Дмитро ТОПЧІЄВ: «Камп Ноу» не такий уже й великий»

Переглядів 14
UkrFootball.ua
UkrFootball.ua
0 голосів

Кар’єра Дмитра Топчієва нагадувала «поле чудес»: золоті та бронзові медалі чемпіонату України, Кубок України, 5 матчів у футболці збірної країни, участь у поєдинку на «Ноу Камп» проти легендарної «Барселони» Йохана Кройффа, зрештою, 15 різних команд в Україні, Росії та Казахстані…

 

Про минулу славу зараз нагадують хіба що спогади, яких вистачить на цілу автобіографічну книгу. Нині Топчієв мешкає в уже рідному Нікополі, тренує дітей і кілька разів на тиждень збирається з друзями-ветеранами поганяти м’яча. 25-го вересня Дмитро Миколайович відсвяткував день народження. Разом із привітаннями я не міг не домовитися про інтерв’ю з українським футбольним пілігримом. Адже такого цікавого й щирого співрозмовника, який завжди говорить те, що думає, знайти досить складно.

«Душею я — молодий. А ось паспорт нагадує про вік»

— Дмитре, прийміть вітання від нашої газети й від усіх українських уболівальників у зв’язку з вашим днем народження. Для вас це — свято чи день, коли стаєш на рік старшим?

— Дякую за вітання, мені дуже приємно. Щодо запитання, то однозначно можу сказати — з кожним роком радості все менше. Усвідомлюєш, що стаєш старшим. У дитинстві були інші відчуття — неодмінно чекаєш подарунку від батьків. Але намагаюся шукати позитив, бо з кожним роком людина стає розумнішою, досвідченішою.

— Вам виповнилося 47 років. Відчуваєте себе на свій вік?

— У мене така натура, що я постійно намагаюся бути в русі, не засиджуватися на місці. На скільки років почуваюся? Думаю, що на років 20–25. Душа в мене молода, але паспорт нагадує мені, що я старий чобіт. Останнім часом зауважую, що легко знаходжу спільну мову з молоддю. Звичайно, в питаннях гад­жетів і комп’ютерних новинок мені важко з ними змагатися, але на полі різниці у віці не відчуваю.

— Що пам’ятаєте про своє дитинство? Як так сталося, що ви народилися в Росії, але подальше все своє життя пов’язали з Україною?

— Народився в російському місті Нижній Тагіл, але пізніше мої батьки переїхали в Нікополь. Сталося це 1970 року, коли мені було 4 роки. Відтоді пройшло багато часу, але, попри переїзди, зараз продовжую мешкати в Нікополі.

— Ви вважаєте себе українцем чи росіянином? За паспортом ви — українець…

— Однозначну відповідь дати не зможу. Напевне, більшою мірою вважаю себе українцем, бо провів тут майже все життя.

— Попри дитинство, проведене в Україні, вашими першими професійними командами стали російські колективи…

— Розпочав футбольну кар’єру в місті, де народився, в команді «Уралець». Потім поїхав у Тюмень у «Геолог», де провів частину другого кола. Тоді можна було заявляти футболістів без будь-яких проблем. Після цього повернувся додому. Узимку потрапив на збори запорізького «Металурга», але там щось не склалося, тож мене віддали в оренду в іншу місцеву команду — «Торпедо». Там провів два-три місяці й за мною приїхали представники нікопольського «Колосу», який тоді виступав у першій лізі колишнього Союзу.

— Які спогади про життя в Тюмені? Сибірські морози дошкуляли?

— Жив у Тюмені лише кілька місяців. Якщо скажу, що місто дуже сподобалося, то кривитиму душею. Команда мешкала на стадіоні, де розташований готель і їдальня. Тобто грали у футбол, мешкали й харчувалися в одному й тому ж місці. Погода справді була не з приємних. Одного разу приїхали на тренувальну базу, яка розташована в лісі. Зранку за розкладом була зарядка. Я вирішив посидіти на пеньочку, не особливо навантажувати себе. Але комарі мені відпочити не дали. Так дошкуляли, що я набігав точно не менше за своїх партнерів. Біжу й думаю: «Ось комарі обсіли мене».

