Від автодорожника до професійного футболіста: новачок ФК Тростянець Мизюк – про футбольну династію з Харківщини
Їх тепер троє, футболістів на прізвище Мизюк. Юрій Мизюк прагне повторити футбольний шлях старшого брата Олександра, який граючи в аматорах за Вовчанськ з легкої руки Євгена Краснікова потрапив в Металіст, а цього літа допомагатиме Мирону Маркевичу пробитися з Карпатами в УПЛ, а також кузена Сергія, який пройшов школу Шахтаря й пограв за низку команд, у тому числі – за ту, в якій він готується зіграти тепер.
Герой нашого сьогоднішнього інтерв'ю пройшов досить складний шлях, різні випробування долі та втечу з окупованої Харківщини, щоб у свої 24 роки підписати свій перший професійний контракт з клубом, який через війну пропустив минулий сезон.
Сайт «Український футбол» поспілкувався з новачком Тростянця, в якому Мизюк-молодший розповів цікаві факти з біографії, які до цього часу залишалися маловідомими.
«Коли двоюрідний брат був в Шахтарі – це було чимось недосяжним»
– Юрію, раді вітати вас на «УФ».
– Всім привіт! Це моє перше велике інтерв'ю. Цікаво відчути себе по іншу сторону барикад, адже в мене був невеличкий досвід роботи у спортивних медіа :)
– Цікавий факт! Таке враження, що наша розмова може вийти достатньо цікавою.
– Можемо починати.
– Розкажіть трохи про вашу футбольну родину.
– Любов до спорту нам передав батько, який був вчителем фізкультури. Ми з Сашою рідні брати, а Сергій – двоюрідний. Кайфували від футболу з самого дитинства. Коли брат пробився з аматорів у професіонали – я теж по-справжньому повірив, що можу бути не гіршим за нього.
– Сергій Мизюк грав за Шахтар-3 й пройшов чимало футбольних клубів – від аматорів до ПФЛ. Круто було в дитинстві мати кузена з Шахтаря?
Сергій, коли приїжджав із академії Шахтаря – це було дуже круто в дитинстві, бо ми досить рідко бачилися. Потрапити на той час в академію було щось космічним. Перебуваючи в тих умовах, які були створені в «Кіршах», і ми хотіли так само. Їх годували, одягали. Були тренування з теоріями, на яких гру розбирали на молекули.
Коли Сергій приїжджав грати на область, це було в кайф і величезна повага, що не морозився. Щоправда, нас там недолюблювали. Заруби були жорсткі.
«Металург Д, Металіст та Ворскла не хотіли мене брати»
– Як розпочався ваш шлях у футболі?
– Все почалося з ДЮСШ Мрія у Куп'янську. Я працював з Юрієм Олександровичем Гречаніковим а в 10-11 класі зі мною працював Ігор Григорович Сіроштан. Вони дуже багато знань в мене вклали.
Для мене було цілою подією, коли до мене на матчі приїздили подивитися Сашко та Сергій. Після гри могли по-доброму напихати, але я цілком нормально сприймав їх зауваження Це було приємно та дуже важливо для мене. Так само і зараз.
– Свій перший професійний контракт ви отримали тільки у 24 роки. Що вам завадило проявити себе кількома роками раніше?
– У сьомому класі я їздив на перегляд у Металург (Донецьк). Там тільки все будувалося, все було класно. Мене взяли, але потім я зламав руку і довелося поїхати додому. Наступного року пробувався в Металісті – туди не взяли. Після закінчення школи поїхав у Ворсклу U-19 – теж відмовили. Після школи я вступив до ХНАДУ на автодорожника і грав за університетську збірну, але я був переконаний, що на цьому футбол для мене не закінчиться.
«Працював інженером у Слов'янську, граючи на вихідних за аматорів»
– В студентські часи було багато спокус, які могли вплинути на вашу долю – гулянки, дискотеки, дівчата, днями просиджувати в «танчики».
