«До Динамо готувалися місяць. Ковалець так їх розібрав, що ми знали про них усе»: Клименко – про секрет успіху Інгульця
Перший матч Сергія Ковальця на посту головного тренера Інгульця вийшов незабутнім: перемога в гостях над Динамо, клубом, у складі якого Іванович ставав чемпіоном України та викликався в національну збірну. Що стояло за сенсаційним успіхом? В інтерв’ю сайту «Український футбол» розповідає півзахисник Владислав Клименко.
Він – непомітний герой поєдинку: в першій результативній комбінації вдало перенаправив м’яч із глибини поля вперед, де Сітало виграв позицію та вдало скинув під удар Козаку, а в другій атаці Влад прорвався через правий край і своєю подачею асистував Одарюку. Що цікаво, Клименко не вперше засмучує Динамо – він забивав у ворота свого кума. Як, коли і хто цей кум? Розбираємося в великому інтерв’ю з Владом.
«Першим після гри нас привітав майбутній іменинник»
‒ Сенсацій стартові матчі УПЛ підготували багато, проте ваша все одно стоїть на особливому місці. У вас – боротьба за виживання. В Динамо, як вони сподіваються, ‒ за чемпіонство. Що допомогло Інгульцеві виграти в столиці?
‒ Не буду оригінальним у відповіді – якісна, хороша підготовка. Ми всі збори про це Динамо говорили, місяць майбутній матч обговорювали Сергій Іванович Ковалець нам все розбирав: хто в якій позиції м’яч приймає, хто як починає атаки, хто якою ногою б’є… Тож ми все це розібрали й постаралися зіграти так, щоб здобути потрібний результат. У нас була своя ідея, хотіли перемогти – радий, що вдалося цього досягти.
‒ Рішення винести м’яча зі своєї половини поля на хід Сіталу – спонтанне чи з далекоглядним розрахунком? Саме з цього почався, по суті, перший гол.
‒ Річ у тім, що Сітало – чіпкий і непоступливий футболіст. Весь час він попереду бореться. Буває так, що виносять м’яча на втрату. З Артемом ми знаємо, що б’ємо вперед з адресою, а не навмання. Тому я не здивований, що він так здорово зіграв проти Дячука й розважливо підключив Козака. Сітало – з тих гравців, які дорожать м’ячем і борються до останнього. Часто так граємо на нього.
‒ Під час другої результативної комбінації ви, центральний півзахисник, раптово змістилися в зону Одарюка й з правого флангу вирізали на нього гольову подачу. Те, що ви з Запорожцем часто «падаєте» на фланги, теж давно награна фішка Інгульця?
‒ Якось так давно повелося, що наша середня лінія напрацювала хороше взаєморозуміння. Я зі всіма нашими хлопцями добре комбіную. Якщо бачу можливість просунутися через фланг, подати – мені здається, одноклубники це розуміють і спокійно діють ширше. В тому моменті нам важливо було розтягнути захист Динамо, скористатися перевагою швидкої атаки. Радий, що товариші команди чітко й правильно все розуміють. У цій гармонії – теж наш козир.
‒ Напевно, першим, хто вас привітав, був президент клубу Поворознюк. Обіцяв фірмові шашлики?
‒ Так, Григорович відразу після завершення гри нам першим подзвонив. Привітав всю команду. У нас взагалі березень – особливий такий місяць. Перед матчем Богдана Романовича (тренера воротарів Шуста, ‒ прим. «УФ») вітали, після гри будемо відзначати день народження Олександра Григоровича (Поворознюка, президента ФК Інгулець, ‒ прим. «УФ»). Раді, що до президента прибудемо з подарунком.
‒ Після матчу від ваших суперників дісталося арбітрині Катерині Монзуль – про це говорили і Луческу, і Ванат, який додав, що в світі топ-матчі жінки не судять. Ви, напевно, маєте свій погляд на суддівство матчу Динамо – Інгулець?