— А приємних моментів вистачало?

— Звичайно. Інколи хотілося такої кришталевої прохолоди. Повітря дуже чисте. Пригадую височенні кедри. Команда часто була в роз’їздах, тому насолоджувався не лише в Тюмені. Адаптувався швидко, бо я не один вважався легіонером: разом зі мною варягами були Сергій Кравченко з донецького «Шахтаря», Володимир Хохлов із Запоріжжя, Віктор Шишкін із мінського «Динамо».

— Що пам’ятаєте про Єкатеринбург і Нальчик, де ви свого часу також виступали?

— Особливо відзначу період, проведений у «Спартаку» з Нальчика. Там дуже хороші люди. Це, найперше, стосується простого населення. У Кабардино-Балкарії привітні люди, а місто Нальчик — зелене й чисте. Колектив теж був хороший. Ми боролися за виживання, а це нас згуртувало, тож команда піднялася вгору, уникла пониження в класі.

— Свого часу ви грали у складі нікопольського «Колоса» — команди, що подарувала Україні не одну зірку…

— У складі «Колоса» виступав тоді в той час, коли команда була учасником першої союзної ліги. Шкода, що із часом клуб спіткали фінансові труднощі. Кожен із моїх партнерів був хорошим футболістом, і я постійно переймав у них тонкощі футбольної науки. Судіть самі: Микола Федоренко, який потренував не одну українську команду; Олександр Хапсаліс, який виступав у Валерія Лобановського в «Динамо»; Андрій Ділай, який досягав чималих успіхів із «Дніпром»; легенда місцевого футболу Сергій Кирієнко, який вже, на жаль, покинув цей світ. Його наука була дуже корисною для мене. Із ним можна було завжди поспілкуватися й почути пораду.

«Діма, йди в напад, треба забивати»

— Пригадаймо часи, коли незалежний український футбол щойно зароджувався. Ви взяли участь як гравець «Волині» в протистоянні івано-франківському «Прикарпаттю» в першому турі чемпіонату України…

— Так, пам’ятаю цей матч, хоча з того часу минуло більше 20 років. У мене вдома навіть є чорно-біла фотографія нашої команди з тієї гри. Надворі була рання весна. Пригадую старенький стадіон у Івано-Франківську. Ця гра видалася складною для обох команд, але в підсумку переможця ми не виявили — матч закінчився нульовою нічиєю.

— У футболці «Волині» ви провели ще один яскравий матч, який повинні пам’ятати й нині. Які відчуття, коли забиваєш два м’ячі у ворота «Динамо»?

— Ми програвали — 2:0 і до кінця гри залишалося зовсім мало часу. Тодішній тренер лучан Мирон Маркевич сказав мені: «Діма, йди в напад, треба забивати». Ми дуже класно зіграли в тому матчі, але суперник виявився сильнішим. У ті часи в Луцьку підібралася хороша команда, на яку ходили вболівальники. Окрім того, було цікаво, адже це був перший чемпіонат. Історичний, свій, український!..

— Пізніше ви перейшли в «Карпати», чому посприяв Мирон Маркевич. Для вболівальників львів’ян той період асоцію­ється, найперше, з трилером під назвою «Карпати» — «Чорноморець». Львів’яни спромог­лися на неймовірний камбек і перемогли — 4:3…

— Ця гра складалася з двох абсолютно протилежних таймів. У першому ми були не схожі самі на себе, тож у нас нічого не виходило. У перерві Мирон Богданович повернув нас із небес на землю. Він сказав лише одну фразу, якої вистачило, щоб усе осмислити. Цитую: «Львів — то не є те місто, де у футбол можна грати як заманеться». Цей вислів мені добре врізався в пам’ять. Хлопці поговорили між собою, вирішили, що вболівальники не заслуговують на такий результат, отож, у підсумку Анд­рій Покладок забив переможний гол. Додам, що гра відбувалася 25 вересня, тобто на мій день народження. Маркевич і на цьому наголосив, і попросив команду мене привітати. Усе склалося якнайкраще, тож настрій після гри у мене був чудовий.

