Федір ЧОРБА: «Навіть зараз не можу забути про той пенальті 1976-го року»

За 50-літню історію «Карпат» футболку провідного клубу Західної України одягали чимало футболістів. Кожен з них володів хорошими професійними навиками і тішив львівську торсиду своїми виступами у зелено-білій футболці. Але тільки кілька гравців за п’ять десятків років змогли стати справжніми улюбленцями публіки. Один з них — Федір Чорба, футболіст, який для «Карпат» символізує цілу епоху. Це людина, яка у 1970-х роках стала уособленням справжнього галицького духу.

Федір Федорович ніяково зізнається, що завжди відчував віддану любов львівської публіки і ставився до місцевих вболівальників з такими ж щирими і непідкупними почуттями. Хоч минуло вже чотири десятки років з того часу, як Чорба виступав у «Карпатах», проте, здається, львівські вболівальники ще й зараз добре пам’ятають його нестримні рейди лівим флангом. А ще Чорба — визнаний майстер одинадцятиметрових, які він реалізовував з такою легкістю, як відмінник отримує «п’ятірки» у школі. Проте головний пенальті свого життя Федір Федорович не реалізував…

«Стадіон знаходився на відстані 50 метрів від дому»

— Федоре Федоровичу, ви живете в угорському місті Печ, що за 800 кілометрів од Львова. Розкажіть, будь ласка, як склалося ваше життя після того, як ви завершили професійну кар’єру, і чим зараз займаєтеся?

— Справді, нині я живу в Угорщині. Ще в ті часи, коли грав за «Карпати», ми часто їздили сюди на збори. По-перше, мені подобається тутешня природа, а також я познайомився з багатьма місцевими жителями, яких тепер можу назвати своїми друзями. Тому вибір нашої сім’ї випав саме на Печ. Я вже 7 років перебуваю на пенсії, не працюю. Проте живу активно. Паралельно займаюся підприємницькою діяльністю. До речі, у 1990-х у Печі грали два українські футболісти — Роман Толочко і Сергій Чабан. Їм було важко вивчити угорську мову, я намагався їм допомогти.

— Вашою дружиною була донька екс-тренера «Карпат» Ернеста Юста. Знаю, що недавно у вашій сім’ї сталося горе…

— Так, моя дружина померла півтора роки тому. Мені дуже важко без неї. Життя продовжується, тому треба йти далі. Наша донька також живе у Печі, має свою сім’ю.

— Чи сниться вам футбол і чи знайоме вам відчуття ностальгії?

— Аякже… Згадую постійно (сміється. — Л. К.). Особливо 1976-й рік…

— До цієї теми ми ще обо­в’язково повернемося. Цікаво було б почути про ваші перші кроки у футболі. Читав, що ви народилися у Береговому, що на Закарпатті, де й почали займатися грою мільйонів…

— Всі діти мого віку мали тільки один серйозний інтерес — це футбол. Для мене ця тема була особливою, бо я жив на відстані 50 метрів від стадіону. Мені сам Бог велів займатися футболом. Після уроків я відразу ж біг на стадіон. Своє дитинство я провів у селищі Вилок Виноградівського району Закарпатської області. До кордону з Угорщиною рукою подати — в буквальному розумінні.

— Тобто народилися ви у селищі Вилок?

— Ні, я народився у селі Шаланки, що також Виноградівського району. Там наша сім’я прожила всього 5 років. Ви згадували про Берегове. Я справді мав відношення до цього міста, бо фактично там серйозно розпочав займатися футболом. Місцева команда грала на першість області, а команда з Вилок виступала у нижчій лізі. Тому я без вагань погодився грати за команду з Берегового.

— У деяких джерелах довелося прочитати, що ви розпочали професійно займатися футболом досить пізно — у 23 роки. Проте інші відомості твердять, що вашою першою командою стала чернівецька «Буковина» 1965-го року, коли вам виповнилося 19 років…

— Другий варіант є правильним. Як я вже згадував, я грав на першість області за команду з Берегового. Майже всі українські команди їздили на збори в Закарпаття. Не була винятком і «Буковина». Тоді головним тренером команди був заслужений тренер СРСР Михайло Корсунський. Йому сподобалася моя гра, і після одного з матчів за моєї участі він запропонував мені переїхати у Чернівці.

— Ви погодилися без роздумів?

— Так, я був дуже радий, що на мене звернули увагу представники такої команди. Навесні 1965-го року я став гравцем «Буковини».

