«Фоменка я дуже боявся, аж поки Ревут дав одну пораду»: Пахолюк відверто розповів про ЦСКА, Петракова, Безсонова та Казахстан
2136 
Роман Пахолюк не хапав зірок із неба в українському футболі. Проте свій слід цей півзахисник залишив, погравши за ЦСКА, Чорноморець, черкаський Дніпро та вінницьку Ниву. Більшою мірою він знайомий фахівцям з Першої ліги. Втім, найкращі його футбольні роки, і про це сказав сам гравець, пройшли в Казахстані, де Пахолюк у вищому дивізіоні провів понад 150 матчів, витративши на це сім років.
Маючи такий великий футбольний досвід, ми не могли не поговорити з цією людиною про його ігрову кар'єру.
- Як пробивався з ЦСКА в великий футбол?
- Чим вирізнявся Петраков серед «динамівських сердець»?
- Що йому порадили ветерани ЦСКА на тренуваннях Фоменка?
- Чим зараз живе екс-півзахисник Ордабаси, Кайсара, Локомотива (зараз Астана), Тараза та Атирау?
- Як підготував зірку для Байєра?
Про це все Роман Пахолюк розповів сайту «Український футбол».
«Волинь не має першої команди, але от серед її вихованців – висхідна зірка Байєра»
— Романе, наскільки відомо, ви зараз займаєтесь тренерською діяльністю. Де та ким ви працюєте?
— Я наставник у дитячій школі луцької Волині, треную вікову команди 2013 року народження, а також студентів. Наразі першої команди немає, але клубна школа функціонує. Щоправда, виживаємо переважно за рахунок батьківських внесків.
— Які перспективи у юних футболістів?
— Перспектив небагато, нема чим їх мотивувати. Знову ж таки, через те, що у Луцьку немає професійної команди, то хлопці на випуску здебільшого шукають собі інші команди, якщо, звичайно, є попит. Але не заради реклами можу сказати, що на Волині завжди вистачало перспективної молоді. Наприклад, навіть у команді мого віку трьох гравців забрав Шахтар. Можна згадати Артема Степанова, який із Луцька, а зараз 17-річний хлопець захищає кольори леверкузенського Байєра.
Артем Степанов, фото: ФК Байєр
— Якщо ж переходить на вашу футбольну персону, то будьмо відверті: ви не були виконавцем, який був на увазі. Проте професійному футболу віддали 17 років.
— Цілком вірно. Любов до футболу та професійне ставлення до роботи дозволяли залишатися на плаву довгі роки.
«Першим у мене повірив Олександр Петраков»
— Який період кар'єри був найвдалішим для вас?
— Мабуть, казахстанський. Хоча перший класний досвід я здобув у київському ЦСКА, особливо у другій команді. Там було підібрано всіх амбітних хлопців. Це був час становлення, і тренери були старим загартуванням — Олександр Петраков, Володимир Безсонов, Михайло Фоменко, Володимир Лозинський. Це час, який завжди згадуєш із теплотою.
Ну а в зрілішому віці, як я вже сказав, це була моя кар'єра в Казахстані, особливо в Ордабасі та Локомотиві (Астана), коли вдалося виграти і трофей, і взяти участь у єврокубках.
— Проте ви мали шанс зачепитися і за вищу лігу України. Наприклад, у сезоні-2001/2002 ви навіть грали у фіналі Кубка України проти донецького Шахтаря. Але чому далі не пішло?
— На мою думку, наставники не мали особливої довіри до молодих футболістів. Щороку в основному набиралися досвідченіші виконавці. А вже коли вони вилітали через дискваліфікації чи травми, то тоді підтягували молодь. На нас, як гравців основного складу, не сильно розраховували. Хоча в таких ситуаціях потрібно передусім шукати причини у собі. Можливо, ми не зволікали. Нині важко сказати.
— Хто з перелічених вами тренерів дав вам більше за інших?
— Сама підготовка особливо не змінювалася, оскільки, окрім майбутнього головного тренера збірної України Олександра Петракова, всі наставники були динамівськими зірками, тому плюс-мінус тренувальний процес був одним і тим же. Але оскільки я більше був у другій команді, то назву того Петракова – теж вихованця Динамо, який грав уже за інші команди на дорослому рівні. На той момент молодий, нікому невідомий тренер повірив у мене. Він не раз мені казав, що я можу грати не лише за другу команду, головне – наполегливо працювати і не опускати руки.
