Євген ВЛАСЕНКО: «За перемогу над талліннським «Динамо» кожному футболісту дали 1 рубль 17 копійок»

Михайло Лупол, Ростислав Поточняк, Юрій Цимбалюк, Вадим Колесник, Іван Панчишин, Сергій Пшеничних, Павло Ксьонз — кожен із них змінював «Металіст» на «Карпати», й навпаки, за останні п’ять десятків років.

Євген Власенко не просто був свідком того, як харківський «Авангард» «доклався» до першого чемпіонства «Динамо», а й був учасником вирішального «золотого» матчу для киян, у якому зберіг свої ворота на замку. У Львові Євген Олександрович власноручно писав історію новонароджених «Карпат» і провів у складі львів’ян більше 100 матчів.

Нині Власенко, якому в грудні виповнилося 75 років, мешкає у Харкові, відтак уже зі сторони слідкує за грою двох головних команд його життя — «Металіста» й «Карпат».

«Із ветеринарів у футболісти»

— Євгене Олександровичу, ви народилися в російському Воронежі. Кажуть, що це місто є близьким по духу для українців…

— Звичайно, Воронеж — місто, яке має певний український колорит, адже розташоване на кордоні з нашою державою. Окрім того, так склалося історично, що у цьому місті було чимало україномовного населення. Уся моя родина мешкала у Харкові. Мій батько працював на місцевому авіазаводі. У Воронежі організували аналогічне підприємство, тож усіх провідних інженерів у галузі авіабудування перевели в російське місто. Там працювали такі відомі фахівці, як Андрій Туполєв і Сергій Іллюшин. Мої батьки поїхали у Воронеж, де я й народився.

— Проте дитячі роки ви провели у Харкові…

— Усьому причина — війна. Авіазавод на час війни перевели в місто Куйбишев, яке тепер називається Самарою. Певний період часу ми жили там, але згодом, коли Харків звільнили у серпні 1943-го, ми повернулися додому. 23 серпня місто було звільнене від нацистів, а 23 вересня наша сім’я повернулася у Харків. Я — корінний харків’янин, але завдяки випадку з’явився на світ у іншому місті.

— Коли саме футбол з’явився у вашому житті?

— Я закінчив школу-десятилітку. У моїй родині існувала традиція — майже всі мої родичі були ветеринарами. Наприклад, мій брат став академіком ветеринарних наук. Моя мати працювала ветеринаром. Цією справою займався дідусь. Я вступив у виш ветеринарного спрямування, навчався там три роки. Разом із тим, цікавився футболом, і поступово мене залучали до матчів у складі харківського «Авангарду», що із часом був перейменований на «Металіст».

— Грати у футбол і займатися ветеринарною медициною, здається, ці речі зов­сім непоєднувані…

— Саме тому я перевівся у Харківський педагогічний інститут на факультет фізичної культури.

— Невже ваші родичі не били на сполох у зв’язку з тим, що ви не пішли їхніми стежками?

— Ні, абсолютно. Вони бачили, що мене з дитинства вабив спорт. Свого часу я займався греблею, плаванням, боксом, волейболом, баскетболом. Футболом я серйозно зайнявся в 10-му класі. Сталося це завдяки випадку. Мій брат, який виступав за юнацьку команду, одного разу захворів і попросив мене замінити його. Я провів лише два матчі й потрапив у збірну Харкова з футболу (сміється).

— Про свій вибір ви, очевидно, зовсім не шкодуєте…

— Безперечно. Завдяки футболу я побачив світ, знайшов себе в житті. А ветеринарна медицина відкривала для мене дорогу у село і сільське господарство. Футбол подарував мені вдосталь приємних емоцій, завдяки йому я побачив понад 20 країн! У Львові я завершив навчання в інституті фізичної культури. Згодом я закінчив Львівський торгово-економічний інститут. Відтак у мене дві з половиною освіти.

«У 24 роки збирався розпрощатися з футболом»

— У складі харківського «Авангарду», в якому ви розпочинали професіональну кар’єру, вам довелося виступати пліч-о-пліч із відомими футболістами того часу: Миколою Корольовим, Станіславом Костюком. Які спогади про перші кроки вашого футбольного життя?

