Емеріх МАЙОРОШ: «Шкодую, що не послухав Юста й пішов із «Карпат»

Ім’я нашого сьогоднішнього героя «сухо» записане в літописі українського футболу. Навіть у Львові і Луцьку, де він виступав, про долю колишнього воротаря місцевих команд не було відомо майже нічого. А все тому, що Емеріх Майорош — дуже скромна людина. Нагадати широкому загалу про себе зайвий раз — це не про нього. «Український футбол» вирішив виправити цю несправедливість і поспілкувався з Емеріхом Михайловичем про виклик з провінційної Сторожинці до Москви, неймовірне вміння відбивати пенальті, зіркові сторінки в історії львівських «Карпат» і специфіку закарпатського футболу.

Від Закарпаття до «Лужників»

— Емеріху Михайловичу, пропоную почати нашу розмову з технічного питання з приводу вашого прізвища. У багатьох довідниках пишуть про воротаря Емеріха Майороші, у радянських книжках згадують про воротаря з прізвищем Майораш…

— Насправді це помилка. Останню букву «і» треба забрати — правильний варіант Майорош. З наголосом на першу літеру «о». На стадіонах по гучномовцях оголошували по-різному. Наголоси також розставляли, як кому заманеться.

— Складність ця продиктована угорським походженням…

— Так, це правда. Закарпаття — край інтернаціональний. Мої батьки вдома спілкувалися угорською, проте навчався я в українській школі. Хоча чудово знаю і російську, і словацьку.

— Коли їхав до вас у Тарнівці, де ви зараз проживаєте, у сусідньому селі, де ви народилися, у вічі кинувся чудовий стадіон. Саме там ви робили перші кроки у футболі?

— Через дорогу від того стадіону є будинок, де я народився. Бувало таке, що я лягав в траву з м’ячем і засинав. Мама приходила вже запівніч і забирала мене додому. Футбол я поєднував із іншим ремеслом — працював у художпромі. Займався, переважно, виготовленням сувенірів. Велику роль у моєму становленні як футболіста зіграли мої перші тренери — Степан Асталош та Іван Ладика. Вони посприяли тому, що я обрав футбол.

— Віддавши перевагу футболу, ви не помилилися — зовсім скоро вас запросили до юнацької збірної СРСР…

— Якщо чесно, то я сам був шокований. Не знаю, як вони мене тут знайшли (сміється. — Л.К.). Одного дня мені кажуть: «Імре, тебе у Москву кличуть». Ніколи не забуду, як мене, 17-річного, мати проводжала до столиці. Переживала і плакала — з простого закарпатського села дитину в Москву віддає… Першим, хто мене зустрів у столиці, був міліціонер. «Хлопче, ти куди?» — питає. «В Лужники їду», — відповідаю. Він провів мене до метро, а далі я зорієнтувався сам.

— Які враження були від збірної?

— Для мене це був неоціненний досвід. Я не був основним воротарем, адже з першим номером на спині грав Расім Ахтямов з «Нефтчі». Головною зіркою нашої команди був Валерій Газзаєв. Виокремлювався і Олександр Бойко, якого з Чернівців запросило київське «Динамо». Наша збірна два тижні тренувалася в Москві, а далі вирушила на турніри в Румунію і Угорщину.

— Майже всі діти мріють забивати м’ячі. У вас було інакше?

— Пригадую, як у Сторожницю приїжджали на збори професійні команди. В Іспанію тоді не їздили, як тепер. Тому колективи з Івано-Франківська чи Кемерово були частими гостями в наших краях. Дуже любив спостерігати за тим, як тренуються воротарі, постійно займав місце за воротами. Мене не лякало болото чи непогода. Я падав за м’ячем і не звертав уваги на різні обставини. Мене тягнуло до нього магнітом. Мабуть, це інстинкт.

— Після успішних виступів у «Говерлі» і юнацькій збірній СРСР ви стаєте гравцем СК «Луцьк». Тут ви відкриваєте у собі новий талант — стаєте майстром з відбиття пенальті.

— Наші вболівальники не переживали, коли призначали пенальті у наші ворота (сміється. — Л.К.). Одного разу після матчу з Тернополем мене несли з поля на руках. Із п’яти ударів я пропустив лише одного разу.

