Ігор ЯДЛОСЬ: «Шведи могли за три години до гри з’їсти порцію макаронів, а в перерві «проковтнути» величезну канапку»

Чимало українських футболістів нині мешкає за кордоном. Хтось виїхав туди лише після завершення кар’єри, дехто залишився на чужій землі, повісивши там бутси на цвях. Щоправда, є в біографії нашого героя один факт, який не може не дивувати: свого часу Ядлось прожив рік у далекій Швеції. Про будні в Німеччині, сприйняття шведами України, знайомство з Олафом Мельбергом і футбольне пілігримство читайте в інтерв’ю Ігоря Ядлося «Українському футболу».

«Німецька 8-а ліга на одному рівні з чемпіонатом Тернопільської області»

— Ігорю Івановичу, знаю, що мешкаєте в німецькому місті Зангерхаузен, яке вважають світовим центром троянд. Розкажіть, чим займаєтесь і чи часто навідуєтеся в Україну?

— Хоч активні виступи на футбольному полі вже в минулому, але продовжую займатися, найперше, футболом. Нині треную команду 8-ї німецької ліги «Кельбра» (SV «Kelbra 1920»). Окрім того, займаю посаду спортивного менеджера у цьому клубі. Буває, що й на поле виходжу. Рік тому переніс тяжку операцію на коліні, тому буває це нечасто. Щодо того, чи часто буваю в Україні, то, переважно, двічі на рік відвідую Тернопіль. Хлопець я львівський, але квартира моя в Тернополі. У місті Лева мешкають мої батьки.

— Дуже цікаво почути від вас про рівень футболу 8-ї німецької ліги. Сподіваюся, наша друга ліга дасть фору німцям…

— У моїй команді виступають двоє хлопчаків із Тернополя (на офіційному сайті команди вказані імена наших співвітчизників: Тарас Глухан і Володимир Лема. — Л. К.). Відносно недавно вони брали участь у футбольних змаганнях на рівні Тернопільської області. Думаю, між німецькою 8-ю лігою та чемпіонатом Тернопільської області можна поставити знак рівності.

— Певними успіхами можете похвалитися?

— Наша команда — твердий середняк. У «Кельбрі» я з 2006 року. Починаючи з 1999-го виступав за команду «Зангерхаузен», яку спільними зусиллями вдалося вивести в 5-у лігу. Наше містечко — доволі невелике, всього 5000 мешканців. Розташоване воно у східній частині Німеччини. Зараз період у команди не найкращий. Найближчим часом їдемо в Магдебург. Місцева команда виступає в 3-й лізі, будемо переймати досвід.

«Шуховцев — занадто хороший хлопець»

— Чи пригадуєте ті часи, коли вирішили, що будете займатися футболом?

— Я виріс у Львові, поруч із стадіоном «Україна», на вулиці Дунайській. Сам Бог бажав, щоб я обрав футбол. Коли навчався в другому класі, оголосили набір діточок мого віку. Першим моїм тренером був Вік­тор Федорович Сусла — перший воротар у історії «Карпат». Пізніше нашу групу тренував Валерій Анд­рійович Горячий.

— Попри те, що перші футбольні кроки ви робили у школі «Карпат», але прем’єрною професійною командою у вашому житті стала тернопільська «Нива».

— Після закінчення школи нас направляли в різні команди. 1987 року ми з другом Орестом Швецем поїхали до Мирона Маркевича в луцьке «Торпедо». Пізніше вирушили до Тернополя, де й залишилися.

— На той час у складі «Ниви» вистачало відомих гравців?

— Звичайно, це була дуже потужна команда. Судіть самі: Ігор Яворський, Роман Мацюпа, Ігор Біскуп, Володимир Венгринович, Ігор Цісельський. Майже всі вони — львів’яни, тому влитися в колектив було не тяжко.

