«У Фоменка день гри був для мене вихідним»: Ткаченко дав вогню про скандал у збірній Блохіна, перегляди в Лобановського та Шальке
За свою кар'єру Сергій Ткаченко вигравав срібні та бронзові медалі чемпіонату, але не завойовував трофеї. Проте кар'єра експівзахисника Чорноморця, ЦСКА, донецького Металурга та Шахтаря вийшла насиченою. Зараз колишній гравець збірної України працює, можна сказати, вдома, в передмісті Одеси, тренуючи команду U-17 спортивного клубу Таїрове.
На найзначніших відрізках кар'єри цього виконавця кореспондент сайту «Український футбол» і зупинився у розмові із Сергієм, з яким спілкуватися вийшло – одне задоволення. Зокрема, Ткаченко розповів про такі події у своєму футбольному житті:
- як побував на перегляді в Динамо
- чому не опинився в німецькому Шальке
- в яку суму його оцінили у 17 років
- як Фоменко вичавлював усі соки з футболістів
- як, не виходячи на поле, заробив за одну гру 40 000 доларів
- про скандал у збірній із Зотовим, Чечером і Закарлюкою
- як Юрій Вірт змушував діставати із сітки м’ячи
- чому перейшов до Шахтаря
- як асистував Шевченку
- яким йому здався Яя Туре
- хто найкращий футболіст України в історії
«Ми на повному забезпеченні Таїровської селищної ради»
– Сергію, зараз ти працюєш у спортивному клубі Таїрове. Можеш розповісти, що це за клуб і яка там твоя роль?
– Так і є. Це спортклуб із однойменного селища Таїрове, що під Одесою. У нас там шість спортивних секцій, зокрема й футбол. Цей клуб організував наш директор Віля В'ячеславович Цандр. Можу точно сказати, що подібних клубів мало в Україні, оскільки ми на повному забезпеченні Таїровської селищної ради: зарплата, форма, проживання, харчування все для юних спортсменів та тренерів безкоштовно.
– Ви там наставник?
– Цілком вірно. Я тренер випускної команди U-17. Наразі ми граємо у Першій лізі України за цим віком, але є всі передумови вийти у Вищу лігу. Для розуміння ситуації можу сказати, що потім є ще й Елітна ліга, в якій виступають такі клуби, як Динамо та Шахтар.
– У твою футбольну молодість таких умов не було?
– Прямо таких, звісно, ні. Я закінчував в Одесі ДЮСШ-6, яка мала поля, роздягальні, м'ячі. А ось форму ми купували за власний кошт.
«В дитинстві вболівав за київське Динамо»
– Талант у тобі було видно? Чому питаю: після одного сезону у СК Одеса ти перейшов до Чорноморця та зумів дебютувати за головну команду області у 18-річному віці.
– Мабуть, так😊. Можливо, щось в мені побачили, але це краще у тренерів запитати. До того Чорноморця за гарні очі не брали.
– Якось ти розповідав, що десь у той період був на перегляді в Динамо.
– Був такий момент. Мені було 17 років. Мене привезли на перегляд до дубля Динамо.
– Чому не вдалося затриматися в столиці?
– Чесно, я подробиць не знаю. Або я не підійшов, чи не хотіли, щоб я підійшов. Футбол – це гроші. Далі нехай кожен робить висновки.
– Засмутився?
– Трохи було, осад залишився. Якби конкретно знав причину, можна було б говорити більш детально. Знову ж таки, якби мені сказали: «Ти не тягнеш у Динамо», то розпач був би більшим. А так залишився у незнанні всього, що сталося.
– У дитинстві ти мав улюблену команду?
– Так. Це було Динамо. У мене тато вболівав за киян, та й мене підтягував у обойму фанатів біло-синіх😊.
– За ким стежив із великим задоволенням?
– За всією командою. Там на кого не глянь – зірка: Віктор Чанов, Олег Кузнецов, Сергій Балтача, Анатолій Дем'яненко, Володимир Безсонов. Василь Рац, Ігор Бєланов… Якщо до заявки потрапляло 18 осіб, усі вони – легенди.
Сергій Ткаченко. Фото з відкритих джерел
А ось що Сергій Ткаченко розповідав в інтерв’ю сайту zbirna.com: частина перша.
