«Вернидуб почав мені «пхати», і стало трохи страшно»: Мацапура – праймова Зоря та бойкот матчу з Динамо

Дмитро Мацапура є вихованцем оригінального Металіста, де в юні роки перетинався з Михайлом Мудриком та Георгієм Судаковим і на його очах помирав легендарний клуб.

На дорослому рівні голкіпер заявив про себе у Зорі. Перші шанси він отримав ще за Юрія Вернидуба, а дебютував за основу у каденцію Віктора Скрипника під час кульмінації напруженої боротьби за медалі сезону 2019/20. Поступово Мацапура виграв конкуренцію і за Патріка ван Леувена на чолі луганців став безальтернативним першим номером.

Плани футболісту сплутав розрив хрестоподібних зв’язок, через який він за останні півтора року у Зорі провів лише один матч. На початку минулої кампанії Мацапура перебрався до Колоса, де тепер намагається повернутися на свій рівень.

В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Мацапура згадав становлення у Металісті, розповів про роки у праймовій Зорі, що супроводжувалися низкою скандалів, а також поділився, як нині почувається у Колосі.

«Костишин тримає удар»

– Діма, сезон для Колоса розпочався дуже важко – два очки у п’яти матчах. У чому причина? Чи спілкувалися про це в команді?

– Якщо чесно, звісно, спілкувалися: з тренерами, гравці між собою. Важко сказати.

Гравці Колоса, фото: ФК Колос

Десь впливали й сторонні фактори, як-от червона картка на перших хвилинах матчу із Зорею (у першому турі УПЛ Колос в гостях поступився луганцям 0:2, граючи з восьмої хвилини у меншості після прямого вилучення Микити Бурди, – прим. «УФ»). Траплявся й певний нефарт, який згодом переріс у невпевненість.

– Як Руслан Костишин реагує на ситуацію? Тримає удар?

– Тримає. Коли потрібно, то кричить, зараз вже, мабуть, заспокоює.

Не знаю. Начебто, усе, як зазвичай. Настрій в усіх не дуже добрий, бо результати нерайдужні, але якоїсь паніки чи агонії немає. Принаймні ззовні. Всередині, вірогідно, хтось більше переживає, хтось – менше. Кожен розуміє ситуацію та намагається її виправити.

– Чи мав Колос якесь завдання перед стартом сезону? На що ви розраховували?

– У минулому сезоні ми посіли шосте місце, тому у новій кампанії розраховували покращити це досягнення, а там – як доля дасть. Можливо, поборотися за єврокубки. Проте з початку усе пішло не за планом.

«Степаненко міг і підказати, і «напхати»

– За минулий сезон ти провів два матчі за Колос. Це об’єктивна ситуація, бо Іван Пахолюк був кращим?

– Мені важко оцінювати. Скоріше за все, тренерському штабу краще видно, хто був сильнішим чи слабшим. Можливо, показували себе і як рівні, але комусь віддавали перевагу.

Я зі свого боку завжди роблю усе на максимум у тренувальному процесі, чекаю на можливість та створюю тиск на першого номера. На мою думку, це добре. І для мене, і для конкурента, адже сприяє індивідуальному зростанню футболіста.

– Влітку Колос на позицію голкіпера замість орендованого в Шахтаря Тимура Пузанкова підписав Валентина Моргуна. Людина перед цим виступала у Динамо й було одразу зрозуміло, що точно не піде на роль третього воротаря. Чи не напружило тебе настільки серйозне посилення конкуренції?

– Ми з Валиком знайомі ще з дитячої школи Металіста. Я розумів, що він приходить, і в нас буде три якісних та сильних воротарі. Навіть якщо ти не граєш, конкуруючи із сильними партнерами, завжди прогресуватимеш. Це насправді добре.

Дмитро Мацапура, фото: ФК Колос

– Навесні цього року несподівано у Колосі професійну ігрову кар’єру вирішив завершити легендарний український футболіст Тарас Степаненко. Яке враження він справив протягом декількох спільних місяців у команді?

– Напевно, найбільш пам’ятним моментом стала остання гра з Шахтарем (1:0), коли його проводжали усім стадіоном. Якщо чесно, усі були дуже зворушені тим прощанням.

