Угорщина – Україна очима «УФ»: фаєри, пропаганда на стадіоні, гол Сікана та перемога в Будапешті

Сайт «Український футбол» розпочав новий розіграш Ліги націй у Будапешті — разом зі збірною України. Наш кореспондент Роман Придиба вирушив до столиці Угорщини, щоб відчути місцеву футбольну атмосферу, побувати на передматчевих медіазаходах і на власні очі побачити, як синьо-жовті здобули важку перемогу на «Пушкаш Арені».

За два дні в Будапешті він встиг отримати безкоштовну екскурсію стадіоном Ференцвароша, знайти чимало українських слідів опинитися всередині ходи угорських ультрас, почути від одного зі стюардів російські пропагандистські тези та ледь не опинитися за межами стадіону. Про все, що відбувалося до, під час і після матчу Угорщина — Україна, — у великому репортажі.

«Скажи прикордоннику, що їдеш на футбол»: безкоштовний тур і український слід у Ференцвароші

До Будапешта я вирушив у середу близько 20:00. Попереду була нічна дорога, а до стартового свистка в матчі Угорщина — Україна залишалося ще майже дві доби.

Близько другої ночі ми під’їхали до українсько-угорського кордону, де утворилася невелика черга. Я вийшов надвір, і там до мене підійшов українець. Розговорилися, а коли він дізнався, куди я їду, жартома запропонував:

— Підійди до прикордонника, скажи, що їдеш на футбол, і попроси, щоб чергу пропустили швидше.

Звучало це доволі кумедно: до матчу залишалося ще два дні, а футбол уже нібито мав впливати на швидкість проходження кордону.

До Будапешта я прибув приблизно о 09:30. Заселитися в хостел можна було лише о 15:00, тому попереду залишалося понад п’ять годин вільного часу. Витрачати їх даремно не хотілося, тож я відразу пішов знайомитися з містом і поступово занурюватися в місцеву футбольну культуру.

Футбольних причин уважніше роздивлятися Будапешт вистачало. Лише кілька місяців тому, 30 травня, «Пушкаш Арена» вперше в історії Угорщини приймала фінал Ліги чемпіонів. Тоді за головний клубний трофей Європи боролися ПСЖ та Арсенал, а тепер на цьому ж стадіоні мали зустрітися збірні Угорщини та України.

Утім, своє знайомство з футбольним Будапештом я вирішив розпочати не з головної арени країни, а з іншого знакового місця — «Групама Арени», домашнього стадіону Ференцвароша.

До арени я приїхав приблизно о 12:00. Іронічно, але першим футбольним обличчям, яке зустріло мене біля стадіону, виявився колишній російський тренер Ференцвароша Станіслав Черчесов. Його велике фото розмістили на одному зі стендів біля арени.

На знімку був зафіксований матч проти Уйпешта 24 квітня 2022 року. Тоді Ференцварош переміг із рахунком 2:1 і достроково гарантував собі 33-тє чемпіонство, а Черчесов після гри вітав уболівальників. Не зовсім той персонаж, із якого українському журналістові хотілося розпочинати знайомство з угорським футболом, але з історії клубу його вже не викреслиш.

Стенд зі Станіславом Черчесовим біля «Групама Арени». Фото: Роман Придиба

Зайшовши на стадіон, я почав уточнювати, як потрапити на екскурсію. Виявилося, що тури проводять об 11:00 та 13:00. На перший я вже запізнився, а до наступного залишалося чекати близько 50 хвилин.

Під час розмови працівник стадіону звернув увагу на мою футболку донецького Шахтаря, яку дозволяла вдягнути тепла будапештська погода.

— Ви з України?

— Так.

— Тоді для вас екскурсія буде безкоштовною.

Так футболка Шахтаря несподівано стала моїм безкоштовним квитком на екскурсію стадіоном. До початку я вирішив прогулятися територією навколо арени та зазирнути до клубного фан-шопу. 

