Ексклюзив

«У Києві стадіон кричав форварду московського Спартака: «Віддай медаль!»: Поркуян – про ювілей і півфінал чемпіонату світу

4877
Артем Жилінський
8 голосів
Валерій Поркуян. Колаж: УФ
Сайт «УФ» поговорив із учасником двох чемпіонатів світу, колишнім нападником Динамо, Чорноморця, Дніпра та Зірки легендарним Валерієм Поркуяном, якому сьогодні виповнюється 80 років.

Автор: Сергій Дем'янчук

Рідко коли щастить говорити з легендою. Ви тільки уявіть: Валерій Поркуян забив чотири м’ячі на очах у королеви Елізабет ІІ на турнірі, де також зіграли Пеле, Еусебіу, Беккенбауер, брати Чарльтони та Маццола. Свого часу він із Зірки пробився в Чорноморець, а із одеського клубу – в Динамо. Потім успішно грав за той же Чорноморець і Дніпро, де застав молодого тренера Лобановського.

В інтерв'ю сайту «Український футбол» легендарний нападник Валерій Поркуян розповів про те… 

  • як забив чотири м’ячі на чемпіонаті світу 1966 року, 
  • звідки йому все-таки дісталася медаль Мундіалю, 
  • чому не розкрився в Динамо, 
  • які крутилися інтриги навколо його персони, 
  • як грав у молодого з Валерія Лобановського.

«Найкрасивіший свій гол забив чилійцям»

— Валерію Семеновичу, з якими почуттями зустрічаєте 80-річний ювілей?

— Дожити до 80 років, то це вже щастя. Я гостюю у дітей в Іспанії, і для мене це велика радість бути серед своїх близьких. Хоча є й трохи прикрості в тому, що не можу прийняти свою сім'ю вдома, в Одесі через те, що у нас в країні триває війна.

— Людині, яка пограла в Динамо, була на двох чемпіонатах світу, напевно, є що згадати.

— Звісно. Найголовніша для мене подія — участь у чемпіонаті світу 1966 року. На турнірі мені вдалося забити чотири м'ячі та стати найкращим бомбардиром збірної СРСР.

— Яке найяскравіше враження залишилося у вас від того, коли ви були футболістом?

— Напевно, гол, який я забив команді Чілі. Сам від себе такого не очікував. Під завісу поєдинку мені віддали класну передачу, я на швидкості обійшов захисників, вийшов віч-на-віч із воротарем і перекинув через нього м'яч. Цей гол став ще й переможним у тій зустрічі.

— Ви тільки почали грати на високому рівні, але отримали запрошення до збірної СРСР, та ще й на чемпіонат світу. Чи була для вас це приємна несподіванка?

— Безперечно. Я мріяв потрапити до збірної, але не думав, що все станеться так швидко. Мене разом із Леонідом Островським викликали в останній момент, коли команда вже почала готуватися до мундіалю.

— Як 21-річного юнака прийняли у колективі?

— Чудово. Я, в принципі, компанійська людина, тому адаптація в збірній пройшла швидко.

Валерій Поркуян в збірній. Фото: особистий архів В.П.

«Стадіон скандував: Хусаїнов віддай медаль Поркуяну!»

— І так склалося, що на ЧС-1966 ви стали зіркою, здобувши бронзову бутсу…

— З чотирма м'ячами в активі я нарівні з Францем Бекенбауером, Джефом Херстом і Ференцом Бене розділили третє місце у суперечці найкращих бомбардирів чемпіонату світу. Однак жодної бутси ніхто так і не дав. Та й це не було головним. Щастя, що мені вдалося пограти на такому великому турнірі та ще й забивати голи. Що може бути кращим у кар'єрі футболіста.

— Вам і медаль учасника чемпіонату світу не дісталася.

— Керівництво вирішувало, хто вартий більше. Мабуть, враховували не лише виступи у фінальній стадії турніру, а й у відбірному циклі.