Олександр Петраков, фото: УАФ
— А в основному ЦСКА хто з тренерів вам найбільше подобався?
— У першій команді мені подобалося працювати під керівництвом Володимира Безсонова. У мене й досі з ним теплі стосунки. Я за нього дебютував в основі, постійно був в обоймі.
А ось Михайла Фоменка я дуже боявся. Не знаю за що, але намагався зайвий раз не потрапити на очі😊. Навантаження у нього були неможливо важкі. Коли я вперше поїхав із першою командою на збір до Туреччини, то у нас була зарядка, а потім два тренування, незалежно від того, чи буде спаринг. Так от, коли я першого дня вийшов на зарядку, то старався, як міг. Але потім підійшов Сергій Ревут і сказав, що коли тренер відвернувся, зупинись, розслабся, а то так надовго тебе не вистачить.
Все одно, було дуже важко. Все робилося на автоматі: номер, прийом їжі, тренування, снів прийом їжі, тренування, і так цілими днями.
«Після того, як отримав 25 000 доларів, – «поплив»
— Яку найбільшу премію ви здобули на той час?
— За матч проти Шахтаря у чемпіонаті-2000/2001. Це був перший поєдинок, коли увійшло в моду заохочення третьою стороною. Ми тоді не дали гірникам перемогти, і вони не змогли стати вперше чемпіонами. Динамо нам тоді щедро віддячило.
— Мені казали, що хтось одержав і по 40 000 доларів?
— Можливо. Ці гроші ділили досвідченіші хлопці, такі як Коля Волосянко. Мені, тоді 21-річному пацану, дісталося 25 000 доларів. Сума була космічна з огляду на те, що зарплата в мене була близько 400 доларів.
— Чув, що тоді в ЦСКА був згуртований колектив.
— Підтверджую. Я й зараз із багатьма хлопцями підтримую зв'язок. Для багатьох тоді це був перший серйозний досвід.
— Усе, що заробляли, спускали?
— Десь я і поплив від такої парафії😊. На ті гроші можна було купити квартиру, хороший автомобіль, але молодість давалася взнаки. Умовно, вчора ще не було за що бутси купити, доводилося заштопувати, а тут одразу й не знав, куди подіти такі фінанси. Занесло мене у плані дисципліни. Нічні клуби були наші😊. Ми всі, ну практично всі, були молоді, амбітні, без грошей😊, не сімейні. Одним словом – шпана. Виходило бути на одній хвилі. Безтурботний час.
Роман Пахолюк, фото: ФК ЦСКА Київ
— На штрафи не потрапляли?
— Хіба що по дрібниці. Але бувало так, що тренер казав: «Виграєте гру, все буде пробачено». Так ми виходили на матч із подвійною мотивацією, билися не лише за свою команду, а й за штрафи.
— Кого карали найчастіше?
— Сергію Закарлюку. Його неодноразово відправляли на перевиховання у військову частину.
— Допомагало?
— На якийсь час😊.
«На матчі в Казахстані іноді добиралися по три доби»
— Після таких навантажень, про які ви розказали щодо ЦСКА, до Ордабаси на початку 2003 року приїхали, як на курорт?
— На той момент це був випадковий варіант. Я не планував їхати до Казахстану. У мене закінчився контракт із ЦСКА, але Чорноморцю, куди я мав перейти, треба було заплатити певну компенсацію за гравця до 23 років. Але, щоб цього не робити, то на півсезону мене відправили до Шимкента. Щоправда, цим займався не клуб, а спеціально навчені люди.
— Ви підписали контракт на півроку?
— Я не знаю всіх нюансів, але факт у тому, що в липні я вже був у розташуванні Чорноморця.
— Яким тоді для вас здався футбольний Казахстан?
— Я зіграв у 12 матчах, але іноді мене підводило здоров'я, тому не показав усього того, що міг показати. Казахстан став, свого роду, дивиною. Інша країна, інша культура, інший чемпіонат, який був набагато слабшим за український. Були нереальні переїзди, дві гри вдома, потім дві на виїзді. На матч у поїзді часом доводилося їхати до трьох діб. А потім ще вертатися.
Спека, особливих умов не було, стадіони були ще старими, радянськими спорудами. Знову ж таки, після України контраст був пристойний. Я тоді подумав, що сюди більше не приїду – відправився в Чорноморець. Але, як кажуть, ніколи не кажи ніколи😊.
