Ігор ЛЕОНОВ: «Мої футбольні батьки — Коньков і Заяєв»

— Ігоре, проглянувши досьє, зрозумів, що по-справжньому у вас «закрутилось» уже в «Таврії» із Сімферополя.

— Я вважаю інакше: «Океан» із рідної Керчі, перший мій клуб, і був стартом у дорослому футболі. Почав грати навесні 1984-го, коли ходив у десятий клас ЗОШ. Мені 16 років було, а вже в другій лізі виступав, на збори їздив. На мою користь спрацювала вимога Регламенту: мінімум два молоді вихованці в домашніх поєдинках. А в червні, наступного дня після випускного, о шостій ранку мікроавтобус повіз мене до адміністративного центра Криму.

— Хто запросив?

— Анатолій Коньков, тренер «Таврії», котрого вважаю футбольним батьком — у парі з Анатолієм Заяєвим, тодішнім начальником коман-
ди. Півроку бігав у турнірі дублерів, із 1985-го став основним. Виграли українську зону другої ліги, втім, у першу, на жаль, не пробилися: для цього потрібно було виграти фінальну пульку за участі чотирьох колективів, але ми на три очки пропустили поперед себе «Ростсільмаш».

— Вам тоді виповнилося 18 — призовний вік…

— 1 грудня отримав повістку, довелося піти служити в прикордонні війська. Однак лише на півтора місяця. Наступні два роки я так і жив: грав і періодично проходив службу. Тоді у «Таврії» часто змінювалися наставники: коли Конькова запросили до «Шахтаря», його замінив Анатолій Полосін, а 1987-го пристав до роботи дует В’ячеслав Соловйов — Віктор Каневський. Усі троє багато мені дали. Того ж 1987 року ми таки вийшли в перший союзний дивізіон, причому, скажу без зайвої скромності, саме я вивів «Таврію»: в останньому турі грали в Смоленську, потрібна була мінімум нічия, котру приніс мій точний удар — 3:3. Я ще й персональний рекорд установив — 19 забитих м’ячів (у нашого найкращого бомбардира Сергія Шевченка було на п’ять більше).

— Ми трохи забігли наперед, але нехай! Я запам’ятав вас як ліберо, чистильника, тобто заднього центрального оборонця. Проте знаю, що маєте досвід виступу в інших амплуа.

— До 25-ти грав тільки в півзахисті. Найчастіше — розігрувальним хавом, однак без проблем закривав позиції на флангах… та будь-де! Пізніше Валерій Яремченко зробив опорником, а після повернення в Україну пересунув у центр задньої лінії (основний ліберо «Шахтаря» Євген Драгунов якраз поїхав у Крим). Хоча мені більше подобалося грати в середи­ні поля.

— Це вже ми точно поспішаємо! Давайте поступово: середина 1988-го, ви в Донецьку. Здогадуюся, за пропозицією Конькова.

— Правильно. Що цікаво, я ще за півроку до того написав заяву (контрактів у ті часи не укладали) в «Шахтар», про що в «Таврії» ніхто не здогадувався. Так співпало, що «гірники» проходили збір у Керчі, де все й вирішилося. Хоча мене запрошували в різні місця з усього Союзу.

— Наприклад?

— Я би не дуже хотів про це говорити… Ну, московські клуби кликали… Навіть із Валерієм Лобановським розмовляв на стадіоні «Динамо».

— Ого!

— Мене й двох хлопців із «Дніпра» — Андрія Сидельникова та Володимира Геращенка — повезли до Києва. У підсумку, всі троє повернулися додому. Не знаю, як дніпряни, а я про це не жалів.

— У Донецьку ви встигли пограти в найвищій союзній лізі: якою вона була?

— Передати словами не можу! Дуже потужний рівень! Не було прохідних матчів, кожен — незабутній, залишав слід у душі. Їздили в Київ, Москву, Ленінград, Тбілісі, Єреван, Баку, Ташкент… Удома на старенькому стадіоні «Шахтар», який уміщував 42 тисячі глядачів, ніколи не збиралося менше 35 тисяч… Я ще молодий був, тому ці спогади — наче з казки.

