Ігор МОСОРА: «Якби не травма, був би зараз у зоні АТО…»

Де би не грав Ігор Іванович, усюди ставав своїм — і на рідній Івано-Франківщині, й у Львові, що нині є його домом, і навіть у Кишиневі. Особливо добре пам’ятають нашого героя вболівальники «Карпат», адже він був частинкою тих, зіркових, «левів» кінця 1970-х. Він брав участь у формуванні тієї команди, посприяв фантастичному рекорду Степана Юрчишина, бачив, як народжувалася зірка Андрія Баля, а також став свідком однієї з головних трагедій львівського футболу — розпаду найперспективнішої команди Львова всіх часів і штучного об’єднання «Карпат» і СКА.

Бальні танці, математика, інстинкт Юрчишина

— Вас називають одним із найцікавіших форвардів у історії «Карпат». Як гадаєте, чому отримали таку характеристику від уболівальників і журналістів?

— Мені складно себе оцінювати. Якщо так називають, значить доля істини у цих словах є. Бо скільки себе пам’ятаю, в мене була шалена любов до футболу — буквально спав із м’ячем. Увесь вільний час проводив на полі. Коли в п’ятому класі вперше потрапив на львівський стадіон «Дружба», то інтерес до гри мільйонів у моєму серці засяяв новими барвами. Про навчання не забував, і закінчив школу із золотою медаллю. Ходив на фізико-математичний гурток і став бронзовим призером обласної олімпіади з математики. Узагалі моє дитинство було досить цікавим — вісім років я займався бальними танцями, а ще ходив у музичну школу на клас скрипки. Щоправда, про скрипку я забував швидко — варто мені було побачити футбольне поле, й до школи я не доходив.

— Чому якоїсь миті попрощалися з бальними танцями, остаточно обравши футбол?

— Я виховувався без батька, тому мене та сестру під свою тотальну опіку взяла наша мати. Вона працювала головним бухгалтером Рогатинського АТП. Її я можу назвати вольовою жінкою. Мама дуже правильно й уміло використовувала мою любов до футболу. Вона поставила умову: якщо хочеш займатися спортом, то повинен вчитися у школі на «відмінно». Тобто перед тим, як ганяти м’яча, я повинен був відвідати школу, всі секції, зробити всю хатню чоловічу роботу, а вже тоді грати у футбол. Я ні про що не шкодую й удячний мамі за таку науку. Мені також пощастило із дружиною, яку знаю все своє життя. Недавно на одному з весіль я виголошував тост: «Дорогі молодята, бажаю вам, щоби трималися купки так, як ми з Вірою Іванівною. Ми вже 55 років разом». Усі дуже здивувалися, бо нам тоді було по 55. Хтось подумав, що в мене з математикою проблеми. Справа в тому, що наші мами нас вигулювали в сусідніх візочках, а потім ми разом у садочок ходили й 10 років вчилися в одному класі, вісім із яких сиділи за однією партою. Не дивно, що зараз ми мислимо в одному напрямку… І все ж, повернімося до футболу.

— Футбольну освіту здобували в рідному Рогатині?

— Так, а саме — в Любомира Володимировича Дарміця. Але в ті часи мої однолітки не мали належного рівня футбольної підготовки. База була закладена вулицею, а не спецкласами та інтернатами. Узяти до прикладу Степана Юрчишина. Хіба в його рідній Керниці були заслужені тренери України? Я бачив багато футболістів у своєму житті — грав проти «Спартака» й «Динамо», але такої обдарованої людини, як Степан, не зустрічав ніколи. Це — дар Божий, це щось на рівні звіриного інстинкту. Відчуття дистанції, відчуття м’яча… Мені до нього далеко. Як любив повторювати Габор Вайда: «Хтось має носити рояль, а хтось — грати на ньому».

— Певне, саме зі згадуваної шкільної поїздки до Львова на місцевий стадіон і з’явилися мрії про виступи за «Карпати»? Чи бачили себе таки у футболці рідного івано-франківського «Спартака»?

— У той час «Карпати» були національною командою Західної України. Усі хлопці мріяли виступати у Львові, не був винятком і я. Щодо «Спартака», то після перемоги на одному з дитячих турнірів ми здобули право поїхати на матч івано-франківської команди, яка тоді приймала казанський «Рубін», за який виступав Віктор Колотов. Наприкінці кар’єри я грав у Івано-Франківську, був капітаном команди, але «Карпати» завжди були для мене особливими.