«Розпочинав на позиції лівого нападника»

— У Чернівцях вам довелося працювати під керівництвом двох класних тренерів. Перший з них — відомий суддя Микола Брєєв, долю якого ви згодом повторили. Адже у вашому житті також було три головних міста, в яких ви виступали: Чернівці, Запоріжжя і Львів. Другим був Михайло Михалина — уславлений гравець київського «Динамо»…

— Так, про Брєєва ви доречно зауважили. Ми справді грали у трьох ідентичних містах з різницею у два десятки років. Можу сказати про нього лише хороші слова. Він був не лише грамотним тренером, а й чудовою людиною. Щодо Михалини, то під його керівництвом я провів тільки рік. До речі, тоді я отримав запрошення зі Львова, але наважитися на переїзд не зміг. На той момент я не служив у армії, тому боявся, що у Львові мене швидко заберуть у СКА, хоча запрошували мене «Карпати» на чолі з Юстом і Суслою. Юрій Федорович навіть приїхав по мене до Чернівців.

— Тим не менше, у Чернівцях ви не залишилися, а поїхали у Запоріжжя…

— Так, саме там мені «організували» армію. Після двох років у Запоріжжі я поїхав до Львова. Ще перед тим, як стати гравцем «Металурга», я однією ногою перебрався у Донецьк. Мене в своїх лавах хотів бачити «Шахтар». Я навіть заяву на перехід в команду написав, але в останній момент трансфер зірвався.

— Виступаючи у складі «Буковини», 1968 року ви отримали приз газети «Радянська Буковина» з формулюванням «за найбільш несподіваний гол». Розкажіть, будь ласка, про цей епізод детальніше.

— У одному з матчів я відважився на удар метрів із 40. Мені вдався сильний удар, який став сюрпризом для воротаря. Більше того, м’яч влучив у хрестовину і залетів у ворота. Тому газета вирішила вручити даний приз саме мені.

— У Запоріжжі ви потрапили в хорошу команду, лідером якої був визнаний майстер Віктор Єременко, якого називали Гаррінчею. Кажуть, що це один з найбільш талановитих футболістів за всю історію місцевого «Металурга»…

— Це був високий хлопчина, який володів класною технікою і відповідав за центр поля. Мені пощастило, що я грав із ним в одній команді. Щоправда, на превеликий жаль, Віктор мав одну ваду — не дуже дружив із режимом. Через це він не зумів себе до кінця реалізувати, як футболіст. А в Запоріжжі його дуже любили.

— Воротарем тієї уславленої команди був Василь Гургач. Кажуть, що він полюбляв, коли у захисті «Металурга» на поле виходили Олександр Томах і Федір Чорба…

— Так, між нами було порозуміння. Томах грав справа в захисті, а я на протилежному фланзі.

— Позиція лівого захисника, на якій провели майже все своє футбольне життя, була облюбована вами ще з дитячих літ чи хтось з тренерів вирішив вам обрати нове амплуа?

— Зліва в захисті я вперше зіграв ще у Чернівцях. Хоча починав я свою кар’єру, як лівий нападник. Тоді популярною була схема з трьома форвардами. Так от, я в ній розміщувався в атаці на позиції лівого крайнього. У «Буковині» був дефіцит лівих захисників, і Корсунський запропонував мені спробувати себе на лівому фланзі захисту. З того часу я на полі займав тільки цю позицію. Досвід гри у нападі не минув даремно — я любив підключатися до атак, тому доволі часто забивав голи. Я не хотів бути таким захисником, який відсиджувався лише в обороні.

«У КНДР грали на земляних полях»

— Із «Металурга» вас запросили в «Карпати». Друге запрошення було вдалим і ви таки перебралися у Львів. Ініціатором вашого запрошення виступив тодішній старший тренер галичан Валентин Бубукін?

— Так, напевне, він приймав остаточне рішення. Сталося це наприкінці 1972 року.

— Ви приїхали в команду, що виступала у вищому дивізіоні. Проте без часу на «розкачку» прекрасно провели сезон, взявши участь у всіх 30-ти матчах «Карпат». Яким чином вдалося так легко підкорити цю вершину?

— Я давно готувався до такого рівня. Відчував, що можу без проб­лем стати гравцем вищої ліги. Тим більше, я був вже не молодим, мав певний досвід. Тому не відчув проб­лем з адаптацією.