В команду прийшов вже такий дядько з досвідом, який на футбольному полі міг і підказати, і «напхати», і ще щось. Добре підписання, яке дало можливість нам попрацювати із зіркою українського футболу.

«Мудрик змалку виділявся»

– Як вже згадав, ти є вихованцем Металіста. Цей клуб завжди вважався кузнею талантів. З якими ще футболістами, котрим вдалося заграти на високому рівні, окрім Моргуна, ти там перетинався?

– З хлопців мого віку – це Дмитро Криськів, покійний Володимир Білоцерковець, Данило Алефіренко, Артем Мільченко, який грає за Динамо (Батумі). З молодших – Михайло Мудрик, Жорик Судаков, Арсеній Батагов. Перетинався й з Андрієм Луніним.

– Як Мудрик проявляв себе в юні роки?

– Думаю, можливо, тренери бачили [талант]. Ми грали хлопцями приблизно одного віку, і було важко визначити.

З того, що я пам’ятаю, Мудрик змалку виділявся у своїй віковій категорії та був одним з її лідерів. Те саме можна сказати про Жорика. Не можу сказати, що Мудрик якийсь занадто «космонавт», але, скажімо так, трохи відрізнявся. Було таке відчуття.

– Що думаєш про останні злети та падіння Мудрика? Відбув дискваліфікацію, перейшов у Тоттенхем й майже одразу отримав неприємну травму.

– У будь-якому разі сумно, що трапилося таке з тим допінгом. Добре, що хоча б не чотири роки пропустив, а півтора. Чи видряпається? Хотілося б у це вірити. Думаю, усе можливе від себе він точно зробить, бо любить футбол. Якщо зможе, впевнений, у тренувальному процесі буде викладатися на максимум.

– Судаков вже рік зі змінним успіхом намагається закріпитися у Європі в Бенфіці. Як вважаєш, чи вистачить йому ментальної стійкості, аби подолати цю перешкоду?

– Якщо у його оточенні правильні люди, які за нього та з ним, то, впевнений, усе має налагодитися. Звісно, важко адаптуватися: інша країна, менталітет, вимоги й так далі. Однак він є талановитим хлопцем та трудягою. Думаю, усе буде добре.

Георгій Судаков, фото: Getty Images

– Ти перебував в оригінальному Металісті майже до самого кінця й застав розвал клубу. Як виглядало це падіння у безодню в очах вихованців харків’ян?

– Спочатку це не так сильно впадало в око. Мабуть, у мої останні роки два в академії стало складно. Хлопців почали розбирати до Динамо, Шахтаря, Дніпра, ще кудись.

Ті, хто залишився, продовжували тренуватися. Центральному полю академії було вже років вісім, і воно ставало жорсткішим та менш якісним. Та й в цілому відчувалися проблеми з інфраструктурою: інколи не було води, інколи – світла. Хоча, не можу сказати, що все настільки погано складалося. Звичайно, десь важкувато, складно та незвично.

Одного разу розпочали тренування, коли сонце вже сідало. Закінчували грати у футбол 11 на 11 на все поле без освітлення. Просто бігали у темноті.

«Вернидуб був головним Мужиком Зорі»

– Особисто ти з Металіста перейшов до Зорі. На свої перші збори з першою командою тобі пощастило поїхати ще за часів Юрія Вернидуба. Як з ним склалися стосунки?

– Він виявився таким, яким я його й уявляв, виступаючи ще за U-19. Міг як «напхати», так і підтримати та пожартувати. Такий, гарний дядько. На той момент команду назвали Мужиками, і він був головним Мужиком цього колективу.

– Колись під роздачу Вернидуба потрапляв?

– Так, там була дуже кумедна історія. Здається, в останній день зимових зборів я та Пилип Будківський залишилися на полі допрацьовувати, і коли поверталися до готелю, він вирішив пожартувати над турецьким координатором, який допомагав команді на зборах. Пилип спустив йому колесо на машині, а мене попросив постояти на шухері. Виявилося, там була камера, на якій мене помітили.

Коли йшли на вечерю або спускалися з речами до автобуса, ми опинилися вдвох у ліфті з Вернидубом. Він почав розпитувати: «А що там мені казали на рецепції? Що ви робили?». Відповів: «Я не знаю». А Вернидуб: «Говорили, був хтось кучерявий». І почав мені «пхати», мовляв, так не можна, тим паче, ти молодий. Стало трохи страшно.

