Владислав Хомутов: «Шахтар висунув компенсацію 100-200 тисяч доларів: або підписуєш, або покидаєш клуб»
У травні Владислав Хомутов попрощався з Дукаджині після другого заходу в клуб, а загалом його шестирічний закордонний етап, окрім Косова, охопив виступи у Словаччині, Естонії, Грузії та Вірменії, де довелося боротися за своє життя не лише у футбольному сенсі, а й у соціальному та навіть політичному.
«Виштовхнула» за кордон вихованця Шахтаря та одного з найбільших талантів Олімпіка система українського футболу, з усіма реаліями якої він зіштовхнувся у молодому віці та зрозумів, що обставини сильніші за нього.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Владислав відверто розповів про усе, через що пройшов та побачив:
- Як покинув Шахтар через відмову підписати договір з компенсацією?
- Чому молоді хлопці ховалися від Коваленка, Борячука і Ко?
- Хто з талантів Шахтаря погубив кар’єру клубами?
- Як серед ночі ходив за МакДональдз для братів Міранчуків?
- Навіщо запропонували одружитися у 14 років?
- Чому у дитинстві сміялися з Трубіна?
- Як судді допомогли стати найкращим бомбардиром чемпіонату України?
- З яких причин Калюжний був вимушений грати за копійки в Ісландії?
- Геніальний агентський хід Шаблія з «трансфером» в Генк;
- Як у Чорноморці вимагали платити «відкати»?
«Я втомився психологічно у Косово. Більше тут не витримаю»
– Владе, ми побачили твій пост в інстаграмі про відхід з Дукаджині. Чому було ухвалене таке рішення?
– Протягом року мене мучили травми: то одна, то друга. Потім тільки-но відновився й почав більш-менш набирати форму – бам, задні «хрести». У боротьбі з кузеном Граніта Джаки – Агоном Джакою, який грає за Малішево, я впав на коліно й більше не зміг бігти.
– Важко було відновлюватися?
– Дякувати Богові, обійшлося без операції на коліні, бо зв’язка лише надірвалася. Мені сказали, що у 70% людей вона зростається сама й можна ризикнути. Звичайно, я вирішив не робити операцію. Два місяці ходив у шині й потім ще місяць відновлювався.
Потім я повернувся на поле й, начебто, усе було нормально, але коли ти не займаєшся, потрібно інші м’язи повертати у тонус. Я трохи потренувався й в мене стався невеликий надрив задньої – знову на деякий час вилетів. Ось такий вийшов сезон.
– Зрозуміли для себе причини цього травматизму?
– Інфраструктура в Косово дуже страждає. Тут одна гра – натуральне поле, друга – синтетичне, третя – знову натуральне. Щоб сильно не вбивати натуральне ігрове поле, наша команда чотири з п’яти днів тренувалася на синтетиці. Як таке можливо? Це максимальний мінус для м’язів спини та колін.
Я попрощався, бо хочу спробувати потрапити в іншу країну та інше середовище, знайти кращі умови за інфраструктурою, хоча в мене й статистика в минулому сезоні не дуже (15 матчів, 599 хвилин, два асисти, – прим. «УФ»). Готовий йти на перегляд, бо втомився психологічно. Я більше не витримаю тут.
– Два роки тому ти вже грав за Дукаджині під керівництвом легенди Ворскли Арменда Даллку. Як провів той час?
– Мій батько (Денис Хомутов, вихованець Шахтаря, ексхавбек Олександрії, Зірки, Ниви (В) та ряду інших українських клубів, а нині директор академії АГМК Алмалик, – прим. «УФ») раніше грав з Дмитром Олександровичем Єсіним, який зараз допомагає агенту Вадиму Шаблію, і ось він запропонував мені цей варіант, коли я був у Словаччині. Зателефонував: «Я спілкувався з Даллку. Хочеш поїхати до Дукаджині?». Ну, вирішив, якщо Даллку кличе, то поїду. Тим більше, я міг з ним порозумітися, бо це ж легенда Ворскли, яка знає нашу мову. Плюс у команді були Ахмед Янузі та брат Даллку – Ардін. З Янузі ми зараз дружимо – дуже хороша людина. Усе це сприяло швидшій адаптації.
Арменд Даллку. Фото: Ворскла
– Як проходила адаптація?
– Почав потихеньку вчити албанську, бо деякі місцеві гравці не говорили навіть англійською – вони старики. Мені потрібно було знати мінімум футбольних слів, і я з цим розібрався. Перші два місяці грав стабільно, а потім на синтетиці отримав травму. Віддавав передачу п’ятою й в мене стрільнула задня – як ніж хтось встромив. На пару місяців я вилетів. Потім поїхав на зимові збори й другу половину сезону відіграв без жодної травми.
– За Ворсклу брати Даллку запам’яталися як справжні бійці. А в житті?
– Даллку в житті м’який та хороший. Він до мене добре ставився й допомагав в усьому. Я приїхав з дружиною, то він і привіз, і з квартирою допоміг. Надалі кожен тиждень навідувався та розв’язував багато питань з інтернетом, карточками, зв’язком. На полі Даллку суворий. Дається взнаки специфічний албанський менталітет. Якщо на тренуваннях та на зборах підказує, то тільки-но починається гра – постійно на когось кричить й емоційно розмахує руками. В роздягальні може так «напхати», що ти хочеш втекти.
Я все одно вдячний йому, його брату та Яннузі за той час.
– Зараз клуби УПЛ активно залучають футболістів з Косова. В ЛНЗ грають півзахисник Мухаррем Яшарі та захисник Хайдін Саліху. В Колосі – оборонець Ілір Краснічі. Що скажеш про цих хлопців?
– Колос зараз підписав ще одного Краснічі – Альбіна, «десятку» з Приштини. В Косово про це вже офіційно написали. Я проти нього грав буквально нещодавно. Наскільки знаю, взимку до нього також був інтерес, і його хотів забрати ЛНЗ. Проте щось не вийшло.
З Яшарі я також грав, але взагалі його не пам’ятаю, бо це було під час мого першого періоду у Дукаджині. Завжди, коли ти у перший рік приїздиш, то з усім знайомишся по ходу. Я про Косово взагалі нічого не знав. Що за країна? Хто там взагалі? Які команди? Нуль інформації.
З центральним захисником Колоса Краснічі я грав, він був у Лапі. Пам’ятаю його. Непоганий захисник, мені сподобався. Однак бачив, що в Україні в нього спочатку не надто пішло: то автогол, то вилучення. Зараз більш-менш грає.
«Шахтар висунув договір з компенсацією 100-200 тисяч доларів: або підписуєш і йдеш далі, або покидаєш клуб»
– Ти народився у Донецьку й розпочав свій футбольний шлях в академії Шахтаря.
– Так, із шести до 14 років пройшов усю академію Шахтаря. Після настання перехідного віку відіграв ще пів року й усю команду зобов’язали підписати договір з на той час космічними компенсаціями за виховання. Кроку назад не було: або підписуєш і йдеш далі, або покидаєш клуб.