— Ваш дебют відбувся у матчі із «Зенітом». Тоді існувало таке правило — у разі нічиєї призначається серія післяматчевих пенальті для визначення переможця. У першій своїй грі, що закінчилася з рахунком 2:2, ви наважилися підійти до «позначки» у післяматчевій лотереї…

— Так, справді, таке правило існувало. Тренерам потрібно було обрати 5 футболістів, які пробиватимуть пенальті. Вийшло так, що я опинився у числі вибраних. Чесно кажучи, не знаю, як так сталося. Я тоді забив ленінградцям, і згодом у кожному матчі підходив до «познач­ки», незмінно переграючи воротарів. Так було до 1976 року, до матчу із «Зенітом» (сміється. — Л. К.).

— Поділіться, будь ласка, сек­ретами пробиття пенальті. Відносно молоде покоління майстрів виконання пенальті — екс-гравець «Карпат» Ігор Плотко і футболіст маріупольського «Металурга» Віталій Пантилов зізнавалися, що до особливих хитрощів не вдавалися, опираючись, перш за все, на інтуїцію…

— Для виконавця одинадцятиметрового удару найважливішим моментом є витримка. Подивився на воротаря, спрогнозував, куди він може кинутися. Тільки-но він зрушився з місця — пробивай. Мені вдавалося добре виконувати цю роботу, тому тренери і партнери підтримували мене.

— До речі, про партнерів. Яка атмосфера панувала у «Карпатах» ваших часів?

— Атмосфера була дуже доброю. Жодних проблем, конфліктів, протиріч. Хороший робочий настрій, поєднаний з товариськими відносинами. Не можу сказати, що мав єдиного кращого друга в команді. Можливо, трохи більше підтримував стосунки з Геннадієм Лихачовим. Якщо грали на виїзді, то в готелях завжди жив у номері з Левом Броварським.

— У складі «Карпат» свого часу виступав воротар Олександр Ракитський, що приїхав до Львова з Москви. У одному із інтерв’ю він згадував про те, що його взає­модія із захисниками була відпрацьована до автоматизму.

— Це чудовий воротар, який володів таким необхідним для його амплуа спокоєм. Він умів керувати захисниками, мав талант. Крім того, мав чудові воротарські навики. Вважаю його одним із кращих воротарів за історію «Карпат».

— У 1974 році ви у певних матчах виводили партнерів на поле із капітанською пов’язкою на руці. Це був вибір тренера чи голосування гравців?

— Відбулося голосування, за результатами якого одноклубники довірили мені таку місію. Хоч я й не був на той момент старожилом команди. Просто так вирішили хлопці. Дуже хотів не підвести їх.

— У тому ж році «Карпати» отримали можливість з’їздити у турне в КНДР. Враження від поїздки, напевне, переповнювали…

— Дуже цікава поїздка. У цій краї­ні інтерес до футболу тільки зароджувався. Здивувала підготовка футбольних арен до матчу. Ні, сама споруда була звичною, нічого особ­ливого. Зате корейські агрономи боролися з травою — весь газон був «голим». Тільки-но виростала трава, її відразу викорінювали. Тобто у Північній Кореї на нас чекали земляні газони. Місцеві фахівці, очевидно, вважали, що на такому полі грати у футбол найкраще.

— Наступного року на вас чекало турне у Таїланд…

— Це кардинально протилежна країна. Перш за все, там стрімко розвивався футбол. Особливий акцент робився на університетські команди, якими міг похвалитися кожен вуз. Можливо, їхній рівень був не надто високим, але ключову роль тут відігравав інтерес до футболу. А у Таїланді його не бракувало.

«Перед грою із «Зенітом» півтори доби провели на вокзалі»

— Кажуть, що львівські вболівальники вас дуже поважали і любили…

— Напевне, нескромно з мого боку про таке казати, але це правда. Я постійно відчував їхню підтримку. Я їх також дуже любив і комфортно почувався, коли вони підтримували нас. Навіть зараз згадую, як тоді вболівали у Львові. Все місто переживало невдачі команди і раділо успіхам. Безперечно, це одні з кращих вболівальників у країні, якщо судити об’єктивно. Щодо моєї особистої думки, то я вважаю їх найкращими.

— Саме місто стало для вас рідним?

— Безперечно. Я дуже добре почувався у Львові. Тут закінчив торгово-економічний інститут. Я відчував підтримку вболівальників, мав багато друзів. Мої кращі роки пройшли у місті Лева. Востаннє у Львові я був шість років тому. Але причина приїзду була сумна — померла теща. Постійно збираюся вирушити у подорож… Шалено хочеться поїхати. Вірю, що таки здійсню заплановане. Кажуть, що Львів нині став дуже модерним містом, розбудувався. Хочу побачити все це на власні очі.