‒ Це – футбол. Бували суперечливі моменти, до речі, в обидві сторони. Проте не бачу, про що говорити, якщо на грі працював VAR. Моменти переглядалися, судді, напевно, бачили потрапляння м’яча в руку тому ж Кухаруку. В них є всі сучасні рекомендації, буває природнє положення руки й неприроднє. Судді прийняли таке рішення – матч закінчився, результат на табло.
«На новому стадіоні Інгульця ми вже тренуємося»
‒ Це вже ваше друге пришестя в Інгулець. Яким застали клуб після трирічної перерви?
‒ Головна різниця – що я йшов у Чорноморець, коли Інгулець ще був у Першій лізі. Зараз клуб в УПЛ. А в іншому – це старий-добрий колектив, який я любив і радий був повернутися.
‒ Серед очікуваних змін – зведення нового стадіону. На якій стадії його спорудження? Бували там?
‒ Не тільки бували, а й тренуємося на ньому. На новому стадіоні Інгульця – дуже якісний газон. Одне задоволення на ньому працювати. Взагалі, загальний вигляд нової арени вже вибудований, є ще певні роботи, які треба довести до кінця, але ми прекрасно розуміємо ті труднощі, які є на сьогодні – війна, до того – коронавірусна пандемія. А різні елементи стадіону ж треба було завозити з-за кордону. Тож добре, що цей процес рухається, а ми забезпечені всіма умовами для роботи й поки граємо на старому стадіоні в Петровому, де досить хороша, затишна атмосфера.
‒ Нам зі сторони цікаво, як живуть футболісти Інгульця в сільських регіонах Кіровоградщини. Що, справді – зранку йдете до знайомих селян по молочко, в обід збираєте яйця з-під курочок на яєшню?:)
‒ Приблизно так:) Раніше гравці жили в Жовтих Водах або навіть Кривому Розі, зараз же більше на базі розселяються. Звісно, це село. У нас там два продуктових магазини. Звісно, всі жителі нас знають. Ми теж раді, що так усе по-домашньому. В команді є досвідчені гравці, які багато де пограли й мають із чим порівнювати. Так от, добре мати такі добротні умови. У нас база хороша, є необхідні поля та тренажери. Можна жити й займатися суто футболом.
‒ Гаразд, ви, українці. А як до безкраїх українських чорноземів звикали, наприклад, нігерієць Нвамора, камерунець Елла або нідерландець Асмелаш? Взаємна екзотика і для них, і для володимирців.
‒ Ох, це взагалі шикарна історія! Той же Кен Елла – вихованець Барселони, уявіть собі. Асмелаш за юнацьку збірну Голландії грав. Ясно, що пацани багато чого надивилися. Проте загалом від них відгуки були дуже позитивні – а коли бачили, наприклад, безкрайнє поле з соняшником, то всі мобілки собі вифоткали.
‒ У Володимирівці біля бази – стадіон імені Поворознюка. «Культ особистості», ні?
‒ Тут така справа: людина побудувала кілька стадіонів, базу. Чиє ще ім’я їм носити? Тут, у Петровському районі, ми спілкувалися з людьми, які в Григоровича на підприємствах працюють, всі відгуки хороші. Він дає оплачувану роботу. Утримує досить велику кількість співробітників. Молодець.
«Звісно, я завжди Бущана підтримував. Це ж мій кум:)»
‒ Давайте про вас. Вперше почув ваше прізвище в ранніх сезонах Реал Фарми – нинішнього старожила Другої ліги. А як ви взагалі потрапили в футбол?
‒ Я одесит, із Таїрового. У мене родина – не футбольна: тато – дальнобійник, мама – кухар у дитсадку. Проте мій дідусь, він за професією моряк, зі мною завжди грав у футбол. Ставав у квартирі «на ворота» ‒ біля стільця, я повинен був йому забити, обіграти його. Він мене водив на футбол, і вся родина була не проти, що я маю собі захоплення.
‒ Ви займалися в Чорноморці, але потрапили в одеську команду тільки в 25 років. Чому?