— Після «Ниви» ви поїхали у сусідню область — Хмельницьку, де стали гравцем місцевого «Поділля». У складі цієї команди ви залишили помітний слід, адже за сукупністю провели там 8 сезонів…

— Найперше, у Хмельницькому я сформувався як футболіст. У Тернополі я ще був молодим хлопцем, тому рівень другої ліги СРСР здавався мені неабияким випробуванням. А у Хмельницькому я одружився, там у мене народилися діти. У той час мені допоміг головний тренер «Поділля» Іштван Секеч, який довіряв мені місце у складі. Із приємністю згадую й партнерів. Наприклад, Віктора Карачуна, Михайла Лапідуса, Сергія Аргудяєва.

— Окрім того, вашими одноклубниками були ще молодий Ігор Шуховцев і Юрій Бакалов, який донедавна тренував київський «Арсенал»…

— А ще — нинішній помічник В’ячеслава Грозного в «Говерлі» Ігор Харьковщенко.

— Про Ігоря Шуховцева побутує чимало легенд. Він справді був таким «цікавим»?

— Його «цікавість» проявлялася в ті часи якраз найбільше. Я приємно здивований, що Ігор ще й зараз виступає на професіональному рівні. Це унікальна людина. Ігор — дуже хороший хлопець, напевне, занадто хороший. Його добром оточення зловживало. Шуховцев — трудяга від Бога.

«У Находці ми були чужими»

— 1995 року ви їдете на край світу — в команду «Океан» із російського міста Находка. Запрошення отримали від Іштвана Секеча?

— Так, я поїхав за тренером. У Хмельницькому в мене був невеликий конфлікт із Михайлом Дунцем, тому я відгукнувся на таку пропозицію. Спочатку дуже радів, що їду в нову команду. Але, коли приїхав, то зрозумів, як мені буде тяжко. Моя сім’я поїхала слідом за мною, але домашнього тепла ми не відчували, в Находці ми були чужими.

— Наситилися постійними перельотами?

— Ще й як! Навіть не уявляєте. Щотижня команда літала в європейську частину Росії. Коли суперники прилітали до нас, то казали: «Ледве до вас долетіли… Як же ми втомилися». А що ж тоді нам казати? «Ви літаєте до нас тільки раз на рік, а ми — щотижня», — відповідали ми. Команда дуже багато часу проводила в Москві. Секеч жив у Хімках, під Москвою, а команда мешкала на спортивній базі у Новогорську. Тому в Находці ми перебували лише 2–3 дні на тиждень.

— Пам’ятні матчі з того періоду назвете? Судячи зі статистики, вам довелося грати у складі «Океана» проти санкт-петербурзького «Зеніту»…

— Команд із гучними іменами не було, але мені чомусь запам’ятався домашній матч із ярославльським «Шинником». У тому матчі я забив із пенальті єдиний м’яч. Завдяки виступам у Находці я психологічно зміцнів, як футболіст. В «Океані» було правило: якщо ти граєш, то отримуєш гроші, якщо ні, то живеш на голод­ному пайку. Розмір зарплатні був маленьким, зате преміальні були насправді великими. Гравці, що сиділи на лавці запасних, нічого не заробляли, тому за місце у старті точилася справжня боротьба.

— Якщо вам було тяжко в психологічному плані, то як почувалися дружина та діти?

— Ми спілкувалися лише українською, тому моїм рідним було нелегко звикнути до нової мови й культури. Спочатку було дуже тяжко, бо з російською в дітей були проблеми. Вони її перекручували, а місцеві сміялися. Мій 5-річний син узагалі російської не знав. Щоправда, тепер він може спілкуватися без акценту. Не дивуйтеся, але в Німеччині такі знання стали при нагоді, бо тут п’ятдесят відсотків нашого спілкування — російською мовою. Тут дуже багато «наших». Німці трохи по-іншому ставляться до нашого менталітету.

«Німці, як і шведи, часто усміхаються, але усмішка їхня нещира»

— Настав час повертатися додому з далеких берегів Японського моря…

— Іштван Йожефович прийняв запрошення очолити «Луч» із Владивостока. Забрати мене з собою він не міг. Тому мені нічого не залишалося, як повернутися в Україну. Удома завжди легше команду знайти.

