«Усю ніч просидів на дереві через кабанів»: Максимюк у спогадах Кварцяного, Михайленка та Ващука

У п’ятницю, 16 жовтня, дружина колишнього півзахисника збірної України Романа Максимюка – Віра – повідомила про загибель свого чоловіка на війні з російськими агресорами. До того ексфутболіст понад рік вважався зниклим безвісти.

Оглядач сайту «Український футбол» Владислав Лютостанський поговорив про Романа Максимюка як футболіста та людину з його колишніми партнерами по команді й наставником:

• Віталієм КВАРЦЯНИМ (легендарний тренер Волині);
• Дмитром МИХАЙЛЕНКОМ (ексхавбек Динамо та Дніпра);
• Владиславом ВАЩУКОМ (ексзахисник Динамо).

«Це велика втрата для всього футбольного загалу»

– Як ви відреагували на офіційну новину про загибель Романа Максимюка? Чи була надія, що він все-таки міг залишитися живим?

МИХАЙЛЕНКО: Якщо чесно, я тільки зараз дізнався від вас. Що тут сказати... Я засмучений, напевно, як і всі, хто його знав. Це велика втрата. Втрата для дружини, для рідних, для всього футбольного загалу. На жаль. Дуже прикро.

ВАЩУК: Дуже шкода, що все сталося саме так... Ми вже дуже давно про нього нічого не чули, шукали його, сподівалися, що, можливо, він потрапить на обмін. Хтось казав, що він десь загинув, але офіційного підтвердження не було. А тепер це підтвердилося... Дуже сумна звістка, неймовірно сумна. Одразу зринає в пам'яті багато спільних моментів, спогадів: і часи в Динамо, і Волинь – усюди, де ми перетиналися з Ромкою.

КВАРЦЯНИЙ: Це питання вже давно висіло в повітрі... У засобах масової інформації з'являлися повідомлення, що він зник безвісти, були різні неконкретні факти. Але все це надзвичайно трагічно, важко й боляче. Уявляю, яке це горе для батьків, для дружини, для дітей. Це непоправна втрата як для родини, так і для всіх людей, які знали Рому.

Роман Максимюк, фото: Instagram

«Я помітив Максимюка ще у 90-х, але його швидко забрав собі Зеніт»

– Ми всі, футбольні тренери, постійно стежимо за тим, що відбувається довкола, – розпочав свої спогади Віталій Кварцяний. – Я знав Максимюка як футболіста ще здавна. Пам’ятаю, колись у 90-х ми приїхали до Івано-Франківська грати проти тамтешнього клубу. Перед матчем я вивчав склад суперника. Тоді ще не було таких можливостей із відео, але нам дістали запис останньої гри Прикарпаття.

– І яке враження він на вас справив?

– Роман тоді грав, і грав дуже серйозно. Напередодні нашої зустрічі він уже не тренувався – ми тоді за два-три дні до гри приїжджали. Я спостерігав за тренуванням і знав, що проти нас він не вийде. Проте навіть на тренуваннях він виглядав дуже сильно. 

Мені тоді розповіли, що Леонід Колтун, відомий тренер і селекціонер, який співпрацював із Зенітом, рекомендував Романа в Санкт-Петербург. Там якраз узгоджували компенсацію, цим займався президент клубу Ревуцький. Гру ту ми все одно програли, а буквально за тиждень Роман уже офіційно перейшов до Зеніта.

– Чим вам приглянувся Максимюк?

– Мене завжди цікавили такі виконавці: високий, потужний, швидкісний, надзвичайно перспективний. Для свого молодого віку він виглядав дуже солідно. У Зеніті в нього все склалося вдало – ми тоді стежили за його виступами, інформація була доступною. Він став улюбленцем публіки в Санкт-Петербурзі. А потім його захотів бачити в київському Динамо Валерій Васильович Лобановський. 

