«Суркіс міг кожному пред’явити по фактах. Сперечатися не було сенсу»: Башлай – про Яковенка, Мілю та першого тренера Шеви

Колись він був одним із покоління Мілевського, Алієва та Рожка – а нині Андрій Башлай працює тренером у КДЮСШ Чемпіон міста Києва, де передає дітям свій неоціненний досвід, що отримав у часи професійної ігрової кар’єри.

Бекграунд в Андрія справді унікальний, адже за спиною роки Динамо, виступи за юнацькі та молодіжні збірні України, дві перемоги на універсіадах зі студентською «синьо-жовтою» командою, а також цілий ряд вітчизняних та закордонних клубів.

Про своє сьогодення, а також найбільш пам’ятні моменти ігрової кар’єри герой розповів в ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол». Зокрема, ви дізнаєтеся про наступне:

• Яку першу зарплату Башлай мав у Динамо?
• Чи справді футболісти блювали на тренуваннях Яковенка?
• За що Суркіс влаштував жорсткий рознос Башлаю і Ко?
• Чому за кар’єру зіграв лише два матчі в УПЛ?
• Що за жахлива трагедія сталася з колишнім захисником Севастополя Владиславом Піскуном?
• На кого ставить у цьогорічних чемпіонських перегонах між Динамо та Шахтарем?

«Нині я працюю тренером у КДЮСШ Чемпіон»

– Андрію, раді вітати! Як поживаєте?

– В мене все добре. Наразі працюю у КДЮСШ Чемпіон в Києві на посаді старшого тренера з футболу. Зараз в мене займаються дітки 2010 року народження. Граємо у Вищій лізі чемпіонату України, чемпіонаті міста та чемпіонаті області.

– Як давно ви там працюєте?

– Вже давненько. Близько восьми років. Починав я свій тренерський шлях у дитячій школі Динамо, потім там же трохи попрацював помічником в академії. З часом прийняв рішення перейти в Чемпіон.

– Подобається роль тренера? 

– Звісно, подобається. Мені пощастило у житті пройти через серйозну школу, і тепер є чим поділитися з юними футболістами. Коли вони втілюють на полі твої ідеї, отримуєш від цього задоволення.

Андрій Башлай. Фото: особистий архів А.Б.

«Батько не став футболістом, тому хотів реалізувати це у мені та моєму братові Дмитрі»

– Поговорімо про вашу ігрову кар’єру. Як ви починали грати у футбол?

– Як і усі раніше – у дворах. Потім вже мій батько Олександр Григорович побачив, що в мене щось виходить, і почав підштовхувати розвиватися далі.

Батько родом із села Артелярщина Полтавської області, де не було особливих можливостей. Він займався легкою атлетикою, однак фантів від футболу, слідкував за усіма матчами, ходив на стадіон. Можливо, він міг би спробувати себе у цьому виді спорту. Те, що йому самому не вдалося, він хотів реалізувати у мені та моєму братові Дмитрі.

Вже серйозно займатися футболом я розпочав у спортивній школі київського Локомотиву. Далі поступово рухався по сходинках.

– Наскільки велику роль батько відіграв у вашому становленні як гравця?

– Тато підказував над чим попрацювати, після роботи, коли мав можливість, трохи зі мною допрацьовував. Підтримка батьків у юному віці дуже важлива.

Він давав багато порад. Тренери часто повторювали його слова. Бувало, після гри батько міг поділитися зі мною своїми спостереженнями, а на наступний день тренер під час розбору польотів повторював це ледве не слово у слово. Я думав: «Так, все ж тато щось розуміє у футболі».

– Наскільки відомо, ваш батько працював на ЧАЕС. Він застав аварію 1986-го?

– Ні, він потрапив туди вже після аварії. В ліквідації наслідків аварії та відновленні участі також не брав.

– А особисто ви колись ЧАЕС відвідували?

– Одного разу на екскурсію приїжджав.

«Чи блювали гравці на тренуваннях в Яковенка? Таке і зі мною траплялося»

– Як ви потрапили до Динамо?