Ми прочитали цей договір, порадилися й батько сказав: «Підписувати ми його не будемо. Тобі так буде краще у майбутньому». Я добре пам’ятаю той день і те, як ридав. Дуже сильно засмутився й не розумів, чому повинен йти з Шахтаря? Усі інші хлопці підписували.
Багато футболістів, які в підсумку підписали ці договори, потім дуже сильно шкодували. Вони опинялися у заручниках й нічого не могли зробити. Вже через пів року могли сказати, що ти не потрібен, а в тебе компенсація. Хочеш кудись перейти – надсилають запит, і там може бути 100-200 тисяч доларів. Так дуже багато хлопців псували собі кар’єру. Траплялися випадки, коли гроші збирали батьки.
Гравці нікуди не могли перейти. Когось відправляли по орендах. Однак там не тебе дивляться не так, як на футболіста з повноцінним контрактом. Усі розуміють, що ти рік пограєш й тебе заберуть назад. В оренді завжди важко.
– Яким талантам Шахтаря компенсація зламала кар’єру?
– Мені згадується Максим Гурідов, який був основним воротарем сильного 1996 року Миколи Матвієнка, Віктора Коваленка, Олександра Зінченка та інших. Вони на рівні ДЮФЛ чотири роки поспіль ставали чемпіонами. Ми потім з ним в Олімпіку перетиналися й добре дружили. Навіть зараз спілкуємося.
Дениса Арендарука, можливо, компенсація «порішила». Дуже сильний був футболіст. Він мав на той момент божевільну зарплату, і йому пророкували велике майбутнє. І що? Де він зараз? Ніде. Закінчив з футболом. Їздив по орендах й виявився нікому непотрібним. За нього потрібно було платити величезну компенсацію, бо він вважався перспективним.
Через цю компенсацію й Зінченко пішов з Шахтаря свого часу.
– Те покоління Шахтаря 1996 року народження дійсно могло б досягти значно більшого.
– Наш 1998 рік завжди з ними їздив на матчі ДЮФЛ одним автобусом. Ми, наприклад, грали о 10:00, а вони – о 12:00 одразу слідом за нами на тому самому полі.
Коли поверталися назад, то в автобусі була веселуха. Там чим швидше заснеш – тим менше тебе будуть чіпати. Кожен намагався сховатися, щоб його не було видно, але пацани все одно підходили й починалося. Сиділи на гальорці шибайголови Коваленко, Арендарук, Андрій Борячук, Василь Штандер та приколювалися над нами. То матч треба було коментувати, вони проржуть, то п’ять перекидів в проході автобуса зробити, то ще щось...
До речі, хочу сказати за Штандера – це унікум. Який був футболіст! Просто не передати. В нього галіки якісь рідкісні. Міг втратити м’яч, а він все одно в нього у ногах залишався. Феноменально. Людей на фланзі вовтузив такими фінтами, які я навіть ніколи не бачив. Дуже сильний гравець.
Владислав Хомутов (третій ліворуч) і гравці Шахтаря. В статті використані фото з архіву В.Хомутова, надані «УФ» героєм публікації
– Що йому завадило розкритися?
– Його голова та мізки. Ось як він безумно грав, так само й жив. Думаю, його погубили клуби. Казали, що він там часто зависав. За поведінкою був жахливим. Тренери завжди на нього скаржилися та плювалися
«Аби грати в Локомотиві, мені у 14 років запропонували фіктивний шлюб та знайшли 18-річну дівчину»
– Як далі розвивалися для тебе події після непідписання договору з Шахтарем у 2012 році?
– Однією з причин непідписання договору також було те, що ми з батьком розраховували на моє потрапляння до московського Локомотиву. Я приїхав туди на перегляд, потренувався тиждень й мене залишили.
Жив на базі на Черкізово, де були шикарні умови. Усе близько: школа, поля, стадіон першої команди. Перший час мене травили: «Хохол, чого ти шокаєш?». За одягом я також вирізнявся. Вони ж там модні москвичі, в яких, вибачте мені, батьки мали великі зарплати. В мене, блін, звичайна сім’я, нічого надприродного. Я почав потроху перелаштовувалися. Просив батьків, щоб мені також хоча б якісь гроші надсилали.
Вчитися було непросто, бо там дуже сувора система. Після 21:00 потрібно усі гаджети приносити вихователю під розпис. До 22:00 ти вже повинен перебувати у номері та відпочивати. Карали гравців сильно. Якщо у тебе в школі погана оцінка, щось пирхнув на вчителя або десь надивачив, то це одразу доповідалося й ти пропускав тренування. Пропуск одного тренування протягом тижня означав, що на 100% не потрапляв в основний склад на гру на вихідних. Навіть якщо ти не був присутнім через хворобу чи особисту проблему.
З того періоду мені на усе життя запам’яталася одна історія.
– Розкажи.
– З нами на базі тоді жили Льоша й Антон Міранчуки. Там така система, що ти з кожним роком підіймалися на поверх вище, і, відповідно, ми з одним хлопцем жили на третьому поверсі, а вони – на п’ятому.
Одного разу вони прийшли до нас пізно ввечері й заявили: «Хлопці, ми хочемо МакДональдз. Їдьте й купіть нам. Ось гроші, можете й собі взяти по якомусь бургеру». Ми відповіли: «Вже 21:00, через годину відбій, можемо не встигнути. Нумо завтра?». Вони: «Ні-ні, встигнете, не переживайте». Ну, що робити? Зібралися, проїхали на метро дві чи три станції й купили.
На зворотному шляху підійшли до бази, а вже 21:55. Було правило, що о 22:00 вчителька разом з тренером проходилися по усіх кімнатах й перевіряли, чи усе добре. Ми почули, що вони почали ходити по кімнатах на першому поверсі. Оскільки піднятися можна було з двох сторін, то пішли іншими сходами. Встигли секунда в секунду. Наші двері були першими, то ми ті бургери кинули під ліжко, а самі прямо у кросівках та одягу стрибнули під ковдри. Одразу стук у двері, вони зайшли: «Хлопці, у вас усе добре? Уроки зробили? Перевірили?». Ми: «Так-так, у нас усе добре. Дякуємо, на добраніч».
Дякувати Богу, що вони в нас пробули недовго. Ми потім так сміялися. Були з пацаном на тоненькій ниточці. Зачекали трохи, коли вихователька з тренером пройдуть далі, піднялися на п’ятий поверх й віддали Міранчукам той Мак.
– Чому не затримався у Локомотиві?
– Пробув там пів року. Вчився, тренувався, їздив на збори до Туреччини, грав у всіх спарингах, але взагалі не брав участь в поєдинках чемпіонату, бо легіонерам потрібно було робити російський паспорт. Директор Локомотиву, який спілкувався з моїм батьком, запропонував два варіанти: або фіктивний шлюб, або щоб мої батьки переїхали жити до Москви.