— Але згодом ви таки отримали нагороду.

— Цікава ситуація сталася після чемпіонату світу, коли Динамо приймало Спартак. Перед грою весь стадіон скандував: «Хусаїнов віддай медаль Поркуяну!»:) Можливо, для спартаківця це був останній шанс пограти на чемпіонаті світу, ось йому і вручили цю нагороду, хоч він не забив жодного м'яча.

А згодом київські вболівальники — робітники заводу Ремточмеханіка зробили точну копію тієї медалі і вручили мені перед одним із матчів Динамо. Було дуже приємно. Ця медаль у моїй колекції знаходиться на одному з найпочесніших місць.

— На ЧС-1966 збірна СРСР зупинилася за крок від фіналу. Були шанси обіграти ФРН?

— Були. За кілька хвилин до фінального свистка я скоротив відставання в рахунку (1:2), а потім міг вирівняти становище, але невдало пробив головою і м'яч пройшов трохи вище за поперечину. Було прикро.

— Скільки преміальних ви заробили за ЧС-1966?

— З преміальними та рекламними у мене вийшло десь 1500 доларів.

— А якими в ті роки були винагороди в Динамо?

— За перемогу той, хто був у складі або виходив на заміну, платили 120 рублів. А сама зарплата у мене була, якщо я не помиляюся, 220 рублів. Це з доплатою за звання старшого лейтенанта.

Валерій Поркуян в Динамо. Фото: особистий архів В.П.

«Моїми найкращими друзями в Динамо були Мунтян та Бишовець»

— Ви казали, що після повернення з чемпіонату світу до Динамо почалися інтриги, заздрість щодо вас. Хто тоді робив погоду у колективі?

— Я з тих людей, котрі намагаються не запам'ятовувати поганого. Нехай це буде на совісті тих, хто займався цим. Вважаю, що я не заслужив такого відношення до себе.

— Чи можна сказати, що через не футбольні моменти вам не вдалося розкритися в Динамо повною мірою?

— Так і є. Випускали мене то на 15 хвилин, то взагалі залишали на лаві запасних.

— А з ким ви товаришували, будучи гравцем столичного клубу?

— Моїми найкращими друзями в Динамо були Володимир Мунтян та Анатолій Бишовець.

— Вони вас підтримували?

— Звісно. Вони часто лаялися з тренерами через те, що мене не ставили до складу.

— Зараз підтримуєте зв'язок з ними?

— З Мунтяном частково, так. А з Бишовцем — ні. Бо він у росії, а я проти війни.

«Перед жеребкуванням у мене тремтіли ноги»

— Згодом ви повернулися до Чорноморця і вже з Одеси потрапили на ЧС-1970.

— Якщо чесно, то я був щасливий, що пішов із Динамо, бо я знову почав грати. Велике спасибі головному тренеру одеситів Сергію Шапошникову, який забрав мене до Південної Пальміри. Завдяки цьому мені й пощастило поїхати до Мексики.

— Але там ви, не зігравши жодної хвилини, свій гол, як сказав Анатолій Бишовець, забили.

— У груповому раунді СРСР та Мексика набрали однакову кількість очок. Зігравши в очному поєдинку внічию, а також перемігши Бельгію та Сальвадор. На фініш ми прийшли з однаковою різницею м'ячів. Тому переможця квартету потрібно було визначати жеребкуванням.

Була суттєва різниця з ким грати у чвертьфіналі — з Італією чи Уругваєм. Це вже не ті італійці, яких ми обігравали чотири роки тому в Англії. Скуадра адзурра стала чемпіоном Євро-1968 і мала в своєму розпорядженні таких виконавців, як Маццола, Ріва, Рівера. Зрозуміло, що уругвайці таких зірок у складі не мали. Перевага першого місця була очевидною. Ця команда залишалася в Мехіко і приймала на Ацтеці Уругвай, а друга збірна вирушала в інше місто на зустріч з італійцями.