Саме у той момент ми вийшли з ліфта, і нашу розмову почув Пилип, який був позаду нас. Він заступився за мене й сказав, що я тут ні до чого, і це його рук справа. Вернидуб перемикнувся на нього, трохи «напхав», а мені дав спокій.

Юрій Вернидуб, фото: Getty Images

– Вже за пів року Вернидуба на посаді головного тренера замінив Віктор Скрипник, розпочавши нову еру в Зорі. Які головні відмінності ти помітив у підходах даних фахівців?

– Головний контраст проявлявся у характерах. Вернидуб був більш запальним та міг зірватися, а Скрипник – більш спокійний. Я звернув увагу на його європейський підхід та ментальність. Він брав участь у тренувальному процесі, але більше спостерігав зі сторони, довіряючи помічникам. Від нього були точкові підказки та корективи. Інколи, звичайно, й Скрипник міг покричати, але це скоріше траплялося як виняток.

«У матчі останнього туру сезону 2019/20 з Десною Скрипник просто не хотів збити хлопців, які грали»

– Дебютувати за Зорю тобі довелося в ендшпілі боротьби за медалі сезону 2019/20 у форс-мажорних обставинах, коли через травми випали одразу троє воротарів команди – Микита Шевченко, Нікола Васіль та Заурі Махарадзе. Стартував ти драматичною домашньою грою з Олександрією (2:2).

– Важко щось сказати про цей дебют. Наче, нічого критичного, але зараз, думаю, міг краще зіграти. Насамперед у моменті з першим голом. Однак не вважаю, що була якась моя провина.

Найбільше з того матчу запам’ятався незрозумілий пенальті у наші ворота за рахунку 2:1. Не те що переломний, але… Навіть зараз вважаю, що він був несправедливим. Притягнутий за вуха момент. Якби виграли, можливо, усе склалося б інакше (той матч обслуговувала Катерина Монзуль, чинна голова Комітету арбітрів УАФ, – прим. «УФ»).

– У наступному турі Зоря перемогла на виїзді Колос (2:0), і у передостанньому матчі сезону ви відправилися також в гості до Динамо (1:3). Для того, аби гарантовано посісти друге місце, Зорі треба було у двох останніх турах набрати чотири очки, але швидко відкривши рахунок з киянами, ви протягом 20 хвилин пропустили тричі. Як оцінюєш ту гру загалом й особисто свої дії? Чи можна було десь врятувати?

– Так, тією грою можна було, якщо не закривати усі питання, то дуже спрощувати собі життя перед останнім туром. Вірогідно, швидкий забитий гол нас якось налякав. Не очікували такого. Перед першим або другим м’ячем Динамо особисто я відчував дуже сильний тиск, наче, ось-ось і має щось трапитися.

Стосовно пропущених голів… Якщо зараз через багато років аналізувати, можливо, міг краще зіграти лише у моменті з другим пропущеним голом, коли Сергій Сидорчук пробив лівою ногою у ближній кут. Усі інші, ну, не знаю… Тоді робив усе, що міг.

– На останній матч сезону вдома з Десною (1:1) у ворота вже повернувся Шевченко, і ти спостерігав за ним з лави запасних. Це був фактично поєдинок за бронзу, у якому Зорі треба було не програти, аби не опуститися на четверте місце. Хоча доля тоді подарувала вам історичний шанс стати другими, адже Динамо у паралельній зустрічі несподівано у рідних стінах поступилося Колосу (0:2). Таким чином, у випадку максимального результату Зоря б обійшла киян, однак склалося враження, що команда не пішла на ризик останнього штурму.

– Якщо не помиляюся, то на лавці після 80-ї хвилини, ближче до 90-ї, можливо, не усі, але багато хто знав, що Колос перемагає Динамо. Стосовно хлопців на полі – не знаю. Важко сказати. Можливо, хтось кричав. Тоді ще були вболівальники, атмосфера, могли не почути.

З приводу Скрипника, не можу сказати, що він гнав уперед бігти забивати, але й не чув від нього криків тримати рахунок та «сушити». Мені здається, він просто не хотів збити хлопців, які грали. Ми усі розуміємо, якою була та Десна. Команда дуже сильно проявляла себе у контратаках, стандартах та захисті. Бігти усіма силами атакувати… Як то кажуть, могли до полону потрапити й опинитися на четвертому місці.