З приводу фіктивного шлюбу, то клуб вже знайшов мені якусь 18-річну дівчину. Я навіть її ім’я не знав. Це, звичайно, маячня. Батько сказав: «Ну, куди? Не знущайтеся. Тобі лише 14 років, одружитися незрозуміло з ким, щоб просто грати у чемпіонаті – ні». До мене батьки переїхати не могли через фінансові причини й, можливо, ще якісь.
Повернувся я влітку до Донецька, ми з батьком обговорили усе це й вирішили, що їхати назад, щоб просто там перебувати, немає сенсу. Важко було дивитися, як хлопці грали, а я навіть до заявки не потрапляв. Мені в той час давали божевільну індивідуальну роботу то на піску, ще десь... Звичайно, краще грати, аніж усе це робити.
Я зателефонував тренеру й пояснив ситуацію. Він поставився з розумінням та побажав мені успіхів.
– Які стипендії платили у Локомотиві?
– Я вже не пам’ятаю, чи отримував їх, саме через ситуацію з паспортом. Можливо, мені нишком й щось давали. Стипендії були маленькими – 800-900 рублів. Щось таке.
«Коли зрозуміли, що я можу стати найкращим бомбардиром U-19, почали десь домовлятися з суддями»
– Як ти почувався поряд з батьком-тренером?
– Батько пресував. Пам’ятаю, коли ще грав у Шахтарі у років сім-вісім, то він стабільно приходив на наші ігри у вихідні, і в нього був коронний свист, який я ніколи не збуду.
Починали грати, й тільки-но йому не подобалася якась моя дія, він одразу свистів й кричав мені з відстані 200 метрів згори: «Що ти граєш?! Що ти не бігаєш?! Де ти є?! Чого не відбираєш?! Зараз додому в мене підеш!». Після такої «пиханини» я одразу починав носитися, як заведений:)
За гру таких свистків могло бути три-п’ять. І все це з емоціями, розмахуванням руками... Якийсь страшний сон. Інші батьки спокійніше поводилися й усе це чули. Мені було соромно:) При цьому, коли я гарно грав, – взагалі нуль слів. Якщо матч пройшов без його свистків, значить я в порядку й молодець. Можна було йти додому зі спокійною душею.
Цікаво, що мій батько на іграх завжди стояв поряд з батьком Дмитра Топалова. Той також міг так посвистіти та покричати, хоча й дуже рідко. Бувало, чув свист й повертав голову, а батько мені показував: «Та це не тобі, грай далі». Я: «Ну, ок, дякую».
– Після невдачі у Локомотиві прийшов хороший період в Олімпіку, де у сезоні 2015/16 ти під керівництвом свого батька став срібним призером чемпіонату України U-19 та найкращим бомбардиром з 15 забитими голами.
– Команда U-19 тоді була сильною, й той рік видався успішним. Не знаю як, але ми виявилися кращими навіть за Шахтар, й поступилися першим місцем лише Динамо.
Коли нас почав тренувати мій батько, то він зібрав дуже багато хороших пацанів 1999, 1998 та 1997 років. В команді були мій друг Стас Біленький, я, брати Шараї, Артем Козлов, Ярик Котляров, Дмитро Пуди, Женя Цимбалюк, Вадим Счастливцев, Льоха Геловані. Звичайно, академія Олімпіка у порівнянні з академією Шахтаря – це небо та земля. Проте ми мали поставлений футбол та дисципліну. Плюс, можливо, колективом взяли.
Коли я, Біленький та інші хлопці з Шахтаря прийшли до Олімпіка, казали: «Що це за пацани?». Їх не так навчали, в них не така техніка, тактика, бачення футболу – вони у цьому плані дуже слабкі. Батько почав підтягувати цих хлопців на наш рівень, а нас – на ще вищий. Казав, що ми маємо давати більше, бо є орієнтиром. Хтось був трохи сильнішим, хтось – трохи слабшим, але поступово команда зрівнялася, й Олімпік отримав хороший вік.
Владислав Хомутов в ФК Олімпік. В статті використані фото з архіву В.Хомутова, надані «УФ» героєм публікації
– Тобі пощастило бути в дуже сильному поколінні – +/– кілька років народження до вас і після вас одні зірки!
– Взагалі тоді були шикарні часи та шикарні команди. Я знайомий з усіма хлопцями з академії Шахтаря молодшого віку, які зараз грають: Артем Бондаренко, Валера Бондар, Юхим Конопля. Пам’ятаю, як усі сміялися з товстенького Толі Трубіна та травили його. Він – молодець. Вийшов з усього цього й показав рівень. Зараз вимахав під два метри зростом, і його більше товстеньким ніколи не побачиш (зріст 23-річного голкіпера Бенфіки та національної збірної України Анатолія Трубіна нині складає 199 см, – прим. «УФ»).
В Динамо тоді виділялися мій найкращий друг Ваня Калюжний, який, як завжди, на досвіді розбирався у центрі поля, Коля Шапаренко, Влад Дубінчак носився, як скажений, – людина з двома серцями. Багато кого вже не згадаю. Металіст та Дніпро також мали божевільні команди. За останніх тоді грали Богдан Лєднєв, Єгор Назарина. Особливо можу виділити Лєднєва на той час.
Примітно, що в усій цій конкуренції Калюжний казав мені, що для нього найнеприємнішою командою був саме Олімпік, бо ми завжди огризалися та показували хороший футбол. У тому сезоні одного разу зіграли з Динамо внічию з рахунком 2:2.
– У бомбардирських перегонах ти тоді на один забитий м’яч обійшов Дмитра Заїкіна зі Скали. Чи було це заочне протистояння принциповим?
– Звичайно. Якщо чесно, то тоді я став найкращим бомбардиром, бо набив пенальті:) 11 з 15 голів прийшли саме з «позначки», і лише одного разу протягом сезону я не реалізував одинадцятиметровий удар. Лускав їх.
Коли стало зрозуміло, що я можу поборотися за перше місце у бомбардирських перегонах, то десь почали з суддями домовлятися. Я бачив, що допомагали пристойно, адже у кожній грі призначали пенальті на нашу користь. Залишалося лише забити.
– Робота з суддями від тренерського штабу йшла чи клубу?
– Вони там якось спілкувалися з суддями. Можливо, хтось інший допомагав зі звʼязком з арбітрами. Я цю кухню на 100% не знаю.
Одним з факторів нашого успіху також стало те, що в нас нарешті з’явилися якісь преміальні. Ми як почули про це, то почали битися за гроші. Перехідний вік, усі хотіли заробити, а в батьків просити важкувато. Було бажано мати свої гроші, бо хтось дівчину знайшов, хтось хотів погуляти. Це була додаткова мотивація. Хоча, тоді ми все одно більше думали про футбол.
– Які премії були?
– Взагалі невеликі. Якщо кожен, хто грав, отримував по 500 гривень – це вже був успіх. На команду Владислав Григорович Гельзін давав щось десять тисяч гривень. На якісь матчі, можливо, виділялося й 20 тисяч гривень.