Секрет відбиття пенальті

— Перед тим чемпіонатом футбольні чиновники ввели нове правило — у випадку нічийного результату переможця визначали в серії післяматчевих пенальті. СК «Луцьк» таке рішення було на руку…

— Так, ми часто перемагали таким чином. Пригадую, як в Чернігові на останніх хвилинах призначили пенальті в наші ворота. То була пізня осінь, всі 90 хвилин лив дощ. Амуніція намокла, рухатися було складно. Удар у суперника був хорошим — точнісінько в кут, але я стрибнув і витягнув м’яч. Футболіст, що пробивав, не вірив своїм очам… Уся справа в реакції.

— Мали свої секрети?

— Жодних таємниць. Дивився на м’яч і знав, куди він летітиме. Може, це психологія… Все ставалося інстинктивно — стрибав і дотягувався до м’яча.

— Візуально вас не можна зарахувати до найвищих воротарів…

— Так, мої 176 сантиметрів — це замало для воротаря. Мене з дитинства називали Сарті. На честь легендарного італійського кіпера Джуліано Сарті. Він також не вражав своїм зростом, але належав до когорти найсильніших воротарів світу свого часу.

— Хліб воротаря дуже нелегкий. Інколи одна помилка коштує дуже дорого…

— Думаєш, я не помилявся? Пригадую, в Сумах, замість того, щоб спокійно впоратися з несильним ударом, я випустив м’яч і він залетів у ворота. Дощ дався взнаки… Схожа ситуація була в матчі за дубль «Карпат». Тренер Борис Рассихін не міг повірити: «Ну як ти так?»

— Як виник варіант із «Карпатами»?

— Під час одного з тренувань в Луцьку в боротьбі із захисником Валерієм Бровченком я отримав травму. Він вискочив і випадково поцілив головою мені у щелепу. Я дістав так, що потрапив у лікарню і приймав їжу тільки з допомогою спеціальної трубочки. В цей час в палату до мене завітали представники «Шахтаря» і «Карпат».

— Львівську команду очолював ваш земляк Ернест Юст.

— Він і прийшов до мене в палату з пропозицією перейти в «Кар-
пати». Я довго не думав — пого-
дився.

— Всі колишні підопічні Ернеста Ервіновича в один голос твердять — Юст був надзвичайно спокійною людиною, яка завжди тримала себе в руках. На ваших очах тренер хоч раз дозволив собі підвищити голос?

— Ніколи. Розсудливий, виважений і врівноважений — це все про Ернеста Ервіновича. Достатньо було зустрітися з ним поглядом і все ставало зрозуміло. Рассихін і Сусла доповнювали Юста. Юрій Федорович взагалі ледь не став моїм тестем. Красива у нього була донька!

— Воротарі «Карпат» Олександр Ракитський і Олексій Швойницький були, скоріше, вашими товаришами, ніж конкурентами?

— Вони мене не ображали і на правах старожилів команди допомагали. Визнаю — Ракитський був сильнішим, і це правильно, що він грав у більшості матчів. Ми їли один хліб, а рішення про те, хто стоятиме у старті, приймає тренер, тож нам не було чого ділити. Коли мене запросили в «Карпати», я водночас і радів, і переживав. На перших тренуваннях навіть руки тряслися, коли шнурки в роздягальні зав’язував. Добре, що колеги допомогли.

— 1975-го дублер Льва Яшина відстояв всі матчі від дзвінка до дзвінка. Вам не було важко психологічно?

— Ракитський був беззапереч­ним першим номером, а я стабільно грав за дубль, продовжував тренуватися. Переживати, нарікати — це не вихід. Треба працювати і доводити, що ти кращий. Я дочекався свого часу і наступного сезону отримав бажану ігрову практику у важливих матчах. Якщо хтось із моїх партнерів виручав, а команда перемагала — я тішився, адже все, що робиться в колективі, має робитися в інтересах команди.

— Загалом атмосфера в команді була такою ж позитивною?

— Все було чудово. Варто глянути хоча б на наші результати — ми двічі поспіль фінішували четвертими, в останній момент зіскочивши з п’єдесталу. Якщо була б хоч крапля негативу — все відобразилося б на результатах. А «Карпати» тоді були однією з кращих команд Союзу. Я жив разом із Дубровним і Сафроновим, товаришував з усіма без винятку хлопцями. Було таке, що навіть виручали одне одного у різних життєвих ситуаціях.