‒ Так склалося. Не всі ж відразу розкриваються. З мого покоління рано про себе заявив Ваня Бобко. Діма Владов також багато пограв. А от Жору Бущана всі тепер знають, а яким важким був його шлях в основу Динамо! Ми всі разом з академії виходили, далі різні шляхи у кожного були.
Я займався в Віталія Миколайовича Гоцуляка, проте в дорослу команду Чорноморця після ДЮСШ дійсно не перейшов. Добре, що трапилася можливість рано стартувати в Другій лізі. Реал Фарма – це команда, яка багатьом послужила містком у футбол.
‒ Ви згадали Бущана. Згадуючи його, школяра, могли здогадатися, що він стане №1 в Динамо та збірній України?
‒ Ми всі в нього вірили. З дитинства Жора мав дуже хорошу антропометрію, в нього були всі дані для того, щоб стати хорошим воротарем. Пригадую, як тільки якась складна гра – Бущан тягне. Нам було по 15 років, грали фінальну частину ДЮФЛ в Криму. От там Жора навидавав сейвів, прекрасно зіграв – і його в Динамо забрали. Звісно, я завжди його підтримував – це ж мій кум:) Мою дитину хрестив.
Георгій Бущан. Фото: ФК Динамо
«В Южному через фарбовані лінії поля суперники Реал Фарми часто потрапляли в пастку»
‒ Гаразд, ваш перший клуб ‒ Реал Фарма. І тоді Микола Іванович Лиховидов міг вийти зі старту й замінитися на 15-й хвилині? І тоді там догравали цікаві особистості та часом з’являлися самобутні персонажі типу Клименка, Балана, Машніна?
‒ Для мене Реал Фарма – це теплі спогади та тільки позитив. Це топ-можливість для вчорашнього школяра відразу пограти серед дорослих. Тим більше, тоді в команді грали не тільки молоді – ті ж Пошехонцев, Старовик, Кошелюк, Підлетейчук, Продан. Це така хороша школа футболу та життя.
‒ До речі, сторонні вболівальники Лиховидова часто хейтять: мовляв, що це таке – професіональний клуб, а він сам себе на поле випускає…
‒ Ну тут все просто – хай самі створять клуб і там кого хочуть, випускають. Для таких, як я, Реал Фарма – це був великий шанс, і багато хто з хлопців ним користувався навіть після академій Чорноморця, Динамо, Дніпра. Іванович – молодець, що більше 20 років утримує футбольний клуб і дає шанс молоді.
‒ Ви з Реал Фарми потрапили на контракт відразу в Прем’єр-лігу – в Кривбас. Як це сталося?
‒ Пошехонцев, який з нами грав, у дублі Кривбасу став помічником Грановського. Спасибі йому, мене порадив. Навіть дубль Кривбасу – це був топ. Звідти повиходило багато гравців.
‒ Хто з них найталановитіший?
‒ Назву Левана Арвеладзе, який потім пограв також за Скалу (Стрий), а найвище дістався до Десни та Зорі. Різкий, бачив поле, хороший удар. У нас у дублі Кривбасу було багато хороших гравців, але Леван все одно виділявся.
‒ Ви застали крах Кривбасу. Хто насправді погубив класичний клуб і чи вам залишилися винні?
‒ Та це так далеко від мене було. Я в 18 років потрапив у дубль на якусь там невеличку зарплату, думав тільки про футбол і про те, як себе проявити. Це в першій команді у хлопців уже були серйозні, дорослі зарплати. Там і турботи зовсім інші. Я ж шкодував тільки про те, що клуб такий розпався, і я не встиг в УПЛ прорватися.
‒ Повертатися за таких обставин у Другу лігу – можна було й зламатися. Хто допоміг вам не «пропасти в трясовині», а вдало перезавантажитися в Реал Фармі?
‒ Передовсім, моїм батькам спасибі – вони завжди мене підтримували й мій вибір у житті. Ну, й Реал Фарма – це така команда, яка дає шанс молодим. Це завжди так було і зараз так є.