У зеленому та білому тут було буквально все: від звичної форми й камуфляжних футболок до солодощів у клубній обгортці та невеликих сувенірів у вигляді комплекту форми. Окремо продавали підписану футболку Набі Кейта, а на одній зі стін красувалася світлина футболіста Ференцвароша разом із Кріштіану Роналду.

Підписана футболка Набі Кейта у фан-шопі Ференцвароша. Фото: Роман Придиба

Рівно о 13:00 розпочалася екскурсія. Разом зі мною на неї зібралося лише шестеро людей, тому масового туристичного натовпу не було. Тур проводили виключно англійською мовою: жодних навушників чи аудіогідів — усі факти наживо розповідав наш гід.

Він провів нас внутрішніми коридорами «Групама Арени», показав медіазону, місця для пресконференцій, ложі, роздягальню команди та медичний кабінет. На стінах і в підтрибунних приміщеннях залишалося чимало нагадувань про єврокубкові матчі Ференцвароша.

Кульмінацією маршруту став вихід безпосередньо до чаші стадіону. Поки інші учасники екскурсії фотографували поле та трибуни, у мене з’явилася можливість окремо поспілкуватися з гідом. 

 Чаша «Групама Арени». Фото: Роман Придиба

Розпочали ми, звісно, з футболу. Гід запитував, як українські клуби продовжують виступати під час повномасштабної війни, де проводить свої матчі Шахтар і як загалом зараз живе наш чемпіонат. Я відповідав, а потім вирішив помінятися з ним ролями та поцікавився, що він сам знає про український футбол.

Відповідь виявилася максимально чесною та короткою:

— Знаю, що Шахтар грає в Лізі чемпіонів.

На цьому його знання фактично закінчилися. Я нагадав, що минулого сезону Шахтар дістався півфіналу Ліги конференцій, але гід прямо й лаконічно відповів, що за цим турніром не стежить.

Тоді я згадав Динамо, яке в сезоні 2020/21 виступало разом із Ференцварошем в одній групі Ліги чемпіонів. Матч у Будапешті завершився нічиєю 2:2, а в Києві динамівці перемогли з рахунком 1:0. Ці зустрічі мій співрозмовник уже пам’ятав.

Звідси розмова природно перейшла до Сергія Реброва. Український фахівець очолював Ференцварош із 2018-го до 2021 року, тричі поспіль виграв чемпіонат Угорщини та вивів команду до групового етапу Ліги чемпіонів. Гід пояснив, що тоді ще не працював на стадіоні й узагалі не є затятим уболівальником клубу, однак період Реброва, звісно, знає. Наостанок я попросив його спрогнозувати результат зустрічі. У перемозі господарів він майже не сумнівався:

— Угорщина виграє 3:1.

Фінальною точкою екскурсії став клубний музей Ференцвароша. Там зібрали виграні командою трофеї, історичні фотографії, стару форму та інші пам’ятні речі. 

Вийшло доволі символічно: лише кілька хвилин тому ми обговорювали українського тренера з гідом, а тепер я знову натрапив на його ім’я — уже в офіційній історії клубу. Український слід у Ференцвароші не просто пам’ятають: він посідає своє місце серед найважливіших сторінок клубного музею.

Пам’ятка про Сергія Реброва в музеї Ференцвароша. Фото: Роман Придиба

Акредитація не передбачала телепортації: Мальдера, «Пушкаш Арена» та нічний Будапешт

Після екскурсії «Групама Ареною» настав час переходити від туристичної частини подорожі до журналістської роботи. Точний розклад усіх передматчевих медіазаходів я отримав, уже перебуваючи в Будапешті. Крім того, за день до гри мені довелося пройти додаткову реєстрацію від Федерації футболу Угорщини.

Коли всі години та адреси нарешті вдалося зібрати в один план, стало зрозуміло: потрапити всюди фізично неможливо.

Відкрите тренування збірної України розпочиналося об 11:00 у тренувальному комплексі у селищі Фельчут поблизу Будапешта. Перші 15 хвилин заняття були доступними для журналістів, однак після ранкового приїзду до міста дістатися туди я вже не встигав.

