Олександр Виговський: 1966–2019
Володимир БАНЯС.
Здається, ще ніколи я не відчував таких труднощів із тим, аби почати писати певний текст. Бракує сил душевних: не стало Сашка Виговського. Рак.
Перед тим, як усе ж почати писати, ще раз проглянув фотографію, яка обрамлює текст: на ній команда московського ФШМ початку 1980-х. Серед тих, хто присів, четвертий ліворуч — вусатий Олександр Виговський, лівий півзахисник. У компанії братів Савичевих.
Тоді він був юний, сповнений надій, із живими батьками. Аж раптом — складні травми на обидвох ногах, операції й фактична інвалідність. Із цього все почалось.
А почалося життя, в якому кількість бід була така велика, що не вкладається в голові. Хвороби, нещастя, смерті близьких. Кілька змін місць проживання, безліч випробуваних професій (у т.ч. священнослужителя). Врешті, переїзд у Білу Церкву, відносна нормалізація життя, одруження, відкриття в собі дару писати, безмаль десяток книг і… Інфаркт, розвиток численних недуг, рак.
Він не витримав другої хімії. Побіжно знаючи, скільки Сашко пережив, думаю: як він витримав першу процедуру?
Взагалі я не знаю, як упоратися з думкою, що його більше немає. Востаннє в Білій Церкві я був навесні 2015-го, на презентації його книги, а востаннє ми бачилися пізньої осені 2017-го. Проте вистачало дзвінків, листів на електронну пошту й розуміння того, що з ним можна поговорити.
Осмислюючи біду — того, що його немає й того, чому на його долю стільки випало, перебуваю в ступорі. Відчуття таке, що все життя Виговського — постійні підходи до різних дверей, за які його ніколи не пускали. Все, що він мав, не дорівнювало й однієї сотої того, що він міг і мусив отримати: як письменник, журналіст, мислитель, скульптор, а в юності — як спортсмен. Думаю: якби не ті травми, може, він став би відомим футболістом, і все його життя рухалось іншою колією?
Окремо жахає те, що на цих вихідних, коли Сашко спочив, я, нічого не знаючи про рак, планував приїхати до нього в Білу Церкву. Тож у вівторок написав лист, однак, не отримавши відповіді, змінив плани.
Я багато разів мріяв, що зможу допомогти йому: знайду «багатого Буратіно», котрий профінансує лікування; «продюсерів», які зроблять його книги відомими на всю Україну; кінорежисера, котрий оті книги екранізує. Ні хріна в мене не вийшло.
Що ж тепер? А нічого. Нема людини.
…Прощавай, Сашко! Обіймаю.