‒ У той період клуб ще шукав себе – ви, мабуть, застали і місто Южне, і Овідіополь, і ранній стадіон «Іван» в приватному секторі Одеси обабіч залізниці. Де був найбільший треш?
‒ Ох, та у нас кожне поле – це пригода. Пам’ятаю, як на штучному полі в Южному перефарбували лінії, а старі ще було трішки видно. То практично кожна команда гостей потрапляла в нашу «пастку»: ловили м’яч ніби за лінією, поспішали вкидати аут, а виявлялося, що там ще одна лінія і м’яч нам діставався:)
«Скала надумала зніматися. Роздали документи. Так я й опинився в Інгульці»
‒ Ви, уродженець південної Одещини, опинилися далі в Стрию та Моршині. Передгір’я, мінеральний курорт, щира галицька говірка… Відчували себе, як у справжній Еуропі?
‒ Та, чесно кажучи, полюбив ці місця відразу ж. В мене дружина звідти, там зараз велика частина моєї родини проживає.
‒ Весела команда Скала на той час. Могли в гостях «прибити» тодішніх лідерів – горностаївський Мир, Арсенал-Київ чи ковалівський Колос. Завдяки чому?
‒ Дуже хороший тренерський штаб на чолі з Василем Маликом. Сильна власна академія, хороший скаутинг. Дійсно, на той момент із Скали багато молодих хлопців переходили на підвищення, та й до мене вже був певний інтерес. Ну, а вигравали завдяки хорошій тактиці. Вміли «спіймати» суперників, звести на нуль їхні козирі. Коли команда – молода, гарно біжить, хлопці добре навчені, то ніякі фаворити не страшні.
‒ Чому все-таки залишили Скалу й чому перейшли саме в Інгулець? Кажуть, вами тоді й інші клуби цікавилися…
‒ Скала на той момент задумала призупинити виступи в Першій уже лізі. Роздали документи. Я почав пошуки нового клубу. І зателефонував Сергій Дмитрович Лавриненко. Розповів, що за клуб – Інгулець, які його завдання. Мені все це було цікаво. Я й погодився.
‒ І от ви в Петровому, в Володимирівці. Як п’ять років тому там все виглядало? Що вже було, чого ще не було?
‒ Центральний стадіон, на якому ми й зараз граємо, вже був. Штучне тренувальне поле – теж. А от на базі за ці роки добудували душ, баню, тренажерний зал. Зведено практично повністю новий стадіон. Колектив був таким самим хорошим, як і тепер є.
‒ Ну і президент, хм, виділявся. Це тільки після матчів Інгульця біля дому арбітра міг з’явитися баннер «Такий-то дуже любить гроші, так його виховали батьки, тому він погано судить», чи як там.
‒ Ха-ха, я тільки чув про такі історії. Нічого сказати не можу. Ну, Григорович – він емоційний, але за правду. Ми самі прекрасно знаємо, що якщо погано зіграли – йому на очі не варто навертатися. Можливо, тому у нас всі хлопці відповідальні, стараються.
Олександр Поворознюк. Фото: ФК Інгулець
‒ Кубок України 2019 року. Інгулець першим за всю історію із нижчих ліг пробився у фінал. Програли Шахтарю – 0:4. Шанси якісь були?
‒ Шанси є завжди. Проте імена-то які: Тайсон, Ісмаїлі, Жуніор Мораес, Алан Патрік, Тете, Соломон… Плюс Паулу Фонсека 100% дуже серйозно нас вивчав, якщо вже ми до фіналу дійшли. Тому отримали своє, але розуміли, що зробили, як ви кажете, історію. Колись, можливо, здивуємо ще більше. Це ж Інгулець.
‒ Круті ще тоді медалі якісь були – прямокутної форми, з тисненням. Найкращі у вашій колекції?
