«Геллер сказав Вернидубу: «Пора вже прибирати приставку «в.о.»: Білий – про пропозицію Копенгагена, георгіївську стрічку та Анжи

Переглядів 88682
Дмитро Чорнобай Дмитро Чорнобай
12 голосів
«Геллер сказав Вернидубу: «Пора вже прибирати приставку «в.о.»: Білий – про пропозицію Копенгагена, георгіївську стрічку та Анжи
Вернидуб, Білий та Геллер, колаж: «Український футбол»
У нас на «УФ» ‒ велике інтерв’ю з новим граючим тренером Руху-2. Це той самий Максим Білий, який пройшов школу Шахтаря, грав у Зорі Вернидуба та перетинався в Хорватії з Мілевським і нашим земляком, який потрапив під роздачу через «п’яне ДТП».

Максим Білий буде першим помічником тренера резервістів Руху на полі та потихеньку готувати себе до власної тренерської роботи. А поки на прохання «УФ» він розповів про свої виступи. В першій частині бесіди Максим розповів, як розважався з Ярославом Ракицьким в донецькому гуртожитку, святкував перемогу на Євро U-19 та що отримав за золоту медаль.

У другій частині нашого ексклюзивного інтерв'ю для сайту «Український футбол» Максим Білий розповів становлення тренера Вернидуба, хорватські пригоди Мілевського та супер-таланту Металіста, шанс перейти в топ-клуб закордонного чемпіонату та найбільш складного форварда УПЛ, ім’я якого вас здивує.

«Геллер сказав після матчу Вернидубу: «Пора вже прибирати цю приставку»…»

- Повернемось до вашої клубної кар'єри. Після оренди в Сталі ви на правах повноцінного трансферу перейшли в луганську Зорю. А як тоді виник цей варіант? 

- Я тоді належав Шахтарю, а Зоря тоді була в тісних та дружніх відносинах з донеччанами. Мені цей варіант запропонував генеральний секретар донецького клубу Черкасов, і я підписав контракт на чотири роки.

- Чи були інші пропозиції?

- Були розмови про харківський Металіст, але тоді вони робили ставку на легіонерів з Латинської Америки, тому я розумів, що не буду там багато грати. Через це вирішив обрати Зорю, мав там більше знайомих гравців. Вважаю, що я зробив тоді правильний вибір.

- На ваших очах піднялася тренерська зірка Вернидуба. Спочатку у Зорі він починав як помічник Чанцева. Коли в нього стався прорив і завдяки чому він підняв Зорю з середняків у претенденти на медалі?

- Так, маю пряме відношення до цього. Коли Миколайович прийняв команда, то ми були майже на вильоті і по грі, і по селекції. Взимку, коли він прийняв команду, то склад помінявся фактично на 90%.

То був тяжкий чемпіонат: зірковий Шахтар, Динамо, Дніпро та Металіст. Здавалось, що ми вже однією ногою в Першій лізі. Але Юрій Миколайович був дуже вимогливим, від першого ж матчу на зборах. Вимагав максимальної віддачі заради результату, не давав розслабитись навіть на хвилину. 

Юрій Вернидуб, фото: Д. Руденко

- Вернидуб – крутий мотиватор. Наведіть приклад, коли це особливо круто працювало?

- Це і була його головна зброя в тренерському арсеналі. Якщо ти менше старався на тренуваннях, то він одразу казав: «Давай, вмикайся, ми працюємо на 100%». Це і дало результат: правильна селекція, підготовка. 

Пам'ятаю цей матч проти Динамо за 2 тури до фінішу. Повний стадіон, кияни боряться за чемпіонство з Шевченком у складі, а я, 21-річний пацан, виходжу в старті... Цей матч я на все життя запам'ятав. Ми зіграли проти Динамо Шевченка 0:0. Це очко було для нас по суті золотим – завдяки цій нічиї ми залишились в УПЛ.

Після гри з київським клубом пам'ятаю момент в роздягальні, як зайшов президент Зорі Євген Борисович Геллер і сказав до Юрія Миколайовича: «Пора прибирати цю приставку в.о.». З тих пір і почалась славетна історія Зорі.

- Які у вас були відносини з Юрієм Вернидубом? Яку роль він відіграв у вашій кар'єрі?