«Семен Альтман не взяв мене назад до Чорноморця»
— В ігровому плані у Чорноморці ви нічого не виграли. І недовго там затримались.
— Так і є. Я особливо ніколи ні про що не шкодую. Але через роки розумію, що перехід до Чорноморця був моєю помилкою. У команді тоді на перших ролях були Олександр Косирін та Костянтин Балабанов, які на той час викликалися до національної збірної України. Тому я грав мало, що мене й зачіпало.
— Зазвичай у такі моменти в гравця є питання до тренера…
— У мене не було жодних конфліктів із Семеном Йосиповичем Альтманом. Я сам виявив бажання покинути Одесу. Хоча головний тренер відпустив мене тільки із третьої спроби, все відмовляв мене. Але вже коли я пішов, зрозумів, чому Альтман не хотів мене відпускати. Через два-три місяці Косиріна продали до донецького Металурга, а Костишина купив Дніпро.
Семен Альтман, фото: dynamo.kiev.ua
Із Семеном Альтманом добре працювалося, мені з ним було комфортно, а ось терпіння мені не вистачило. Я хотів повернутися, але наставник сказав, що зробив свій вибір.
— І потім ви занурилися у першій лізі.
— Я трохи пограв за Миколаїв, але потім поїхав до Вінниці безпосередньо до Володимира Безсонова. Я нас стояло серйозне завдання — вийти до Прем'єр-ліги. У фінансовому плані все було прийнятно. Я навіть став найкращим бомбардиром того сезону. Але мети, на жаль, ми не досягли.
«Петро Кушлик у роздягальні виконав свою обіцянку»
— Проте пішли на підвищення, переїхавши до Закарпаття.
— Після закінчення сезону-2004/2005 Нива розпалася. Усі пішли вільними агентами, тільки я, Женя Боровик та Рома Луценко чомусь виявилися не вільними агентами. Не знаю, як було укладено наші контракти, але ми належали певним людям. Після такого вдалого сезону, маючи чимало пропозицій із Прем'єр-ліги, я кілька місяців просидів удома. У моральному плані це гнобило.
Найнаполегливішим виявився Віктор Ряшко, який таки досяг моєї парафії на Закарпатті. Але доки я доїхав до Ужгорода, тренера зняли. Команду прийняв Петро Кушлик. І вже на першій зустрічі він сказав, що не кликав мене, тому й не розраховує на мене. Довелося грати за другу команду. Знову ж таки, це пригнічувало, тому на якомусь етапі мій терпець урвався, і я поїхав.
— Про цього тренера ходило багато цікавих історій. Одна, наприклад, під назвою: поцілунок підопічного в зад.
— Правда, було таке. Перед одним із важливих матчів Кушлик сказав, що, хто заб'є переможний гол, того поцілую в зад. Я точно не згадаю, після якоїсь гри, але Закарпаття таки виграло, і наставник у роздягальні виконав обіцянку 😊.
— Ви встигли пограти й у Другій лізі.
— Мені не дуже хотілося їхати до черкаського Дніпра, але клуб викупив мій контракт. Та я пограв там під керівництвом Сергія Морозова, якого знав ще з ЦСКА, а потім і Олександра Рябоконя. Фінансові умови були непоганими, перед командою ставилося завдання піднятися вище класом.
Але знову ж таки, амбіції били через край. Занести в актив цю частину своєї кар'єри, не можу, я хотів грати у Прем'єр-лізі.
«Від пропозиції клубу зятя Назарбаєва було гріх відмовлятися»
— І ви туди потрапили, тільки не в українську, а знову в казахстанську…
— Будучи на зборах у Туреччині, виник варіант поїхати до Кайсару. Я певний час сумнівався, згадуючи 2003 рік, але в результаті за тиждень до старту чемпіонату я дав добро на перехід поїхати туди в оренду.
— І?..
— Я не пошкодував. Сам рівень чемпіонату змінився на краще. Почали приїжджати якісніші легіонери. Просто 2003 року, наприклад, з Першої ліги України туди мало хто їхав, переважно були вітчизняні гравці з другого дивізіону чи аматорського футболу. А 2008-го навіть іноземні виконавці були на порядок кращі.
Роман Пахолюк, фото: Володимир Шаповалов
— У своєму першому чемпіонаті ви з Кайсаром посіли четверте місце.