— Розпочну з невеликої перед­історії. 1960-го року футбольні чиновники вирішили розширити географію гри мільйонів. Було розширено клас «А» шляхом створення додаткових місць для Вільнюса, Ташкента, а також Харкова. Головним тренером харківського «Авангарду» став Олександр Семенович Пономарьов. Це прекрасний в минулому гравець, що намагався знайти себе як тренер, у Харкові. Проте той стрижень, який сформувався в «Авангарді», був чужорідним, бо приїхало чимало моск­вичів, грузинів, вірмен. Харків’ян було небагато, я був одним із них. Моїм колегою по воротарському цеху став Микола Уграїцький, який також був уродженцем Харкова.

— Чи тяжко було конкурувати з таким визнаним авторитетом, як Микола Тихонович?

— У нас не було основного воротаря, який би проводив рівно весь сезон. Був певний період, коли мені вдалося завоювати місце у воротах, але я серйозно травмувався — зазнав струсу мозку, розбив плече, й вибув на півроку. Якоїсь миті я вирішив завершити кар’єру. На той момент мені було лише 24 роки… Повернувся у футбол лише завдяки тому, що 1963-го року у Львові створили «Карпати».

— Кажуть, що Уграїцький обож­нював голубів…

— (Сміється). У нас тоді півкоманди займалися голубами. Уграїцький, я, Євген Панфілов, Володимир Ожередов, який, до речі, є дядьком Миколи Тихоновича, хоча за віком був молодшим за Уграїцького. Це тепер футбол уважається інтелектуальною грою, а тоді ним займалися так звані «босяки». Ми грали на вулицях, пустищах, городах… У нашій команді була шалена дисципліна, оскільки Пономарьов був деспотом. За два роки він витиснув із гравців все, що тільки можна було. 1961-го року ми посіли високе 6-те місце, та вже наступного року провалилися. Команда просто не бігла. Схожу методику запровадив Євген Лемешко. Його команди завжди давали результат, але по-доброму можу порівняти його з бульдогом — Лемешко славився жорстким стилем управління командою.

— У жовтні 1961-го року ви стали учасником одного з най­яскравіших матчів у історії «Авангарду». У передостанньому турі харківська команда зустрічалася з київським «Динамо», якому потрібно було перемагати, адже завдяки перемозі кияни вперше у своїй історії завоювали би звання чемпіонів СРСР. Микола Уграїцький травмувався, вам довелося вступити в гру…

— Для того, щоби здобути 6-те місце й отримати звання майстрів спорту, нам не можна було програвати, а киян не влаштовував жоден результат, окрім перемоги. Паралельно з нами грало московське «Торпедо», основний конкурент «Динамо», яке звело свій матч унічию. Але тоді не було телебачення, Інтернету чи онлайну. Тому про перебіг подій у матчі конкурентів кия­ни не знали.

— Проте бажану для вас нічию ви таки вистояли…

— Київський стадіон розривав нас на шматки. Усі думали, що ми здамо цей матч, але ми вчинили інакше. На щастя для нас, гра завершилася «нулями». У останньому турі ми без проблем обіграли ташкентський «Пахтакор» із рахунком 4:1, і завоювали 6-те місце. Одразу після матчу ми полетіли в Південну Корею.

«Карпати» мали свій почерк. Нас можна було впізнати без форми»

— Після виступів у рідному Харкові вам довелося поїхати у сєверодонецький «Хімік»…

— Я зіграв лише один матч за «Хімік» у Кривому Розі. Туди приїхав представник «Карпат» Борис Гончаров, який запросив мене до складу новоствореної команди.

— Спочатку «Карпати» були такою собі «солянкою»…

— Саме так. Команда була створена фактично на порожньому місці. Ситуація була схожою із харківською — футбольні чиновники вирішили розширити футбольну географію та виділили місце для Львова. На той час у місті вже була команда СКА, яка демонструвала досить непогані результати. Але виникла потреба створити цивільну команду, яка би не мала відношення до армії. Гравці з’їхалися до Львова звідусіль: Москва, Ленінград (тепер Санкт-Петербург. — Л. К.), Донецьк, Харків. Відсоток львів’ян був невеликий. Проте ця «солянка» мала своє обличчя. Наприклад, люди прийшли на футбол, не знають, хто грає, але без проблем можуть здогадатися, що це — «Карпати»! У нас був свій почерк, який одразу виокремлював нас із-поміж інших. Ми могли навіть без форми грати, але зразу було все зрозуміло — це грають «Карпати».