Передматчеві заходи збірної Угорщини проходили на її базі у Телькі близько години їзди від центру. О 15:30 там розпочиналася пресконференція Марко Россі та Домініка Собослаї, а на 17:00 було заплановане відкрите тренування команди. Водночас уже о 18:30 на «Пушкаш Арені» з журналістами мав спілкуватися головний тренер збірної України Андреа Мальдера.

Хотілося побувати всюди, але журналістська акредитація функції телепортації не передбачала. Трохи засмучений тим, що охопити всі заходи не вдасться, я вирішив не зраджувати своїм національним принципам і обрав пресконференцію головного тренера збірної України.

Прибувши на «Пушкаш Арену», я без проблем отримав акредитацію та вирушив до зали для пресконференцій. Перше запитання надали саме мені. Я попросив Мальдеру пояснити, яка справжня мета збірної України в Лізі націй.

Тренер наголосив, що однієї мети немає. Результат у Лізі націй має значення, однак головним завданням він назвав створення сильної групи футболістів та формування технічної й тактичної ідентичності команди.

Трохи згодом мені вдалося поставити ще одне запитання — про відсутність Івана Калюжного навіть у резервному списку збірної. Мальдера пояснив це суто футбольним рішенням: зараз він віддає перевагу півзахисникам з іншими характеристиками, хоча двері до національної команди для Калюжного залишаються відкритими.

Після завершення пресконференції я вийшов із зали, звідки відкривався чудовий вид на порожню чашу «Пушкаш Арени». 

«Пушкаш Арена» Фото: Роман Придиба

Дорогою до хостелу я зробив ще одну коротку футбольну зупинку — біля MTK Sportpark. Попри назву, це не домашній стадіон футбольної команди МТК, а великий мультиспортивний комплекс клубу. Тут базуються його гандбольна, баскетбольна та волейбольна команди, а також представники фехтування, художньої гімнастики, шахів, бриджу й текболу.

MTK Sportpark — мультиспортивний комплекс клубу МТК у Будапешті. Фото: Роман Придиба

Після цього я вирішив уже нікуди не поспішати й решту шляху до хостелу пройти пішки. Дорога зайняла близько години, зате дала змогу ще трохи прогулятися нічним Будапештом. Найяскравішою точкою маршруту стала будівля угорського парламенту, яка у вечірньому підсвічуванні виглядала ще масштабніше.

Будівля парламенту Угорщини у вечірньому підсвічуванні. Фото: Роман Придиба

Гуляш, наліпка Вереса та «секретна» коробка: українські сліди й чотири прогнози у Будапешті

Ранок другого дня я вирішив розпочати зі знайомства з угорською кухнею. Щоправда, у моєму замовленні справді угорським було хіба місцеве пиво: до нього я взяв шніцель із картоплею. Колега підійшов до питання серйозніше — замовив традиційні гуляш і лангош, які мені також вдалося скуштувати.

Шніцель із картоплею, гуляш та угорське пиво. Фото: Роман Придиба

Після трапези я знову вирушив гуляти містом. Першою зупинкою став офіційний магазин Adidas у центрі Будапешта. На вході футбольну тему задавали футболки збірної Угорщини, серед яких особливо виділялася біла «десятка» головної зірки команди Домініка Собослаї.

Футболка Домініка Собослаї в магазині Adidas у Будапешті. Фото: Роман Придиба

Зовсім поруч висіла жовто-синя форма збірної України. Матч мав розпочатися лише ввечері, але в центрі Будапешта дві команди вже опинилися поряд.

Форма збірної України в магазині Adidas у центрі Будапешта. Фото: Роман Придиба

Після Adidas я продовжив прогулянку центром Будапешта. Як виявилося, символічне сусідство футболок збірних Угорщини та України було далеко не останньою футбольною знахідкою того ранку.

Невдовзі мій погляд зачепився за вивіску Derby Football Shop — магазину з оригінальними футболками, ретроформою, пам’ятними речами й іншими футбольними раритетами. Пройти повз таке місце я, звичайно, не міг.