- Спочатку було тяжко. У нас тоді фактично молоді не було в складі: лише я та Дмитро Хомченовський. Всі інші були дуже досвідченими гравцями і з нас він більше всіх вимагав на полі, на тренуваннях. Десь мені це не подобалось, десь навпаки мотивувало працювати більше та краще.

При Вернидубі я дуже багато відіграв матчів і дебютував при ньому в єврокубках, забивав перші м'ячі при ньому. Дуже велику роль відіграв Юрій Миколайович в моїй кар'єрі в Зорі.

Недарма в нас було прізвисько «мужики». Я був не дуже жорстким захисником, не любив цю всю боротьбу і Вернидуб постійно мені казав: «Ставай вже нарешті мужиком».

«На мене вийшов данський Копенгаген з офіційною пропозицією»

- Розкажіть про свій перехід до сплітського Хайдука. 

- Після чотирьох років в Зорі мені вже захотілось щось поміняти, ще й почалась війна. Хотів попробувати свої сили за кордоном і вже тоді мені контракт запропонував Хайдук. Ще чемпіонат не завершився, а я вже мав пропозицію від них і коли офіційно в мене закінчився контракт, я перейшов туди, як вільний агент.

- Чи важко вам було пристосуватись до нової команди, нової країни?

- Там вже був Артем Мілевський, тому адаптація пройшла в принципі дуже швидко. Мову теж я доволі швидко вивчив, бо була тяга. За три місяці я вже спокійно спілкувався. Пацани в команді були в шоці, що пройшло лише декілька місяців, а я вже розмовляв фактично без акценту. 

- Що вам сподобалось в Хорватії, як країні, найбільше? 

- Щодо країни, то там море, прекрасна природа. Щодо клубу, то вболівальники просто топові. Неймовірні відчуття від того, як там вболівають за свою команду фанати. Їх там називають «торсіда». Це просто мурашки по шкірі, не знаю, як передати словами.

- І ось ви в цій компанії. Як гралося? 

- Все було дуже класно і коли я почав вже грати там, то були єврокубки, Ліга Європи. Я туди їхав з ціллю зарекомендувати себе та йти далі. 

- І був такий шанс?

- Був. Десь через півроку, як я відіграв там, на мене вийшов данський Копенгаген з офіційною пропозицією. 

Я дуже шкодую дотепер, що Хайдук не відпустив мене тоді, бо це була команда рівня Ліги Чемпіонів і зарплатня пропонувалася в разів п'ять більше – для мене просто топовий варіант, але не відпустили мене тоді. 

- Гаразд, не вийшло з Копенгагеном. Чому ж у Хайдуці надовго не затрималися?

- Далі змінилось все керівництво. Там немає такої влади президента, як у вітчизняних клубах, а є рада директорів, яка вибирає президента і той просто виконує керівні функції. От у нас змінилися одночасно головний тренер, президент, спортивний директор і вже потім нові люди привели своїх футболістів, а в мене все менше було ігрового часу. Тоді я прийняв рішення піти з команди бо вже не бачив змісту залишатись там.

- Були якісь неприємні моменти в Хорватії?

- Згадаю хіба, коли ми програвали Динамо (Загреб), то можна було з будинку не виходити взагалі. Один раз я вийшов просто поїсти зранку, бо я тоді був період, що я поки жив сам без сім'ї. Думаю, вийду просто поїм, а до мене підходять вболівальники і кажуть, що краще посидіти вдома. В Україні навряд ви таке побачите.

«Майбутній медаліст чемпіонату світу прийшов на настанову перед грою з тарілкою спагеті»

- В Хайдуці ви грали з майбутніми бронзовими призерами чемпіонату світу: Нікола Влашич та Йосип Юранович. Що можете цікавого розказати про них? Не вітали їх після ЧС-2022 з бронзовими медалями?

- Дуже добре пам'ятаю період гри з ними. З Влашичем я сидів поряд в роздягальні. Нікола взагалі був неймовірним хлопцем, розслабленим. Йому 17 років було, і от якось на настанову перед грою він прийшов з тарілкою спагеті. Я був просто в шоці, але йому ніхто і слова не сказав тоді, а в матчі Влашич вийшов, відвозив суперників і поїхав додому відпочивати.

Юранович у нас взагалі був опорним півзахисником, але у нас тоді були проблеми з правими захисниками. Його почали пробувати на цій позиції, йому щось не подобалось, але я в один момент підійшов і сказав йому: «Юрке, заспокійся. Скоро Даріо Срна закінчить і це буде твоє місце, ось побачиш». Він тоді так посміхнувся. 