Білі ведмеді, дебют, півфінал Кубка

— До Львова вас запросили у 18-річному віці. Хто саме з представників «Карпат» запримітив вас?

— Я виступав за збірну Івано-Франківської області серед школярів. Львівські тренери часто відвідували наші матчі. Ярослав Дмитрасевич і Анатолій Тищенко шукали таланти у сусідніх областях. Я поступив до Львова в торгово-економічний інститут, де зустрівся з Анатолієм Тищенком, який і запропонував спробувати сили в «Карпатах». Мене запросили у складі групи підготовки в поїздку на турнір товариств за участю збірних «Динамо», «Спартака», «Трудових резервів». «Карпати» тоді представляли товариство «Зеніт». Мені пішла гра, й у шести матчах я забив 15 м’ячів. На той момент я вже виступав за дубль, який тренував Борис Рассихін.

— Суперники «Карпат» не намагалися виманити вас із дубля після виступу на турнірі товариств?

— Представники «Шахтаря», «Кайрата» та «Пахтакора» цікавилися мною. Хтозна, якби прийняв пропозицію команди з Ташкенту, яким чином склалася би моя доля, адже 1979-го сталася ця жахлива авіакатастрофа. Була можливість поїхати в Москву на запрошення «Динамо», ще мною цікавився «Ністру». Проблема полягала в тому, що я не бачив себе в команді Ернеста Юста, розумів, що молодий хлопець має мало шансів пробитися в основу. Згадаймо, тоді в лінії нападу грали Данилюк, Юрчишин, Цимбалюк, Батич…

— Ви вирішили піти з команди?

— Так, прийшов до керівництва з проханням повернути мені мою трудову книжку. На той момент відбулася певна зміна: прийшов Михайло Кусень, чкий став начальником команди, а Юста на посаді наставника змінив Іштван Секеч, який, щоправда, моїми проблемами в той час не займався. Я зустрів Михайла Кусеня, який, знаючи, що я освоював фах промислово-цивільного будівництва, іронічно запитав мене: «Куди підеш? Хочеш білим ведмедям хати будувати?». На мене наїхали по-доброму, й я залишився в «Карпатах». Поспілкувався з помічником головного тренера Богданом Грещаком, який також переконав мене залишитися у Львові, про що я не шкодую.

— Таким чином, у 19-річному віці дебютуєте в першій лізі в березні 1979-го в матчі проти ашхабадського «Колхозчі».

— Іще до цього поєдинку я вже одягав футболку «Карпат» у офіційному матчі — на початку сезону ми відіграли зону Кубка СРСР у Єревані, де фінішували на першому місці в непростій групі з «Араратом», «Жальгірісом», «Чорноморцем», івано-франківським «Спартаком» і нікопольським «Колосом». У своєму першому матчі проти команди з Вільнюса я забив м’яч. Вийшов на заміну і спочатку асистував Юрієві Цимбалюку — в підкаті у чужому штрафному майданчику відпасував партнеру, а за кілька хвилин забив і сам.

— У тому розіграші Кубка ви з партнерами вдало стартували й зупинилися лише у півфіналі. Московське «Динамо» змогло здолати «Карпати» лише в додатковий час…

— Не можу сказати, що ми переважали суперника, але й «Динамо» також не мало переваги. Якби то був матч чемпіонату, він би закінчився з рахунком 1:1, і це було би справедливо. Але в Кубку ситуація інша. Пропущений гол — це шалений збіг обставин. Одверто кажучи, той м’яч ми забили самі собі. Позитивний момент — ми, команда першої ліги, на рівних змагалися з колективом, половина гравців якого виступала за тодішню збірну. Воротар Микола Гонтар, уся лінія захисту: Новиков, Бубнов, Маховиков, Нікулін, а ще — Мінаєв, Якубик і Газзаєв.