– З приводу клубів і відеоігор: це все було, але в рамках розумного і дуже рідко. Довелося поєднувати ігри на область із підробітками. Після 4 курсу я пішов працювати за фахом цивільним інженером із будівництва доріг. З другом влаштувалися на автодорожню фірму в Слов'янську і я там відпрацював два роки інженером виробничо-технічного відділу. Не кожному доля дає шанс працювати за своєю спеціальністю :)
Мені пощастило, що був дуже хороший керівник, який любив футбол і закінчував автодорожній у Харкові. Він відпускав мене на тренування, щоб підтримувати форму зі Славхлібом.
З понеділка до п'ятниці я працював у Слов'янську, сідав у суботу вранці на автобус і їхав грати за Кременець на область, залишався ночувати в Харкові між іграми і повертався назад до Слов'янська пізно вночі, щоб вранці вийти на роботу. У такому режимі я проіснував рік, після чого мене перевели до харківської філії фірми. Я там працював і грав паралельно.
– Не хотілося кинути все напівдорозі?
– Я не хотів кидати футбол. Я вірив, що здатний реалізуватися в футболі, а після того, як Саша підписав перший професійний контракт, це ще більше мене надихнуло. Я завжди прагнув розвиватися, як особистість. Мені неприємно бути серед людей, які особливо нічим не цікавляться. Робота інженером дуже сильно прокачала мій світогляд, що вплинуло на мою емоційну стабільність вже на футбольному полі.
Я добре пам'ятаю, коли Сашу запросили на перегляд в ФК Метал, який тільки-но почав відроджуватися. Після кількох ігор на перегляді його взяли. Це була така грандіозна подія в родині, наче це не з нами. Маленьке диво. З обласного футболу потрапити на той рівень здавалося чимось недосяжним.
«Потрапив у Тростянець завдяки братові»
– Як у вас виник варіант з Тростянцем?
– Я отримав запрошення на перегляд завдяки Сергію, який грав за Тростянець, а зараз заліковує травму. Він порекомендував мене тренерському штабу, який вирішив запропонувати перший професійний контракт.
– У вас була розмова з головним тренером – Шаповаловим? Він покладається на вас, як на основного виконавця?
– Він сказав, що в мене хороші дані для центрального захисника та розраховує на мене. Гратиму я 90 хвилин чи на заміні – не має значення. Він на мене розраховує. Цього мені достатньо.
– Вам подобається брати ініціативу на себе? Не боїтеся що може прилетіти.
– В Тростянці ти завжди отримаєш максимальну підтримку, яка сприятиме твоєму розвитку на високому рівні.
– За той час, поки ви в команді, вдалося адаптуватися до партнерів та вимог тренерського штабу?
– На мою думку, адаптація ще триває. З усіма вже встиг познайомитися, всіх знаю, спілкуємося. Разом зі мною прийшов в команду Ігор Дувняк, якого я знаю за виступами на аматорах. У цьому плані все класно.
– Деякі клуби, які мають професійний статус, не можуть похизуватися тими умовами, які є у кращих команд області. Хіба так було і раніше?
– Насправді тут нічого дивного. В тому ж Тростянці намагаються тримати рівень.
– За той час, поки ви в Тростянці, яким ви бачите потенціал у команді, яка зібралася буквально з нуля?
– У нас стоїть завдання грати кожну гру на перемогу. На мій погляд, Тростянець гідно проявить себе в Другій лізі.
«Перестрілка з росіянами тривала прямо на вулиці»
– Ви з батьками зростали в Ізюмському на Харківщині, яке було під окупацією. Після звільненння села яка там ситуація?
– Лише раз. Я поїхав звідти у березні. Я встиг виїхати до того, як зайшли орки. Перші два тижні війни я просидів у ванній харківської квартири. Потім вдалося виїхати до батьків в Ізомське. Туди нічого не прилітало, все відносно спокійно. Місяць потому почали підозрювати, що росіяни зайдуть. Почалися перестрілки на нашій вулиці. Ми з батьками ховалися у погребі та зранку до вечора навіть не виходили.
– Як ви вибралися?
– Під автоматними чергами батько йшов доглядати за господарством, щоб тварини не голодували. Перечекавши ми ночували вже в хаті. Під ранок до нас додзвонилася дружина хрещеного та розповіла, що росіяни забрали якогось хлопця.