— Попри це, ви їдете в Казахстан…

— Ні, спочатку була Швеція, далі Казахстан, а потім знову Швеція.

— Цікаво. Українські футболісти у Швеції попитом ніколи не користувалися. Пригадую Вадима Євтушенка. У Фінляндії виступали Олександр Баранов і Дмитро Бровкін. Яким чином вам удалося отримати запрошення від шведського клубу?

— На той час я був у Тернополі. Під час одного з матчів удалося поспілкуватися з менеджером Юрієм Стасишиним. Тоді ще такого поняття, як «агент», не було. У нього був досвід із організації трансферів наших футболістів за кордон. У Швеції був Вадим Євтушенко, львів’янин Едуард Валенко, одесит Анатолій Чистов. Трохи раніше там виступав запоріжець Олександр Спіцин. Гучного імені я не мав, хоча мені виповнилося вже 26 років. Шведам потрібно було ім’я. Ось ми й написали, що я грав за «Динамо-2». Коли приїхав у Швецію, то вони залишилися мною задоволені.

— Якими були ваші перші враження від нової країни?

— Усе було чудово, адаптація пройшла нормально. Виникли, щоправда, проблеми з візою. Вона діяла лише до кінця вересня. Тому я на два місяці поїхав у Казахстан. Як не дивно, але й у Казахстані мені сподобалося. Виступав я за команду «Батир» із міста Екібастуз. Ми тоді майже все вигравали. Місцеві футбольні керівники дуже хотіли, щоб я залишився, але я пообіцяв шведам, що повернуся. Окрім того, моїй сім’ї легше було жити у Швеції.

— Ваша сім’я супроводжувала вас усюди?

— Так, дружина і діти мешкали зі мною в Росії, Швеції. У Казахстані я виступав лише два місяці, тому їздив туди без сім’ї. Коли грав у Швеції, набрав чинності закон, який не дозволяв легіонеру виступати за місцеву команду довше, ніж 2 роки. На той час я був гравцем команди «Аппельбю», у складі якої виступав із Едуардом Валенком і Анатолієм Чистовим. Ми грали у 4-у дивізіоні, але допомогли команді піднятися в третю лігу.

— Окрім «Аппельбю», у вашій кар’єрі було ще дві шведські команди: «Дегефорс» і «Браге»…

— «Аппельбю» продав мене в команду елітного дивізіону «Дегефорс». Але я приїхав після операції, тому на півроку був відправлений в оренду в «Браге».

— Ставлення шведів вас здивувало?

— Тепер можу порівняти їх, наприклад, із німцями. У Німеччину я приїхав із України й подумав: «Тут також, напевне, добрі люди». Але все насправді не так. Шведи часто посміхаються. Не подумайте, німці теж люблять усміхнутися. Але ця усмішка, скоріше, іронічна, нещира.

«Євтушенко сказав: «Бери сумку, сідай на літак і вперед — у «Карпати»

— Пересічному шведському громадянину було бодай щось відомо про Україну?

— Вони не чули взагалі нічого про нашу державу. Од нас вони дізнавалися, що таке Україна. Не знаю чому, але їм дуже сподобалися наші шкіряні куртки, в яких ми приїхали. Одного разу вони запитали мене, де розташована моя країна. Я жартома відповів, що Україна — це країна з Африки. Тоді мене здивовано запитали: чому ж у вас біла шкіра? На що я відповів, що ми з Південної Африки… У Німеччині нас називають «руссо». Не знаю, що було, якби не Шевченко та Клички. Це наші головні асоціативні фігури.

— Що скажете про життя у Швеції?