– Мене десь у 13 років до Динамо запросив Олександр Олександрович Шпаков. Це відомий тренер, який виховав Андрія Миколайовича Шевченка.

– Якою була ваша перша зарплата в Динамо та на що ви її витратили?

– 100 доларів, у Динамо-3. Не скажу, що витратив на щось конкретне. Сім’я в нас була не дуже багатою, тому родині стало легше, коли я почав заробляти якісь гроші. Вже не треба було купляти мені якісь речі, адже я сам міг якось себе забезпечувати.

– В Динамо ви не були частиною легендарного академкласу гравців 1985 року народження Павла Яковенка, однак пограли під його керівництвом в українській «молодіжці». Відчули на собі неймовірні фізичні навантаження?

– Так, трішки я це застав. Звичайно, доводилося важко, але шлях до успіху легким не буває. Багато бігали та багато працювали. Мабуть, завдяки цьому люди потім чогось досягли. Важко судити зараз, чи потрібно було це все, чи краще б зберегли здоров’я та запал на майбутнє.

– Гравці блювали від навантажень на тренуваннях?

– Думаю, в кожного таке бувало. Це, в принципі, нормальна історія. Зі мною, звичайно, також таке траплялося.

– Артем Мілевський та Олександр Алієв – найбільші українські таланти Динамо, із якими ви перетиналися?

– Талантів було багато. Проте комусь трохи завадили травми, комусь не довірили… Артем та Саша досягли більше, ніж інші. Так склалося. Вони заслужили на це своєю працею.

Вони доповнювали один одного. Чого не вистачало Артему, мав Саша, і навпаки. Сашко, зрозуміло, володів крутим ударом з двох ніг. Ті м’ячі летіли як з гармати. В Артема такого удару не було. Зате він дуже класно закривав м’яч корпусом. Захисникам до нього важко було підібратися, і вони часто фолили. Артем заробляв штрафні та пенальті, а Саня їх реалізовував.

Олександр Шпаков. Фото: особистий архів А.Б.

«Суркіс міг кожному пред’явити по фактах. Сперечатися не було сенсу»

– З кимось із братів Суркісів у вас були пам’ятні історії?

– У 2004 році Динамо відправило на Кубок Співдружності до Москви другий склад, бо покриття у манежі «Спартак» було вже поганої якості. Прийняли рішення, що основа готуватиметься до чемпіонату на хороших полях десь в Іспанії чи Туреччині.

Турнір був високого рівня із сильними командами. З групи ми вийшли, але вже в 1/4 фіналу програли Шерифу (0:1). Для Динамо це було важливе змагання, адже раніше команда його вигравала та виступала у фіналі.

Ігор Михайлович після зібрав нас на базі та дав прочухану. Оштрафував. Він знав усе про всіх та кожному міг пред’явити по фактах. Він не називав прізвищ, однак кожен розумів, що мова йде про нього. Навіть сперечатися не було сенсу.

– Протягом років в Динамо наскільки ви були близьким до першої команди?

– Я грав за Динамо-2, дубль, брав участь у товариських матчах першої команди під час міжнародних пуз. На тренування з основою часто підключався. Чекав свого шансу, але на жаль.

– Чого не вистачило?

– Важко сказати. Конкуренція була високою, траплялися й травми, коли вимагалося хірургічне втручання. Десь мені не вистачало. Можливо, трохи атлетизму. Був залегкий. Проте я ні на кого не жаліюся та не ображений.

– Як ви покинули Динамо?

– В мене був п’ятирічний контракт, протягом якого я пограв в оренді за київський Арсенал, де провів пару матчів в УПЛ, Оболонь та Карпати. Потім угода сплила, і продовжувати її не було сенсу. Першій команді на той момент я був непотрібний, а в дублі, звісно, виступали вже молоді футболісти, яким потрібно було давати шанси.

Коли я отримав статус вільного агента, то першим моїм клубом стала алчевська Сталь.