Утеча, осетинська лавина, неприємний Смоленськ

— Для вас, молодого хлопця, величезну роль відігравала довіра тренерів. Схоже, вам справді щастило з наставниками…

— Так, отримував величезний кредит довіри від Секеча. Дуже вдячний за підтримку й Грещаку з Тищенком. Іштван Йожефович довіряв мені навіть тоді, коли я провалював матчі. Навіть коли я втік із команди, Секеч усе одно мені це пробачив. 1979-го керівництво пообіцяло мені певні матеріальні блага. Я вважаю себе людиною слова, тож очікую, що й оточення чинитиме аналогічно. Обіцянку керівництво не виконало, я зібрав речі, сів у маршрутку й вирушив у Рогатин. Поки мій автобус доїхав до рідного міста, Михайло Кусень уже чекав у центрі Рогатина на «Волзі». Посеред ночі мене привезли на базу, а наступного дня Секеч поставив мене у старт на матч із «Спартаком» із Орджонікідзе.

— Коли згадують про цю команду, то мені зразу пригадується історія, головним героєм якої є саме ви…

— Так, це було щось неймовірне! У СРСР панувала шалена дисципліна, тому події в місті, що тепер називається Владикавказом, в голову не вкладаються. Мої батьки національний Гімн в хаті тихо співали, щоби сусіди не здали у відповідні органи, а що казати про поведінку вболівальників «Спартака»…

— Було би цікаво почути від вас цю історію…

— Ми грали в Орджонікідзе зі «Спартаком», і наприкінці матчу забили єдиний, як виявилося, гол. На трибунах люду було більше 25 тисяч… Конструкція арени була дуже цікавою — трибуни нависали над полем, тому емоційний гул вболівальників можна було почути, ніби над своїм вухом. На 75-й хвилині ми з Володею Диким вирвалися на одного захисника. Мій партнер протягнув м’яч і віддав мені поперечну передачу, тому я забивав уже в порожні ворота.

— Претензії вболівальників стосувалися положення поза грою?

— Захисник «Спартака» намагався створити офсайд, але перейшов лінію у середині поля, тож під час передачі ми справді були за його спиною. Але ми з Диким стартували зі своєї частини поля. Про який офсайд тут можна говорити? Коли я забив, то мені здалося, що стадіон почав руйнуватися. Із трибун у буквальному розумінні зійшла лавина…

— Часу на святкування взяття воріт ви не мали?

— Я тільки повернувся лицем до своїх воріт і побачив, що Юра Суслопаров біжить у тунель… Судив той матч Гванцеладзе з Тбілісі. Він кинувся навтьоки, а його намагалися наздогнати два тушканчика з немалими животами. Якби хлопці були в кращій фізичній формі, то без проблем догнали б арбітра.

— Із футболістів не постраждав ніхто?

— Ні, ми втекли в роздягальню. Там просиділи півтори години. Потім до нас почали заводити солдатів із розбитими головами. Згодом до нас заходить якийсь чоловік і каже: «Хлопці, виходьте й догравайте. Іще 15 хвилин залишилося». Нам нічого не залишалося, як вийти на поле. Приїхав міністр внутрішніх справ Північної Осетії й особисто гарантував безпеку учасників матчу. Тих 15 хвилин ми провели у своєму штрафному майданчику. Гравці «Спартака» ніяк не могли забити. Лише за дві хвилини до кінця матчу захисник суперника пробив так, що Швойницький виявився безсилим — м’яч летів у сітку. Але в той момент невідомо звідки у воротах взявся Левко Броварський. Лев Рудольфович дуже рідко грав головою, але в цьому моменті він зіграв бездоганно й вибив м’яч із порожніх воріт. Цікаво, що на табло до кінця матчу горіли «нулі» — вирішили не провокувати місцевих уболівальників і не писати справжній рахунок. Так ми з перемогою залишали стадіон в оточенні міліції.

— Іван Гамалій розказував, що українські команди, особливо «Карпати», часто вороже зустрічали в деяких російських містах. Вам, бандерівцям, також діставалося десятиліттям раніше?

— Таке відбувалося майже в кожному російському місті. Найбільше неприємних спогадів про Смоленськ. Навіть коли я вже був гравцем кишинівського «Ністру», смоленський захисник Бабенко, який за сезон отримував 15 жовтих і 5 червоних карток, футбольний вбивця, не забував, звідки я родом. Одного разу так прийняв мене на бровці, що я зупинився на сьомій біговій доріжці від поля. Почав обзивати мене Бандерою. І це при тому, що я виступав за молдовську команду.

— Відповіли Бабенку?

