Андрій ВОРОНІН: «Існував величезний ризик — у разі невдалого зіткнення можна було би залишитися ледь не інвалідом…»

Андрій Воронін, без перебільшення, унікальна людина. Футболіст, який упродовж кар’єри не провів жодного матчу за вітчизняного гранда, але при цьому заявив про себе в Європі та світі у складі низки німецьких клубів і «Ліверпуля», завжди залишався улюбленцем українських уболівальників. Новина про завершення кар’єри неординарного нападника здалася такою ж несподіваною для наших фанів, як і чергові підвищення тарифів на ЖКП чи обвал гривні. «УФ» зв’язався з Андрієм, аби особисто дізнатися про головні причини такого поворотного рішення для футболіста. Відтак розмова з Андрієм вийшла вкрай відвертою та приємною.

ПРО РІШЕННЯ ЗАВЕРШИТИ КАР’ЄРУ

— Андрію, закінчити кар’єру футболіста — це завжди складне рішення для професіонала. Розкажіть, із чим було пов’язане ваше бажання повісити бутси на цвях?

— Власне, пов’язане це рішення було з моєю травмою, яка сталася ще півтора року тому. Як наслідок, була операція. Скажу відверто, до такого рішення мене сильно схиляли моя сім’я, мій агент. Остаточно ж вирішив, коли вкотре проконсультувався з лікарем, а він знову настійно порадив мені дуже добре подумати, чи потрібно мені насправді грати далі. Адже існував величезний ризик — у разі невдалого зіткнення чи невдалої боротьби — можна було би залишитися ледь не інвалідом. Саме тому вирішив закінчити кар’єру футболіста. Звичайно, мені це далося дуже тяжко, адже навіть після операції я глибоко сподівався й вірив, що незабаром повернуся на футбольне поле, тим паче, що я робив усе правильно, що від мене залежало. До слова, так і сталося — я відновився раніше запланованого терміну. Мені сказали, що відновлення триватиме мінімум півроку, але я вже за чотири місяці після операції тренувався з командою. Але все одно впродовж цього часу відчував певний дискомфорт і біль. Попри все, я продовжував працювати й вірити…

— Зустрічав інформацію, що це була операція з видалення диска шийного відділу…

— Ні, не диска. Це було видалення хребця.

— Гаразд, давайте до позитивного. Ви пройшли досить довгу та успішну кар’єру, тож є що пригадати. Якщо зазирнути в минуле: із чого все почалось? Пригадуєте, як відбувся ваш перехід до першого німецького клубу — «Боруссії» (Менхенгладбах)? Завдяки кому це стало можливим?

— Найперше, це стало реальним завдяки моєму батькові та моєму агенту Андрію. Розумієте, на той момент я взагалі нічого не вирішував. Пам’ятаю, вони сконтактували й вирішили, що мені потрібно їхати до Німеччини — на перегляд до Менгенгладбаха. І тато мене повіз до «Боруссії», коли мені було п’ятнадцять років.

— Що зразу вам запам’яталося найбільше, коли приїхали до Німеччини на перегляд?

— Запам’яталися, найперше, ті умови, які були там створені для футболістів. Тим паче, що на той момент у Одесі умов як таких у нас не було — ми тренувалися не на найкращих полях, переодягалися далеко не в розкішних роздягальнях, м’ячів, за великим рахунком, також бракувало, а екіпірування взагалі не було. Коли ж я приїхав до Німеччини, то для мене все було по-іншому: команда тренувалася в однаковій формі, було багато м’ячів, великі й просторі роздягальні, гаряча вода, тобто, всі умови для того, щоби діти тренувались і досягали своєї мети.

— Ви дебютували в бундеслізі вже у вісімнадцять років. Далеко не кожен може похвалитися таким досягненням…

— Скажу відверто: для мене це було просто щастя. Я старався, мріяв, прагнув йти до мети. Звичайно, у чомусь мені й пощастило. Ось буквально недавно разом із друзями згадували, проти кого я грав: дебютна гра за «Боруссію» (Менхенгладбах) випала проти мюнхенської «Баварії», за яку ще тоді грали Лотар Маттеус, Маріо Баслер, інші — зіркова команда Оттмара Хіцфельда 1998 року. За «Боруссію» тоді ж виступали: Штефан Еффенбер, Йорген Петтерссон, Йоан Лупеску, Анджей Юсковяк — також славетні футболісти. Виходячи із цього, для мене було дуже важливо та престижно грати в такій команді. Я був безмежно щасливий.