Ще біля входу стало зрозуміло, що це не звичайний магазин. Стіни були вкриті десятками наліпок футбольних клубів із різних країн. Серед усього цього різноманіття першою мені впала в око наліпка рівненського Вереса. Побачити частинку українського футболу в самому центрі угорської столиці було несподівано й дуже приємно.

Наліпки футбольних клубів біля входу до Derby Football Shop. Фото: Роман Придиба

Разом із колегами ми почали розглядати футболки та спілкуватися між собою українською. Власник магазину почув знайому мову й покликав нас до каси. Там він показав колекційні металеві значки з емблемами футбольних клубів із різних країн. Серед перших мені трапилися символи Шахтаря та київського Динамо.

Власник уточнив, звідки ми приїхали, і після моєї відповіді між нами зав’язалася довга розмова. Він народився й досі живе в Угорщині, але свого часу чотири роки працював перекладачем в Івано-Франківську. Українську мову розуміє практично повністю, хоча розмовляти нею йому вже складніше. Він усе ж намагався відповідати українською, хоч і з помітним акцентом, але жодних проблем у спілкуванні в нас не виникло.

Після цього вже він почав розпитувати мене про український футбол. Його цікавило, де зараз проводить матчі Шахтар та чи відбуваються всі поєдинки УПЛ в Україні. Я пояснив, у яких реаліях сьогодні існують наші клуби: внутрішній чемпіонат триває в Україні, тоді як домашні єврокубкові зустрічі командам доводиться проводити за кордоном.

Власник розповів, що після роботи вмикає матчі угорського, польського й румунського чемпіонатів, а за можливості стежить і за українським футболом. Коли наша розмова остаточно вийшла за межі звичайного спілкування продавця з відвідувачем, він вирішив показати дещо особливе.

Чоловік попросив працівника дістати з-під прилавка коробку, яку, за його словами, демонструє далеко не кожному. Усередині зберігалася велика колекція старих металевих значків клубів із колишнього СРСР. Серед них було чимало українських: Динамо, Дніпро, Карпати, Ворскла та інші команди. Деякі емблеми я бачив уперше.

Власник одразу наголосив, що ця колекція не продається. Для нього це частина футбольної історії, яку він збирає та зберігає для себе.

Колекція старих футбольних значків. Фото: Роман Придиба

Перед виходом я вирішив продовжити свою невелику будапештську традицію й запитав у власника прогноз на матч Угорщина — Україна. Він щиро розсміявся, очевидно зрозумівши, що я сподіваюся почути приємну для себе відповідь. Утім, дипломатії не було:

— Сухі 0:0.

Прощання вийшло не менш теплим, ніж сама розмова. Власник обійняв мене, побажав успіху і, здається, ще разів п’ять чи шість потиснув руку. З магазину я вийшов уже в значно кращому настрої.

Ще трохи прогулявшись містом, на одному зі світлофорів я випадково зустрів Майкла Яворського (прим. УФ: британець українського походження, футбольний блогер і колекціонер ретроформи, який популяризує український футбол у соціальних мережах).

Напередодні ми вже перетиналися на передматчевій пресконференції. Цього разу я подивився праворуч, Майкл — ліворуч, і ми майже одночасно впізнали один одного. Спочатку обмінялися усмішками, потім обійнялися та перекинулися кількома словами про життя й майбутню гру.

Без прогнозу я його, звичайно, також не відпустив. Майкл був налаштований максимально оптимістично:

— Україна переможе 2:0.

Після цього вже він запитав, чого очікую від матчу я. Мій прогноз виявився значно обережнішим. Зважаючи на всі обставини та розуміючи, наскільки складною буде гра, невелику перевагу я все-таки віддав господарям — 2:1 на користь Угорщини.

Потім ми ще трохи поспілкувалися, посміялися з того, наскільки різними виявилися наші прогнози, й на прощання обійнялися.