— Вирішив звернутися до нього російською, бо усвідомлював, так він краще мене зрозуміє. «Я пишаюся тим, що я бандерівець. Бандера воював за свободу своєї землі. А твій Власов продав ваш народ і вашу землю», — відповів йому. Нині багато політиків одягають вишиванки і розказують, що пропагують українську ідею. Насправді українські футболісти в 1970-х і 1980-х по-справжньому примножували славу нашій Україні. Поточняк, Кульчицький і компанія ще 1969-го, коли здобули Кубок СРСР, уже пропагували українську ідею. Недавно у ветеранському турнірі я зламав ногу. Якби не це, я однозначно був би зараз у зоні АТО на Донбасі.

— Кажуть, що найкраще львів’ян приймали у Вільнюсі?

— Кожна поїздка у Вільнюс — справжнє свято. Люди підходили на вулицях, вітали… Спогади чудові. Футболісти «Жальгіріса» були нам, як брати: Юркус, Мацкявічус, Якубаускас, Латожа. Щоправда, про Латожу в мене інші спогади. Коли він виступав за одеський СКА, то зламав мені ногу. Поставив мене на ноги батько політика Олега Тягнибока. Ярослав Васильович був надзвичайно світлою й доброю людиною. «Синочку, якщо ти не будеш грати за «Карпати», то я на футбол не ходитиму», — казав мені лікар. Завдяки барокамері Тягнибок-старший вилікував мене. Сідав поруч і впродовж кожного сеансу тривалістю 40 хвилин бесідував зі мною.

— Окрім Вільнюса, почували себе ще десь, як вдома?

— «Карпати» дуже любили в містах Західної України. Із приємністю згадую поїздки до Харкова. Не дивно, адже чимало львівських легенд згодом примножували славу «Металіста» — Поточняк, Лихачов, Лемешко… Дуже добре нас приймали в Дніпропетровську й Донецьку. Не любив їздити у Смоленськ, Кострому, Хабаровськ.

Незнайомий Думанський, «Волга», працьовитість Баля

— Коли стали гравцем «Карпат», чи хтось зі старших партнерів допомагав вам освоюватися в колективі?

— Пригадую, як на одному з перших тренувань підкотився під Броварського. Спочатку трохи перелякався, але Лев Рудольфович заспокоїв мене: «Усе нормально, синочку». Дідівщини в колективі не було. На той час «Карпати» були однією з наймолодших команд в СРСР. Величезний авторитет у команді мав Броварський. Із старших партнерів був іще Володимир Данилюк, але за натурою він був м’яким і добрим. Я товаришував із Іваном Буловчаком. Моя дружина й Андрій Баль були хресними батьками Іванового сина.

— У той час в команді був ваш земляк і одноліток Ярослав Думанський…

— Ми з Яриком грали ще за збірну Івано-Франківської області серед школярів. Коли прийшли в команду, Думанський поводив себе так, ніби ми не знайомі. Лише із часом, коли я закріпився в основі, Ярослав почав зі мною спілкуватися.

— Тодішні «Карпати» вважалися однією з найперспективніших команд СРСР. Кажуть, що причина тріщини в колективі сталася через автомобіль…

— Наш прогрес справді зупинився через внутрішньокомандні проб­леми. І справа навіть не у футболістах. Щодо тієї «Волги», то це була фатальна помилка, яка спричинила до поділу команди на два табори. За Броварським пішли Баль, Родін, Суслопаров, Щербей, інша частина підтримала Юрчишина. Я вважаю, що вони обидва заслужили право отримати той автомобіль. Інша справа, якщо Секеч вирішив віддати машину Юрчишину, то він повинен був віддати свою «Волгу», а не забирати її в Левка, якому її було обіцяно. Іштван Йожефович — один із найсильніших тренерів у плані підготовки команди, але в той момент він вчинив неправильно. Із великого тренера він перетворився на футбольного комерсанта.

— Рекорд Юрчишина 1979 року був заслугою всієї команди?

— Безперечно, вся команда грала на нього та його 42 голи. Пенальті виконував лише Степан. Але це було свідомою позицією всього колективу, ніхто не заперечував. Юрчишин — великий футболіст. Якби він грав зараз, то, на мою думку, Степан мав би всі шанси виступати на рівні топових європейських клубів. Ось вам приклад. Ми двоє тікаємо у відрив. Біжу й думаю: «Проб’ю по воротах лише з он того місця…» Степан, ніби читає мої думки. Він віддає передачу саме туди, куди треба. Залишається або голову підставити, або ногу. Навіть після тих жахливих травм, коли він ходив пішки по полю, в нього все одно було неможливо відібрати м’яч, і він перебував завжди там, де цього вимагала ситуація.

