила!:-)
‒ Головний тренер Сергій Пучков казав, що у Таврії ви були найкращими. Чи відчували його ставлення?
– Ми ще у Черкасах познайомилися. Він тоді страшенно на мене кричав, що я не так граю. Я робив усе, як він казав, ніколи не огризався. Так він і зрозумів, що я хочу багато чого досягти у футболі.
У Таврії я, мабуть, був його помічником. Я там уже знаходився три роки. Довіра до мене була максимальною.
«Рабинович зайшов у роздягальню, Кучук каже: значить, преміальні будуть не 5 000, а 10 000 доларів»
‒ Ви до київського Арсеналу двічі приходили. Чи перетиналися з президентом Вадимом Рабиновичем?
‒ Нечасто. Дуже впевнена у собі людина. Все обговорили під час знайомства, він ударив по столу і сказав «Підписуй!». Міг у шльопанцях в офіс прийти.
Пам'ятаю сезон 2011/2012, ми билися за єврокубки. 28-й тур, програємо вдома перший тайм 0:1 Карпатам. Рабинович забігає у роздягальню – «Що це таке, що за гра?!». Тренер Кучук таких візитів не міг терпіти, відповідає Рабиновичу: «Тоді, якщо перемагаємо, премія не 5 000, а 10 000 доларів на гравця». Ми виграли 3:2. Кучук сумку з доларами – бам! – перед нами. «Так, усе добре, пацани, не звертаємо уваги, працюємо далі, все у наших руках».
А втретє Рабинович зайшов, коли грали у кваліфікації Ліги Європи. Перший матч зі словацькою Мурою – технар 0:3 за те, що помилково на поле випустили дискваліфікованого Матуку. Рабинович каже: «Пацани, суть проста, проходимо далі, клуб залишається. Не проходимо – клубу може і не бути». Ми їх ганяли, але виграли лише 2:0. Команда й розпалася у результаті.
«Тренером стають лише після того, як уперше звільняють»
‒ Ви у ЛНЗ у 2020 закінчували, як гравець. Мали план, що ви там станете тренером?
‒ Якщо відверто, у 2021 році я ще хотів пограти. Грали на аматорах, не виграли чемпіонат. До команди запросили Юрія Михайловича Бакалова. У нього навантаження, а в мене травма. Не хотів себе мучити й погодився піти у тренери.
‒ Говорять, тренером стають після першого звільнення. Так у вас?
‒ У нас був тренер із фізичної підготовки Шпанюк. Теж казав: «Саня, тренером стають лише тоді, коли його звільняють». Мабуть вже на наступній роботі я вважатимусь тренером. Щось у цьому є.
Ми вперше в історії черкаський футбол вивели до УПЛ. Кажуть, мені досвіду не вистачало. Вибачте, а де мені його набрати? Тільки в роботі, поразках та перемогах. Перша сходинка у тренерській роботі в мене виявилася ось такою. Будь-яка поразка дає досвід. Хотілося, звичайно, якомога довше попрацювати в УПЛ, зіграти з грандами.
Я вже відпочив і готовий з новими силами та ідеями крокувати вперед.
‒ У другому турі вас назвали найкращим тренером в УПЛ. А після четвертого – звільнили. Тяжко було?
‒ Для команди я сказав: «Пацани, не вішайте медалі в жодному разі. Кращий тренер ‒ це вся наша команда». За ці регалії ніколи не хапався.
– У вас є план, пропозиції?
‒ Два місяці відпочив, ще трохи ‒ і повністю заряджу батарейку. Вже починаю потроху футбол дивитися, нудьгувати за ним.