Коли його забрало Динамо, я навіть подумати не міг покликати Максимюка до Волині – там були зовсім інші фінансові умови та масштаби завдань. Я просто продовжував стежити за ним як тренер, без особистого спілкування. Згодом через певні обставини він перейшов з Динамо до Дніпра – його викупив Ігор Коломойський за солідні на той час гроші. Там Роман провів ще кілька сезонів.

Віталій Кварцяний, фото: В. Раснер / ФК Динамо

– А як все-таки вдалося підписати Романа у 2005 році після його вдалих виступів за Дніпро?

– Восени 2005 року ми завершили перше коло на третьому місці у Вищій лізі, йшли непогано, проте фінансова стабільність похитнулася. Тоді ми продали Александара Тришовича до Кривбасу. Ось на ті кошти, які ми виручили за трансфер, нам терміново знадобився лівий фланговий гравець. 

У цей час дубль Дніпра грав у Ковелі проти нашої Волині-2. Там був повний стадіон, дві тисячі глядачів. Я поїхав на гру й побачив на полі Максимюка. Він грав за дублюючий склад – можливо, не в найкращих фізичних кондиціях, але клас було видно неозброєним оком. Йому треба було лише підтягнути форму, а грати у футбол він умів у будь-якому стані.

Тоді мій помічник Петро Кушлик, який теж родом з Івано-Франківщини, каже мені: «Давай заберемо Максимюка!». Я відповів: «Як ми його візьмемо, якщо його за мільйон купували? Це ж величезні кошти». 

– Проте зуміли їх знайти?

– Та почали переговори. Наш президент мав ділові контакти зі структурами «ПриватБанку». Спочатку нам назвали одну суму, ми владнали питання, заявили його, домовилися про розстрочку. А потім виявилося, що насправді доведеться заплатити більше. Тобто трансфер вийшов значно дорожчим, ніж ми розраховували. Проте він був вартий цих грошей, навіть більших.

«Рома не реалізував свій футбольний потенціал на всі 100%»

– Ви, я так розумію, були задоволені виступами Максимюка за Волинь? Адже він виступав під вашим керівництвом у два періоди: з 2005 по 2008 рік та з 2010 по 2011 рік.

– Так, авжеж. Навантаження він витримував, нарікань до нього не було. Взагалі Роман заграв у нас дуже якісно. Українець до мозку кісток, спілкувався виключно рідною мовою, зі своїм колоритним прикарпатським жаргоном – я це називав «діалектом Олекси Довбуша». Вони чудово товаришували з Володею Ковалюком, обидва шульги, обоє з одного регіону, два прекрасні майстри.

Роман був відкритою, компанійською людиною, колектив прийняв його миттєво. Він органічно влився в команду буквально з першого ж тренування. Я навіть не влаштовував йому переглядів – ми просто тиждень узгоджували юридичні тонкощі контрактів і закривали старі питання. Але це робочі моменти, головне – його людські та спортивні якості.

Роман Максимюк у Волині, фото: ФК Волинь

Максимюк провів у нас сильний відрізок, але коли фінансування впало і команда вилетіла з Вищої ліги, поїхав до Казахстану. Згодом повернувся до Луцька, пограв трохи, після чого успішно працював у нашій структурі тренером – виховував дітей.

– Роман свого часу згадував, що перед переходом до Волині мав дуже хорошу пропозицію від Металіста. Але обрав саме Луцьк, оскільки мав проблеми з азартом та ігроманією і боявся зірватися у великому Харкові. Чи знали ви про цю ситуацію?

– Мені розповідали, що в нього виникали певні складні питання ще під час виступів у Києві та Дніпрі. Але в нас була чітка субординація. Він знав, що ми люди з характером, і в нас подібні речі не пройдуть. Перед тим, як він прийшов, ми мали відверту розмову. Я побачив у його очах величезне бажання грати саме тут. Волинь йому була близькою за духом, схожою на рідне Прикарпаття.

До того ж він був хлопцем симпатичним, майже одразу в Луцьку познайомився з дівчиною. Ще не встиг закріпитися на полі, як уже зустрів свою долю, потім одружився, з'явилися діти, налагодилося сімейне життя. На полі ж це був справжній боєць.