Звичайно, завжди хочеться вищих місць. Можна було ризикнути та побігти за другим голом, але усі, хто більш-менш знайомий із Зорею, розуміють стратегію клубу з приводу заробітку грошей. Якби забили, то грали б у кваліфікації Ліги чемпіонів, якби пропустили – у кваліфікації Ліги Європи. А так – третє місце, прямий вихід до Ліги Європи та зароблені гроші для клубу. Важко сказати.

Я все ж вважаю, хлопці на полі грали так, як відчували. Не можу нікого звинувачувати або казати, що хтось не хотів забити або почав діяти від оборони. Просто вони грали й, напевно, розуміли свої фізичні сили та сили суперника. Плюс тиск з боку Десни, тиск за результат… Насправді дуже непросто.

«Про Іванісеню ходили чутки. Якщо вони правдиві, то можна зрозуміти, чому він залишився»

– Після початку повномасштабного вторгнення деякі люди, у минулому пов’язані із Зорею, опинилися на тому боці: Сергій Рафаїлов, Дмитро Іванісеня. Особливо несподіваним стало рішення останнього продовжити грати у місцевому чемпіонаті. Як ви реагували на це у команді? Можливо, з ним хтось підтримував зв’язок на той момент?

– Не знаю, чи спілкувався з ним хтось, коли вже розпочалося повномасштабне вторгнення. Ходили якісь чутки про нього, не буду заглиблюватися у деталі, бо, напевно, це особисте. Якщо ті чутки правдиві, то, з погляду людяності, вірогідно, можна зрозуміти, чому він залишився.

З приводу того, що він потім залишився, не поїхав чи ще щось, ну, не знаю, нехай буде на його совісті. Це його вибір. Йому з цим жити та перед кимось відповідати. Не судіть, і не судимі будете.

– Після Скрипника Зорю очолив Патрік ван Леувен, якому вдалося втримати планку й також привести команду до бронзи УПЛ у першому сезоні в умовах воєнного стану. Що він приніс нового?

– Наскільки я знаю, Патрік теж займався підбором футболістів до Зорі, коли вже прийшов влітку. Скоріше за все, це його заслуга, що підписали таких гравців, як Богдан Бутко, Євген Шахов, В’ячеслав Чурко, Дмитро Мишньов, Роман Вантух, Назарій Русин, Денис Антюх, Ігор Кирюханцев, Батагов. Шахов, можливо, багато лікувався, але робив великий внесок в атмосферу у роздягальні. Орендували з Динамо Володимира Бражка та Миколу Михайленка. Були й свої вихованці. Створився баланс між молоддю та досвідом. Усі старалися робити те, що вимагав Патрік.

Патрік ван Леувен, фото: ФК Зоря

Патрік зібрав дуже гарну та сильну команду, яка була міцною зсередини. Важко пригадати якісь скандали. Так, певні дрібниці трапляються завжди, але це робочі моменти, бо коли 20-30 чоловіків перебувають в одному колективі, то трапляються сутички.

Спочатку не скажу, що це було дивно, але відчувався підхід директора. Однак потім усі зрозуміли необхідність робити так, і воно пішло-поїхало. У підсумку вийшов вдалий сезон. При цьому повторюся, сталося багато сторонніх факторів, які сприяли. Склався пазл, і воно вистрілило.

– В тому сезоні Зоря також була у кроці від срібла, але перемога в останньому турі над Минаєм (3:0) перетворилася на технічну поразку через вихід на заміну незаявленого Мишньова, хоча й Дніпро-1 у паралельному матчі обіграв Кривбас (1:0), що позбавило вас шансів на друге місце. Резонансу додав той факт, що бронза УПЛ гарантувала груповий етап Ліги конференцій й преміальні УЄФА, тоді як срібло не гарантувало нічого. І хоча ти за цими подіями спостерігав зі сторони, адже відновлювався від травми, можливо, в тебе є розуміння, що сталося насправді?

– Якщо чесно, мені здається, з хлопців ніхто не розумів, як це сталося. Я знаю, що усі хотіли виграти той матч та посісти друге місце, але є одне «але». Можливо, хтось зі старших хлопців з кимось розмовляв та щось знає, однак нікому не говорить справжню ситуацію. Я ні від кого не почув, з якої причини це сталося та хто винен.