— Пропоную перейти до сумної теми, якої ми вже кілька разів торкалися. У 1976 році, коли «Карпати» посіли найвище в історії клубу 4 місце у вищій союзній лізі, в останньому турі ваш одинадцятиметровий удар міг усе змінити. Якби ви переграли воротаря «Зеніта» Володимира Олійника, то, цілком ймовірно, Львів таки приміряв би такі омріяні бронзові чи срібні медалі чемпіонату СРСР…

— Почну з передісторії. Скажу просто, що все склалося проти нас. За 4 дні до згаданого матчу із «Зенітом» на початку листопада, що приніс зимову погоду, «Карпати» грали у Москві із ЦСКА передостанній матч сезону. Ми зіграли внічию 1:1, а я забив м’яч із пенальті. Через погодні умови ми затрималися у столиці. Авіарейси були заблоковані, тому довелося повертатися поїздом. На московському вокзалі ми провели півтори доби.

— Втома накопичилася неймовірна…

— Так, звичайно. Наша команда була спорідненою із «Зенітом», бо ми були членами одного товариства. У підсвідомості всі чекали, що нам допоможуть. У Львові вже навіть знач­ки виготовили із написами, що гучно вітали «Карпати» з потраплянням на п’єдестал. Але найгіршим нашим ворогом була втома. Команда підій­шла до гри із «Зенітом» «несвіжою» і відверто провалила матч. Перший тайм ми завершили з рахунком 0:2. На початку другої половини гри ми отримали прекрасний шанс.

— Арбітр призначив пенальті…

— Я за традицією взявся його виконувати, і не забив… (пауза. — Л. К.). Постійно прокручую той епізод в пам’яті і не можу зрозуміти, чому не забив. Вже стільки років не дає він мені спокою, постійно думаю про це. Виконав я його погано…

— Пробили убік?

— Та ні. Погано пробив. Воротар взяв мій удар без проблем. Я не забив, а ми пропустили третій гол. Це була трагедія. Звичайно, той сезон приніс нам найкращу позицію в історії, проте могли ж краще… До цього моменту я забивав усі пенальті, які тільки можна було. У Москві був лід, слизько, а я забив. У Львові все навпаки — гарна осіння погода, а я схибив.

— Володимир Данилюк згадував, що ви дуже хвилювалися перед пробиттям того пенальті.

— Так, раніше я спокійно брав м’яч у руки і забивав. А тут всі вболівальники, все місто готувалося до завоювання медалей. Дуже переживав. Це не мандраж, а просто сильне переживання. Якщо додати сюди ще втому… Просто не наш день.

«Гра з «Міланом» була для нас святом»

— Пропоную пригадати приємніші миттєвості. У тому ж році, кількома місяцями раніше, ви без проблем забили свій пенальті. Сталося це у матчі з італійським «Міланом» під час турне по Країні піци і спагеті.

— Італія — це футбольна країна. Матч з «Міланом» став для нас святом. Перш за все, та гра була коректною. «Карпати» грали не гірше за зіркових суперників. Ми зіграли тоді внічию, а я реалізував пенальті.

— У складі «Мілана» грали такі майстри, як Джані Рівера, Невіо Скала, Енріко Альбертозі.

— Рівера — один з кращих італійських футболістів усіх часів. Дуже приємно було проти нього грати. Це незабутні враження. До речі, у 1976-му була ще одна радісна для мене подія. В кінці сезону мене було викликано під знамена збірної СРСР, яка їздила в турне Південною Америкою. Там ми провели два матчі — із збірною Бразилії і збірною Аргентини.

— Проте у протоколах цих матчів згадок про вашу участь немає. Зате в Інтернеті знайшов фотографію, де ви стоїте у складі збірної клубів СРСР на тренуванні в Аргентині, а також у Бразилії на тлі статуї Христа-Спасителя.

— Я брав участь лише у матчі з аргентинцями, що відбувався на стадіоні, де проводить домашні матчі «Рівер Плейт». За два роки на цій арені відбувся фінал чемпіонату світу. Можливо, про мене немає згадки, бо навіть у прог­рамці, присвяченій матчу, моє прізвище було написано неправильно. До речі, той матч закінчився нульовою нічиєю.