— Казка. Знаєте, що таке казка? В Україні у 1996–1997 роках було нелегко, а там усе було по-іншому. У Швеції мене дуже вразили люди, що постійно всміхалися. Моя сім’я була шокована: всі були задоволені! Але один дзвінок од головного тренера «Карпат» усе змінив. Я не хотів їхати зі Швеції, але з дитинства мріяв про футболку «Карпат». Перший день після дзвінка Маркевича пройшов із істерикою. Наступного дня я придбав квиток на літак. Можливо, це була помилка. Але я виріс у школі «Карпат» і мріяв грати за цю команду. Сталося так, що за «зелено-білих» я провів лише один матч, бо в першій же грі «зламався», і ця травма коліна турбує мене ще й зараз. Мабуть, доля…

— Селекціонери «Карпат» звернули на вас увагу, коли ви грали у Швеції?

— Маркевич знав мене ще по Луцьку, де я починав кар’єру. Тим більше, у Швеції я провів хороший період. Я не міг відмовити Мирону Богдановичу, бо на той час знайти телефон було дуже тяжко. А тут телефонує старший тренер команди. Я був дуже здивований. Але остаточним аргументом на користь повернення в Україну стала розмова з однією людиною…

— І хто ж це?

— Вадим Євтушенко. Ми тоді грали якраз проти «Хаммарбю», який він тренував. Їхня команда йшла в групі лідерів. У тому матчі наша команда «Браге» здобула перемогу з рахунком 2:1, а я забив вирішальний м’яч за дві хвилини до кінця матчу. Перед тим я розмовляв із Маркевичем. До гри я не наважився підійти до Вадима Анатолійовича, адже розумів, що Євтушенко — фігура! Після гри вдалося з ним поспілкуватися. «Чому ти не підійшов до мене перед грою?» — запитав Вадим Анатолійович. «Не вистачило сміливості», — відповів я. На той момент розумів, що мій авторитет у футболі порівняно з його рівнем в рази менший.

— Євтушенко знав про те, що ви родом із України?

— Ні, інформації тоді такої не було. Він навіть не здогадувався, що я його співвітчизник. Я вирішив порадитися з ним щодо вибору подальшої команди. «Їхати у «Карпати»? — питаю його. — «Якщо хочеш рости як футболіст, то бери сумку, сідай на літак — і вперед додому», — відповів Вадим Анатолійович. Євтушенко розумів, що в тих шведських реаліях я не виріс би як футболіст.

«Травма від друга»

— Доводилося читати, що разом із вами у складі «Дегефорса» виступав Олаф Мельберг. Пригадуєте його?

— У складі тієї команди я провів лише два місяці на зборах. Жодної офіційної гри за «Дегефорс» не зіграв. Та й іноземці товаришували з іноземцями, а шведи підтримували товариські стосунки зі своїми. Я Мельберга пам’ятаю, але скажу, що тоді він не особливо виокремлювався. Ніколи би не подумав, що він гратиме за «Астон Віллу» й «Ювентус». У нас тоді був такий тест: біг 2 кілометри — піша хода — біг 2 кілометри — піша хода — біг 2 кілометри. Мені запам’яталося його зосереджене обличчя, навіть зле, можна сказати. Мельберг мав прекрасне здоров’я. Він тоді всіх на кілометр обігнав.

— Ви згадували про легіонерів. Чи були помітні імена серед ваших партнерів?

— У команді грали тоді троє вихідців із Югославії, двоє гравців із С’єрра-Леоне. Ми полюбляли грати у «квадрат», але шведи до нас навіть не підходили. Із м’ячем вони працювали не дуже добре. Шведи зимою грали у хокей, а влітку — у футбол.

— Можете похвалитися певними успіхами у хокеї?

— Було в нас одне тренування. У той момент я зрозумів, що не туди потрапив. Одягнув ковзани, взяв ключку… Рухи повністю відрізняються. Для футболістів цей вид спорту корисний тим, що розвиває координацію рухів. А ще шведи мені запам’яталися своїм апетитом. Місцеві футболісти могли в перерві з’їсти величезну канапку, а за три години до гри «проковтнути» цілу порцію макаронів. Я звик до режиму: ніякої страви безпосередньо перед грою, жодної рідини.

— Продовжуєте слідкувати за своїми колишніми командами?