— І це було повторення кращого досягнення команди в історії (вперше з 1998 року). І до цього дня цей виступ залишається неперевершеним.
— Зараз слідкуєте за цією командою?
— Звісно. Там зараз спортивним директором працює мій близький друг Максат Байжанов, який, до речі, входить до топ-5 гвардійців чемпіонату Казахстану. Він легенда цього регіону і чудова людина. Свого часу, коли я тільки приїхав, він підтримав мене у всіх питаннях, допомагав швидше адаптуватися. Тож у Кизилорді мені було комфортно.
— Якщо вам було комфортно, то чому ж через рік ви пішли в астанінський Локомотив?
— Як-то кажуть, таких пропозицій не відмовляються. Ми пішли втрьох: я, Максат Байжанов та український воротар Роман Нестеренко.
— Тоді там планувалося створити суперклуб?
— Так. І до певного моменту все йшло до цього. Там були чудові умови, і це стосується не лише фінансової складової. Будь-яке питання для футболіста вирішувалося швидко та якісно. Гарний був час.
— А чому ви сказали до певного моменту?
— Президентом клубу був Даніяр Хасьонов, зять тодішнього президента країни Нурсултана Назарбаєва. Він того сезону і грав за Локомотив, але навесні після гостьового матчу з Кайсаром йому стало погано. Він навіть у комі був. Його перевезли до Німеччини, там він лікувався та проходив реабілітацію. Що з ним трапилося, я так і не знаю, але після цього все пішло інакше. Локомотив ще проіснував у 2010 році, посівши четверте місце, але потім клуб очолили інші власники, і він був перейменований на Астану.
«З Максимом Шацьких за контрактом не розрахувалися»
— Максим Шацьких і ще кілька ветеранів із досвідом гри в єврокубках – грати в такій компанії було насолоду?
— Безперечно. А молодим гравцям я взагалі казав, що їм пощастило погратись із такими майстрами у складі.
— Знову ж таки, як ви сказали, до певного часу, які преміальні були у Локомотиві?
— Найбільша — це 10 000 доларів.
— За якусь певну гру?
— Так. Наприклад, за матч із Актобе, нашим головним конкурентом у боротьбі за золоті медалі. Перемога над Тоболом також була оцінена у таку суму.
— А за перемогу у Кубку Казахстану 2010 року, наскільки щедрими виявилися керівники?
— Якщо не помиляюся, нам тоді теж, на мою думку, дали по 10 000 у.о. Але це вже було за іншого президента. Але ці гроші було заплачено саме за фінал, на ранніх стадіях турніру премії не передбачалися.
Роман Пахолюк з кубком Казахстану, фото: ФК Астана
— Найкращі фінансові умови в Казахстані, чи були у вас в Локомотиві?
— Так.
— Локомотив часто міняв тренерів. Це пов'язано із ситуацією навколо президента клубу й зятя Назарбаєва?
— Коли Даніяра вже не було у клубі, точніше, він значився, але справи не вів, почалися проблеми. Начебто все і виплачувалося, але траплялися ситуації, з якими раніше ми не стикалися. Це, можливо, і завадило стати чемпіонами.
Повторюся, потихеньку все почало валитися. Почали смикати Юрана. Наскільки я знаю, то з Максимом Шацьких так і не розрахувалися за контрактом за якийсь час. Для мене це було дико по відношенню до Максима. До вас приїхав футболіст із київського Динамо, постійно забивав, а у відповідь від клубу гравець отримав проблеми.
«Спартаківці власним коштом приїхали на збір команди до Туреччини»
— А що за історія трапилася з зірками узимку 2010 року в Туреччині?
— Була справа. Там грали спартаківці тітов і тіхонов – і їм сказали, що «можете не приїжджати, мовляв, з вами розрахуються». Тим не менш, вони прибули за свій рахунок, взяли з собою людину, яка все знімала на камеру. Тітов і Тихонов приходили на тренування, до готелю, де базувався Локомотив. Щоправда, їх нікуди не пускали, казали, що «ви не в команді, тож не маєте права тут бути».
Це робилося для того, щоб був привід не платити за контрактом та відрахувати їх без неустойки. Однак, чим закінчилася вся ця історія, мені невідомо, оскільки на цю тему я потім ні з ким не говорив.