Так ще до поїздки на стадіон моя невелика колекція будапештських прогнозів уже містила майже всі можливі сценарії: 3:1 на користь Угорщини від гіда «Групама Арени», сухі 0:0 від власника футбольного магазину, 2:0 на користь України від Яворського та мої 2:1 для господарів.

До стартового свистка залишалося лише кілька годин. Настав час вирушати на «Пушкаш Арену» й дозволити футболу визначити, хто з нас був найближчим до правди.

Передматчева атмосфера, угорські ультрас і складний шлях до медіатрибуни

Дорога виявилася не найпростішою: декілька пересадок, а останні пів години маршруту довелося долати пішки. Саме ця частина шляху й виявилася найцікавішою.

Майже випадково я опинився всередині ходи угорських уболівальників, які прямували до стадіону. Щоб не створювати собі зайвих проблем, походження вирішив не афішувати: мовчки рухався разом із натовпом і спостерігав за всім навколо.

Невдовзі фанати почали скандувати заряди на підтримку збірної Угорщини, а над колоною запалали червоні й зелені фаєри. Тут журналістська цікавість перемогла обережність. Побачивши вогні, я зробив ривок уздовж натовпу, дістався майже до самого початку ходи, присів навколішки й почав знімати все на телефон.

Поліція моєї сміливості не оцінила. Мене швидко відвели вбік і пояснили, що стояти просто перед колоною досить небезпечно. Сперечатися із цим твердженням було складно, тому я подякував і попрямував до входу для представників ЗМІ.

Хода вболівальників збірної Угорщини дорогою до «Пушкаш Арени». Фото: Роман Придиба

Біля стадіону я зустрів українського колегу, після чого ми разом зайшли до медіацентру. Нас привітно зустріли та пояснили основні правила роботи. Я ж насамперед вирішив з’ясувати, як після фінального свистка потрапити до зони для інтерв’ю з футболістами, щоб потім не витрачати на пошуки дорогоцінні хвилини.

Усю необхідну інформацію я зрештою отримав не від стюардів, а від словацького журналіста угорського походження. Дорогою ми встигли поговорити про український футбол, а наприкінці я традиційно попросив його спрогнозувати результат зустрічі. Вибирати конкретну збірну він не захотів:

— Якась із команд переможе з різницею в один м’яч.

Журналіст також показав мені, де розташована післяматчева зона для спілкування з гравцями, і заспокоїв:

— Не хвилюйся, ти її точно не загубиш. Після матчу тут збереться близько 50 журналістів — натовп обов’язково помітиш.

Після цього ми вирушили шукати медіатрибуну. Щоправда, колега також уперше працював на «Пушкаш Арені», тому точної дороги не знав. Невдовзі він відлучився, а ми з іншим журналістом вирішили орієнтуватися за підказками стюардів.

Одна з таких підказок завела нас зовсім не туди. Замість медіатрибуни ми спустилися майже до самого поля — у сектор, де працювали фотографи та відеографи. До газону залишалося буквально декілька кроків, однак із нашими акредитаціями перебувати там було заборонено.

Один зі стюардів почув, що ми спілкуємося українською, підійшов до нас і спочатку нібито намагався допомогти. Я перейшов на англійську та пояснив, що ми шукаємо трибуну для преси. Утім, потрібного маршруту він також не знав, а розмова дуже швидко відійшла від футболу.

Стюард почав розпитувати, яка зараз ситуація в Україні, скільки нам років, як ми виїхали за кордон і чи планує Володимир Зеленський знижувати мобілізаційний вік. Запитання звучали дедалі дивніше, тому ми відповідали максимально коротко й уже намагалися завершити розмову.

Однак наостанок він запитав, хто, на нашу думку, винен у початку війни. Ми лише переглянулися, подивилися йому в очі та посміхнулися. Відповідати на таке запитання не бачили сенсу.

Стюард натомість сам узявся пояснювати свою позицію. Він почав повторювати російські тези про те, що Україна «не має рації», а Донецьк, Луганськ, Крим і Херсон начебто є «етнічно російськими територіями». У цей момент ситуація стала вже не просто дивною.