— Дивно: початок 1990-х, СРСР тріщав по швах, у магазинах — тотальний дефіцит, а ви розповідаєте про казку… Менше з тим: наприкінці 1991-го переїхали ближче до Альп…

— …До клубу «Санкт-Пельтен» із однойменного містечка на 80 тисяч мешканців. Початок був — кращий не придумаєш: у дебютній зустрічі забив м’яч і віддав результативний пас, моя ж команда виграла — 2:1. На жаль, потім почалися невдачі, поразки, змінили тренера, який мене брав, а наступний не бачив у складі. За півроку перебрався до Відня, де захищав кольори «Флорисдорфера». То вже був нижчий рівень: перший дивізіон, середній колектив, який існував у тіні грандів. Із «Санкт-Пельтеном» мав контракт на три роки, але вже на початку 1993-го знову грав за «Шахтар».

— Стрімко все розвивалося!

— Мені, вважаю, не пощастило: в ті часи не було стрункої системи трансферів, агенти робили, що хотіли, в клубі наставника змінили… Словом, сталось, як сталося. До речі, на Заході (в Німеччині) досі мешкає мій кум, із яким разом їхали туди, — маю на увазі Олексія Кобозєва. Нас було троє однолітків, третій — Василь Євсеєв, Царство йому Небесне!

— Цікаво, чи пам’ятали в Австрії Олега Блохіна, котрий до вас виступав за «Форвертс» із містечка Штайр?

— Звичайно! То ж була зірка планетарного масштабу! Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х до їхньої бундесліги часто приїжджали знамениті футболісти, котрих чекало завершення кар’єри. Наприклад, у моєму «Санкт-Пельтені» свого часу бігав аргентинець Маріо Кемпес — чемпіон світу 1978-го. І непогано тут акліматизувався.

— А ви? Німецьку вивчили?

— Щойно приїхав, почав ходити на курси. Доволі швидко освоїв усю спортивну лексику, без проблем спілкуючись на побутовому рівні. Далі справа не пішла, а тепер усе забув. Якби довше прожив у німецькомовному середовищі, «шпрехав» би не гірше, ніж той же Кобозєв.

— Їздячи в Австрію з України — й навпаки, відчували «цивілізаційний шок»?

— Шок — надто м’яке слово! Не можливо передати, яка колосальна між нами різниця! Принаймні була тоді, на зорі 1990-х. Там люди якісь… інші. Ще не забувайте особливості епохи: тепер ми звикли до хорошого, тоді ж радянській людині побачити західні магазини із заповненими полицями… ну, таке треба пережити, щоби зрозуміти! У «Санкт-Пельтені» мав зарплатню п’ять тисяч доларів — найменшу в команді, проте здавалося, що за такі гроші я би половину Донецька скупив! Хоча насправді фактично все йшло на продукти, комунальні послуги та сім’ю — вже був одружений і з дитиною на руках.

— Чому ж повернулися?

— Перша причина — згадані проб­леми з тренером «Санкт-Пельтена», друга — скучив за Батьківщиною. Донецьк став другою домівкою.

— Зі стартом 1993-го й по осінь 1995-го ви були безальтернативно основним ліберо в «Шахтарі». Команда мала унікальну лінію захисту, де, зокрема, грав 36-літній Сергій Ященко — єдиний гравець у клубному літописі, котрий вигравав і Кубок колишнього СРСР, і Кубок незалежної України.

— Неймовірний футболіст був! Я, мабуть, більшого професіонала не зустрічав. За радянських часів виступав на правому фланзі півзахисту, потім Яремченко пересунув його в оборону. Свою бровку Ященко не втомлювався борознити. Худенький був, але мав, як кажуть, п’ять сердець! Мені в «Шахтарі» пощастило пограти ще з одною легендою — Вік­тором Грачовим: у 1980-х люди йшли на стадіон заради нього!

— У січні 1995-го донецький колектив взяв участь у московському Кубку Співдружності: виграли групу, не втративши й очка, проте в 1/2 спіткнулися на тбіліському «Динамо»…

— …Пропустивши з пенальті за п’ять хвилин до завершення основ­ного часу. 11-метровий «заробив» я, хоча, вважаю, такого порушення там не було. Грузинська команда мала, можливо, останній потужний склад в історії. Наприклад, грали Георгій Кінкладзе та Михайло Кавелашвілі, котрі пізніше зробили ім’я в Англії. Ми ж залишили по собі хороше враження, втім, гарантувати, що, пробившись у фінал, неодмінно виграли би, не можу: тбілісці поступилися «Спартаку» — 1:5, а москвичі справедливо вважалися найсильнішою командою СНД.