ПРО ЗАПРОШЕННЯ ДО КИЇВСЬКОГО «ДИНАМО»

— У наступні роки ви лише продовжували прогресувати в Німеччині. Чи не було у вас бажання/можливості повернутись до України?

— Скажу навіть більше: можливість і пропозиції були. Коли мені виповнилося двадцять років, мною цікавилися з України, Росії. Але, скажу відверто, величезну роль у моїй кар’єрі відіграв мій агент — Андрій Головаш, якому я завжди довіряв. У нас із ним були чудові взаємини в усьому. До чого веду? Він був проти мого повернення, власне, як і мій батько. Я поїхав у п’ятнадцять років не для того, щоб, умовно кажучи, в дев’ятнадцять повернутися назад. І батько, й Андрій хотіли, щоби я чогось досяг у Європі, розвивався як футболіст. Одне слово, вони були проти мого повернення. Невеличкий приклад: навіть коли я переходив до складу московського «Динамо», всі були проти — дружина, батьки й Андрій. Вони одноголосно хотіли, щоби я продовжив виступати саме в Європі.

— Подейкували, що на
той час, коли ви все часті­ше почали заявляти про себе в бундеслізі, вами цікавилося київське «Ди-
намо»?

— Так, було таке. Цікавились із боку київського «Динамо», «Металіста» та інших клубів. Але це вже було потім. Якщо говорити загалом, цікавилися провідні клуби України.

— Пам’ятаю, коли ви вже виступали за «Кельн», німецька Bild після гри проти леверкузенського «Байєра» написала: «Ви були єдиним нападником, який був небезпечніший за Бербатова, Нойвіла, Шнайдера разом узятих»…

— Звичайно, мені, як і будь-якому футболісту, завжди приємно, коли про гравця так говорять журналісти чи тренери. Я чудово пам’ятаю той матч: мені гра зразу легко далась. Думаю, я тоді справді гарно відіграв. Недарма, що за зовсім невеликий відрізок часу, я опинився вже у складі того ж таки «Байєра».

— До речі, в «Байєрі» ви також чудово проявили себе. Можна пригадати бодай гол київському «Динамо» в Лізі чемпіонів… Чому про це згадую: чи не жалкуєте про свій перехід згодом із Леверкузена до складу «Ліверпуля»?

— Я ні про що не жалкую. Мабуть, як і в будь-якого гравця, бувають і хороші моменти в кар’єрі, і не зовсім удалі сезони. Переконаний, це цілком нормально. Я — не виняток, адже в моїй кар’єрі також бувало по-різному. Якщо взяти для прикладу останній сезон у «Фортуні» — це взагалі провальний сезон був. Але, повторюся, ніколи ні про що не жалкував. Чому? По-перше, ніхто не знає, як би було по-іншому, і по-друге — із кожним своїм переходом я не­одмінно навчався чогось нового, знайомився з новими людьми, з новими партнерами по команді. Думаю, це було би просто неправильно із мого боку про щось жалкувати.

ПРО ЧАС, ПРОВЕДЕНИЙ У «ЛІВЕРПУЛІ»

— Напевне, про Англію у вас залишились особливі спогади, адже ця країна відрізняється від решти європейських. Починаючи із футболу й закінчуючи побутом…