Поки тривала ця розмова, до нас підійшов старший стюард. Не помітивши наших акредитацій і побачивши двох сторонніх людей у зоні біля поля, він доволі різко взяв нас за руки та почав виводити зі стадіону. Ми намагалися пояснити ситуацію англійською, однак він, схоже, мови не розумів.

На щастя, втрутилися інші працівники арени. Вони звернули увагу на наші акредитації та пояснили, що ми журналісти. Після цього старший стюард заспокоївся, а ми повернулися до медіацентру й із другої спроби все-таки знайшли потрібну трибуну.

На місці на нас чекав легкий набір для представників ЗМІ: великий сендвіч, сік і батончик. Перекусивши та зайнявши свої місця, ми почали очікувати старту поєдинку. Журналістів справді зібралося дуже багато.

Вид на «Пушкаш Арену» з медіатрибуни незадовго до початку матчу. Фото: Роман Придиба

Приблизно за п’ять хвилин до стартового свистка до нас підійшов Микола Васильков (прим. «УФ»: український спортивний журналіст, телеведучий і продюсер, колишній пресаташе Андрія Шевченка у збірній України). Він звернувся англійською та попросив нас трохи посунутися.

Я відповів українською. Васильков щиро засміявся і зрадів, що футбольний вечір проведе поруч із земляками. Ми познайомилися та встигли трохи поспілкуватися. Микола виявився дуже відкритою й приємною людиною.

Він зізнався, що шкодує, що ми не познайомилися ще напередодні. За його словами, за день до гри він організовував у Будапешті футбольний матч для українських журналістів. 

Невдовзі команди вийшли на поле. Атмосфера на «Пушкаш Арені» була справді потужною, а трибуни виглядали майже заповненими. Загалом на матчі зібралися 56 796 глядачів.

Гол Сікана, тиск угорців і важка перемога України в Будапешті

Після стартового свистка знайомства довелося відкласти — я повністю зосередився на роботі та подіях на полі.

Перший тайм минув у доволі рівній боротьбі. Спочатку гостріше атакували угорці: після подачі Домініка Собослаї та скидки Андраша Шефера Даніель Лукач влучив у стійку. Україна відповіла ударом Данила Сікана повз ворота, а на 42-й хвилині саме форвард синьо-жовтих відкрив рахунок, замкнувши головою подачу Георгія Судакова. На перерву команди пішли за переваги України — 1:0.

У перерві я спробував дістатися до українських колег, які перебували на секторі разом з уболівальниками. Стюарди пройти безпосередньо на трибуну не дозволили, однак мені вдалося підійти максимально близько. Від друзів мене відділяла лише металева огорожа, тому декілька хвилин ми спілкувалися просто крізь неї.

Обговоривши події першого тайму, я повернувся на медіатрибуну.

Після перерви Угорщина помітно додала й змусила збірну України опуститися ближче до власних воріт. На 51-й хвилині Чонгваї головою пробив вище після подачі Болли, а невдовзі Різник упорався з ударами Мілана Тота та Шефера.

Синьо-жовті переважно оборонялися й шукали можливості для контратак. На 76-й хвилині Краснопір міг зняти більшість запитань щодо переможця, однак не реалізував вихід сам на сам — Балаж Тот урятував господарів. Наприкінці зустрічі Різник парирував небезпечний удар Юрека з рикошетом.

Найгарячіше стало вже в компенсований час. Назаренко отримав другу жовту картку, Україна залишилася в меншості, а між футболістами одразу виникла сутичка. До серйозного продовження справа не дійшла, а невдовзі пролунав фінальний свисток — 1:0 на користь України.

Післяматчеві розмови та останні емоції з «Пушкаш Арени»

Перед грою я прогнозував перемогу Угорщини з рахунком 2:1. Мабуть, ще ніколи не був настільки задоволений тим, що моє футбольне передбачення виявилося помилковим.

Довго святкувати не було часу: у неймовірному настрої я одразу попрямував до флешзони. Біля входу вже чекали приблизно 30–40 журналістів, тому довелося стати наприкінці черги й чекати, поки нас запустять усередину.