Коли Йосип відіграв фантастичний чемпіонат світу в 2022 році, я йому написав: «Я ж казав, що ти займеш це місце, коли Даріо завершить». Він теж згадав цей момент. Я йому ще казав, що треба нікнейм в Instagram змінити з «jurki17» на «jurki33» в честь Срни.

Дотепер з Влашичем і Юрановичем спілкуюсь. З Йосипом частіше, буває, що напишу Ніколі інколи. Взагалі, обидва є гарними хлопцями і дуже радію, що мав честь грати з ними в одній команді. Вони – справжні зірки в Хорватії.

Максим Білий, Йосип Юранович та Ніколо Влашич, фото: особистий архів М. Білого

- Також в хорватському клубі на момент вашого переходу був Артем Мілевський, про що ви згадували. Проте з ним розірвали контракт десь через місяць. Яке враження він на вас справив за цей короткий період часу? 

- З Артем Володимировичем ми відразу знайшли спільну мову. З нами був ще один українець, Артем Радченко, і ми тут втрьох на початках спілкувалися. Мілевський краще був знайомий з містом, з командою, показував різні місця для відпочинку, пляжі, де поїсти сходити. 

Потім, коли до мене приїхала сім'я, то ми часто збиралася в мене вдома і дивилися Лігу чемпіонів, Динамо та Шахтар. 

- Мілевський взагалі не реалізувався й на половину свого таланту, а в Хайдуці провів досить короткий період. Чому?

- Тоді прийшов новий тренер, який його не бачив в складі. Артем дуже сильно старався, дивував його професіоналізм. Пам'ятаю, як він викладався на тренуваннях. В нас були такі моменти, що тренер не дозволяв йти підкат на тренуваннях, але Артем все одно стелився. 

Відчувалося, що він дуже хотів довести тренеру, що він допоможе цьому клубу, але так сталося, що його не бачили його в команді, тому він з часом перейшов в іншу команду зі Спліта. Маю на увазі РНК Спліт. 

- Чи встигли ви разом зіграти хоча би один матч?

- На жаль, ми з не встигли з ним зіграти, були лише на виїздах в одній кімнаті, проте він не виходив навіть на заміну.

- А от Радченко: його називали одним з найталановитіших вінгерів Металіста, проте в Хайдуці він запам'ятався лише п'яним ДТП. Що взагалі з ним сталося? Чи можете ви якось пояснити, що людина, яка грала у Петракова в юнацькій збірній, а при Маркевичі у 16 років дебютував за Металіст, нині виступає за литовську Дайнаву?

- Артем дуже добре працював на тренуваннях. Іноді хлопці дивувались, чому його не беруть в заявку на матч. Радченко доводив на тренуваннях, що він має бути хоча би в заявці на гру, а його дуже часто не брали.

Коли ти працюєш на максимумі, а тебе не беруть, то опускаються руки. Бували періоди, коли довів, дали хвилини, але на наступний матч знову не взяли в заявку навіть. Назбиралось це в ньому і в один момент зірвалось. Трапилось ДТП... 

У Хайдуці пильно стежать за репутацією. За клубом стежать вболівальники, тому повинні бути наслідки для гравця. Мені здається, що Радченку просто не пощастило з кар'єрою, бо видно, що дані були дуже хороші. Можливо, десь він винен, але те, що він був талантом ‒ це факт.

- В інтерв'ю хорватському журналу Naprid Bili після підписання контракту з Хайдуком ви заявляли, що покинули Зорю, оскільки хотілось змін. Якби була можливість змінити своє рішення, то чи залишились ви б в луганському клубі? Не шкодуєте про своє рішення?

- Ні, це рішення було прийняте заздалегідь. Реально хотілось змін, наш чемпіонат ставав слабкішим, поїхали легіонери, пропали деякі команди.

«Був варіант із Зорею, і я шкодую, що не повернувся до рідного клубу»

- В мене якраз питання про те, що було після Хайдука. А було російське Анжи... Чому ви вирішили туди перейти? Невже не було інших варіантів, щоб вирішити перейти в країну, яка окупували по суті рідний вам Донецьк ще в 2014 році?