– З важким серцем покидали рідний клуб?

– Нічого важкого не було. Це життя. Не можуть усі грати за Динамо чи Реал. Є багато інших класних команд з гарними умовами, тренерами, де можна заробляти гроші та отримувати задоволення від футболу. Ніякої проблеми в тому не було.

«Коли запрошували клуби Прем’єр-ліги, я мав контракт з Динамо і мене не відпустили. Коли з Динамо пішов, ці пропозиції більше не надходили»

– Після відходу з Динамо в Україні ви виступали за виключно за команди Першої та Другої ліги. Як вважаєте, наскільки реалізували свій потенціал?

– Не було якихось інших пропозицій. Коли запрошували клуби Прем’єр-ліги, я ще мав контракт із Динамо і мене, на жаль, не відпустили. Були дійсно непогані варіанти. Потім, коли я вже пішов з Динамо, ці пропозиції більше не надходили.

Вважаю, що пограв в гідних командах. В Севастополі я провів хороший шматочок кар’єри. Дійсно приємно згадати. І яка командочка була, і атмосфера в місті й на стадіоні, і підтримка шалена… Там ми показували класні результати.

Звичайно, були й мої помилки, якщо проаналізувати кар’єру. Просто іноді від мене щось залежало, а іноді – ні.

– Не зарано було завершувати грати у 29 років?

– Я отримав пропозицію працювати в школі Динамо. Десь ще моглося та хотілося пограти, але розумів, що мій футбольний вік вже поступово добігає кінця. Та і в Динамо не кожен день кличуть. Запросили б мне туди ще раз через рік-два? Не знаю.

Я ні в якому разі не шкодую про свій вибір. Шпаков мене багато чому навчив. Потім перейшов працювати в академію якраз у часи іспанського штабу Сергія Реброва. Керівником академії був Альберто Босх. Ми працювали по іспанських програмах. Багато чого варте потрапити у таку систему та побачити, що дійсно футбол не стоїть на місці. 

Якщо порівняти із тим як я тренувався в дитинстві, то це зовсім інші вимоги. Дійсно було цікаво. Дуже крута тренерсько-футбольна школа.

– Не можна пройти повз трагедію, яка сталася у період ваших виступів в Севастополі, а саме ДТП за участю Владислава Піскуна у 2010 році, коли він на смерть збив жінку з двома дітьми, отримав дев’ять років позбавлення волі, але вийшов після половини терміну за зразкову поведінку. Ви знаєте, за яких обставин це сталося?

– Наскільки я знаю, він їхав кудись по своїх справах. На жаль, не впорався з керуванням і машину викинуло на тротуар… Навіть згадувати моторошно.

– Яке ставлення в клубі та в команді було до цього інциденту?

– Усі розуміли, що він це зробив ненавмисно. Він був абсолютно тверезим. Таке може статися з кожним. Жертв, на жаль, не повернеш.

У команді всі це переживали й ходили чорні. Просто нічого не хотілося. Лише сховатися на невідомій глибині. Багато критики тоді в бік клубу було. Самі розумієте, якщо один футболіст вляпується, то одразу це лягає на всіх причетних до клубу.

– У ЗМІ навіть ходили чутки, що Піскун хотів накласти на себе руки у СІЗО.

– Мені здається, що кожному після такої трагедії потрапляли б подібні думки в голову. Важко сказати. Розумію, що в його тодішньому стані це не дивно. Він сам себе так покарав, що і ворогу не побажаєш. Це не лише в’язниця і термін, а ще й приреченість жити, розуміючи, що загинули діти та їхня матір.

– Ви близько спілкувалися? Що він за людина?

– Абсолютно нормальний хлопець. Ми з ним не лише у Севастополі грали, а й за студентську збірну України на Всесвітній універсіаді, яку виграли. Класний футболіст. На той момент він був одним із найкращих у нас. Він сам місцевий. Тато його також грав за команду.

– Хтось із команди чи клубу підтримував зв’язок з Піскуном після ДТП? Може провідував у СІЗО чи в’язниці?