Коли двері відчинили, мені вдалося зайняти досить вигідне місце. Щоправда, флешзона була організована доволі дивно: вихід з української роздягальні не вів безпосередньо до коридору, де чекали журналісти, тому частина наших футболістів могла просто пройти іншою дорогою.

Українських колег спочатку було небагато — більшість вирушила на післяматчеву пресконференцію Андреа Мальдери. Я продовжував чекати, проте згодом помітив, що деякі українські гравці проходять повз нас.

Я вирішив уточнити маршрут футболістів в угорських журналістів. Один із них порадив відійти до самого краю дозволеної зони, нібито ближче до української роздягальні. Трохи згодом я зрозумів, що він, схоже, просто хотів забрати моє значно зручніше місце, щоб самому зустрічати гравців збірної Угорщини. Принаймні виглядало це саме так.

Утім, його маленький тактичний маневр несподівано зіграв мені на руку: українські футболісти справді почали проходити неподалік. Першим я помітив Іллю Крупського. Привітав його з перемогою та дебютом і попросив згодом підійти для короткої розмови. Захисник погодився й пообіцяв повернутися.

Саме тоді завершилася пресконференція Мальдери, і до флешзони буквально вбігли близько двох десятків українських журналістів. Коли Крупський повернувся, навколо нього миттєво утворилося щільне кільце з диктофонів, камер і телефонів.

Я вирішив не долучатися до боротьби за місце та не поставив жодного запитання, а спокійно дочекався завершення загального спілкування. Коли колеги розійшлися, ми з Іллею відійшли вбік і поговорили окремо.

Раніше я вже записував із ним велике інтерв’ю про Харків, інтерес Шахтаря та борги Ворскли, тому футболіст мене впізнав.

Цього разу Крупський оцінив свій дебют за збірну на 10 із 10, подякував Сікану за переможний м’яч, розповів про дебютне хвилювання, гру проти Собослаї та сутичку наприкінці зустрічі.

Ілля Крупський дає коментарі після дебютного матчу за збірну України. Фото: Роман Придиба

Ще раз привітавши Іллю з перемогою та дебютом, я залишився у флешзоні й продовжив працювати. Повз пройшли Ілля Забарний і Валерій Бондар, а зупинити для розмови вдалося Єгора Назарину.

Півзахисник пояснив, чому Україна опустилася нижче у другому таймі, оцінив гру Домініка Собослаї, привітав Крупського та Краснопіра з дебютами й прокоментував сутичку. Особливо запам’яталася його фраза про лідера угорців: «У нас таких зірок пів команди».

Незабаром до журналістів підійшов представник пресслужби збірної України, подякував усім за роботу та повідомив, що більше футболістів не буде. На цьому офіційна частина вечора для нас завершилася.

Поки українські колеги обговорювали матч, у флешзоні запрацював імпровізований VAR. Один із наших журналістів показував угорським колегам повтор сутички й намагався пояснити, що саме сталося. До цього господарі доволі емоційно висловлювали своє невдоволення епізодом, тож сподіваюся, персональний відеоперегляд допоміг їм бодай трохи змінити думку.

Український журналіст показує угорським колегам повтор сутички наприкінці матчу. Фото: Роман Придиба

Після завершення роботи я вийшов зі стадіону — і першим знайомим обличчям знову виявився Майкл Яворський. Ми обійнялися, посміялися та відразу згадали свої прогнози.

Точного результату не вгадав ніхто, проте переможця правильно назвав Майкл, тому цього вечора право підколювати залишилося за ним. 

Так завершилися мої два футбольні дні в Будапешті — з новими знайомствами, несподіваними історіями, двома ексклюзивами та, найголовніше, перемогою збірної України.

Ця поїздка ще раз нагадала, що футбол для мене — це значно більше за 90 хвилин. 

Любіть український футбол і підтримуйте нашу збірну. Саме заради таких вечорів варто долати кордони, майже не спати та вирушати в нові футбольні подорожі.