«Не було людини, яка б допомагала мені в просуванні кар'єри»
– Не Динамо, так Чорноморець. Як тобі молодому гралося у команді, яка зовсім недавно виграла два Кубки України, здобула срібні та бронзові медалі чемпіонату країни?
– Чесно, мені було легко. Все йшло, як на одному подиху. Я був молодий, мені все було цікаво, до того ж колектив тоді в Одесі був класним, а це додавало азарту в роботі. Та й із тренерами мені пощастило. Спочатку був Леонід Буряк, а згодом Володимир Козеренко.
– У команді начебто й вистачало досвідчених футболістів, але Чорноморець все одно вилетів до Першої ліги. Чому?
– Справді, досвідчених гравців у нас було достатньо, але чому усе пішло не за нашим планом, мені сказати складно. Звісно, що було неприємно. Але за один сезон команда повернулася до Вищої ліги. Втім, уже тоді у Чорноморця почався період гойдалок, коли команда то вилітала з Вищої ліги, то знову туди поверталася.
– Всього сезон знадобився одеситам, щоб повернутися до еліти, але ти пішов до ЦСКА. В Одесі в тебе були якісь проблеми?
– Від мене багато не залежало. На той момент я не вирішував, як мені бути. Але я не шкодую, що доля так розпорядилася. В ЦСКА я знав багатьох хлопців по юнацькій збірній, тож їхав до Києва легко. І можу сказати, що виступ за ЦСКА був одним із найкращих етапів моєї футбольної кар’єри.
– Але ж першу частину сезону-1999/2000 ти пропустив. Травма?
– На те були інші причини. Неохоче про це говорю. У футболі завжди крутяться люди, принаймні в ті роки були такі, які наступали на вуха, даючи різні непотрібні поради. Загалом спрямовували не на той шлях. Прикро, але знову ж таки, у той час у мене не було людини, яка б допомагала мені в просуванні кар'єри.
Ти ставив питання про київське Динамо. Так от я скажу, що, приблизно, у той час я їздив на перегляд у зеніт, Дніпро, Маккабі (Хайфа). На руках уже були квитки на літак до Шальке. Мені сказали: «Тебе заберуть без перегляду», бо я був гравцем юнацької збірної. Я просидів в одному місті, не називатиму країну, три тижні. І все це зірвалося. Футбол – це бізнес. Мене хотіли продати, а мої представники, яких не хочу називати агентами, не сходилися в ціні з роботодавцями, оскільки за спиною у мене висів цінник у 100 000 доларів. Ви уявляєте, яка це сума десь у 1996-му році на 17-річного пацана?..
«В київському ЦСКА я бігав і плакав»
– Думаю, у плані гри та досвіду ти не сильно втратив, перейшовши до ЦСКА. Там тоді ще та банда була зібралася, але чому не вдалося дати результат, посівши тільки 10-е місце?
– Ми жили як сім'я. Дійсно, в команді були такі люди, як Юрій Калитвинцев, Віталій Рева, Андрій Анненков, Едуард Цихмейструк, Руслан Костишин. Царство небесне Колі Волосянку та Сергію Закарлюці.
Згоден, результату за великим рахунком не було, ми навіть мало не вилетіли. Чому? Буває, що не йде та й усе. Одну, другу, третю гру програв – і потрапляєш в яму. А якщо ще й перебуваєш біля зони вильоту, то психологічно дуже складно. Подивіться, як зараз справи у Манчестер Сіті😊. Це футбол.
Але вже наступного сезону під керівництвом Михайла Фоменка ми дали класну гру. У чемпіонаті, якщо не помиляюся, ми посіли шосте місце, вийшли у фінал Кубка України. Жаль тільки, що не втримали в тому матчі з Шахтарем перемогу, програвши в додатковий час. І завдяки цьому вийшли до Кубка УЄФА.
– Коли Безсонов пішов після невдалого виступу команди, ЦСКА очолив Фоменко, у якого ти практично завжди був в основі. Михайло Іванович, наскільки відомо, не сильно був балакучий, але тобі, мабуть, вдалося знайти підхід до наставника?