— Ідилію «сплаву молодості та досвіду» зруйнував новий тренер «гірників» Валерій Рудаков, із яким ви втратили місце в старті.

— Це в нього треба запитати про причини. Він узявся омолоджувати склад, і хоча мені було всього 28, мабуть, вважав мене віковим гравцем. Тому взимку 1996-го мене з двома партнерами (Сергієм Ателькіним та Олегом Матвеєвим) віддали в оренду в «Кремінь»…

— …До Яремченка, котрий подався на Полтавщину разом із вами.

— Так, і це був один із найкращих періодів моєї кар’єри. Коли приїхали в Кременчук, команда була на передостанньому місці, а в підсумку зайняла дев’яте, перемогла «Шахтар» — 3:2, вийшла в півфінал Кубка, програвши в Києві «Динамо» — 0:2. Могли й більшого досягти: за тиждень до того поступились із таким же рахунком тій же столичній команді, причому наприкінці зустрічі мені показали несправедливу жовту (Андрій Шевченко, як кажуть, спіткнувся об мене), через яку пропустив кубковий поєдинок… Влітку 1996-го ми продовжували тренуватись із «Кременем», аж тут Валерія Івановича повернули в Донецьк, і нас разом із ним.

— За рік ви таки здобули національну Чашу — другу в кар’єрі. Чим запам’яталися фінали?

— Двічі нам протистояв «Дніпро», але то були різні поєдинки. 1995-го «Шахтареві» фантастично пощастило: після першого тайму програвали — 0:1, хоча могли отримати десь утричі більше; по перерві наш воротар Дмитро Шутков продовжував виручати, а в одному епізоді м’яч рикошетом од спини (!) Ателькіна залетів у ворота; зрештою, ми краще пробили післяматчеві пенальті. 1997-го все було інакше: президентом клубу став Ринат Ахметов, з’явилася стабільність; по грі були сильніші за дніпрян, хоча ті пропустили тільки раз, і то після дуже грубої помилки їхнього захисника Костянтина Сосенка (віддавав пас кіперу, послав м’яч несильно, а з-за спини вискочив той же Ателькін).

— Парадокс: віддавши «гірникам» десятиліття, ви так і не застали «золоту» еру. Фатальним для оборонця Леонова виявився прихід наставника з прізвищем Бишовець.

— Я на нього зла не тримаю: Анатолій Федорович одразу почав будувати новий колектив. Уже за кілька місяців на моє місце пришли два новачки — львів’яни Юрій Беньо та Олександр Чижевський, мені ж «стукнуло» 32.

— Одначе кар’єру вирішили подовжити.

— Семен Альтман якраз очолив сусідський «Металург», я подумав, що це хороший варіант. Перед тим якийсь час виступав за дубль «гірників», тому «МетаДон» став ніби поверненням на вищий рівень. Побув у команді півроку, грав поряд із Володимиром П’ятенком, Олександром Севидовим, Олегом Шелаєвим, Андрієм Кураєвим… Згодом колишній партнер по «Шахтарю» Сергій Погодін прийняв «Зорю», тому подався в Луганськ. Ненадовго.

— Місцева команда виступала в другій лізі.

— На моєму рахунку один поєдинок: приїхав, почав тренуватись і несподівано отримав запрошення з Росії. Пояснив ситуацію Погодіну й удруге відправився за кордон.

— Я, грішним ділом, подумав, що «Волгар-Газпром» та «Газовик-Газпром» — один і той же ФК!

— Ні: перший із Астрахані, другий із Іжевська. Там і там пробув по півроку. Грав майже без замін. Особливо запам’ятався період в Удмуртії: клубним президентом був Володимир Тумаєв — найколоритніша постать із усіх бачених, він іще в 50 виходив на поле! Пропонували залишитися в Іжевську, але через травму й вік вирішив «зав’язати».

— Завершити розмову хочу, як мені видається, болісним для вас запитанням: чому Леонова жодного разу не викликали до національної збірної? Мені здавалося, що заважали більш «розкручені» ліберо — насамперед Сергій Беженар і Владислав Ващук.

— Думаю, це уявлення відповідає дійсності. Я прошов усі щаблі юнацьких збірних Союзу — від U15 до U18, — але з головною українською не склалося. Значить, мав сильніших за себе конкурентів: Беженар був класним чистильником, а Ващук — узагалі виконавцем світового рівня…

Володимир БАНЯС.