‒ ПФЛ також круті медалі – п’ятикутником. Трішки дещо вже зібрали…
‒ Погодьтеся, такої хорошої команди могло б і не відбутися, якби Зірка не знялася з Першої ліги, а потім – Гірник…
‒ Ну, такий уже у нас футбол, що є нестабільність. Тому й цінуєш, що є в кожній лізі такі клуби, як Інгулець, Реал Фарма, які не на один день чи рік.
«Зараз усі дивуються, що у Львова 14 новачків. У нас у Чорноморці більше було»
‒ При всій сімейності атмосфери в Інгульці ви, та й не тільки ви, клуб покидали. І, кажуть, справа була в питанні досить невеликого підвищення зарплати. Правда/ні?
‒ Не хотів би занурюватися в цю тему. Що було, те пройшло – головне, що я знову в Інгульці.
‒ На той момент ви з Інгульця переходили в Чорноморець. Керувалися, передовсім, бажанням опинитися вдома після п’яти років по чужих містах?
‒ Та багато було різної мотивації. По-перше, це дійсно Одеса та рідний клуб. А я, так вийшло, проти Чорноморця частіше грав, аніж за нього. Забив їм досить красивий м’яч за Інгулець. Ось Остап Маркевич мене й запросив. Ми відпрацювали якісні збори в Туреччині, а тут – ковід. Все відразу розсипалося, ніхто не знав, чи буде взагалі чемпіонат чи ні, де і як займатися. Пригадую, ми по одному їздили на базу, там, на Совіньоні, якось собі займалися, щоб не розтратити остаточно готовність. Важкий і, можливо, не найкращий був період, щоб повернутися додому. Але вже як вийшло.
‒ Маркевич-молодший вас усіх збирав, а потім якось несподівано та швидко подав у відставку.
‒ Були свої нюанси. У зв’язку з коронавірусною пандемією клуб урізав зарплати. А колектив у нас був зібраний досить неоднорідний – зараз усі дивуються, що ПФК Львів заявив 14 новачків, то у Чорноморця на той момент усі 20, мабуть, були. Пішов головний тренер, ми всі не знали, чим все це закінчиться. Добре, що в підсумку чемпіонат відновився і ми навіть дещо там «пошуміли».
‒ Сергій Ковалець славиться вмінням налаштувати командний дух. Так було тоді і в Чорноморці?
‒ Однозначно. Це був переломний момент і ковток повітря. Прийшов тренер з іменем і досвідом. Уважно до гравців ставився. Кожен розумів, що це його шанс себе проявити. Ну, якось так ми всі в спільну ідею й повірили. Ковалець приймав команду на десятому місці, а ми там у всіх лідерів очки повідбирали. Включаючи й Інгулець.
‒ За рідний Чорноморець ви провели всього два неповних сезони – 21 матч, 5 результативних дій. Чому так мало?
‒ Ми грали контрольний матч із Шерифом, я отримав розрив «хрестів». Ліг на операцію, довго відновлювався. А тим часом Ковальця змінив Антонов, Антонова – Мороз. А тут якраз Остап Миронович зателефонував і запросив у Маріуполь. Я з Морозом навіть переговорити на той момент не встиг – коли його офіційно призначили, я вже мав домовленість із новим клубом.
«Коли бачу кадри з маріупольського роддому, до цих пір не по собі. Ми могли бути там»
‒ Віриться, що того Маріуполя, який ви знали, більше нема?
‒ Коли показували моторошні кадри з того роддому, який розбомбили, в мене мурахи по шкірі бігали. Не по собі. Коли я грав за ФК Маріуполь, у мене якраз дружина була вагітною. Її приписали до того якраз-таки роддому. Ми могли на той час там теж бути. Це просто страшно. Я хочу вірити й сподіватися, що якомога більше людей врятувалося з того пекла. Це вище сил людських – уявити, що вони там пережили.
‒ В вас був зацікавлений особисто головний тренер, він знав ваші можливості, а в підсумку ви зіграли за ФК Маріуполь всього шість матчів, половину з них – правим захисником! Чому так?