– Я теж не дуже балакучий, тому ми знайшли один одного😊. А якщо серйозно, то Михайло Іванович був класним мужиком і тренером. При цьому Фоменко – єдиний наставник, за якого я дуже багато бігав. Він із нас вичавлював усі соки. Але в жодному разі я не скаржуся. Така методика давала результат, а це плюс для тренера. Та й мені в майбутньому це загартування допомогло. Цей фахівець пропонував навантаження київського Динамо, це було жахливо. Я біг і плакав. Для мене гра була як вихідний день😊.
«Після удару Олексія Бахарєва серце пішло в п’яти»
– Не раз уже згадувався матч ЦСКА проти Шахтаря 2001 року, в якому ви, по суті, перегородили шлях гірникам до їхнього першого чемпіонства. Що залишилось у пам'яті від того протистояння?
– У тій грі не пам'ятаю, чому, але я залишився в запасі. Насамперед запам'ятався удар Олексія Бахарєва на 89-й чи 90-й хвилині, коли м'яч пролетів у сантиметрах вище поперечини. У мене тоді серце пішло у п'яти. Вся справа в тому, що нам обіцяли божевільні преміальні, якщо ЦСКА забере очки у Шахтаря. Благо, зустріч завершилася внічию – 0:0.
– І скільки тоді ви здобули від Динамо бонусів?
– Якщо не помиляюся, то по 40 000 доларів на чоловіка. Тож на гру усі виходили, як собаки, ніхто не хотів втрачати такі гроші.
– А за перемогу над Шахтарем (1:0) у першому колі, Динамо вас заохотило?
– Достеменно пам'ятаю, що єдиний гол забив Сергій Закарлюка, і точно можу сказати, що ми отримали по 5 000 доларів.
– У деяких командах можна було відіграти сезон і стільки не заробити, як ви за два матчі проти Шахтаря. Чи не так?
– Цілком можливо. Але в той же час, думаю, що чи не кожна команда грала в подібних матчах, коли на кону стояли дуже великі суми. Повірте, футболісти люблять футбол, люблять свою роботу, але ми, перш за все, граємо за гроші.
– Але й Фоменко попрацював із ЦСКА лише один сезон. У новий чемпіонат команда входила з Олегом Кузнецовим біля керма.
– Там, якщо я правильно пам'ятаю, Михайла Івановича покликали до Металіста, тому й відбулася зміна тренера.
– Що скажеш про роботу з Олегом Кузнєцовим?
– Мені було комфортно. Ми мали взаємну повагу. У тому сезоні, як для команди без єврокубкового досвіду, ми непогано виступили у Кубку УЄФА. Пройшли два раунди, обігравши за сумою двох матчів спочатку фінський Йокеріт, а потім сербську Црвену Звєзду. А вже з бельгійським Брюгге вдіяти нічого не змогли.
А ось що Сергій Ткаченко розповідав в інтерв’ю сайту zbirna.com: частина друга.
«Шахтар дав більше в 2,5 рази, ніж якби ми обіграли Вердер»
– Ти сказав, що в ЦСКА мав яскравий період. А у донецькому Металурзі, за який ти провів найбільше матчів у Вищій лізі?
– Це само собою. Я аналізую і можу сказати, що мені завжди щастило з командами, де я грав. Це стосується й керівництва клубів, й тренерів, й колективи. Та й на фінансову складову гріх було скаржитися. З особливою теплотою згадую свій перший період в Металурзі.
– Але ж починалося не все так яскраво. Досі згадують поразку від Вердера у 2002 році з рахунком 0:8. Недооцінили суперника?
– Переоцінили свої можливості😊. Як сказав один із учасників того матчу Володимир Яксманицький, у всьому винен водій автобуса, який задом здавав у тунель стадіону😊.
– Після домашніх 2:2 надії на сприятливий результат протистояння були.
– Згоден. У першому поєдинку ми проявили характер – програючи 0:2, зуміли відігратися. Багато в чому це було завдяки допомозі вболівальників. Нас підтримував практично заповнений стадіон Шахтар. Ми не мали права виглядати погано. Та й у матчі-відповіді ми начебто непогано виглядали. Так, пропустили на початку, але потім вирівняли гру. Але коли під завісу першого тайму пропустили ще двічі, то посипалися.
А в другому таймі, у мене принаймні складається враження, що все, що не летіло у бік воріт, залітало в сітку. Після шостого чи сьомого голу Юра Вірт в серцях сказав: «Йдіть самі діставайте м'яч із воріт».