— Іще одним яскравим футболістом тих «Карпат» був Андрій Баль…

— Можливо, природа не настільки щедро нагородила Андрія футбольними талантами, але він повністю компенсував це своєю працьовитістю. Баль був дуже доб­родушною людиною. У компанії, де грають в карти, всі напружені й зосереджені. Приходить Андрюха — й за дві хвилини всі веселяться. За ним по життю йшла усмішка. Він був душею колективу, легко жив і легко спілкувався з людьми. До того ж, Баля знають як прекрасного футболіста. Грати на позиції крайнього півзахисника — це титанічна праця, мабуть, найважча на футбольному полі.

— Іштван Секеч розповідав мені, що після того, як команда не вийшла до вищої ліги 1978-го, наступного року футболісти пообіцяли собі, що хоч ціною крові, але вийдуть до еліти.

— Після того, як ми успішно стартували в зоні Кубка в Єревані, про яку згадували, ніхто не сумнівався, що ми вийдемо у вищий дивізіон. Ми провели сезон на одному подиху, тож відчували, що без проблем фінішуємо першими.

— «Карпати» вилетіли з вищої ліги так само безапеляційно, як і увійшли туди.

— Керівництво вирішило змінити тренера занадто пізно. Секеча звільнили, а Ярослава Дмитрасевича призначили керманичем команди. Якби це зробили раніше, то ситуацію можна було врятувати. Команда банально вже не слухала Секеча й не сприймала його. Ми не поступалися в класі більшості суперників. Наприклад, в Алма-Аті ми весь матч возили «Кайрат», а потім відкрили шлагбаум у захисті й пропустили. Виявилося, що Секеч нам не потрібен.

Батько Махно, трагедія Щербея, об’єднання

— Як у вас складалися відносини з військовою службою?

— Після повернення з «Ністру» мене під дулами автоматів забрали в армію. Удень я пройшов огляд медкомісії в Кишиневі, а ввечері прийняв присягу в Одесі. Видали шапку 44-го розміру, кітель 42-го, штани 56-го… У мене ж габарити були набагато більші. Вишикували нас у спортроті, де служили брати Причиненки, Валерій Галустов, Сергій Матухно, Геннадій Перепаденко. Вони побачили мою форму й за боки взялися від сміху. «Батько Махно приїхав присягу приймати», — жартували.

— Це означало, що вас приймає у свої обійми якась армійська команда?

— Так, мене відрядили в одеський СКА. Пробув я там недовго, бо в мене народилася друга дитина. До початку сезону мене заявило «Прикарпаття». Хотіли відправити на острів Зміїний, але завдяки Рассихіну й Дячуку-Ставицькому, що працювали в Івано-Франківську, мене вдалося відвоювати.

— 1985-го, коли ви грали за «Прикарпаття», трагічно загинув ваш одноклубник по «Карпатах» і «Ністру» Василь Щербей.

— Мені дуже тяжко про це говорити… У Кишиневі ми мешкали з ним два роки в одній кімнаті. Одного разу Василь, який виступав тоді в Луцьку й отримав там машину, запропонував поїхати до нього в гості. У той час в Івано-Франківську я на правах капітана повинен був бути присутнім на зустрічі з першим секретарем обкому. Домовилися про поїздку наступним чином: Василь з сім’єю поїде на відпочинок у рідне Закарпаття, а наступного дня ми із дружиною приєднаємося до них. Після зустрічі в Івано-Франківську я поїхав на тренування. Директор стадіону прибігає й каже, що мене терміново викликають до телефону. Дружина в слухавці каже: «Ігорю, сталося нещастя, Василь помер». Спочатку я не повірив. Щербей мав шалене здоров’я. Він був запрограмований на 200 років життя. Про деталі й причини смерті казати не хочу. Нині я вдячний, що доля звела мене з Василем.

— У вас була прекрасна компанія в «Ністру» — зі Львова в Кишинів вирушили Щербей, Дубровний, Батич і Копил.