— Головним тренером «новостворених» «Карпат» був донеччанин Олег Жуков…

— Але фактично командою керував начальник команди Євген Горянський. Це — геніальна людина, яка стояла біля витоків «Карпат». Де-факто Євген Іванович був старшим тренером, а Олег Жуков допомагав йому.

— Перший офіційний матч «Карпат» відбувся в квітні 1963 року. У воротах зайняв місце Юрій Сусла. На той момент ви вже були в розташуванні команди?

— Я ще не був офіційно заявлений. Зранку я приїхав на збори, а в обід уже розпочалася гра. Офіційно Сусла був єдиним воротарем. Але Горянський сказав мені, щоби одягнув форму й біг розминатися: «Якщо вороги взнають, що в нас тільки один воротар, то можуть навмисно травмувати його». Ось так я створював видимість…

— Про взаємини з вашим колегою в «Авангарді» Миколою Уграїцьким ми поговорили. А як складалися ваші стосунки з кіпером «Карпат» Юрієм Суслою?

— Жодних проблем. Часто у воротарів далеко не найкращі взаємини, інколи вони взагалі не складаються. Наприклад, із Віктором Турпаком, Царство йому Небесне, який прийшов згодом у «Карпати», стосунки в мене не склалися. Кажу, як є… Із Суслою все було нормально. Свого часу я пробував сили в Одесі, оскільки морський клімат був корисний для моєї сім’ї, але довше місяця я там не провів, бо почувався некомфортно. Повернувся в «Карпати», де тренером уже працював Сергій Коршунов, який запропонував мені та Суслі почергово займати місце у воротах. Але я сказав, що по праву основним воротарем має бути Юра.

— Із іншими партнерами також дружили?

— Я добре ладив із третім воротарем Рудольфом Ісуповим, який, щоправда, надовго у Львові не затримався. Загалом же, футбольна команда, як театральна трупа. Без угрупувань і дружби за інтересом не обійтися. Мене, наприклад, уважали донбасівцем, хоча я родом із Харкова. Але кривих слів у свій бік я не чув. Це стосується як партнерів по команді, так і вболівальників. Багато залежало від характеру людини. Наприклад, Дюла Баканчош од природи був одинаком, а Ігор Кульчицький — товариським, веселим і навіть екстремальним. Своїми друзями в команді можу назвати Вітю Асланяна, Володимира Валіонту, якого ми називали Лимоном, Стаса Береговського. Окрім того, тільки приємні слова можу сказати про лікаря тодішніх «Карпат» Анатолія Картиша. Він, напевне, чемпіон СРСР по довголіттю роботи в одній команді. Працював у Міністерстві охорони здоров’я, був заступником міністра.

«Зарплатні вистачило на півлітра сухого вина»

— У серпні 1963-го року у Львові було збудовано й відкрито новий стадіон, який назвали «Дружбою». Недавно наштовхнувся на фото з матчу-відкриття арени, де ви стоїте поруч із партнерами, а на голові у вас — картуз. Ви полюбляли грати з головним убором?

— У мої часи всі воротарі грали в головних уборах. У мене була вагома причина користуватися цим атрибутом — я переніс струс мозку. Якби не картуз, то мені голову ще й не так би розтовкли. Гляньте на воротаря «Челсі» Петера Чеха. Не пригадую, де саме, але ще один воротар грає в такому шоломі. Окрім того, кепка допомагає тоді, коли ворота — навпроти сонця. 1963-го року всі в картузах грали, крім Юрія Сусли.

— Кажуть, що все місто допомагало будувати стадіон — дехто фінансово, дехто додатковою парою рук. Футболісти «Карпат» долучалися до будівництва «Дружби»?