– Але команда недовго сумувала. Після цього розгрому ви в чемпіонаті обіграли Динамо і здобули за це, наскільки відомо, великі преміальні.
– Шахтар преміював сумою по 25 000 доларів на людину.
– За прохід Вердера менше обіцяли?
– Так. Нам пропонували по 10 000 доларів.
– Якщо ми так серйозно взялися за бухгалтерію, то можеш сказати, які взагалі в донецькому Металургу були преміальні на початку 2000-х?
– Давно це було. Знову ж таки, якщо мені не зраджує пам'ять, то за домашню гру 3 000 у твердій валюті, за виїзну – 5 000. За поєдинки з Динамо чи Шахтарем ці суми подвоювалися.
Сергій Ткаченко. Фото з відкритих джерел
«За бронзу нам заплатили по 20-25 тисяч»
– Після осінньої частини сезону Металург залишив Семен Альтман, хоча команда, наче, виглядала пристойно. Чому?
– Це я точно не пам'ятаю. Але вже тоді ходили розмови, що керівництво хотіло запрошувати до Металурга іноземного тренера.
– Але команду очолив Олександр Севідов, під керівництвом якого ти почав діяти результативніше. Поміняв позицію чи тренер дав більше свободи?
– Мені добре було й за Семена Йосиповича. Він фантастична людина. Тільки теплі слова можу сказати й про Олександра Володимировича. Що стосується твого питання щодо Севідова, то, можливо, через те, що він тільки-но завершив кар'єру, був молодий, знаходився ближче до колективу. Тим більше, що деякі футболісти з того Металурга були з ним мало не однолітками. Була, можна сказати, довірлива атмосфера, і це давало результат.
– Вже в першому сезоні з Металургом ти виграв бронзові медалі. Це був дебютний твій п'єдестал. Керівництво клубу тоді добре винагородило команду?
– Нам виплатили десь по 20-25 тисяч доларів. Такі самі суми були і за першу бронзу, роком раніше, але мене в команді тоді ще не було.
«Найкращий легіонер Металлурга – Яя Туре»
– Тобі пощастило пограти із майбутньою зіркою європейського футболу Яя Туре. Що скажеш про це виконавця?
– Та він тільки приїхав, по ньому вже було видно, що то машина. І, незважаючи на це, у нього була чудова стартова та дистанційна швидкість. Я вже мовчу про те, як він читав гру та як поводився з м'ячем. Хоча, якщо чесно, я здивувався, що він так яскраво заграв у Барселоні, а потім і в Манчестер Сіті.
– Він став частиною колективу? На той час у Металургу стало з'являтися дедалі більше легіонерів.
– Я не можу згадати жодного іноземного футболіста, який був би не прийнятий у нашому колективі. Часом ми підраховували, що українців у команді було набагато менше, ніж легіонерів.
– Назви топ-3 іноземних футболістів донецького Металурга, з якими ти грав?
– Яя Туре, Генріх Мхитарян, Гоча Джамараулі.
– Хто з іноземців Металурга був найбільш компанійським, любив жартувати?
– Усі потроху намагалися. Можливо, Георгій Деметрадзе частіше закладав, але він сам по собі смішна людина.
– Металург міг би потягатися з Динамо чи Шахтарем, якби в клубі не так часто міняли наставників?
– Складне питання. Може, й міг би. Хоча, ні, не міркуватиму на цю тему. Я не можу знайти відповіді.
– А хто із закордонних тренерів тобі імпонував своєю роботою у Металурзі?
– Знову ж таки, мені з усіма нормально працювалося. Проте Віллем Фреш і Тон Каанен були якимись м'якими, ніжними, якщо можна так сказати. Все чітко поставлено, особливо дисципліна, в Славолюба Мусліна. Він ретельно ставився до вибору тактики, вивчення суперника.
«Славолюб Муслін сказав, що ситуація Чечера та Зотова в збірній України – це не його проблема»
– З Металурга та був викликаний і до збірної. Мав привілей, бо знав Семена Альтмана, який працював у тренерському штабі Олега Блохіна?
– Уперше до збірної мене викликав Леонід Буряк на товариський матч із румунами 2003 року. Ми тоді у Донецьку програли – 0:2. Але вже потім так, я приїжджав до збірної за Олега Блохіна. Не знаю😊, напевно, заслужив своєю грою бути у головній команді країни.