Вранці батько на машині відвіз мене в сусіднє село до родичів та повернувся назад. За декілька годин наше село потрапило під окупацію. Близько місяця ми не знали, що з батьками.
– Що було далі?
– Коли ми з родичами евакуювалися до Кропивницького, мене шокували забиті людьми «кафешки», люди обирали собі сантехніку. Дисбаланс дуже сильній тоді відчувався. Контраст – просто жахливий. Дещо схожий стан пережила мама, коли після звільнення Ізюмського приїхала до нас. Вона сиділа навприсядки в очікуванні обстрілу. Моторошно й досі згадувати.
«Після деокупації Харківщини не могли зв'язатися з батьками»
– В такій ситуації важко було себе не накручувати, адже ви встигли евакуюватися, брат на зборах з Металістом в Туреччині, з батьками зв'язку не було.
– Ми розуміли, що їм набагато складніше, ніж нам. Ми перебували у відносній безпеці. Зідзвонюватися вдавалося раз на декілька днів або навіть тиждень. Батьки примудрялися якось ловити зв'язок, щоб нам подзвонити.
Ця історія багатьох зачепила, але найскладніший момент був, коли була деокупація та Сили оборони звільнили майже всю Харківщину, за що їм низький уклін. Думаю, Саша також підтвердить мої слова.
Десь 3-4 тижні не було жодної звістки від мами з татом. Ми не розуміли, що там відбувається? З рідними все добре? Які наслідки. Коли мама тоді подзвонила і сказала, що всі живі – це мене сильно зачепило. Брат теж сльозу проронив. Це був найскладніший, але найщасливіший момент.
– Опинившись в Кропивницькому вам багато часу знадобилося, щоб повернутися до футболу?
– Місяць я пробув у приймах в чоловіка моєї сестри. Ми працювали різноробами в одного фермера. Мешкали у підвалі гаражу. Ттка з дядьком знайшли прихисток у Веселому Куті на Черкащині. Я туди поїхав та вперше за два місяці побачив, як діти грають у футбол.
Півтора місяці я грав у футбол з дітьми босоніж, а потім дізнався, що у Тальному є команда, яка грає на область.
Поїхав туди на перегляд, я там сподобався. Так і відбувся мій камбек у футбол. В такі моменти ти відволікаєшся від усього. Не передати словами, наскільки в той момент я відчув себе знову живим, адже ми приїхали туди, де нікого не знали, потрібно було деякий час на адаптацію.
«Після пережитого почав знову кайфувати від футболу»
– Як ви оціните період в ФК Тальне?
– Я дуже вдячний родині Каплюченків. Наш тренер, Федір Петрович, свого часу перебував у структурі київського Динамо, але через травму не зміг проявити себе. Він в мене повірив та підтримував як на полі, так і за його межами. Після пережитого я почав отримувати кайф від перебування в тренувальному процесі. Президент клубу та тренер навіть влаштували мене на роботу у відділі ЖКГ Тальнівської ОТГ.
– Ви могли тоді уявити, що вдасться перезапустити футбол в умовах війни?
– Було складно уявити, що вдасться втримати чемпіонат на хорошому рівні, попри масову втечу легіонерів. Люди вже знають, як грати в цих умовах. З'явилася впевненість та певний оптимізм в цьому плані.
– У вас є футбольна мрія?
– Хочеться після перемоги побачити на трибуні батьків, щоб вони бачили, як граю я або брат. З Сашком в нас є історія очних протистоянь. Серед першості університетів я його обіграв, а коли грали на область – реванш був за братом. Якщо чесно, не дуже хочеться грати проти нього, тому що на стандартах проти нього буду я;)
– Можете описати власний профайл?
– Я не люблю за себе щось говорити. Це буде неправильно. Краще нехай за мене говорять результати на полі.
P.S. ФК Тростянець у стартовому турі поступився вдома Металургу-2. Наш герой був у запасі, тож його дебют – третього з родини Мизюків – у Другій лізі ще попереду.