– Особисто я ні, а ті, з ким він найбільше спілкувався в команді, якийсь зв’язок з ним підтримували. Навіть не знаю, чи можна було йому допомогти в тій ситуації. Думаю, хтось його провідував.

«Міг брат Дмитро зробив кращу кар’єру, але мені випала честь зіграти за збірну України»

– До легших тем – ви пробували себе у суддівстві.

– Насправді, були такі думки, коли в один момент я залишився без клубу. 

Поки тренувався індивідуально та шукав варіанти, мій товариш Леонід Ярмолинський, з яким ми навчалися в інфізі, сказав: «Чого сидиш? Закінчуй курси й зможеш працювати арбітром». Багато колишніх футболістів працюють арбітрами. Ігрова кар’єра не така тривала, а судити матчі, не знаю як зараз, раніше можна було до 45 років.

Я отримав диплом та перебуваю в колегії арбітрів, але вже в процесі навчання зрозумів, що це не моє.

– Ну, хоча б один матч ви встигли обслужити?

– Ні. Поки довчився, то вже знайшов собі нову команду й продовжив грати. До цієї теми більше не вертався. З усім тим, життя триває, тому усе можливо.

– Як справи у вашого брата Дмитра, який нині грає за Бронь (Радом) у Четвертій лізі Польщі.

– Так, він продовжує грати у Польщі. Він там вже досить довго виступає, понад п’ять років.

Кар’єра в нього склалася непогано. Багато відіграв матчів у вищих лігах України, Казахстану, Польщі (за Арсенал-Київ, Тараз та Подбескідзе, – прим. Д.В.)

– Хто з вас кращий гравець?

– Ми трішки різнопланові. Він грає в центрі оборони, іноді в опорній зоні, і є футболістом силового характеру. Я ж у свої часи діяв на фланзі захисту й любив підключатися до атак та бігати туди-сюди.

– Хто зробив кращу кар’єру?

– Ну, мабуть, той, хто більше матчів у Вищій лізі зіграв. Значить, він. Все ж йому вдалося пограти за кращі клуби.

Єдине що, брату, мабуть, хотілося б пограти за збірну та відчути це. Мені така честь випала. Я виступав за юнацьку збірну, молодіжну, студентську на універсіадах. Ці матчі посідають окреме місце. Емоції неймовірні, коли ти стоїш у формі збірної, лунає гімн, і ти представляєш країну міжнародному рівні.

Скажу так, що в нього є свої досягнення, а в мене – свої. Чогось у футболі я досягнув. Не соромно людям розповісти, що я є Майстром спорту міжнародного класу, Заслуженим працівником фізкультури та спорту Криму…

Андрій Башлай з ровесниками та Олександром Шпаковим. Фото: особистий архів А.Б.

«Думаю, Динамо поверне собі золото УПЛ»

– Як вам сьогоднішнє Динамо?

– Приємно бачити, що зараз дійсно грають наші молоді футболісти, які розкриваються та проявляють себе. Якби не війна, можливо, ситуація була б іншою. А так хлопці отримують шанс. Коли я був у Динамо, то міг лише мріяти про таке.

Дивлюся, вболіваю. Радує, коли на поле виходять гравці, із якими мені вдалося попрацювати в академії Динамо. Це і Крістіан Біловар, і Руслан Нещерет, і Матвій Пономаренко.

– Динамо в цьому сезоні поверне собі золоті медалі УПЛ?

– Я думаю, так. Бачу, що Шахтарю важкувато. Не знаю, чому. Може, не вистачає обойми. На 11 гравцях увесь сезон на три фронти не витягнеш. Люди втомлюються фізично та емоційно. Плюс травми й хвороби. Аби показувати результат, потрібна ротація.

– І наостанок – про ваші плани.

– Завдяки нашим ЗСУ, працювати та ділитися своїм футбольним досвідом з юними зірками світового футболу:) Велика кількість вихованців намагається закріпитися в професійному рівні.