– По разу за синьо-жовтих ти зіграв 2003-го та на початку 2004 року. А потім з'явився на полі лише у серпні 2006-го. У цей період ти викликався до збірної?
– Ні.
– Чому запитую: чи знайомий ти з ситуацією, що трапилася з твоїми одноклубниками В'ячеславом Чечером, Олександром Зотовим і Сергієм Закарлюкою, який уже грав за Іллічівець. У листопаді 2004 року їх відрахували зі збірної за порушення режиму. Що ж там сталося насправді?
– Я був у клубі, але пам'ятаю ту історію. Так, хлопці щось напортачили. Буває😊. Але в Металурзі Славолюб Муслін сказав, що це не є його проблема. Інцидент трапився у збірній. Тому до них не було застосовано жодних санкцій. Вони як були гравцями основи, так ними й залишилися.
– Маленький, але свій слід в національній команді ти залишив. Пам'ятаєш свою гольову передачу на Андрія Шевченка у матчі з Грузією у відборі Євро-2008?
– Як не пам'ятати? Адже це був мій перший та останній офіційний поєдинок за національну команду. Тож той гол пам'ятаю, як зараз. Олег Гусєв на правому фланзі відкотив мені м'яч і я зробив фланговий навіс у штрафний майданчик, а там Андрій Шевченко перестрибнув усіх опонентів і головою послав м'яч у сітку.
– Чому потім тебе відрізало від збірної?
– У жовтні 2006-го я також отримав виклик на ігри того ж таки відбірного турніру проти Італії та Шотландії. Але напередодні перед матчем Шахтаря в Лізі чемпіонів проти Роми я смикнув задній м'яз стегна. Травма – і все, потім я вже не викликався.
Сергій Ткаченко (нижній ряд крайній ліворуч). Фото: Миколи Бочка
«Відмовитися від контракту Шахтаря було б нерозумно»
– У тому матчі проти Грузії ти представляв вже Шахтар. Чи розумів, що Мірча Луческу з кожним роком все більше іноземців впроваджував до складу команди, і що тільки суперталановиті українці, особливо атакуючого плану, могли потрапляти в основу?
– Розумів. Конкуренція у Шахтарі була неймовірною. Одночасно могло тренуватись по 25-30 осіб. Я також хотів створити конкуренцію Даріо Срні.
Я ні про що не шкодую. Ще раз повторюсь. Футбол – моя улюблена професія. Але сім'я на першому місці. І відмовлятися від контракту, який утричі кращий, ніж у Металурзі, було б нерозумно. Навіть якщо ти сидиш на заміні. Я вдячний усім керівникам клубів, із якими мені довелося попрацювати. Мені зараз є за що жити.
– Головний тренер щось пояснював тобі з приводу того, чому не потрапляєш не тільки в основу, а й у заявку?
– Не я один був такий у Шахтарі. Тренер складає план на гру та, відповідно, обирає під цей план футболістів.
– Ти назвав своїм конкурентом Срну. А Ілсіньо?
– Просто у Шахтарі я більше грав на позиції правого захисника. У мене з Даріо були чудові стосунки. Ми постійно спілкувалися, часом він мене підтримував. Все було гаразд.
– А хто з іноземців Шахтаря тобі запам'ятався своєю грою?
– Перше місце я точно віддав би Елано. Мабуть, ще Матузалем. Та багато було. Той-таки Даріо Срна, Маріуш Левандовський, Разван Рац, Томаш Хюбшман. Усі вони класно виконували свою роботу.
«Я розумів, що не зможу вийти на найкращий рівень»
– Якщо правильно писали, то ти підписав контракт із Шахтарем на три роки, але до донецького Металургу повернувся через два роки…
– Через два роки ще більше стало зрозуміло, що Мірча Луческу на мене не розраховуватиме, тому керівництво Металурга запропонувало мені повернутися, мовляв, президенти домовляться.
– А ось уже в Ніколая Костова ти не часто потрапляв в основу. Травми чи вся справа в тренері?
– Перші півроку все було нормально, але потім потроху пішли травми. То грав, то не грав, але в основному почало дошкуляти здоров'я.
– Останній свій повноцінний матч ти провів у травні 2009-го. Але потім аж до кінця 2010 року ти був на заміні, в запасі, а то поза заявкою. Знову травми?