— Щоправда, вдалося знайти відомості про те, що ви брали участь у матчах збірної Радянського Союзу проти московського «Спартака» і ленінградського «Зеніта»…

— Так, тоді нашу команду тренував Микита Симонян, а збірна двічі перемогла — спартаківців з рахунком 4:2, а ленінградців — 5:1. Найбільше я товаришував із Назаром Петросяном з єреванського «Арарату». Крім того, під знамена збірної були викликані Ольшанський, Гонтар, Слободян, Бережний, Хінчагашвілі, Долматов. До речі, частину тренувальних зборів проводив Валентин Ніколаєв.

— Львівський поет, що нині живе за кордоном, Іван Юзич написав вірша, якого присвятив вам. Процитую вам одну із строф: «Якщо маєш гарячеє серце, Волі міць і до праці талан, І на бровці є шанс бути першим. Доказ — Чорба, «Карпат» капітан!». Ваші флангові рейди надихали людей на написання віршів. Яким чином вдалося навчитися таким футбольним навикам?

— Назву дві складові — талант і любов до футболу. Я провів у складі «Карпат» не один рік. А в ті часи це було за честь — стільки часу грати у такій команді. Крім того, як я згадував, навики форварда не пропали у мені, і я часто їх використовував навіть на позиції захисника.

— Вам довелося грати з «Карпатами» навіть у першій лізі. Зміна поколінь пройшла не безболісно…

— На жаль, ми вилетіли у нижчий дивізіон. Хоча хороших гравців вистачало: Цимбалюк, Баль, Суслопаров. Свою кар’єру я закінчив передчасно через перелом, який отримав у матчі із ленінградським «Динамо». Підключився до атаки, і отримав удар по нозі. Цікаво, що ми тоді перемогли з рахунком 6:2. Я відновився від травми, навесні поїхав на збори з командою, де знову отримав перелом. Це був кінець. Крім того, змінився тренерський штаб, який на мене не дуже розраховував.

«Юст дуже любив Львів і «Карпати»

— З вашого дозволу поговоримо про сім’ю. Вашою дружиною була донька головного тренера «Карпат» Ернеста Юста. Де ви познайомилися і чи не впливав футбол на ваші стосунки?

— Наприкінці сезону було організовано традиційний банкет, де я познайомився із дружиною. Через рік ми відгуляли весілля. Не мало значення, що моя дружина — донька тренера. Футбол і сімейне життя йшли паралельно, але жодного разу не перетиналися. Вони не заважали одне одному. Юст ставився до мене так, як і до всіх.

— Про Ернеста Ервіновича доводилося чути надзвичайно багато. Більшість сходиться на тому, що кращий тренер в історії «Карпат» був людиною з великої літери. Ви знали Юста краще і бачили його за межами поля. Це дві різні людини чи різниці не відчувалося?

— У футболі й поза ним — це одна і та ж людина. Спокій, коректність, жодного поганого слова, не кажучи про якісь грубощі. Юст — справжній джентльмен у всіх відношеннях.

— Розмов на футбольну тему у вас було багато?

— Ми часто говорили про футбол і «Карпати» зокрема. Ми з дружиною і тестем поїхали зі Львова і разом жили в Угорщині, у Печі. Він колись грав у київському «Динамо», але Ернест Ервінович казав мені, що найкращим періодом у житті вважав львівський. Юст не дуже гарно пішов з «Карпат», але таке тренерське життя. Тим не менше, він дуже любив Львів і «Карпати».

— У 1992 році Ернеста Ервіновича не стало…

— Так, похований він на угорській землі, у Печі. Шкода, що він так рано помер. Ми купили особняк у місті Печ і жили разом: я з дружиною, Юст і наша донечка. Як я вже згадував, недавно померла і моя дружина Тетяна, яку поховали поруч з її батьком. Мій друг і партнер по команді Іван Герег нещодавно приїздив до мене у гості і ми разом відвідали могилу нашого тренера.

— Слідкувати за Україною і нашим футболом маєте можливість?

— Так, маю. Купую газети, дивлюся телевізор. До речі, навіть знаю, що у Львові щороку проводять традиційний турнір пам’яті Ернеста Ервіновича. З вашого дозволу хотів би передати привіт всім друзям, які живуть у Львові, а також українським, зокрема львівським вболівальникам. Прийміть щирі вітання! Також хочу побажати футболістам «Карпат» показувати кращі результати і тішити своїх вболівальників. Вони на це заслуговують.

Любомир КУЗЬМЯК.