Думаю, Максимюк не реалізував свій футбольний потенціал на всі 100%, адже був обдарований колосально: неймовірна міць, швидкість. Сьогодні таких гравців майже немає. Він ніколи не грав назад або поперек – виключно вперед! Це типаж Олега Лужного. Роман біг завжди обличчям до воріт суперника, загострював, прострілював, завершував сам. Здавалося, він міг без перепочинку відіграти три матчі за день – здоров'я вистачало на пів команди.

«Він постійно бігав, практично ніколи не втомлювався»

– Як пригадуєте прихід Максимюка до Динамо? До Києва він приїхав у статусі зірки Зеніта. Як його прийняв колектив і яким він запам'ятався вам як гравець і людина?

МИХАЙЛЕНКО: Бачите, я його знав ще коли він у Динамо прийшов, а потім ми вже в Дніпрі довгий час виступали разом. Тобто в мене є два блоки спогадів. Роман тоді повернувся в Україну, і йому треба було виборювати місце у складі, адже конкуренція в Києві була шалена. Йому довелося непросто. 

Те, що я пригадую: він був такий досить сором’язливий у Динамо на той час. Йому було психологічно важко, і я навіть не пригадаю, щоб Роман там багато грав в основі.

Дмитро Михайленко, фото: УАФ

ВАЩУК: Він постійно бігав! Найяскравіший епізод, який мені згадується – це коли в мене була травма, і потрібно було здавати біговий тест: серію 5 по 300 метрів. Рома теж тоді пропустив певний період через пошкодження. І ось ми з Анатолієм Дем'яненком їдемо на «Олімпійський» бігти цей тест, тому що Валерій Васильович сказав: треба виконати.

Ну, Рома побіг значно швидше за мене, без проблем усе подолав. А мені це далося настільки важко, що просто слів немає. Їдемо назад, а він каже: «Слухай, я б іще стільки ж пробіг! Треба зараз поснідати добре, яєчню зробити...». Я йому кажу: «Ромо, мовчи, будь ласка, бо мене зараз знудить, мені так зле!». Ось у цьому був весь Максимюк (сміється).

Він міг бігати нескінченно, практично не втомлювався, виконував просто божевільний обсяг чорнової роботи. Завдяки цій витривалості його можна було задіяти на різних позиціях. Він завжди виходив на поле з однією установкою – вигризти цю гру, вирвати результат будь-якою ціною. Грав із шаленою пристрастю. Це була його фірмова риса.

– Які відносини склалися між Максимюком та Лобановським?

ВАЩУК: Мені складно судити, які саме в них були стосунки... Та й ні в кого в команді не було якихось «особливих» взаємин із Васильовичем. Лобановський ставив завдання, конкретні запитання, пояснював вимоги – і людина йшла працювати. Можливо, певні тактичні моменти Рома виконував не зовсім так, як вимагала система, тут важко сказати напевно. Але це суто робочі речі.

«Батько Максимюка все село підняв на пошуки сина»

– У Дніпрі Кучеревського Максимюк дуже пристойно виглядав, був лідером команди. Що пам’ятаєте про той спільний період виступів?

МИХАЙЛЕНКО: У Дніпрі Рома вже почувався як риба у воді, показував класну гру. Виділявся насамперед феноменальними фізичними даними: був неймовірно швидкий і витривалий. Закривав лівий фланг. Тоді грали за схемою з трьома захисниками, і він на бровці міг бігати без упину весь матч – постійно в русі, втоми взагалі не знав. Оце перше, що спадає на думку про нього на полі.

А щодо людських якостей... У колективі він виділявся. У ньому відчувався дуже цікавий західний колорит, суто івано-франківський. Роман розповідав чимало смішних історій про своє дитинство та становлення. Мені здається, він доволі пізно почав серйозно займатися футболом. Якихось феноменальних умов на Прикарпатті тоді не було, але він звідти привіз стільки кумедних байок, що ми їх досі згадуємо.