Будемо сподіватися на збіг обставин, випадковість й суто помилку того, хто заповнював протокол. Усі люди можуть помилятися, як на футбольному полі, так і за його межами. Хочеться вірити у краще.

«Коли бойкотували матч з Динамо, про пояснення для вболівальників, можливо, просто забули»

– У наступній кампанії у таборі Зорі стався скандал, коли абсолютна більшість гравців основного складу бойкотувала домашній матч шостого туру УПЛ проти Динамо (0:2), як повідомлялося у ЗМІ, через невиплачені преміальні за минулий сезон. Що ти зараз думаєш про той момент?

– Скажімо так, напевно, після стількох років не хочеться навіть виносити сміття з хати. Це було рішення команди, гравців. Немає бажання щось вигадувати. Так, трапився момент. Не знаю, були ми праві чи ні. В усіх своя правда. Головне, мабуть, що після цього вже не було якихось гучних історій та скандалів. Це був один-єдиний випадок. Потім вийшли на мирову. Чи залишилися усі задоволені? Повторюся, найголовніше, що усе зам’ялося.

– Чи особисто ти брав участь в обговоренні, і чи враховувалася твоя думка?

– Якщо чесно, не можу сказати, чи враховувалося моє слово. Я все ж мав щось типу імунітету, бо тільки-но оговтався після травми й тиждень-два як почав тренуватися у загальній групі, тому мене навіть не було сенсу брати у заявку після такої паузи.

Дмитро Мацапура, фото: ФК Зоря

Когось агітувати? Напевно, що ні. Казати: «Хлопці, та ні, не виходьте»? Теж такого не робив. Я розумів, що не буду грати, а когось підставляти чи тиснути, аби він ухвалив рішення, ну, вважаю, це неправильно. Просто перебував з командою та підтримував будь-яке її рішення.

– З українських гравців основного складу на поле тоді вийшов лише твій колега Олександр Сапутін. Як його позицію оцінили інші гравці Зорі?

– Не знаю, чи засуджував його хтось. Однак тут вже більше історія особиста та делікатна.

В кожної людини у житті є свої обставини. Інколи на нашу долю може випасти дуже важкий вибір. Я з ним розмовляв після усього цього й поставився з розумінням. Якщо чесно, мені важко сказати, що б я зробив на його місці. Я точно не хотів би опинитися на його місці.

– Мене сильно зачепило, що після бойкоту команда нічого не пояснила вболівальникам. Зоря через війну втратила звичну фан-базу на трибунах, але тисячі людей по всьому світу продовжують переживати за клуб. Вони увімкнули матч із Динамо, а побачили фактично бойкот без жодного пояснення від гравців. Не склалося враження, що у той момент про вболівальників просто забули?

– Чесно кажучи, напевно, я згоден, що про це забули. Мабуть, вважали, якщо є інформація про невихід через преміальні, то цього достатньо.

Можу сказати особисто для себе, я, вірогідно, ніколи не замислювався над тим, що навіть якась така інформація важлива для вболівальників. Більшість, ймовірно, вважає, фани ходять подивитися футбол, повболівати за якусь команду або персонально за певного гравця, сфоткатись, отримати автограф, футболку чи щось таке. Тобто проведення вільного часу із сім’єю чи друзями.

З приводу того, що усі або частина вболівальників хочуть якихось пояснень від команди… Зрозуміло, коли йдеться про погані результати, й ультрас питають: «Чому так?». Щодо ситуації, яка сталася в нас, то, напевно, незвично усвідомлювати, що людям це цікаво. Повторюся, можливо, просто забули або навіть не думали, що можна якось так.

Зараз, коли тебе слухав, замислився: можливо, одна з причин — те, що наше ком’юніті розкидане по різних містах, країнах і навіть материках. І це в жодному разі не провина вболівальників. Це складний та сумний момент, що так склалося з командою. Такий нюанс. Наприклад, Динамо, Полісся, Карпати грають вдома. Тут команда переїхала, і вболівальників багато, це 100%, але на той самий футбол ходить мало людей, які саме так переживають за команду та живуть нею. Це не те що відчувається, але думаєш: «Та, на футбол ходять 20 людей, начебто, більш нікого й немає».