— Звичайно. Навіть намагаюся дізнатися, як справи в тих хлопців, які виступали зі мною. До речі, «Аппельбю» зараз виступає у 8-й лізі шведського чемпіонату. Ця команда базується у «селі на три хати». Ми їх тоді вивели в третю лігу.

— Повернемося до вашого приїзду в Україну. Здійснюється мрія вашого дитинства — ви одягаєте футболку «Карпат». Але у вашій біографії лише одна гра у складі львів’ян, точніше, 55 хвилин…

— Це була гра з одеським «Чорноморцем». Маркевич вирішив мене випустити на заміну, бо на той момент «Карпати» програвали — 1:0. Особливих настанов од Мирона Богдановича не було. Я мав шалене бажання, яке, напевне, завадило мені. Може, погано розім’явся. У складі одеситів грав Ігор Сушко — мій хороший друг. Сталося так, що опинилися ми на одному фланзі. У одному з епізодів Ігор зовсім випадково влучає мені в коліно. Це був жахливий момент, що змінив моє життя. Після матчу ми навіть разом їхали у поїзді. Дивлюся на опухле коліно й думаю: «Що ж за парадокс життєвий?»

— «Карпати» так і не зуміли відігратися…

— У мене моментів майже не було. То був не наш день. Хлопці бігали хаотично… Навіть Андрійко Покладок, який завжди відзначався бійцівським характером, у тому матчі не був схожим на себе.

«Якщо погано на душі, сів за кермо й уперед — додому»

— Скільки часу лікувалися після тієї травми?

— Півтора року. До зими вилікувався, полетів із командою на тренувальні збори на Кіпр, і там «зламався». Переніс операцію, минуло кілька місяців, почав виступати за «Карпати-2». І знову травмував це ж коліно.

— Можливо, прокляття якесь?

— Усе набагато простіше — я занадто швидко починав навантажувати коліно. Надмірне бажання зашкодило. Не міг дивитися, коли хлопці тренуються, а я відновлююся за полем. На той час медицина не була на такому високому рівні, як зараз. Усе базувалося на відчуттях. Натомість у Німеччині є реабілітологи, які завдяки приладам дуже добре знають, що саме з пацієнтом. Не так давно я вирішив лягти під ніж — тепер у моєму коліні встановлено імплантат.

— Після невдалих спроб повернутися в основну команду «Карпат» вирішили поїхати у Вінницю…

— У «Ниву» я поїхав разом із Романом Зубом на запрошення Ігоря Яворського. Він починав формувати команду. Там я нарешті відчув, що ще можу грати, повірив у себе. Але після піврічного періоду в команді виникли проблеми з фінансуванням. Усі гравці роз’їхались. Далі я вирушив у олександрійську «Поліграфтехніку» до Анатолія Раденка. Але прибув туди без сім’ї, тож усе навкруги здалося мені сірим. Повернувся додому, а тут з’явилася пропозиція спробувати себе в Німеччині. Там виникла зі мною анекдотична ситуація — їхав я у команду 2-ї ліги, а потрапив у клуб із 5-ї. Були ще проблеми з візою…

— Суцільні парадокси…

— Більше того, команда полетіла в Туреччину, а я вирішив підтримувати форму з іншою командою в іншому місті. Тепер я тут мешкаю 15 років. Це просто доля… Поставили би мені тоді візу, життя склалося би по-іншому. Але я зов­сім не жалкую. Наприклад, погано на душі чи проблеми певні, сів за кермо, й уперед — додому. Усього лише тисяча кіломет­рів… Увечері виїхав, а зранку вже у Львові. Такий собі запасний варіант повернутися додому.

— Маєте змогу слідкувати за українським футболом?

— Звичайно. Особливо слідкую за «Карпатами», а точніше — за молодіжною командою, бо одним із тренерів «дубля» є мій екс-партнер і кум Роман Зуб. Тому знаю достатньо, інколи навіть занадто. Мій син—фанат футболу, зокрема українського. Окрім того, я на зв’язку з іншими хлопцями, тому новин вистачає.