Гроші ділилися тренерами між усіма футболістами, медичним штабом, водієм автобуса... В мене батько в цьому плані справедлива людина, й він ділив на усіх, хто як заслуговував.
«Калюжний телефонував з Кефлавіка: «Брате, в мене команди немає. Пішов сюди за копійки, аби хоч десь грати»
– Як ти з Калюжним здружився?
– Познайомилися особисто у збірній. Вийшло так, що він був один тоді ще з Металіста, і я один з Олімпіка, тому нас заселили разом в номер. Після цього здружилися. Коли він перейшов до Динамо, ми жили на одному районі у Києві, адже Олімпік вже базувався у столиці.
– Що скажеш про злет Калюжного?
– Красень, базару нуль. Пробився чисто своєю працею. Два-три роки назад він телефонував мені з Кефлавіка й казав: «Брате, в мене команди немає. Пішов сюди за копійки, аби хоч десь грати, бо нікуди йти». Хто б міг повірити, що людина після Ісландії та Індії потрапить до національної збірної України?
Йому усміхнулася вдача. Добре зіграв й коли не було Тараса Степаненка, він влетів у цей вагон. Звичайно, цю вдачу він заслужив своєю працею та ставленням до футболу. Усе збіглося, й тепер він – гравець збірної.
– Чи не змінилися ваші відносини з Калюжним після його останніх успіхів?
– Ні-ні. Я думаю, що наші відносини й не зміняться. Звичайно, можливо, зараз ми почали рідше спілкуватися, бо в кожного з’явилися сімейні клопоти. Однак нещодавно в мене був день народження, й він мені зателефонував з Канади. Ми поспілкувалися хвилин п’ять, й він пішов на тренування. Залишаємося на зв’язку.
«Шаблій розпіарив через ЗМІ, що я в Генку й можу підписати контракт, а я тоді Україні сидів»
– Після того успішного сезону писали, що ти був близький до того, аби укласти угоду з Генком. Що це була за історія?
– Зі мною зв’язався Шаблій, я приїхав до нього в офіс, підписав контракт й він сказав: «Поїдеш у Генк на перегляд». Супер!
Мене в аеропорту зустрів Руслан Малиновський й відвіз на базу клубу. Він тоді був після операції на «хрестах» й не грав. Сказав: «Ось тобі мій номер, дзвони». Я йому, зрозуміло, жодного разу не дзвонив та не писав. Людина відновлювалася й, вочевидь, йому було психологічно важко під час такої тривалої паузи без футболу. Що його турбувати? Тому, якщо виникали якісь проблеми, намагався їх розв’язувати сам.
Я заселився на базі в Генку й пробув там три дні. Тренувався з командою U-19 чи U-20. Через деякий час ми ще поїхали на п’ятиденний збір до Нідерландів. Зіграли з місцевою командою третього чи п’ятого дивізіону й загнали їх 11:0. Я забив гол та дві гольові віддав.
Рівень там дуже хороший. Хлопці технічні, дисципліновані. З такими важкими тренуваннями я раніше ніколи не стикався у своїй кар’єрі. Оскільки це був короткий збір, то мали по три тренування на день. О 8:00 сніданок, а о 9:00 вже пробіжка, де ми мали нормально так топити. Потім були денне та вечірнє тренування на полі.
Вадим Шаблій. Фото: Facebook
– Чому ж тебе так і не взяли в Генк?
– Думаю, одним з факторів, який мені завадив, стало незнання англійської мови. Я тоді взагалі ні бе, ні ме. Після повернення до Бельгії підійшов запитати в тренера яка в мене ситуація, він відповів: «Я поговорю твоїм агентом». Все.
Там був друг Шаблія агент Сергій Серебренников. Він приїхав з білетом й сказав, що мені потрібно повертатися до України, а вони будуть думати, як зі краще далі вчинити. Після відвіз мене в аеропорт. Не знаю, як там усе склалося.
– Як далі розвивалися події?
– Після повернення мені зателефонував Шаблій й сказав: «Владе, нікому не кажи, що ти повернувся до України. Сиди три дні вдома й нікуди не виходь, щоб тебе ніхто не бачив. Ми тебе розпіаримо та знайдемо клуб». Ну, й почалися у пресі фото, новини, інтерв’ю, що я на перегляді в Генку й можу підписати контракт. А я в Україні сидів.
Зараз я вже взагалі не впевнений, що то був перегляд.
Можливо, це просто агентський хід, щоб я туди приїхав на декілька днів, потренувався, й довкола мене піднявся ажіотаж. Я так розумію, що подібне робили з багатьма футболістами.
Варто сказати, що це спрацювало. В мене одразу з’явилися варіанти з першою командою Олімпіка та дублем Динамо. Кияни давали у півтора раза кращі умови та підйомні, але я обрав Олімпік, бо команда виступала в УПЛ, й для мене це був шанс показати себе. Гельзін одразу зателефонував моєму батьку: «Перспективний, беремо!».
– В Олімпіку ти провів два непоганих роки. Чому довелося піти з команди?
– Перебували у Харкові на зборах з Романом Санжаром, мій батько тоді був другим тренером, й Роман Миколайович викликав мене та сказав: «Владе, на твоїй позиції грає Антон Поступаленко, прийшли інші хлопці. Я не знаю, чи зможу давати тобі ігровий час. Краще рухатися далі, але якщо бажаєш, можеш залишитися та доводити». Відповів: «Я вас почув, буду щось шукати, дякую за роки в Олімпіку». Це було відкрито та чесно з боку Санжара, за що я йому вдячний. Мужик з великої літери, відмінна людина та психолог.
В мене з’явився варіант з Чорноморцем. Я одразу приїхав на контракт.
«Щоб грати у Чорноморці, потрібно було підписати контракт з іншим агентом та «відкочувати»
– У Чорноморці ти провів один матч за пів року. Що це було?
– Це була помилка. Багато чого втратив. Ситуація у Чорноморці склалася важко, і я не розумів, чого від гравців хоче головний тренер Ангел Червенков.
Десь через місяць в Чорноморець привели вісім-дев’ять гравців в основний склад й мені сказали, якщо хочу грати у Чорноморці, то потрібно підписати контракт з іншим агентом та «відкочувати» якісь суми. Коротко кажучи, хочеш грати – плати. Ось таке в Україні часто відбувається у багатьох командах. Батько відмовився, відповівши, що зараз ми нічого підписувати не хочемо й, мовляв, він бажає, щоб я грав, якщо дійсно заслуговую, якщо ні – то ні.
Я саме тоді кожен день тренувався з першою командою не гірше за інших, й мені казали: «Будеш грати, ми тобі дамо шанс». За день до матчу побачив, що мене навіть немає у заявці. Стояв у шоку, й ніхто не міг дати відповідь, чому так. Пацани підходили: «Ти що, не в заявці? Чому?». Відповідав: «Мені ніхто не пояснив. Не знаю».