- Був варіант із Зорею і я шкодую, що не повернувся до рідного клубу, хоча мене кликали. Команда тоді грала в Лізі Європи проти Манчестер Юнайтед, Фенербахче. В результаті я просидів півроку без команди і взагалі не було ніяких варіантів. Люди дивляться, що ти ніде не граєш, і це відштовхує їх: а раптом ти травмований?

Не було ніяких варіантів. Тоді з’явився Анжи, про що я дуже шкодую. Тоді це була «агонія». Ну, а що робити? Завершувати кар'єру в 26 років? Довелось туди їхати, але я там недовго пробув ‒ і слава Богу. 

Я дарма провів свій час в росії, не отримавши ні зарплати, ні ігрової практики. 

- До речі, про ігрову практику. За Анжи ви жодного разу так і не зіграли, хіба 1 матч за резервну команду, якщо вірити Transfermarkt. Яка цьому причина? Не поладнали з тренером?

- Та це була команда на відкатах. Прийшов гравець, взяли якісь гроші з трансферу, потім пройшло 2 місяці – його вже виганяють і беруть нового гравця. Коротше, схеми були.

Великий потік футболістів: туди-сюди, туди-сюди. Взагалі, незрозуміла команда була, тому я не хочу навіть згадувати за цей період.

«У Маріуполі тоді будувалась класна команда»

- Після Анжи ви повернулись до України, а саме в Маріуполь. Чи не було проблем з ультрас команди щодо вашого вояжу в росію, як це часто буває в нашій країні?

- Та ні, мені здається, що ніхто не помітив, що я там був. Я в Анжи лише 3 місяці пробув, ніде не світився, не грав. Єдине, що пам'ятаю, коли було 9 травня, то ми з Філіпом Будківським відмовились принципово їхати на ті святкування через колорадські стрічки і тому подібне.

У Маріуполі тоді будувалась класна команда. На тлі орендованих гравців з Шахтаря, але був дуже пристойний тоді рівень футболістів. Зубков, Тотовицький, Болбат, Чурко, а ще досвідчені Фомін, Худжамов та Кожанов! Дуже класна команда була і недарма, якщо мені не зраджує пам'ять, ми тоді з Першої ліги повернулись в УПЛ і відразу попали в єврокубки.

- Чи дуже змінився рідний чемпіонат за 2 роки, поки вас не було?

- Ну, змінився, звісно, але Шахтар, Динамо – вони принципово не змінювались. А ось середні команди, які раніше були, то відчутно погіршилися. Арсенал київський знявся й перезавантажився пізніше, Чорноморець вилітав у Першу лігу, Кривбас, який був дуже потужним, призупиняв існування. 

Після двох років відсутності відчувалось, що є Шахтар та Динамо, там десь поряд Зоря, а всі інші – ну дуже середні команди, тому що пішло багато легіонерів і мало хто хотів їхати сюди. А ще й фінансова ситуація в клубів... Відчутно рівень упав.

- Разом з Маріуполем ви досягнули значних висот, як для цієї команди. 5 та 4 місця, гра в кваліфікації до Ліги Європи. В чому основна причина таких досягнень? 

- Був класний колектив був, а також якість цих футболістів. Всі знали один одного, бо були зі структури Шахтаря. Це пізніше Маріуполь брав зовсім молодих гравців, які тільки з академії тільки. 

Максим Білий у Маріуполі, фото: ФК Маріуполь

А тоді приїжджали футболісти, які були «обстріляні» в першій команді. Той же Зубков... Він вже грав за першу команду Шахтаря. А ще Тотовицький, Болбат. Фомін і Кожанов, які пройшли взагалі найзірковіші часи Шахтаря. Фактор гравців відіграв велику роль.

А ще, коли Олександр Бабич прийняв команду, то він показав нам новий погляд на футбол, трошки приніс різноманіття, як у тактиці, так і в підході до тренувань. Я думаю, що, в першу чергу, ми досягнули успіхів командно: тренер і гравці. 

- Як ви кажете, з Першої ліги потрапили зразу в єврокубки. І що, на рівні себе почували?

- Згоден, що це були неймовірні висоти для команди, тому що маріупольці завжди здавалися для всіх якимось фарм-клубом, а тут команда потрапляє в єврокубки, ще й з тим бюджетом, що був у нас. Те, як ми добирались на матчі… Це був жах.

Ми пройшли перший кваліфікаційний раунд проти шведського Юргордена. Їхня команда була фаворитом, а ми тоді обіграли їх в Одесі, була дуже хороша підтримка в нас. А далі ‒ Бордо. Самі розумієте, що команда трішки іншого рівня, дуже тяжко нам уже було з ними.