«Завдяки діаспорі усвідомили, що ми — українці»

— Буквально за місяць ви дебютували в збірній України й стали першим гравцем «Карпат», якому випала така честь. Як дізналися про цю новину?

— Мирон Богданович підійшов до мене й сказав, що мене викли­кають до збірної. Я був дуже гордий, коли почув таку звістку. До цього моменту не вірив, що зможу потрапити в головну команду країни.

— У складі збірної зіграли 5 матчів. Про патріотизм питати не буду, оскільки у складні перехідні часи гравці, напевне, самі не розуміли значимості цієї події. Ви, зокрема, поїхали в турне по Сполучених Штатах Америки. Що запам’яталося від вояжу за океан?

— Найперше, скажу, що не брали участі в поїздці гравці «Дніпра», які пройшли в наступний раунд єврокубків, тому було ухвалене рішення не викликати їх до збірної. Фактично, команду сформували гравці «Динамо», плюс кілька хлопців із Донецька та Одеси. Відчуття того, що граємо за всю Україну, на жаль, не було. Куди більше раділа українська діаспора. Вони приїжджали до нас у гості, приходили на матчі й тренування. На той момент ці люди вже розуміли, що приїхала збірна України! Команда з їхньої Батьківщини! Завдяки цьому, пізніше, футболісти теж усвідомили, що вони представляють честь своєї країни.

— Із ким товаришували в таборі збірної України?

— У мене тільки найкращі спогади про всіх хлопців, але спілкувався в основному з киянами: Сергієм Ковальцем, Ігорем Кутєповим, Вітею Леоненком. За ті 10 днів, що ми провели разом, я познайомився з усіма, й під час зустрічей навіть зараз тепло спілкуємося. Недавно грав за ветеранів «Дніпра» проти одноліток «Шахтаря». Радий був поспілкуватися з Сергієм Поповим, Дмитром Шутковим.

— Віктора Леоненка знаєте не один день. У наш час він — відомий футбольний експерт, який ніколи не лізе за словом у кишеню. У ті часи він був таким же?

— Леоненко — людина, яка з роками не змінилася. Зверніть увагу: він був дуже талановитим і неординарним футболістом. Так само зараз він цікавий співрозмовник. Здавалось би, просту ситуацію він може дуже влучно й дотепно охарактеризувати. Для мене Вік­тор — особлива людина, яка дуже вміло застосовує фразеологізми й мовні звороти. Ми знайомі ще з тих часів, коли я виступав у Тюмені. Він же родом звідти.

— Чи часто погоджуєтеся з тим, що каже Леоненко?

— У більшості випадків у мене аналогічна думка. Він каже речі, які лежать на поверхні, але ніхто не насмілюється про це сказати.

— Окрім американського турне, ви брали участь у матчі проти збірної Хорватії на загребському «Максімірі». Складно було протистояти Давору Шукеру, Алену Бокшичу, Роберту Ярні?

— Це — зірки того часу, які грали в найкращих командах Європи. Ми були не в найкращих кондиціях, бо добиралися в Загреб зі Львова на «Ікарусі» — цілу добу! Дорога втомила нас суттєво. Чемпіонат України на той момент уже закінчився. Як кажуть: «Хто в ліс, хто по дрова»…

«У Барселоні екскурсії не мали»

— Пропоную поговорити про ваш перехід у київське «Динамо». Харизматичних особистостей там не бракувало: Лужний, Ребров, ще й Леоненко… Труднощів із адаптацією не виникло?

— Знаєте, як воно буває, коли новачок приходить у команду… Тримався я скромно, не випинався, проблем не було. Прийняли мене добре. Було нелегко, бо на мене чекало непросте навчання, але рівень організації, мислення був набагато вищим, ніж будь-де. Михайло Іванович Фоменко доносив до нашої свідомості всі тонкощі гри. Не було такого випадку, щоби він не достукався до нас. Ми демонстрували футбол європейського рівня.