— Так і є. У Англії дуже тяжкий і специфічний чемпіонат, та і саме життя дуже контрастує на тлі побуту решти країн Європи. Повірте, мені є із чим порівнювати після Німеччини. Говорячи конкретніше про сам чемпіонат, так, він сильний, цікавий, але до нього також потрібно звикнути. Бо до нього не так просто адаптуватись, як може здатися на перший погляд. Однією з головних причин цього є велика кількість ігор у календарі, особливо коли граєш у команді рівня «Ліверпуля». Власне, так можна сказати про першу п’ятірку АПЛ. Розумієте, там зовсім інші навантаження на футболістів, постійні переїзди на матчі. Відпочинку, як такого, практично немає. Саме тому мені було нелегко. Найтяжче для мене було, напевно, те (навіть будучи гравцем основи «Байєра», я прек­расно розумів, до якої команди переходжу й яка на мене чекає конкуренція), що, потрапивши у клуб й почавши доволі добре виступати зі старту, опинявся в запасі. У Бенітеса була така собі «фішка» — постійно здійснювати ротацію складу, міняти гравців. Для мене це було від початку дивно, коли гравець забиває голи чи просто гарно грає, а вже наступної гри міг навіть не те, що опинитись у запасі, а взагалі не потрапити до заявки на матч. Коли я виступав на Туманному Альбіоні, в заявці мог­ло бути шістнадцять футболістів. Тому до складу можна було пот­рапити через гру. Ось саме це мені десь не вкладалось у голові, адже до цього я десь теж був не дуже готовим. Інше питання — це травми. Їх було в мене, на щастя, небагато, але ті, що трапилися, були серйозні. І якраз у «Ліверпулі» я отримав травму гомілкостопа. Вона, на жаль, мене просто «відкинула» від команди на три місяці, впродовж яких я відновлювався. Було дуже тяжко вже потім пробитися до складу. Десь трохи не пощастило…

— Під час вашого перебування в «Ліверпулі», з ким устигли потоваришувати в команді? Може, Стівен Джеррард допомагав вам як капітан?

— Я не можу сказати, що дуже сильно з кимось потоваришував, але в мене з усіма були дуже гарні взаємини. Особливо — зі всіма іспанцями, які тоді були в команді. Так вийшло, що ми знімали будинок у районі, де жили всі іспанці. Після мене туди щойно в’їхали Фернандо Торрес і Мартін Шкртел, із яким я, до речі, підтримую й далі стосунки. Пам’ятаю, там мешкали Пепе Рейна, Фернандо Торрес, Фабіо Ауреліо. До цього, коли я мешкав у квартирі, там жив Хав’єр Маскерано. Тобто, з усіма в мене були хороші взаємини. У команді, до речі, мені всі допомагали, зокрема з англійською. Із цим мені допомагав Йоссі Бенаюн, який чудово знає мову. Та й з англійцями ніколи проблем не було — Стіві Джі як людина та капітан завжди дуже добре до мене ставився. Загалом, усіх новачків у команді поважали.

— Якийсь матч у Англії вам особ­ливо запам’ятався?

— Напевне, ті матчі, в яких я брав участь, був у заявці чи виходив на заміну. Усі матчі пам’ятні, бо це справді зовсім інша атмосфера, ніж у інших країнах Європи. Тим не менш, не скажу, що особисто для мене це найсильніша першість — я переконаний, що німецький чемпіонат, особливо за останні кілька років, узагалі нічим не поступається АПЛ. Можливо, зараз бундесліга вже знач-
но видовищніша, більш різноманітна. А ось атмосфера справді для мене досі надзвичайна на стадіонах Англії. Можу лише додати, що я з величезним задоволенням згадую про роки, проведені на Туманному Альбіоні.

— Ви, згадуючи про «Динамо» (Москва), сказали, що ваші близькі були проти цього переходу. А чи був бодай якийсь позитив од цього трансферу?

— Усе своє футбольне життя я провів у Європі, тож, логічно, мав стосунки лише з європейцями. Тут немає чого приховувати — менталітет європейський і менталітет радянський — це два абсолютно різних менталітети, два різних поняття. Саме тому, мені іноді, а, можливо, й впродовж усього часу перебування в команді, було у чомусь тяжко. У чомусь я не розумів людей… Але це через те, думаю, що я більшу частину своєї кар’єри провів у зовсім іншій країні. Я бачив, яке ставлення до футболістів у Європі, до самого клубу і футболу загалом. Але, в цілому, я дуже радий, що грав за «Динамо», адже це команда з великою історією, хорошими вболівальниками. Я познайомився з багатьма хлопцями в Мос­кві, з якими в мене досі чудові відносини. Багато з них — мої найкращі друзі, з якими спілкуємося, навіть наші діти також. Повторюся, кожен мій перехід, кожна команда в моєму житті щось дали мені.