– І що ж далі?
– Далі мене в дубль скинули і все. Я за пів року зіграв лише один матч на Кубок. Інші хлопці, які не підписали, також грали за дубль. Жека Смірнов, вибачте мені, був хорошим футболістом, але коли через деякий час не знайшов спільної мови з цими людьми в Чорноморці, опинився у дублі. Так само Дмитро Семенів, Влад Хамелюк, Дмитро Безрук, Юра Романюк. Романюк грав-грав, потім щось не залагодилося й все. Усіх, хто були під першою командою й вважалися перспективними, скинули в дубль.
Можливо, й треба було підписати, платити якісь гроші у місяць й бути в команді:) Хоча б статистика була. Ніхто не знає. Як є – так є. Ні про що не шкодую.
– Взимку 2019 року ти перебрався до Злате Моравце-Врабле й з того часу та до сьогодні триває твій закордонний етап кар’єри. Чому ухвалив рішення рухатися саме в цьому напрямку?
– Після ситуації, з якою я зіштовхнувся у Чорноморці, мені не сильно хотілося продовжувати кар’єру в Україні. Я завжди бажав спробувати свої сили та пограти у Європі. Це було закладено у моїй голові.
З однією грою за першу команду Чорноморця за пів року мене довгий час нікуди не хотіли брати. Взагалі. Потім через якусь людину знайшли варіант поїхати на перегляд до Злате. І хоча мене ставили не на рідну позицію нападника, я у перших трьох товариських матчах забив два голи та віддав дві результативні передачі. Показав себе з найкращої сторони, однак перегляд тривав цілий місяць. Я вже почав переживати. Можливо, вони чекали іншого футболіста. Казали: «Не переживай, підпишемо-підпишемо». В підсумку підписали.
– Перший млинець вийшов глевким.
– Стартові матчі у чемпіонаті зіграв погано, бо діяв не на своїй позиції, й після цього все. Тренер Давид Голоубек просто перестав довіряти мені та ставити. Йому був потрібен результат, бо команда боролася за виживання. Він підписав у напад досвідченого чеха, тому почав грати він. Я продовжив виступати за другу команду й іноді потрапляти до заявки основи.
Можливо, вплинув момент, коли я підійшов до тренера з питанням про те, чому не граю. Вірогідно, йому це не сподобалося, й він сприйняв це як нахабність з мого боку, бо наступні два місяці взагалі на мене не звертав увагу. Я перестав існувати для нього, як футболіст. Не знаю. Тренери специфічні й в кожного свій підхід.
До мене підходив другий тренер й казав: «Я сам не знаю, чому тебе не беруть до заявки». Тренер мене настільки почав морозити, що коли на моїй позиції травмувався основний гравець, а я був другим, він все одно переміщував туди когось іншого, а я залишався поза заявкою. Таке його бачення.
«Десна давала за мене 25 тисяч доларів, а Нимме запросив 100 тисяч доларів»
– Потім був більш позитивний період у Нимме.
– Це мій найкращий час у кар’єрі. Протягом 2,5 року брав участь в усіх матчах, забивав. За Романа Кожуховського й атакувальним хавбеком діяв, й нападником, коли він застосовував схему у два форварди. Де тільки не грав. Потім прийшов Марко Крістал – легенда естонського футболу (з 1992 по 2005 рр. провів 149 поєдинків за національну збірну Естонії, що є третім показником в історії команди, – прим. «УФ»). З ним також був хороший період. Гарний тренер. Так, були нюанси, коли я та пацани не погоджувалися, але, в принципі, той період лише з позитивного погляду можна згадати.
Також пощастило з колективом. З багатьма пацанами досі підтримую зв’язок. Вони росіяни, але естонці. 50% естонців говорять російською. Не було проблем. У перший час там грав Андрюха Маркович й мені допоміг. Потім більше українців почало з’являтися. Ванька Лобай приїхав, Влад Веремєєв був.
Андрій Маркович. Фотом ФК Нимме Калью
Чемпіонат не дуже сильний, але з кожним роком під час мого перебування там рівень ставав усе вище й вище. Зараз ця ліга має добру репутацію У товариському матчі Канада – Україна (4:2) нам забив нападник Девід Проміс. Ще рік назад він виступав за Нимме. Прийшов туди взагалі сирим футболістом й про нього ніхто не знав. Проте він зумів наколотити голів й перейти до Юніона, який саме тоді шукав форварда з класною статистикою. У минулому сезоні людина виграла чемпіонат та Кубок Бельгії й отримала виклик до збірної. У першому ж матчі відзначився. Ось така вдача на нього звалилася.
Взагалі Естонія мені запам’яталася з найкращого боку. Взимку ми грали на синтетиці, а влітку – на натуральному полі. Не так, як я згадував про Косово, коли одна гру на штучному полі, а друга – на живому. 35 градусів спека, а у вас матч о 15:00. Як вони хочуть, щоб люди грали? Я не розумію. В Естонії холодніший клімат. Я жив у столиці Таллінні, й мені також запам’яталися білі ночі, коли о 23:00 могло бути дуже світло.
– В тебе з Нимме на підвищення піти не вийшло?
– Я не влетів у жоден вагон. Був момент, коли хотів перейти до Десни. За мене запропонували 25 тисяч доларів, а президент запросив 100 тисяч доларів. Все, не перейшов. Потім ще кудись хотів піти, але вставляли палки у колеса, і не вдавалося.
Важливо, щоб клуб був готовий заплатити за тебе стільки, скільки просять, або щоб сторони знайшли компроміс. Так багатьом хлопцям зруйнували кар’єри. Вчасно не продавали й вони пропадали.
– Протягом певного періоду у Нимме ти також з батьком попрацював.
– Батька я підтягнув ближче до завершення свого перебування там й він прийшов на невеликий термін. Поговорив з президентом, і його зробили помічником у першій команді й головним у дублі.
Батько врятував дубль від вильоту, й президент був йому вдячний. Не знаю, чому він пішов. Думаю, він міг стати навіть головним тренером першої команди, але, мабуть, президент більше хотів бачити на цій посаді естонця, який знає англійську. Батько не так добре знає англійську й зараз потроху вчить.
До тренера була вимога, щоб він знав естонську, англійську та російську. Той таки Кожуховський не знав естонської й трохи говорив англійською, але в нього був дуже сильний помічник Сергій Терехов, який чудово володів англійською й допомагав зв’язувати легіонерів.
– Чому вирішив піти?
– Я захотів рухатися далі й спробувати свої сили в іншому місці. Зі мною зв’язався агент з хорошої кампанії, яка мала своїх гравців у Селтіку та Ноттінгем Форест, й запропонував співпрацювати. Я одразу підписав контракт.