— У другому колі за чотири місяці ви забили сім м’ячів. Чи не подвиг?

— Ні, просто все успішно склалося для мене й для команди. Усі тактичні схеми, які ми напрацьовували, нам удалося втілити в життя. Кожен знав, куди бігти й що робити. У мене теж усе виходило. На той момент почувався чудово у функціо­нальному плані, тож це справді був один із найкращих періодів кар’єри. Окрім того, все зійшлося — зірки, партнери, місто, тренер.

— Особливе місце у вашому житті, очевидно, займають матчі проти «Барселони» у Лізі чемпіонів. Часто згадуєте цей двобій, в якому довелося грати проти Рональда Кумана, Андоні Субісаррети, Христо Стоїчкова? Тренував цю команду Йохан Кройфф…

— Пам’ятаю, що добряче хвилювався перед грою. У Києві був складний матч, попри те, що ми перемогли. Несправедливо вилучили Сергія Мізіна на 30 хвилині. Не знаю, що там суддя побачив? Воротар Ігор Кутєпов не раз виручав, тягнув неймовірні удари. Після гри було дуже приємно, коли вболівальники нас щиро вітали. Шкода, що в Барселоні програли, але думаю, що це — справедливо. «Барселона» потім вийшла у фінал, де програла «Мілану». Попри все, але це була одна з найкращих команд світу. До тих футболістів, яких ти назвав, додам ще Ромаріо й Пепа Гвардіолу.

— Після гри футболкою ні з ким не помінялися?

— Ні, тоді так не було заведено. Перед грою зайшли в клубний магазин і купили собі форму «Барселони». До речі, вона в мене ще й зараз зберігається.

— Екскурсію містом вам не організували? Які враження від «Камп Ноу»?

— Прилетіли напередодні гри, прогулялися поруч із готелем. У день гри поїхали тренуватися на запасне поле. Щодо стадіону, то він дуже комфортний. По телевізору здається, що він набагато більший, хоча усередині виглядає не таким вже й великим. Розумію, чому «Барселона» так добре грає. Коли поруч сидить уболівальник на відстані 15-ти метрів, то ноги самі несуть уперед.

«На весіллі Толочка почув багато невідомих мені українських пісень»

— Ви стали першим і досі єдиним гравцем, який упродовж одного розіграшу Кубка України зіграв у складі переможця й фіналіста. Йдеться про 1993 рік, коли «Динамо» перемогло «Карпати» з рахунком 2:1, а один з м’ячів у ворота львів’ян забили саме ви. Чи пам’ятаєте цей гол і чи мав цей матч для вас, як екс-гравця «Карпат», принципове значення?

— Гол пам’ятаю, бо на тренуваннях ми якраз відпрацьовували кутові. Під час гри Сергій Шматоваленко добре навісив, а я опинився в потрібному місці й спрямував м’яч у ворота. Гра була дуже важливою, та перемогти хотіли найперше тому, що це фінал. Кривитиму душею, якщо скажу, що не хотів забити «Карпатам», але злих намірів у мене не було, просто був спортивний азарт. Нічого більше. Для «Динамо» це — перший Кубок України.

— Разом із киянами стали не лише першим володарем Кубка, а й забезпечили «Динамо» титул чемпіона в історії клубу. Славу в момент виграшу двох головних трофеїв відчули?

— Думаю, що не особливо. Так, коли приїжджали в будь-який куточок України, то відчуття ажіотажу не полишало. Розумів, що до команди ставляться, як до гранда. Це, звичайно, за винятком кількох східних міст України, в яких є місцеві кумири.

— Судячи зі статистики, полюбляли забивати «Карпатам», причому у складі різних команд. За кілька місяців після фіналу знову забили львів’янам. У першому турі чемпіонату «Динамо» вкотре взяло гору — 2:1. Може, є якийсь секрет результативності в матчах проти галичан?

— Може, справа в якихось потойбічних силах? Особливого налаштування на «Карпати» не було. Скоріше, збіг обставин. Наприклад, той гол, про який кажете, вийшов доволі спонтанно: партнер запустив м’яч у бік воріт, а я вдало прийняв його, відтак пробив у ближній кут воріт Богдана Стронціцького.