ПРО ВИСТУПИ  ЗА НАЦІОНАЛЬНУ ЗБІРНУ УКРАЇНИ

— Залишимо тему клубів. Особ­ливо цікаво також поговорити й про ваші виступи за національну збірну України. Чи не залишилось у вас певне відчуття «недосказанності» в збірній?

— Знаєте, за що мені особливо прикро за ці роки? Це те, що я мало забивав у складі збірної України. Я не можу сказати про себе, що я, приміром, голеадор, хоча забивав при цьому достатньо. Але в збірній якось так вийшло, що за ці десять років у «жовто-синій» футболці м’ячів забивав мало. Проте приємно, що навіть ті голи, якими я відзначився, були дуже важливими для нас. Мені завжди хотілося забивати, й забивати якомога більше. Забивати за клуб — це одне, а ось відзначатися за свою рідну країну, у футболці збірної — це зовсім інші емоції особисто для мене. Це неймовірна гордість. Я зав­жди хотів цього, але не завжди вдавалося.

Загалом, вважаю, що мені пощастило, що потрапив до цього русла, що грав за національну збірну впродовж десяти років. За цей час я встиг пограти разом із такими спортсменами, як Андрій Шевченко, Сергій Ребров, Андрій Гусін (царство йому Небесне), Анатолій Тимощук, Віктор Скрипник, Сергій Коновалов, Юрій Максимов…

Мені просто пощастило з ними грати в одній команді. Збірна — це окрема історія в моєму житті, яку згадую з великою радістю.

— Питання «на засипку»: ваш найулюбленіший гол за всю кар’єру?

— Не можу сказати, що в мене є якийсь один особливий гол, який можна так одразу й назвати. Але найперше, що згадую — це мій гол у ворота київського «Динамо» в Лізі чемпіонів у складі леверкузенського «Байєра». Чому саме він — не скажу, нехай залишиться секретом. Цей гол не те щоб улюблений, просто він був дуже значимий для мене та мого агента Андрія Головаша. Це було дуже знаменно, повірте.

Якщо подумати ретельніше, то пригадується мій гол у ворота Олівера Кана, коли ми грали в Мюнхені проти «Баварії». Загалом, красивих голів у кар’єрі, думаю, вистачало, хоча й небагато, але були.

— Мабуть, найголовніше запитання: чим плануєте займатися зараз, коли є вдосталь вільного часу?

— Так, для мене зараз починається новий етап у житті, період, до якого я не зовсім був готовий, скажу відверто. Чому? Не думав, що так швидко закінчиться моя кар’єра. Хоча, з іншого боку, не можна сказати, що кар’єра видалась і короткою. Але чомусь у мене було тверде переконання, що я ще зможу грати й надалі…

Мені зараз тяжко вам відповісти однозначно, чим саме я буду займатись у найближчому майбутньому. Звичайно, що в мене є певні ідеї, думки в голові, які я постійно прокручую та аналізую. Подивимось, як це все можна буде втілити в життя. Зараз можу напевно сказати лише одне — дуже хочеться залишитись у футболі. Хочеться бути причетним до нього, адже це частина мого життя. Можливо, це буде робота, пов’язана із селекцією, можливо, зі статусом спортивного директора чи агента.

— А як щодо…

— Так, випереджаючи ваше запитання: дуже хочеться в Україні отримати тренерську ліцензію. Скажу відверто, не знаю, чи буду колись тренером і чи знадобиться вона мені в майбутньому, але отримати її планую. Можна сказати, це ось, напевно, найближчі плани.

— Тобто не
виключаєте, що за якийсь час ми побачимо вас у якості головного тренера?

— Навряд чи, адже я завжди з тренерами воював (посміхається), а тому поки що складно це усвідомити. У душі я завжди залишуся футболістом, а тому буде трохи тяжко ганяти хлопців, щось їм забороняти, не ставити до складу. Можливо, це просто не моє.

Володимир БОБИР.