– Так. У мене не було конфліктів із Ніколаєм Костовим, та й у плані тренувального процесу, віддачі на тренуваннях, все було нормально.
– Думки про завершення кар'єри у 30 років тебе відвідували?
– Так. Я розумів, що вийти на свій найкращий рівень навряд чи вдасться. Я думав про майбутнє – як, що, куди рухатися.
«Сергію Шищенку я відмовити не міг»
– Офіційно кар'єру ти закінчив наприкінці 2011-го, трохи погравши за СК Одеса, звідки починав. Символічно?
– Думаю, так. Тим більше, що Перша ліга – це не елітний дивізіон, і мої футбольні навички, з огляду на стан здоров'я, допомагали триматися на плаву. Хоча, звичайно, якби не травми, я б ще побігав, і не лише у Першій лізі😊.
– Під кінець кар'єри замислювався, чим займатимешся у повсякденному житті?
– Я одразу для себе вирішив, що буду дитячим тренером. Чим зараз і займаюсь.
– Трохи дивний вибір.
– Це ще більше підтвердилося, коли 2016 року Сергій Шищенко попросив попрацювати його помічником у кам'янській Сталі. Я не сильно горів бажанням, але у мене з Сергієм дуже хороші стосунки, тож я не міг йому відмовити. Попрацювавши півроку, я сказав наставнику, що це не моє.
Я за своє футбольне життя стільки наїздився, що просто тягнуло додому, хотілося частіше бути із сім'єю. Одеса, море, родичі, друзі, з якими можна пограти у футбол та іноді випити келих пива… Не хочеться гаяти такий дорогоцінний час. Нехай я зароблятиму менше, але отримуватиму задоволення від роботи з дітьми, яких треную.
– У тебе була прогалина в роботі з 2011-го по 2016 рік?
– Ні. Я працював у СК Одеса дитячим тренером. А потім була, як казав Сталь, і тепер моя нинішня робота у СК Таїрове.
– Яка у тебе тренерська ліцензія?
– Диплом А та В. Є всі категорії, крім PRO.
– З ким осягав ази тренерської роботи?
– Там було багато відомих людей, усіх і не згадаєш. Ну, наприклад, Олександр Шовковський, Олег Шелаєв, Андрій Воронін, Аніс Бусаїді…
Сергій Шищенко. Фото: ФК Оболонь
«Вдячний всім тренерам, з ким працював»
– До речі, за свою професійну кар'єру ти попрацював під керівництвом практично 20 тренерів. Назви, на твою думку, топ-3?
– Мені складно зробити такий вибір, оскільки мені щастило на наставників, можливо, тому я практично не мав з ними конфліктів, я працював. Кожен тренер – індивідуальність, у кожного я брав трохи для себе. Тож скажу так: я вдячний усім тренерам, з якими мені довелося попрацювати у своїй футбольній кар'єрі.
– Проти якого футболіста, тобі було найважче грати?
– Я можу тільки сказати, хто, на мою думку, був найкращим футболістом в історії українських чемпіонатів.
– Хто здобуде таку честь?
– Валентин Белькевич. Думаю, зі мною погодиться багато вболівальників Динамо, та й усієї України. Я отримував величезне задоволення проти нього грати. А одна ситуація, пов'язана з ним, назавжди врізалася у мою пам'ять. В одному з ігрових епізодів я і Валентин бігли на нейтральний м'яч і в останній момент, і він, і я прибрали ноги, щоб уникнути травм. Після гри ми обговорили той епізод і потиснули один одному руки.
Я не знав його близько, але цей епізод красномовно каже, що він був футболістом і насамперед людиною з великої літери.
– Насамкінець хотів би попросити тебе скласти символічну збірну з футболістів, з якими ти грав?
– Давай спробуємо: у ворота я поставлю Юрія Вірта. Захист зліва-направо буде виглядати так: Андрій Кирлик, Олександр Кучер, В'ячеслав Чечер, Даріо Срна, роль опорника віддам Яя Туре, атакуючі півзахисники – Юрій Калитвинцев та Генріх Мхитарян, праворуч на фланзі – Сергій Шищенко, ліворуч – Сергій Закарлюка, і на вістрі – Олександр Косирін. Якщо когось не згадав, нехай не ображаються😊.