Гравці Зорі у сезоні 2023/24, фото: ФК Зоря

Думаю, адміністрація, керівництво та футболісти просто не акцентують уваги на тому, що, хоча Зоря зараз базується у Києві, її вболівальники живуть і в інших містах, і за кордоном, і навіть перебувають на фронті. Вірогідно, їм також цікаво, чому в тій ситуації все сталося саме так.

Вважаю, це роз’єднання людей теж впливає. Через те, що вболівальники зараз розкидані по різних містах і країнах, їхня присутність не так відчувається. Якби після матчу до автобуса підходили 200–300 фанатів, щоб поспілкуватися з командою — і не завжди по-доброму, — ти б, звісно, пам’ятав про них постійно.

– Особисто перед тобою у підсумку клуб повністю виконав фінансові зобов’язання?

– Так, я отримав усе за усі роки. Напевно, якихось заборгованостей або невиплат немає.

«Гєллєр точно витискає максимум, або навіть більше»

– Євген Гєллєр, як президент Зорі, – красунчик чи ні?

– Мені, напевно, важко давати якусь оцінку людині, не розмовляючи з нею. Я його бачив, можливо, три рази. Коли він приїздив на базу у Києві, то він мені здався приємною людиною. Однак я не знаю, як він мислить, що може робити й робить.

Чи красунчик Гєллєр, як президент клубу? У деяких питаннях, мабуть, так. Мені здається, не знаю, як, але, начебто, він робить щось неможливе або на межі того. У певних ситуаціях ти очікуєш, що буде важко, а виходить краще. Для клубу це добре. Іноді він точно витискає максимум, або навіть більше.

– Хто був найкращим голкіпером Зорі, з яким ти конкурував?

– Думаю, Микита Шевченко. Коли він прийшов, був дуже сильним і у грі ногами, і на лінії. Також підказував у деяких моментах, що і де краще зробити.

– За Младена Бартуловича на чолі Зорі ти шансів не отримував, але твій контракт з клубом завершився незадовго до повернення Скрипника. Чи був варіант, за якого ти міг залишитися в команді?

– Коли я вже знав, що піду в Колос, то якоїсь чіткої ситуації з головним тренером не було. Тоді ще залишався Бартулович. За Скрипника ходили чутки, але особисто я, якщо чесно, не вірив у його повернення. Не пам’ятаю, у ЗМІ ще когось сватали. Ухвалив рішення для себе щось змінити. Склалося так, як склалося.

Дмитро Мацапура, фото: ФК Колос

Можливо, якби я знав, що повернеться Скрипник, то залишився б у Зорі. Вірогідно, грав би, а може й так само – ні. Це вже таке діло. Захотів нового виклику, нових умов та вийти із зони комфорту.

– Повернення Скрипника до Зорі дійсно багато у чому здивувало. Адже після свого приїзду до України та першої каденції у луганському клубі він позиціонував себе як амбіційний тренер. В останні ж роки Зоря перестала боротися за високі місця, та і повернення Скрипника, судячи з трансферних кампаній, не стало тригером для Гєллєра інвестувати в клуб набагато більше для повернення на минулі позиції.

– Для мене це було не те що дивно, а, скоріше, несподівано. Під час його минулого періоду я б не сказав про наявність якихось терок або конфліктів, однак після першого сезону трапилася ситуація, що він то йшов, то – ні (після завершення сезону 2019/20 Скрипник міг перейти до Дніпра-1, однак у підсумку до кінця допрацював свій трирічний контракт із Зорею, – прим. «УФ»). Досі не знаю, чому усе склалося саме так. Не вірилося у цілому, що він повернеться.

Так, іноді тренери повертаються до минулих клубів. Однак було внутрішнє ставлення до тих пліток: «Та ні, ну, не може такого бути, навіщо йому повертатися?». Він, як на мене, провів дуже хорошу роботу: дві бронзи, фінал Кубка. Недограний чемпіонат ми завершили на четвертому місці, конкуруючи з Дніпром-1, але залишалося грати пів сезону. Плюс в Кубку у чвертьфіналі мали грати з Металістом. Навіть зараз впевнений, що боролися б за третю позицію, і просто так не віддали б її. 

Склалася думка, що він віддав цьому клубу всього себе і якось дивно повертатися. Проте, як казав вище, в усіх свої обставини та причини, про які знають лише Скрипник та президент.