— Які спогади залишилися про Львів?

— Львів має неймовірну архітектуру, яку я й зараз пам’ятаю. Ми часто їздили у центр, гуляли вузенькими вуличками. Шкода, що місто тоді було трохи занедбаним. Останній раз я бував там ще в 1990-х. Але мене радує той факт, що зараз Львів змінився й є справжнім європейським містом.

— Свій єдиний м’яч у складі «Карпат» ви забили в останньому матчі свого першого перебування в команді. Пам’ятаєте гол у ворота донеччанина Дмитра Шуткова?

— Так, це був удар зі штрафного. Не знаю, що стало причиною взяття воріт — чи мій хороший удар, чи той факт, що воротар трохи помилився? Загалом же, в першому колі ми дуже вдало грали вдома: провели 7 ігор і тільки двічі не перемогли. Обидва рази поділили очки з «Динамо» та «Шахтарем». Хороший колектив тоді зібрав Мирон Богданович. Ми самі розуміли, чому на нашу гру приходили дивитися вболівальники, тож розчаровувати їх ми не мали права.

— Ви сказали, що колектив був хорошим. Певне, й гравці між собою тісно товаришували?

— Так, наші взаємини були дуже дружніми. Я та Ігор Плотко родом зі східної частини України. Але нас дуже тепло прийняли. Ми разом мешкали в гуртожитку. Із приємністю згадую всіх партнерів. Пригадую цікавий випадок: одружувався Роман Толочко, тож ми всі пішли на весілля. Це, напевне, єдиний день у моєму житті, коли я почув дуже багато до того невідомих мені українських пісень. Може, це львівський репертуар, але чим більше я їх слухав, тим більше усвідомлював — наскільки ж я мало знаю українських пісень… Словом, дуже теплі в мене спогади про Львів. Ніколи не забуду чудовий газон «України», ауру цієї прекрасної арени. Така атмосфера примушувала грати краще, ніж ти можеш.

«У Штанге кожен із нас мав власний футбольний м’яч»

— Ще одна цікава сторінка вашої кар’єри — виступи в «Дніпрі» під керівництвом німця Бернда Штанге? Він справді привіз до нас Європу?

— Повністю згодний із цим твердженням. Це був своєрідний тренер, нетиповий для нас, із блискучим менталітетом. Він багато уваги приділяв тактиці. Штанге — демократичний тренер, який завжди спілкувався з футболістами, цікавився особистим життям. У нас не існувало межі між тренером і гравцем. Він у міру жорсткий і, водночас, добрий. Були ситуації, коли футболісти набирали зайву вагу, тоді він персонально працював із ними. А ще завдяки йому в нас з’явилися пральні машинки, підписаний комплект форми і м’яч, який був закріплений за кожним гравцем. Футболіст відповідав за те, щоби він був правильно напомпованим, чистим. Із приємністю згадую збори й європейські готелі.

— Після «Дніпра» повернулися в «Карпати», але зіграли лише три матчі…

— Знаєте, не пішло чомусь. Усе валилося з рук. Маркевич спочатку покликав мене, а потім вирішив попрощатися зі мною. Але я все сам розумів.

— Коли востаннє спілкувалися з Маркевичем?

— Ще тоді, коли працював під його керівництвом. Тобто 11 чи 12 років тому. Тепер слідкую за його успіхами. Радий за нього.

— Продовжуючи тему тренерів, хочу поцікавитися про справи збірної. Як сприйняли призначення Михайла Фоменка на пост наставника головної команди країни?

— Михайло Іванович — дуже достойний фахівець на цій посаді. Він це довів своїми результатами. Мені знайомі його методи роботи. Радий, що за його керівництва збірна почала грати так яскраво.

— Це диво чи результат наполегливої праці?