Роман Максимюк, фото: Getty Images

– Можете поділитися бодай однією?

МИХАЙЛЕНКО: Роман сам народився на Прикарпатті, в селищі Битків. Ось він розповідав, як батько послав його до магазину за сіллю, бо вдома закінчилася. І каже йому: «Тільки не йди через ліс, піди нормальною дорогою». А навпростець лісом, звісно, набагато швидше.

Рома вирішив зрізати дорогу – і раптом на нього вискакують дикі кабани. Він злякався, кинув ті кульочки й миттю видерся на дерево. Малий був, років 10 чи 11. А кабан виявився терплячим: сів під деревом і чекає.

Рома розповідав: «Уже темніє, пізній вечір, навколо ні душі. А під деревом кабани сидять – чи один, чи два – і пасуть мене». Злазити страшно. Він ще вище піднявся, казав: «Сам не знаю, як туди видерся! Застрибнув на висоту зо два метри, потім підтягнувся на руках і на висоті трьох-чотирьох метрів просто вчепився в стовбур. Страх так тримав, що поворухнутися не міг».

Ніч надворі, ніхто його не шукає, бо всі думали, що він пішов звичайною дорогою. Так він до ранку на тому дереві й провисів. Кабанам на світанку набридло чекати, вони пішли геть. Рома почекав ще хвилин 30-40 для впевненості, зліз і пішов додому. Казав потім: «У мене руки два дні колесом стояли, як бублики, розігнути не міг!»

Батько вже зранку збирав людей, думали – чи вкрали хлопця, чи щось трапилося, все село на пошуки підняли. А він усю ніч на дереві просидів через кабанів.

Він ще жартував: «Чому я такий фізично витривалий? Бо в нас щоб за хлібом чи сіллю сходити, треба було щодня по шість-сім кілометрів намотувати. От я й бігав, щоб швидше було».

«Нехай історія Романа з ігроманією буде уроком молодим хлопцям»

– Роман свого часу відверто зізнавався, що мав проблеми з ігроманією. Повідомлялося, що у Дніпрі команда намагалася йому допомагати. Як роздягальня тоді реагувала на цю проблему?

МИХАЙЛЕНКО: Це початок 2000-х років. Такі речі – це передусім сімейна, особиста трагедія, а не питання футбольного колективу. Звісно, неприємні моменти траплялися. Коли людина в колективі позичає гроші й не віддає – втрачається довіра. А коли ти не можеш повернути своє, то йдеш до керівництва й просиш закрити борг. Це життя, так буває, і це неприємна історія.

Роман Максимюк, фото: FanDay

Зараз ця біда ще масштабніша – багато молодих хлопців потрапляють у залежність через ставки. Ось нехай історія Романа буде їм уроком.

– З Кучеревським у Максимюка склалися хороші взаємини в Дніпрі?

МИХАЙЛЕНКО: Стосунки були абсолютно нормальні. Чому? По-перше, лава запасних у Дніпрі тоді була не надто довгою, кожен штик був на вагу золота, а Максимюк був гравцем дуже солідного рівня. Тому Євген Мефодійович його цінував, намагався підтримувати в гарній фізичній формі.

По-друге, сам Мефодійович був настільки мудрою й людяною персоною, що зіпсувати з ним стосунки було практично неможливо. Треба було докласти надзвичайних зусиль, щоб посваритися з Кучеревським. Тож контакт у них був чудовий.

– Згодом ви знову зустрілися в одній команді – у Волині Кварцяного. Наскільки Роман тоді змінився, враховуючи набутий досвід, чи залишився тим самим хлопцем, якого ви знали?

ВАЩУК: Ні, Рома залишився рівно таким, яким я його знав ще за київським періодом. Коли ми грали в Луцьку, він дуже мені допомагав у побуті та на полі, підказував усе. Ми багато спілкувалися, бо давно знали один одного. 

Навантаження Кварцяного? Для Роми це взагалі не було навантаженням! Для нього це звичайна повсякденність. Будь-які фізичні тести та обсяги він переносив абсолютно безболісно.