— Ми відраховували гроші із заробітної платні. Відрахування були невеликі, але й тодішні зарплатні і поруч не стояли з тими грошима, які зараз отримують сопливі хлопчаки. Вони ще не знають, що м’яч круглий, але зате на машину й квартиру заробили. Зарплатні гравців тоді були поділені на три категорії: 110 рублів, 130 рублів і 160 рублів. Щоправда, нас годували й забезпечували всім необхідним. За виграш отримували преміальні в розмірі 80 рублів. Одного разу ми грали в Таллінні, де перемогли місцеве «Динамо». Знаєте, скільки ми отримали? Кожному футболісту дали 1 рубль 17 копійок за перемогу. У ті часи півлітра сухого вина коштувало саме 1,17 рубля (сміється). Повертаючись до теми стадіону, скажу, що часу будувати його в нас не було. Постійні перельоти з географічно віддаленого Львова майже не залишали часу на щось інше, ніж на матчі й тренувальний процес. До речі, ніяк не можу зрозуміти, навіщо збудували цей теперішній стадіон у Львові для матчів чемпіонату Європи? Не розумію, чому таку зручну «Дружбу-Україну» не реконструювали під потреби Євро-2012? Туди ж можна пішки дійти ледве не з будь-якої частини міста!

— Вам довелося попрацювати під керівництвом тренера, з іменем якого пов’язують найгучніші звитяги «Карпат», Ернестом Юстом. Побутує думка, що це — неймовірна постать, спокій і виваженість якого заворожували…

— Справді, це — прекрасна людина. Кажуть, що він був чудовим футболістом, але це вам не скажу, бо не бачив. Щодо тренерських і людських якостей, то Юст був зразком для наслідування.

— 1965-го року з приходом Миколи Дементьєва в «Карпати» було запрошено ледь не десяток нових футболістів. Отой почерк, про який ви згадували, став дещо змазаним?

— Ви бачите, що зараз із «Динамо» коїться? У «Карпатах» тоді теж таке було. Набрали прекрасних гравців, але команду «зліпити» не могли. Манько, Варламов, Гусєв — чудові футболісти, але зорганізувати їх правильно не вміли. Дементьєв був сильним футболістом і навіть тренером, але організаторські якості в нього шкутильгали.

— У Львові існували дві команди: СКА та «Карпати». Наскільки вороже ставилися футболісти й уболівальники обох команд стосовно одне одного?

— СКА постійно нас обігрував у товариських матчах. Зате в офіційних іграх ми частіше брали гору. Звичайно, без антагоністичних настроїв не обходилося. Не скажу, що ворогували, але дружби в уболівальників точно не було. Футболісти зустрічалися лише на полі, де й з’ясовували стосунки.

— Ви згадували про те, що завдяки футболу відвідали чимало країн. Яка з них уразила вас найбільше?

— Нам, радянським людям, усе тоді здавалося дуже дивним і незвичним. Навіть не знаю, що саме можна виокремити. Напевне, Копенгаген і Стокгольм. По-перше, це — краса, а, по-друге, чистота. Париж? Був там кілька разів… Гарно, але не так, аби «вищий клас». Сподобалися міста в Північній Африці. Наприклад, у Марокко здивували хороші дороги — в Касабланці, Рабаті.

— Умови для життя у Львові вас влаштовували?

— Львів — це моє улюб­лене місто. Я любив вийти на вулицю й просто прогулятися. Особливо полюбляв район Високого Замку. Я мешкав на вулиці Пасічній. Навкруги — ліс, птахи співають. На тренування на «Дружбу» ходив парком. Голов­не, що мені люди подобалися. Моя дружина інколи каже: «Ці «бандери»…» І так далі. Кажу їй, що це — дурниці. Політики спеціально загострюють ситуацію, а звичайні люди насправді дуже мирні й доброзичливі. Після того, як я повісив бутси на цвях, працював завідувачем магазином, адже мав відповідну освіту. У Львові мене жодного разу не обманули, а у Харкові, куди я потім повернувся, продавці постійно хотіли мене пошити в дурні. Не кажу, що варто на цьому акцентувати увагу, але й у Львові, й у Харкові вистачає порядних і добрих людей. Стереотипами не можна жити.

— Після завершення кар’єри футболіста не було бажання залишитися у спорті?

— Ні, я не був готовий до тренерської роботи. Працював економістом, головним інженером на заводі, керівником промислових проектів. На футбол просто часу не було. Кілька разів відвідав стадіон. Але грати й дивитися — це різні речі. Коли сидиш на стадіоні, а поруч із тобою хтось палить цигарки, хтось кричить… Голова розривається. Але по телевізору слідкую за всіма матчами. Ось зараз «Манчестер Юнайтед» гратиме. Обов’язково дивитимусь. Футбол у мене вдома транслюється з ранку й до ночі.