— Схиляюся до другого варіанту. Недаремно кажуть, що стабільність — ознака класу. Це стабільність у вимогах, у тренуваннях. Фоменко добре знає сучасний футбол, має досвід. Це сукупність фактів, які забезпечують успіх. Михайло Іванович доводить до свідомості футболістів всі тонкощі гри, тому хлопці впевнені у собі й не переймаються. Бо кожен із них знає, куди бігти й що робити.

«Кварцяний хотів примусити гравця добиратися додому пішки»

— У вашій кар’єрі був невеликий період у кіровоградській «Зірці». Ви зіграли лише 9 ігор, одного разу забили. Але подив викликає факт, що за всю кар’єру вас дуже рідко вилучали, а за 9 матчів у складі «Зірки» двічі достроково залишили поле…

— Особливо варте уваги вилучення в грі із «Шахтарем». Після першого тайму ми програвали — 2:0, але потім зрозуміли, що втрачати нічого, розслабилися й відігралися. Арбітр Жосан вирішив нас буквально знищити. Це справжнє суддівське свавілля! Називаю речі своїми іменами. Тим більше в До­нецьку, де судді не соромилися пресувати гостей. Спочатку суддя показав мені жовту картку, а за мить ще й червону, нібито за розмови. Просто треба було нас ослабити. Ось він і вирішив залишити команду в меншості.

— Нікопольським журналістам ви сказали, що не погодилися би стати суддею, бо вони в Україні не зовсім чесні.

— Це справді так. Арбітри чинять так, як кажуть їм «зверху». В Україні заборонено формувати публічну думку про суддів, на відміну від Європи, де постійно відбуваються програми, в яких аналізують суддівські помилки. Відповідно судді в нас залишаються безкарними. Призначають їх на ті матчі, коли вигідно й потрібно. Це дуже неприємна тема. Судді в наші дні — це закрита категорія людей, яка існує винятково у своєму окремішньому світі.

— Був у вашій кар’єрі ще один цікавий період, пов’язаний з поверненням у «Волинь» із інтервалом у 10 років. Як працювалося з Віталієм Володимировичем Кварцяним?

— Ви самі розумієте, що Віталій Володимирович — дуже багатогранна особистість, достатньо емоційна. Він не дозволяв розслаб­лятися. Кварцяний хотів, щоб усі грали на максимумі. Він володіє високими психологічними здібностями. Можу сказати, що мені з ним комфортно працювалося. Тим більше, колектив хороший підібрався: Юра Дудник, Олег Федюков, Сергій Гончаренко, Володимир Гащин, потім прийшов Василь Сачко. Те ж саме стосується нашого рівня гри — нам вдавалося демонструвати хороший рівень футболу.

— Сумувати з Кварцяним не доводилося?

— Було весело. Наприклад, після програного матчу в Одесі Віталій Володимирович сказав одному з гравців, що висадить його в полі й примусить добиратися в Луцьк пішки. Він був настільки засмучений, що навіть таке покарання придумав. Тоді всім було незрозуміло, навіщо людина буде ночувати десь в степу (сміється). Але із часом все сприймалося нормально.

— Вас можна назвати футбольним пілігримом. Маєте пояснення, чому так часто змінювали команди?

— Насправді, пояснити цей факт не можу. Ніби й неконфліктний. Тут немає логічного пояснення. Бувало по-всякому…

— Слідкуєте за прем’єр-лігою?

— Не можу назвати себе відданим уболівальником. Часто дивлюся англійську прем’єр-лігу, подобається бундесліга. Наш чемпіонат теж дивлюся, але не так уважно. На жаль, у добі занадто мало часу для того, щоби встигати робити все, що хочеться.

— Чи не бажаєте стати тренером?

— Хотілося б. Можна було би почати з другої ліги. Шкода, що в Нікополі футбол нікому не потрібен. На даний момент треную маленьких діток. Сподіваюся, що з часом виховаю хороших футболістів. Ще збираємося із хлопцями, бігаємо. Команда в нас солідна — разом із Віталиком Пантиловим і Андрієм Гузенком, які свого часу у вищій лізі пограли, продовжуємо займатися улюбленою справою.

Любомир КУЗЬМЯК.