– Ви продовжували спілкування з Максимюком і пізніше? Якийсь період він працював у звичайному супермаркеті в Луцьку вантажником. Чи не помічали, що його це якось вибило з колії після такої успішної футбольної кар’єри?

ВАЩУК: Так, ми спілкувалися. Та Рома до всього ставився спокійно та виважено. Я не бачив, щоб він впадав у паніку чи сильно побивався – принаймні назовні він цього ніколи не показував. Він просто брався за роботу, робив те, що мав робити, і чітко розумів, навіщо це йому потрібно. Ось і все.

«Що б не відбувалося, які б проблеми не виникали – він завжди посміхався»

– Пам’ятаєте момент, коли дізналися, що у 2022 році Максимюк пішов добровольцем на війну?

МИХАЙЛЕНКО: Я дізнався про це дещо пізніше. Але його вчинок... Рома – великий молодець. Це крок, який заслуговує на беззаперечну повагу.

ВАЩУК: Ми підтримували контакт, тому я про це знав. Спочатку Роман служив на іншій позиції, не в десанті – він сам про це розповідав, коли ми бачилися в Луцьку. Я ще тоді казав йому: «Будь максимально обережним». Але навіть подумати не міг, що все завершиться так трагічно...

Владислав Ващук, фото: Instagram

Чи змінився Роман після початку війни? Та ні, не сказав би. Звісно, часом міг піти в себе, бути трохи закритим, але водночас завжди жартував і був готовий відверто поговорити на будь-яку тему.

КВАРЦЯНИЙ: Ми ж були тісно пов’язані: його тесть довгий час працював у нашому клубі керівником команди. Його донька стала дружиною Романа. Тому Максимюк у Луцьку був абсолютно своєю людиною.

Він завжди залишався оптимістом. Що б не відбувалося, які б проблеми не виникали – він завжди посміхався. Зайде до мене в кабінет: «Володимировичу, тут така справа, треба вирішити...». Я йому: «Ромо, ну в чому питання?». Ми за п'ять хвилин усе узгоджували: «Все, добре, я почекаю, я все зрозумів». Дуже тямуща, позитивна та щира людина.

– Яким би ви хотіли, щоб Романа Максимюка запам'ятали українські вболівальники?

МИХАЙЛЕНКО: Мені здається, вболівальники мають пам’ятати його справжнім. Без прикрас і без пересмикувань. Не треба змінювати оцінку його життя: це був класний гравець і хороша людина. Таким, яким він був насправді. Щоб образ залишався живим і реальним, де Рома схожий сам на себе.

ВАЩУК: Неймовірно швидким. Навіть коли поле неідеальне і м'яч дробить під ногами – він усе одно летить уперед цим лівим флангом. Дуже цілеспрямована людина: якщо він обрав напрямок, то йде до кінця і чітко виконує поставлене завдання. Царство йому небесне.

КВАРЦЯНИЙ: Я хотів би, щоб його пам'ятали як повноцінного, великого майстра. Хочу, щоб його пам’ятали як нестандартного футболіста, який грав не у «сучасний», а в справжній, правильний футбол. Він міг індивідуально нанизати суперника, загострити, вирізати ідеальну передачу. Зараз такого від багатьох не дочекаєшся: м'яч або переб'ють, або не доб'ють до штрафного. А він технічно й природно постачав передачі нападникам так, як підносять патрони кулеметнику. І сам міг забити в будь-який момент.

Він приносив користь на кожній ділянці поля: міг зіграти лівого оборонця, опорного, центрального півзахисника, нападника. Попри те, що був яскраво вираженим лівшею, закривав будь-яку позицію – напевно, і у ворота міг би стати за потреби. 

Високий, швидкий, потужний, по-спортивному нахабний. Ніколи не прибирав ноги, не симулював. Світлий і мужній футболіст, який залишив по собі добру пам’ять у серцях усіх, хто з ним виходив на поле чи працював пліч-о-пліч.