«Двічі в одну річку не ввійдеш»

- І ось, після Маріуполя ви повернулись до луганської Зорі. Як прийняла вас команда? І щодо вас? Як ви відреагували на повернення в клуб, де ви по суті виросли, як футболіст?

- Я дуже вдячний Юрію Миколайовичу, що він взяв мене назад, але знаєте, як-то кажуть: «Двічі в одну річку не ввійдеш». Я був дуже щасливий, але відчувалось ,що там вже трошки інша команда, по-іншому грає. 

Я в Маріуполі перестав грати і вже тяжко було тримати той рівень. Мені треба був час, щоб набрати форму і прийти в себе. Але того часу ніхто мені не давав, тому що я не був молодим. Я вже був досвідченим. Не вийшло в мене в Зорі. 

- Але все ж було щось цікаве: наприклад, після Вернидуба очолив Зорю Скрипник. Як з ним працювалося?

- У Віктора Анатолійовича я теж дуже багато навчився. Насамперед, це психологія. В нього був інший, європейський, підхід до всього: до теорії, до спілкування з командою, до тактики. Я вперше побачив, що то таке та схема з ромбом, як він тренується.

Цей період був в мене більше, як досвід. В скарбничку свою. Вже, мабуть, прийшов той час, коли я потрохи вже почав приймати все на майбутнє для себе, як для тренера.

Але, тим не менш, деякі матчі я зіграв, в мене навіть хвилини в Лізі Європи були проти Еспаньйолу. Будь-яка гра ‒ це досвід, тим більше міжнародна.

«Я впевнений, що Рух на правильному шляху. Ця команда вибрала свій вектор розвитку»

- Далі була оренда до львівського Руху, а потім і повноцінний перехід. Керівництво клубу хотіло зразу ж гучно про себе заявити в УПЛ, розказуючи про амбітний проект. Але, на жаль, не вдалось. Брак досвіду в команди?

- Тоді в нас підібралась дуже хороша команда. Молода, амбітна, голодна до перемог. Ще й дуже досвідчений тренер був. Юрій Бакалов, який знав, як це все організувати. 

Побувши на зборах в Туреччині ми набрали фантастичну форму і навіть ні в кого сумнів не було, що ми там вийдемо в УПЛ, але потім стався коронавірус. Два місяці без тренувань... Це дуже важко для футболіста, період підготовчий збився. Організм звик грати в цей час, а ти сидиш вдома і нічого не робиш.

Це дуже сильно вплинуло на гравців. Я пам'ятаю, як ті пацани, які на зборах просто фантастично виглядали, приїхали вже в іншому стані. Дуже важко було вже ту команду зібрати до купи і отак вони вийшло. Поки зібрались, в когось там травма, хтось не готовий, а ще потім зміна тренера... Дуже тяжко ми виходили в УПЛ.

- Так, важкі роки. Навіть вирішальні стадії єврокубків гралися в один матч на нейтральних полях…

- У нас взагалі не було шансів провести збори чи потренуватися якось, бо від останньої гри в Першій лізі до першої гри УПЛ було всього 10 днів. Про який рівень підготовки може йти мова? Ще й не могли провести трансферну компанію, бо до кінця не знали, чи ми будемо грати в УПЛ чи ні. 

Тоді була велика конкуренція. Десь п'ять команд боролись за вихід до останнього туру, тому перші півроку в УПЛ ‒ то була така собі турболентність. Керівництво і тренери просто не знали, як правильно те все підібрати, поставити, награти цей склад, тому що всі в різному стані були. 

Максим Білий у Русі, фото: ФК Рух

Коли вже після зими все стало на свої місця, пройшли плавно підготовку, награли склад, то команда вже по-іншому грала. Наступного сезону те саме... Тільки почали грати, почалась війна, а ще клуб потім зробив ставку на молодь, а вона нестабільна. 

Але я впевнений, що Рух на правильному шляху. Ця команда вибрала свій вектор розвитку, тому рано чи пізно це дасть свої плоди.

«Кожен гвинтик у Григорчука повинен працювати з неймовірною точністю»

- У вересні 2022 року ви покинули Рух, розірвавши контракт. Які причини цьому передували? Ставка на молодь, про яку згадали вище?