Карпатська ідилія

— Свій дебют в «Карпатах» пригадуєте? Розпочати свій шлях у вищій лізі із двох «сухих» матчів проти «Зорі» і «Спартака» — дорогого вартує…

— На жаль, про дебют в «Карпатах» спогадів майже не залишилося. Більше запам’ятався перший матч за СК «Луцьк», який я зіграв у Кіровограді проти місцевої «Зірки». Мені тоді було 18, і я сильно хвилювався. Вдячний Михайлу Рибаку, який довірив мені місце в старті. Ніколи не забуду заповнені трибуни і відбитий пенальті на останніх хвилинах. Перед грою був шалений мандраж. Коли тренер оголосив склад, я не знав, куди себе подіти. Хороший суперник, десятки тисяч вболівальників і я, закарпатський «дітвак». Але після першого дотику до м’яча хвилювання, мов рукою зняло. Ми виграли з рахунком 1:0.

— Оглядаючись назад, на свою кар’єру, шкодуєте про щось?

— Можливо, є певна нереалізованість. Мені не вистачало нахабності. Надмірна скромність не допомагає людині в житті. Через таку свою рису характеру я не закінчив навчання у Львівському інфізі. Пос­тійні виїзди, тренування — часу на книжки не було взагалі. Було й таке, що я прийшов на вступний екзамен з фізики, дивлюсь, а у всіх в руках підручники з хімії (сміється. — Л.К.). Перед тим нам повідомили — Швойницький, Баль і Майорош гарантовано здають.

— Вступили?

— Так, закінчилося все добре, але подальше навчання не склалося. Після кожної поїздки викладачі очікували на певну «подяку». Із зарплатою у 140 рублів було непросто постійно спонсорувати екзаменаторів. Я плюнув на це і більше не хотів ні в кого нічого випрошувати.

— 1978-го ви прощаєтеся з «Карпатами». Після того, як команда через фатальне невезіння не завоювала медаль, колектив почав розсипатися. Далі була перша ліга…

— Я шкодую, що пішов із «Карпат». У мене там було все. Керівництво створило всі умови, люди вболівали відчайдушно і щиро. Юст казав мені: «Імре, залишайся у Львові». А я не послухав його. Пристав на пропозицію з Ужгорода і повернувся додому.

— У «Говерлі» ви стали свідком народження зірок Віктора Пасулька і Василя Раца…

— Пасулько здавався мені тоді трохи гоноровим. Чого не скажеш про Раца. З Василем ми зустрілися згодом, коли я залишив футбол. Зайшов у магазин і побачив там земляка. Він грав і тренував «Ференцварош», а я поїхав в Угорщину з будівельною бригадою. Був перекладачем, оскільки добре володів кількома мовами.

— 1981-го ви отримали дуже складну травму…

— В матчі чемпіонату області мені зламали ногу. Хлопчина перескакував через мене і випадково зачепив. Меніск мені також вирізали. Всі ноги в мене перешиті. Нічого не вдієш — це футбол. Хоча міг би й зараз у ворота стати. Інша справа, що після цього доведеться чимало грошей на ліки витратити.

— У футбол ви змогли повернутися, хоч і ненадовго. У хмельницькому «Поділлі» застали сина Едуарда Стрельцова…

— Чесно кажучи, не пригадую його. Пам’ятаю інше — довго там не затримався, бо не міг змиритися з реаліями. Гравці часто здавали матчі. Захисники розступаються, а я повинен рятувати ворота. Справжня банда…

— Із футболом ви попрощалися дуже рано. Тренерська діяльність не для вас?

— Ні, у мене не той характер. Тренер повинен бути жорстким у своїх рішеннях.

— За улюбленою грою слідкуєте?

— Зараз у мене інший клопіт — виховання внуків, догляд за господарством. Теперішній футбол мені нецікавий. Може, мене будуть засуджувати, але я не можу дивитися на те, як у складі ужгородської «Говерли» грали іноземці. Та у всіх командах вони є. Можливо, зараз трохи менше у зв’язку зі складною ситуацією в Україні. В ті часи, коли я грав, у моїх командах не було «варягів». Іноземці займають місця наших талановитих хлопців. Можливо, рівень буде трохи нижчим, але я готовий вболівати за своїх, а не підтримувати чужих.

Любомир КУЗЬМЯК.