З’явилися варіанти Шаморин та Пуща, і ось це була друга помилка у моїй кар’єрі, коли я обрав Словаччину, а не Польщу. Зарплата була плюс-мінус однакова, у Пущі навіть трохи більша, але мені захотілося поїхати до Шаморину, бо я там вже був, коли шукав команду після Злате. Агент запропонував потренуватися тиждень з ними. Вони навіть хотіли мене підписати, однак з’явився варіант з Естонією, і я обрав його. Все ж це була вища ліга, а Шаморин грав у другому дивізіоні.
«Тренер Шаморина поливав багнюкою й негарно висловився про Україну. Пацани мене тримали, коли я хотів його луснути»
– Що не склалося у Шаморині?
– Я знав президента, який за мною слідкував та директора, і йшов до них. Це було великим плюсом. Помилка полягала у тому, що я не поговорив з тренером Міхалом Куруцем. В нас одразу не пішло, і я йому не сподобався. Побачив, що він ставиться до мене не так, як хотілося б. Я прийшов з ім’ям, зі статистикою й був найкращим гравцем команди, але контакту не було.
Я почав доводити. Забив одразу у Кубку, віддавав гольові передачі. Усе йшло добре, однак з початком війни зіштовхнувся з усілякими проблемами. Перевіз до Словаччини вагітну маму, їх подружку та дітей брата дружини. Допомагав їм, маму возив по усіх УЗД. До нас в клуб також привезли п’ятьох молодих українців. Я на правах старшого допомагав і їм, бо словацької вони не знали. На усьому цьому фоні мав продовжувати показувати рівень. Намагався прибрати це з голови, тренуватися, але було психологічно важко дивитися на усю цю ситуацію, і я переживав. Тренер цього не розумів, й підтримки я від нього не відчув. Йому був потрібен результат, а я, можливо, погано грав.
– Був якийсь ключовий момент?
– У гостьовій грі з Требишовим я помилився, коли скидав м’яч назад воротарю й не помітив, що там був гравець команди суперника, який повертався пішки після того, як поправляв щитки. Так нам забили перший гол й на 39-й хвилині мене демонстративно замінили. Тренер звинуватив мене у поразці, хоча команда в підсумку програла 0:4. Ну, так вирішив, заради Бога.
Проте коли я йшов з поля, тренер почав поливати мене багнюкою, наговорив дуже багато поганих слів й негарно висловився про Україну. Я словацьку вивчив ще під час виступів за Залте, бо вона не важка. Одразу хотів йому двинути, але втримався. І хоча зрозумів, що більше не бажаю тут бути, вирішив почекати та подивитися, як він продовжить поводитися.
– Що було далі?
– Через день після вихідного ми зібралися на розборі гри. Тренер сказав: «Владе, твоя помилка». Відповів: «Так, я визнаю. Помилився. Усі футболісти помиляються». Ок, завершили аналізувати матч, але він переді мною так і не перепросив. Тоді я поставив питання: «Тренере, ви мені нічого не хочете сказати?». Він: «Ні, я тобі усе на грі сказав». Ну, і все. В мене дах знесло. Пацани мене тримали, коли я хотів його луснути. Сказав йому: «Ви не підтримуєте мене та українців. Будь-яка помилка й починаєте обзивати. Ви не тренер. Ви – аматор».
Потім почалася розминка у тренажерці перед тренуванням. Він до мене підійшов: «Владе, що ти там мені розповідав? Ти що, такий розумний? Якщо не хочеш тренуватися, то можеш йти». Я пояснив: «Нічого вам не розповідаю. Я – професійний футболіст й буду тренуватися та відпрацьовувати свій контракт». На цьому й завершили розмову.
Після він мене до U-19 почав скидати, Polar відібрав, з якими усі займалися.... Коротко кажучи, показував, що хоче знищити психологічно та пригнітити.
Я на зв’язку з батьком був. Він мені сказав: «Я б на твоєму місці вже давно йому двинув, але ти молодець що втримався. Це твій статус та твоя кар’єра. Якби ти зараз зробив якусь поспішну дію, то уся преса про тебе погано відгукувалася б. Не ведися, він тебе спеціально провокує, щоб підвести під штраф та інші санкції. Максимально тримайся та терпи. Нічого страшного. Бог його покарає».
– Як пішов?
– Дотримався до літа, й потім в мене відбулася розмова з президентом. Я пояснив йому усю ситуацію, і хоча він був на моєму боці, не міг прибрати Куруца, бо Шаморин – це фарм-клуб ДАКу, який з цим тренером був у контакті. ДАК спонсорував, давав гравців. Ми й тренувалися на їхніх полях. В цього клубу божевільна база. Там їхати автобусом 25 хвилин, й нас кожен день возили. Ніхто не захотів сваритися.
ДАК – це мадяри. Грубо кажучи, угорський клуб. Вони перебувають на кордоні з Угорщиною, але грають у Словаччині. Угорщина не підтримувала Україну тоді. Й зараз, я впевнений, така сама ситуація. Завжди Угорщина вставляла палки у колеса. На ситуацію закрили очі, й тренер залишився.
До речі, ще одним фактором, який спонукав мене піти, було правило, що перед матчем ДАК приводив трьох-чотирьох гравців, й вони мали обов’язково грати стільки, скільки скажуть. Хоч 70 хвилин, хоч 90 хвилин. Якщо хтось прийшов на твою позицію, то ти залишався у запасі, попри те, що тренувався увесь тиждень. Це мені не подобалося та було образливо.
Таким чином, маючи контракт на 2,5 чи три роки, я розірвав його через шість місяців й покинув клуб.
«В Гагрі програли перший матч й нас прийняв тренер, якого змістив мій батько. Подумав: «Боже, ось це зараз розпочнеться»
– Далі був вже згаданий перший захід до Дукаджині. Під керівництвом Даллку ти мав хорошу статистику й взагалі усе складалося непогано, але чомусь через рік знову змінив клубну прописку.
– Ми посіли четверте місце у чемпіонаті й мали грати Лігу конференцій. Я підійшов до Арменда й спитав: «В мене зараз завершується контракт. Що мені робити далі?». Він відповів: «Владе, ми підпишемо контракти на місяць з усіма пацанами й після Ліги конференцій будемо вирішувати, хто залишається, а хто – ні». Мені цей момент взагалі не сподобався. А якщо ти травмуєшся у Лізі конференцій, або тебе хтось на тренуванні вдарить? Вилетиш на пів року й залишишся без клубу.
Максимально усе це пояснив тренеру, на що він сказав: «Я тебе прекрасно розумію з погляду футболіста, але ось так мені пояснив президент». Потиснув йому руку, подякував за усе й заявив, що не буду грати у Лізі конференцій, бо не хочу влізати у цю ситуацію.
Можливо, якби відіграв єврокубки, то заслужив би собі кращу статистику. Спілкувався з Дмитром Олександровичем, він говорив: «Владе, зіграй Лігу конференцій, а далі будемо щось думати». Відповів: «З одного боку з вами згоден, але не дай Боже щось станеться. Я собі цього не пробачу. З моєю статистикою можна йти далі».