‒ Дійсно, вийшло не дуже. Я сам тільки після травми, місяців три не грав після операції. Клуб теж був у складній турнірній ситуації – розумію, що їм не вистачало часу награвати новачка й чекати, поки я вийду на хорошу форму.
‒ Тим не менш, ви ще встигли Динамо забити! Своєму куму…
‒ Так, звісно, пам’ятний момент.
‒ Що сказав після гри Бущан?
‒ Привітав і попросив, щоб я так більше не робив:)
‒ Тяжкі руйнування всього міста, включаючи й спортивних об’єктів. Футбол у Маріуполі має якісь надії?
‒ Знаю, що зараз у Першій лізі грає в евакуації ФСК Маріуполь. Звісно, бажаю, щоб місто швидше визволили, щоб все відбудували й там було мирне життя.
«І про відставку Лавриненка, і про прихід Ковальця наперед не здогадувалися»
‒ Це гарно, що Інгулець обіграв Динамо, проте це весняний футбол, і ваші конкуренти провели бурхливу трансферну діяльність. Вірите в свої шанси?
‒ Вважаю, Інгулець недооцінений у турнірному плані. Ми весь час грали в рівний з нашими суперниками футбол – то 1:0, то 0:1, то 1:2, то 1:1… Це означає, що ми за грою мало кому поступалися. У нас є можливості ще прогресувати й набирати очки.
‒ Для багатьох Інгулець асоціювався з Лавриненком. Це тільки для сторонніх його відставка після шести років роботи стала несподіванкою?
‒ Для всіх! Ми теж були дуже здивовані. Але подзвонив Сергію Дмитровичу президент, пояснив, що клуб буде рухатися далі. Подякував за роботу.
Сергій Лавриненко. Фото: ФК Інгулець
‒ Для преси це велике розчарування: жодних сенсацій, розсталися друзями…
‒ Так і є. Ми всі щиро побажали один одному успіху. У нас гарний колектив, ніяких «підводних каменів» не було.
‒ Ще недавно Бартулович, Лупашко та Шуст виходили з вами на поле. І що, прямо на наступний ранок вони стали «на ім’я – по-батькові»?
‒ Ну звичайно. Младен Влашкович, Богдан Романович, Владислав Вікторович. Це – норма. Повинна бути в колективі субординація. Це десь на одинці ми можемо поговорити на «ти», притравити. Проте в роботі нормально тримати дистанцію.
‒ Ось ці молоді люди з планшетами та конспектами привели Інгулець до двох перемог у трьох заключних матчах 2022 року. Мабуть, ви чекали, що й надалі будете працювати з цим штабом?
‒ Не буду приховувати, для нас це теж стало сюрпризом. Адже графік зборів готував Бартулович, він же всіх гравців обдзвонював, давав індивідуальні завдання. Та в підсумку ми ж і працюємо з цим же штабом – Сергій Ковалець уміє правильно розставити акценти в роботі, втримати хороше взаєморозуміння в колективі. Ви ж знаєте, що Бартулович, Лупашко та Шуст залишаються в штабі. Він з ними плідно працює.
‒ Ми тільки на шляху до розв’язки – весняна частина сезону щойно почалася. Чого чекаєте: хто стане чемпіоном, хто вилетить, кого назвемо найкращим гравцем і бомбардиром?
‒ Ох, ну тут ми ж самі безпосередні учасники. Ми так само нічого поки не розуміємо й впевнені, що в останніх турах тільки все вирішиться. З побаченого – хочеться, щоб хтось похитнув монополію грандів. Можливо, Дніпро-1 зможе втрутитися як «третя сила». Щодо бомбардирів – Довбик давно вже в лідерах нашого футболу, заслужив титул. Але щось мені підказує, що Буяльський із Динамо зможе всерйоз поборотися за звання найкращого бомбардира. А щодо вильоту… Одне можу сказати впевнено – ми все зробимо, щоб Інгулець зберіг прописку в УПЛ. В нас вірять, нас підтримують. Ми повинні виправдати довіру.