— Ми тісно товаришували, а моя дружина кожного дня готувала нам вечерю. Після року в «Ністру» я отримав квартиру, тож кожного вечора ми поверталися додому, де нас уже чекав накритий стіл.

— Стати армійцем ви мали змогу ще раніше, коли об’єднували СКА й «Карпати»…

— Якби не це об’єднання, то закінчив би кар’єру в «Карпатах». Я не хотів грати в тій комуно-москальській команді СКА «Карпати». Щоправда, деякі футболісти були не проти того злиття. Наприклад, Юрчишин і Кочубинський. Таких футболістів було менше.

— Але думки футболістів ніхто чути не хотів…

— Це зовсім нікого не цікавило. Коли ми вилетіли з вищої ліги, на зборах керівництво профспілок, у чиєму віданні перебували «Карпати», запитували кожного футболіста про подальші плани. Кожен висловлював свою думку. Один із керівників — Іван Панцю — сказав мені: «Тільки-но спробуй сказати, що ти кудись підеш…» Я мав бажання залишитися в команді, але після об’єднання перехотів.

— У «Ністру» сформувалася чудова команда, багато виконавців якої знайшли себе у футболі. Іон Карас очолював збірну Молдови, Павел Чебану керує місцевою федерацією, Микола Чеботар працює генеральним секретарем федерації…

— Це був прекрасний період мого життя. Почувався там, ніби в Барселоні. Чудовий колектив, прекрасні вболівальники, хороші тренери. Значною мірою успіх «Ністру» залежав од львівського десанту. Батич багато забивав, Дубровний віддавав ідеальні передачі, Щербей не дозволяв себе обіграти жодному нападнику. Нам пощастило з тренерами — Леонід Шевченко, Анатолій Полосін, який свого часу працював у «Карпатах», і Володимир Гасперський вміло організували тренувальний процес. Прекрасними були й побутові умови. Команда мешкала у центрі Кишинева, тож не дивиною була така ситуація: відчиняється брама, заїжджає на територію бази машина, навантажена персиками. «Розбирайте, це наше керівництво прислало», — каже водій.

— Трохи пізніше в «Ністру» з’явився Олександр Спірідон, який допомагає Мірчі Луческу у «Шахтарі»…

— Сашко народився в містечку Єдинці, що неподалік кордону з Україною. Спірідон мав дуже складний перелом і досить довго психологічно відновлювався. Із часом він, а також Ігор Добровольський розкрилися. Сашко — чудовий чоловік, веселий, добродушний.

— «Шахтар» часто гостює у Львові. Не зустрічалися з екс-одноклубником?

— Ні, я не люблю, коли люди нав’язуються. Тому сам не хочу таким здатися.

— Вас можна назвати частим гостем на матчах «Карпат»?

— Не можу сказати, що результати команди дуже тішать, але я завжди вболівав за команду, й продовжуватиму це робити. Намагаюся завжди бути на стадіоні, але буває по-різному.

— Свого часу ви займалися менеджерською діяльністю в рогатинському «Техно-Центрі», що виступав у другій лізі…

— Нам удалося створити команду з нічого. Це дуже цікавий етап мого життя, про який можна довго говорити. Мені приємно згадувати, що я в команду запросив екс-футболіста «Карпат» Михайла Савку, який зараз допомагає Роману Григорчуку в Азербайджані, а раніше входив у тренерський штаб «Чорноморця». Пригадую, як запитував тоді Михайла, де він і що робить. «Я зараз в Англії. Вікна мию», — відповів він мені. Саме тому я взяв його в команду головним тренером, бо він не розказував мені байок, а прямо сказав усе так, як було насправді.

— Вашим тестем є відомий у минулому футболіст «Карпат» Ярослав Кікоть, а зятем ще один екс-футболіст «зелено-білих» Андрій Кікоть. Ваш внук стане продовжувачем славетного футбольного роду?

— У мене є дві прекрасні доньки, два чудових зяті й троє улюблених внуків. Максимко дуже полюбляє футбольний м’яч. Мирон Маркевич побачив внука і сказав, що той неодмінно виросте у хорошого футболіста. Енергії й азарту йому не бракує. Проте в мене є ще одна мрія. Хочу, щоби він став чудовою людиною, справжнім козаком і українцем.

Любомир КУЗЬМЯК.