Владислав Хомутов. Фото: Гагра
– Чому обрав Гагру?
– Були пропозиції з Албанії та інших країн, але обрав Гагру, бо мене там знали. Батько працював в цьому клубі п’ять років тому, і я колись приїздив просто потренуватися з ними. Головний тренер Гага Кіркітадзе, який був асистентом в батька й навчався в нього тренерства, зателефонував: «Владе, нумо до нас. Я тебе хочу бачити в команді, будеш грати». Для мене це найголовніше.
Коли я мав підписувати контракт, то в Дукаджині мені почали вставляти палки у колеса. Сказали, що поки не віддадуть документи, і щоб я пробачив їм пару зарплат. Там була така ситуація, що мені за рік не виплатили шість зарплат, та ще й п’ять місяців не платили за квартиру. Те, що заробив за кар’єру, почав там віддавати. Вже позичав гроші в пацанів і в батька. Я їм відповів: «Ви що, збожеволіли? Не платили, а тепер ще й кажете вибачити зарплату! В мене перша гра на Кубок через тиждень!».
Мені Дмитро Олександрович надав адвоката, ми подали документи до ФІФА. Адвокат сказав: «Не переживай, в тебе контракт завершився. Правда на твоєму боці». У підсумку я отримав відкріпний лист і забрав в Дукаджині усі свої гроші, ще й з відсотками.
– Старт у Гагрі видався «веселим».
– Так, я встиг потрапити на той кубковий матч проти Самгуралі. Тренер мені сказав перед грою: «Готуйся, але почнеш із запасу, бо я тебе не готував цей тиждень через проблеми з документами. Можливо, дам тобі хвилин 20-30». Відповів: «Ок, я все розумію. Якщо випустите на поле, то буду радий». Вийшов я за рахунку 0:2, й у підсумки ми 0:3 програли. Президент Бесо Чихрадзе посварився з цим тренером й через два дні його вигнав.
Я сидів, тримаючись руками за голову, думав, який же нефарт в мене у кар’єрі. Людина сумарно сім років працювала в клубі, але саме зараз це, б****, сталося.
Далі – більше. Пішли чутки, що нас може прийняти Джордж Оніані. Він перед цим очолював Гареджді, йшов на першому місці й усе було добре, однак посварився з президентом, і той його прибрав. Там було прийняте рішення більше не брати грузинських тренерів, і йому на заміну прийшов мій батько. Грубо кажучи, змістив. Тому, коли дізнався про можливий прихід Оніані, одразу подумав: «Боже, ось це зараз розпочнеться». Чутки підтвердилися, й він став головним тренером.
– Підтвердилися й твої побоювання?
– Вважаю що так, але ніхто не знає, як було насправді. Це лише мої здогадки.
Траплялися непорозуміння. Думаю, він не довіряв мені й боявся, що я почну його «плавити». Типу в мене батько працює в іншій команді, я маю зв’язки й взагалі у Гагрі на той момент грали четверо українців. Можу організувати заколот.
Коли після завершення сезону підійшов до нього нормально поговорити, то він спілкувався зі мною, як з другом. Оскільки тоді мій батько вже пішов із Гареджі, я точно зрозумів, що проблема була в цьому. Можливо, він затаїв образу.
«У Вірменії відкрито «зливали» матчі»
– Вже не бачив для себе перспектив у Грузії?
– В мене відбулася розмова з Бесо, й він мені по-людськи сказав: «Ми не тягнемо твою зарплату, бо вона в тебе найвища в клубі. Пошукай іншу команду, або залишайся на менших умовах». В нього були важкі часи, бо в Україні постраждав бізнес. Я пояснив: «Можу пошукати команду, але ви ж розумієте, що в мене погана статистика й доведеться піти на меншу зарплату. Водночас є можливість сидіти тут ще 2,5 року й далі отримувати свої гроші». Він попросив: «Я тебе знаю, ти не така людина, будь ласка, спробуй щось знайти».
Перший місяць я якось впирався, але все ж погодився та знайшов команду Вест Вірменія, звичайно, з гіршими умовами. Мені не подобалося, що ця команда асоціювалася з договірними матчами, але тренер Хорен Веранян мене запевнив, що все буде добре. Приїхав на перегляд, провів два тренування, зіграв один матч й підписав контракт на пів року. Хотів швидко набити собі статистику та піти далі.
Коли повернувся до Грузії за валізою та дружиною, то порадував Бесо: «Заради вас я знайшов собі нову команду». Він відповів: «Дякую, я ніколи не забуду, що ти зробив для мене».
– Вірмени не підвели?
– Розпочиналося усе добре. Грав усі матчі в основному складі по 80-90 хвилин, а потім почався «зливний бак». Робили це у відкриту. Одразу сказав: «Я ж попереджав, що не буду брати участі в усіх цих іграх, бо не хочу, що потім довкола мене в інтернеті ходила ця чорна історія». Відійшов в справ й останні два місяці не грав.
Президент там щось почав: «Чому Хомутов не хоче? Він що, такий розумний? Футболістам потрібні гроші». Я ще раз сказав: «Ні». Так звідти й втік.
– А що значить «зливали у відкриту»?
– Я бачив по команді, чув по розмовах. Тренер з місцевими гравцями говорили не напряму, а побічно. Там же, як і всюди, якщо один дізнався – усі дізнаються. До останнього моменту було незрозуміло, буде чи ні. Увесь тиждень усе було нормально, а потім у роздягальні інший склад та інша установка. Раніше тренер завжди заряджав на перемогу, а потім: «Ну, пацани, грайте, як вийде». Це одразу насторожує.
Потім під час матчу за рахунку 0:0 могли замінити найкращого центрального захисника, або одразу п’ятьох хороших гравців. Виходить дивак й «привозить» два пенальті. До 85-ї хвилини рахунок 0:0, а завершили 0:3. Ну, що тут казати? Це будь-який дурень футболіст зрозуміє.
– До речі, з часів твоїх виступів в Естонії також впали в очі «веселі» рахунки матчів: 7:1, 7:2, 7:4. Це такий рівень чемпіонату, чи також були позафутбольні нюанси?
– Це рівень. Зараз подібного в Естонії мало, бо футбол там поступово почав підійматися.
Траплялося, що футболісти нижніх команд паралельно працювали. Люди після роботи ледве пересували ноги, тому й такі рахунки. В клубах їм платили по 200-300 доларів, а на роботі вони отримували до двох тисяч доларів. Зрозуміло, що йшли працювати.
«Війна триває, а українців починають поважати усе менше. Нас багато, тому говорять: «Знову українець. Ну, скільки можна»
– Так в тебе й закільцювалася кар’єра з другим приходом в Дукаджині.