- І так, і ні. Молодь молоддю, але все одно в команді мають бути якісь досвідчені гравці. Вони й зараз в команді є. Скоріш за все, це різні погляди на гру ‒ головного тренера та мої. Можливо, було певне непорозуміння в нас, тому довелося покинути команду. 

Вважаю, що все, що не робиться – на краще, тому що, поїхавши до Одеси, я побачив Григорчука. Так, я небагато грав, але те, що я вчився у Романа Йосиповича, це просто неймовірний досвід. Його тренування, його тактика, до самої філософії, що таке футбол. 

Я навіть згадував, коли сидів на теоріях, що ці знання для мене безкоштовні, що навіть мені за це платять. Я отримував такий рівень інформації, що я навіть був готовий платити за це. Ніби я на якийсь семінар приїхав. З Одеси до Львова я привіз великий багаж знань.

- Про Чорноморець. У першій половині сезону одесити демонстрували погані результати, проте навесні все змінилось. Як ви це поясните? Тактична магія Григорчука чи точкові підсилення взимку?

- Знову ж таки, підготовка... Вона є дуже важливою у футбол. Без неї нікуди. Якщо команда та гравці незіграні, неготові, то це дуже тяжко буде щось зробити. Після того, як почалась війна, всі легіонери поїхали і треба було всю команду робити з нуля.

В Григорчука все має бути настільки точно, що потрібен час, аби налаштувати це все. Кожен гвинтик, кожна деталь повинна працювати з неймовірною точністю. Якщо хтось щось не знає на полі, то воно не працює.

Пройшов час, команда зігралась, тому навесні вже на полі команда виглядала краще, як в ігровому плані, так і в тактичному та психологічному. Все це Григорчук хотів бачити восени, але команда була тоді ще сирою та неготовою, тому це виливалось у негативні результати.

Чорноморець і зараз грає в те саме, хоч команда і знову змінилась. Проте стиль Григорчука залишається таким же. Він завжди наголошував, що ніколи не буде змінюватись – тільки атакуючий футбол з високим пресингом.

«Болі ‒ топовий гравець для Зорі на той час»

- Який момент в футбольній кар'єрі для вас найкращий, найяскравіший?

- Напевно, період, коли Зоря грала в Лізі Європи. Ці кваліфікаційні матчі, що ми грали вперше в історії... Коли ми пройшли Мольде, де була фантастична розв'язка. Те саме і з Феєнордом, де я забив два голи і ще один в свої ворота, а далі неймовірна кінцівка матчу. Ми відігрались з 0:3, а потім пропустили на останніх хвилинах. Це була трагедія для нас.

- Який найгірший момент?

- Між Хайдуком і Маріуполем.

- Найкращий партнер по захисту з яким вам доводилось грати і чому?

- Мені дуже добре гралося з Кирилом Петровим в збірній. Ми один одного дуже розуміли класно, бо фактично всі матчі збірної зіграв з ним в захисті, тому на юнацькому рівні, напевно, він. 

Вже на дорослому в мене багато було партнерів по центру захисту. Скоріш за все, найкращий ‒ Віталій Вернидуб. Коли я з ним грав, то мені було з ним, напевно, найкомфортніше. З ним я просто найбільше матчів провів в захисті.

- Проти якого футболіста вам було грати найважче?

- Шевченко, праймовий Мілевський. Я проти нього небагато грав, але відчувався фантастичний рівень того, як він відкривається, як рухається. Важко було за ним вгледіти. Селезньов ще. Я не беру флангових гравців, бо рідко опинявся на фланзі, тому виділю ще Марко Девіча та Крістальдо. Ця пара в Металісті... Було складно проти них грати в захисті. 

Ще можу додати, що в Зорі у нас був такий собі Яннік Болі. От проти нього взагалі не хочеться виходити на поле, тому що з тими гравцями, що я раніше сказав, то перетинався раз-два на рік, а з Болі кожен день тренувався. Це був просто топовий гравець для Зорі на той час. Фантастичний рівень у техніці. Те, як він «качав», як він біг, відкривався, бив з двох ніг. Мені завжди було шкода суперників, які грали проти нього, особливо, коли Яннік був в формі. Це був дуже сильний нападник.

- Яку пораду дасте юним футболістам?

- Вірте в себе, мрійте і працюйте завжди. Талант ‒ це лише один відсоток успіху, а інші 99% це праця, важка робота. Якщо ви мрієте, то мрії здійснюються.

X