— Непогано проявивши себе в Ордабаси 2012-го, потім ви перейшли до Атирау, де у вас не пішло. Зробили помилку?
— Це вийшло від безвиході. Останні кілька місяців того сезону я грав з травмою, що було великою дурістю з мого боку. Потім довго відновлювався. так і не зміг вийти на свій найкращий рівень.
Єдиний плюс мого перебування в Атирау, це було знайомство із Міодрагом Радуловичем. То був його перший самостійний досвід роботи головним тренером. У мене з ним склалися розкішні стосунки. Ми й досі спілкуємося. Я літав до нього до Чорногорії, коли цей фахівець уже очолював свою національну команду, пропрацювавши на цій посаді три роки.
«Віктор Пасулько був сильним мотиватором»
— Зважаючи на все, Ордабаси вас притягували. Ви і втретє там опинилися.
— Для мене ця команда певною мірою стала рідною. Мені там подобалося. В Атирау мене не хотіли відпускати ні клуб, ні головний тренер. Але, незважаючи на чинний контракт, нам вдалося домовитись та розірвати угоду.
— Одним із тренерів, під чиїм керівництвом ви зіграли найбільшу кількість матчів, був Віктор Пасулько. В Ордабасі цей наставник зумів себе проявити?
— Це перший тренер, який із шимкентською командою досяг значних результатів. Він першим привів Ордабаси до завоювання Кубка Казахстану та Суперкубку країни. То був сильний мотиватор. Він ставився до мене добре, адже ми земляки😊. Мені було цікаво з ним працювати, адже в дитинстві я бачив його лише по телевізору.
Ми і зараз спілкуємось, вітаємо один одного зі святами. А коли на Україну напала росія і почалася війна, Віктор Васильович, який мешкає в Німеччині, допомагав і зараз допомагає з гуманітарною допомогою.
— За шість років виступів у Казахстані, чи стали ви там своїм?
— Думаю, так. У мене в цій країні лишилося багато друзів. Сумую за ними. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли можна було спокійно перетинати кордони, я, як мінімум, один раз рік бував у Казахстані. Частина моєї душі перебуває у цій країні.
— Хто був найкращим гравцем у Казахстані, коли ви там виступали?
— Самат Смаков. Це була значуща постать у казахстанському футболі. Навколо нього будувалося Актобе, який тричі поспіль ставав чемпіоном з 2007 по 2009 рік. Тоді це була класна команда, проти них було дуже складно грати та цікаво конкурувати.
«Маю паспорт Казахстану, але за збірну не зіграв з однієї причини»
— У вас є громадянство Казахстану.
— Так. Є паспорт цієї країни. Я не пам'ятаю, в якому році, але було ухвалено закон, що легіонери старші 30 років не можуть виступати в Казахстані, тому довелося оформити місцеве громадянство.
Роман Пахолюк, фото: УПЛ
— Вам не пропонували виступати за збірну Казахстану?
— Розмови були, але вони одразу розпорошилися, бо я виступав в офіційних матчах за молодіжну збірну України.
— Рівень чемпіонату в Казахстані не найвищий. Проте ви як легіонер, які плюси знаходили тут, щоб виступати так довго?
— Коли я приїхав сюди вдруге 2008 року, чемпіонат Казахстану зростав. Насамперед за рахунок якісних легіонерів. Відповідно, і фінансовий бік у клубах з кожним роком покращувався. Навіть Андрій Карпович – легенда казахстанського футболу повернувся додому з московського Динамо, яке на той момент було бронзовим призером. Приміром, приїжджаючи з першої ліги, допустимо України, можеш зіграти в єврокубках. Такі іноземні тренери, як той же Міодраг Радулович, Віктор Пасулько, Холгер Фах, вносили свою родзинку до першості Казахстану.
— А хто, на вашу думку, найкращий тренер Казахстану за історію?
— Думаю, Володимир Муханов. Я під його керівництвом не працював, але його тренерська діяльність в Актобі варта поваги. Він поставив ту гру колективу, що з ними одночасно ніхто не міг тягатися. Протягом 10-ти років команди, якими він керував, якщо і не завойовували трофеї, то, як мінімум, були в трійці призерів. Тим більше, що він не мав у складі розсипу зірок, грала команда.
— Тренером не кликали працювати до Казахстану?
— Якось не доходило. Я повернувся в Україну і в мене, в принципі, не було жодних планів, щоб далеко їхати з дому.