– Почав шукати команду. Поїхав до батька в Узбекистан. Там готувався й мав йти на перегляд до його команди АГМК. Вони тоді посіли друге місце, мали хорошу команду, умови. Взагалі Узбекистан зараз просувається: вперше вийшли на чемпіонат світу, їхня першість дуже сильно піднялася, там гідні зарплати, Абдукадір Хусанов перейшов до Манчестер Сіті (центральний захисник національної збірної Узбекистану у січні 2025 перейшов до Ман Сіті с Лансу за 40 мільйонів євро, – прим. «УФ»).
Владислав Хомутов. Фото: Дукаджині
Так ось, я мав йти на перегляд, але мені зателефонували з Дукаджині й запропонували повернутися. Команду тоді очолив іменитий Ісмет Муніші. Він в часи ігрової кар’єри виступав за Ворсклу, але нетривалий період, тому мало хто його знає в Україні (косовар Муніші грав за Ворсклу на позиції хавбека в другій частині сезону 2005/06 та у дев’яти матчах оформив один асист – прим. «УФ»). Ми могли російською спілкуватися, він зі мною зв’язався: «Владе, приходь, я на тебе розраховую».
Одразу сказав, що прийду, лише якщо будуть стабільно платити зарплату, а не так, як минулого разу. Вони погодилися та скинули дві зарплати наперед, плюс дали підписний бонус та підйомні. Зараз в мене завершився контракт, й що ви думаєте? В пацанів по три-чотири місяці заборгованості. В мене лише один місяць, бо я попросив гроші наперед. В іншому випадку, був би у такій самій дупі.
Я з президентом цю ситуацію обговорив, усе має бути добре. Пробачив їм бонуси та преміальні, але попросив все ж віддати мені мою останню заслужену зарплату. Якщо спробують затягувати, то знову подам до ФІФА. Будуть з ними розбиратися й заплатять мені ще більше, аніж винні.
– Вкотре розчарувався?
– В Дукаджині нічого не змінилося. Ті самі проблеми з інфраструктурою, фінансуванням... Мені обіцяли спонсорів, покращення, але ніхрена не зробили. Я подивився на усе це й сказав, що з мене Косово достатньо. Достатньо! Я у хороших відносинах з керівництвом, тому подякував їм та побажав успіхів. Зрозумів, що потрібно рухатися своїми шляхами.
Тут важко. Окрім Дріти, де Денис Костишин, всюди бардак. Добре зіграли – платять, один матч програли – ні. Президенти специфічні. Під час мого першого періоду у Дукаджині програли декілька матчів поспіль й була погана ситуація, то президент зайшов у роздягальню, усіх послав та обізвав, а потім одну людину підняв за загривок й посадив назад на лаву. У попередній рік також на моїх очах, хоча й нікого не чіпав, хотів битися з футболістом. На щастя, зупинили. Тобто бувають емоційні спалахи.
– За кордоном стикався із втомою від українців?
– Усе це було. В Естонії ще до війни, але більше як жарт. В команді був Андрюха Маркович, потім я з’явився, й російські естонці казали: «Ну, почалося, понаїхали хохли. Спочатку один, потім другий, потім десятий». Взагалі колектив у нас був божевільний. Прийняли з першого дня. І хоча мені було 21, а хлопцям по 27-28, ми були, як одна команда, спілкувалися однією мовою, й не було дідівщини. Про ситуацію у Словаччині я вже згадував. Хоча, там мені просто попалася одна гнида тренер. Керівництво клубу мене підтримувало та більш-менш допомагало.
Війна триває, на жаль, але українців починають поважати усе менше й менше. Нас багато, усі хочуть бути в якихось командах, тому говорять: «О, знову українець. Ну, скільки можна». Це жах. Я дивлюся на усю цю ситуацію й мені, якщо чесно, образливо.
Зрозуміло, у багатьох країнах ми надоїли й нам не хочуть допомагати. З іншого боку, можна і їх зрозуміти. Три роки виділяти бюджет також важко. Те саме, якби в іншій країні сталася війна й до нас приїхали, умовно кажучи, поляки. Ну, як би ми про них казали? Були б висловлювання типу: «Та, блін, дістали вже, їдьте звідси, скільки можна». Поляків би ставили грати, а українців – ні. Нам би це так само не сподобалося.
– У яких країнах тобі сподобалося найбільше, а у яких – найменше?
– У плані життя та усіх дрібниць Естонія на три голови вища за Словаччину та Грузію. Зарплати там невеликі, але приходять день у день, усе офіційно. За 2,5 року єдиний раз на п’ять днів затримали зарплату, то в місцевих пацанів вже була паніка.
Єдине, що мені там не сподобалося, то це, звичайно, клімат. Там влітку 18-20 градусів. Хочеться на пляжі полежати, але вітер та море холодні. Взимку чемпіонат грали за мінус 10-15 градусів. Добре, що почали матчі проводити у манежах.
Грузія мені сподобалася на рівні з Естонією. За інфраструктурою трохи менше, але більше за менталітетом. В Грузії добре ставляться до українців та цінують нас. Дуже смачна їжа для мене. Хачапурі, хінкалі, салат з волоськими горіхами – це космос. Грузія – кохання також.
Після Грузії Вірменія мені взагалі не сподобалася. Я пів року жив у центрі столиці Єревані, але чомусь не зайшло. Багато росіян, більше, аніж у Грузії, відсотків на 50. Усі російською спілкуються.
Якщо до грузинів підходиш, то вони: «Англійською можна?». Якщо будете говорити російською, то вони щось будуть намагатися бекати та мекати. Більше спеціально. Вони знають російську дуже добре, але не хочуть говорити нею. Я це поважаю. У Вірменії усе навпаки. Також багато російських товарів.
Коли я приходив у вірменську команду, то там були росіяни. Я одразу сказав тренеру, який також багато де працював у Росії, та пацанам, якщо будуть якісь політичні моменти, то контракт підписувати не буду. Через цю ситуацію я б не знайшов порозуміння від рідних та інших людей. Мене усі підтримали та дали зрозуміти, що їм самим не подобається Путін й те, що він робить, тому вони виїхали. Навіть досі дуже добре спілкуюся з одним росіянином. Він зараз у Македонії виступає, і ми нещодавно бачилися. Він максимально проти Путіна й не бажає повертатися до Росії. Є пацани, які дуже підтримують Україну, але не можуть нічого сказати, бо на наступний день їх закопають.
– А суто у футбольному плані яку країну можеш виділити?
– У плані футболу вище стоять Грузія та Словаччина.
Чемпіонат Косова, здається, навіть більш амбітний, аніж естонський. В Естонії люди спокійні та флегматичні. В них прекрасне життя. Вони знають, куди рухатися, де працювати. В Косово не платять й там пацани рубаються.
– Що далі?
– Поки у відпустці. Був на відпочинку в Албанії. Зараз повернувся до Косова й розпочав фізичну підготовку. Бігаю з друзями та ходжу до тренажерки. Поки не знаю, небагато часу пройшло. Будемо дивитися та думати, може щось запропонують. Готовий спілкуватися з усіма, бо агента в мене на сьогодні не має. Плюс батько також займається та спілкується.