Так ось, під час зборів команди головний тренер збірної Гаврило Качалін запитав: «Хто з футболістів поїде тягнути жереб? Хто фартовий?» Усі гравці в один голос назвали моє прізвище:) Коли приїхали на місце, я зрозумів, що в мене від хвилювання тремтять ноги, боявся, щоб не підвести збірну. Слава Богу, витягнув серветку з номером 1. Це означало, що ми посідали перше місце у групі і у суперники отримали такий бажаний Уругвай…

— Але це не допомогло збірній СРСР. Чому не вдалося обіграти цього суперника?

— Спека стояла неймовірна, а уругвайці були краще адаптовані до таких умов. Вони діяли жорстко, часом на межі фолу. Десь і ми не дограли до кінця, як у випадку з голом Еспарраго. М'яч мабуть десь і вийшов за лінію, але не можна було зупинятися! Захисники зупинилися — і нам забили гол. Суддя вказав на центр. Хоча не можна сказати, що ми були приречені. Ми мали моменти. Був не зарахований гол Бишовця, що, вважаю, несправедливо. Але поїзд, як кажуть, пішов…

— Що після гри було у роздягальні збірної СРСР?

— Стояла гробова тиша. Усі були розчаровані. Прикро те, що по самій грі збірна СРСР не заслуговувала на поразку.

— Як проводили дозвілля під час першості світу?

— Нічого особливого. Одного разу з'їздили до музею, навіть не пам'ятаю до якого, а так, гуляли містом, спілкувалися.

Фото: особистий архів Валерія Поркуяна

«Лобановський мені довіряв і я йому намагався платити тим самим»

— Не один чоловік із того покоління, казав, що Поркуян — фартовий. Це позначалося і на грі в карти?

— Бувало таке:) Я грав на аматорському рівні, але грав непогано. На футбольному полі, як і у грі в карти, завжди треба думати — це математика. У мене була гарна пам'ять, це допомагало.

— Ви казали, що рідним для себе вважаєте Чорноморець, але найбільше матчів провели у складі Дніпра. Все завдяки Валерію Лобановському?

— 100 відсотків. Ми разом із Валерієм Васильовичем грали за Чорноморець, там і потоваришували. Потім він поїхав до Шахтаря, а в Дніпро Лобановський прийшов як головний тренер, запросивши мене туди в 1972 році. 

Він мені всіляко довіряв, і я намагався платити тією самою монетою. Для мене Лобановський був гарною людиною та класним тренером. Шкода, що Валерій Васильович пішов із життя так рано.

«До Іспанії приїхав багато в чому через онука»

— Зараз ви продовжуєте працювати у Чорноморці?

— Так. Мене запрошують на різноманітні заходи, всілякі презентації. 

Загалом працюю легендою одеського клубу:) 

Так як під час перебування футболістом я ставився до Чорноморця, так зараз керівництво клубу ставиться до мене, за що йому величезне спасибі.

— Де відзначите такий поважний ювілей?

— Як уже сказав, я зараз в Іспанії, в гостях у своїх дітей. А щодо дня народження, то сьогодні, як сказала мені донька, підемо в затишний ресторан, посидимо по-сімейному. Що може бути краще?

Хоча трохи шкода, що на цьому ювілеї не буде присутня моя улюблена дружина Алла, яка протягом усього нашого спільного життя мене підтримує. Вона залишилася в Україні, доглядає будинок.

Але одна з головних причин приїзду в Іспанію – це зустрітися з онуком, якому 16 років і він активно займається футболом. Перспективи, як я бачу, він має непогані.

Валерій Поркуян з онкуком. Фото: особистий архів В.П.

— Випадково він не в атаці діє, як колись його дід?

— Починав на цій позиції, але тренери вважали за потрібне відправити його на правий фланг оборони.

— Чи вірите, що ваша велика родина ще збереться в Одесі?

— Звісно. Незважаючи на свій вік, я з оптимізмом дивлюсь у майбутнє.