Іван ГАМАЛІЙ: «Після поразки «Чорноморцю» в півфіналі Кубка я плакав»

Ми зустрілися в одній затишній львівській кав’ярні. Востаннє Івана Гамалія доводилося бачити ще 1994 року. Тоді він уже майже завершував кар’єру, але неабияк допоміг «Карпатам» того сезону. Іван Павлович уже давно змінив львівську прописку на лісабонську. У Португалії вся його родина. Він є президентом «Асоціації футболу українців у Португалії».

Іван Гамалій не лише ділився думками про нинішнє життя, а й згадував. Згадувати йому є про що — понад 300 матчів у футболці СКА «Карпати» (Львів), участь у відбудові воскреслих «Карпат» і десятки інших миттєвостей футбольного життя.

«Під час об’єднання СКА та «Карпат» нашої думки не питали»

— Іван Гамалій народився у селі Гамаліїївка. Це збіг обставин чи історична закономірність?

— Колись наше село називали Жидятичами. Згодом його вирішили перейменувати. Мій прадід, що мав прізвище Гамалій, був найстаршим у селі, мав 110 років. Односельці довго не задумувалися й охрестили село Гамаліївкою.

— Перші кроки у футболі ви робили під керівництвом відомого тренера Володимира Вараксіна. Цю людину дуже шанують на Галичині, проводять турніри, присвячені великому тренерові…

— Разом із моїм сусідом Андрієм Федецьким, батьком Артема Федецького, у 8-річному віці ми розпочали займатися футболом у школі львівського СКА. Вараксін вкладав душу в дітей, ставився до нас дуже добре. У нашої команди були справжні «заруби» з Львівським спортінтернатом, у складі якого виступало багато перспективних хлопців, зокрема Андрій Баль. Щодо турнірів, присвячених великому тренеру, то за нагоди намагаюся відвідувати їх. Свого часу разом із Олександром Швойницьким ми були частими гостями. Тепер, коли Сашка немає з нами, навідуюся на змагання сам.

— Вашою першою професійною командою став луцький СКА?

— Так, мені тоді було 16 років, а навчався я в 10-му класі. Тренував команду Ернест Кеслер, а в її складі виступали тогочасні зірки: легенда ЦСКА Юрій Істомін, екс-гравець «Спартака» Юрій Дарвін, а також наші хлопці: Юрій Дубровний, Вік­тор Никитюк, Емеріх Майороші. А я був малим хлопчаком. Для мене за честь було м’ячі носити таким футболістам. Після тренувань доводилось їх шкурити, натирати. Але мені за радість було навіть тренуватися з ними. Пізніше команду перевели до Львова.

— 1982 року відбулося злочинне об’єднання двох самобутніх львівських команд «Карпат» і СКА. Як сприйняли такий крок самі футболісти?

— Від нас нічого не залежало. Перший секретар Львівського обкому партії Віктор Добрик і командувач ПрикВО разом із вищим партійним керівництвом чомусь вирішили, що так буде краще. Це неправильно, бо «Карпати» — це окрема боєздатна одиниця і СКА теж самостійна команда. Але нічиєї думки не питали, а вирішували у вузькому колі — проти не був ніхто.

— Новостворену команду починав тренувати Микола Самарін…

— Улюблена фраза Самаріна: «Найкраще тренування — це гра». Нам так набридли ці двосторонні матчі, що вже не могли на м’яч дивитися. Але альтернативи не було. Не хочете грати, то будете бігати по колу. Пробігли п’ять кіл, і знову «двосторонка».

— Тодішня команда складалася з гучних імен: Юрчишин, Саулевич, Лендел…

— А ще Вітя Рафальчук, Гриша Батич, Володя Дикий. Важливо те, що команда була дружньою, результати теж пристойні показувала. Кажуть зараз, що непопулярною вона була. Але пригадую, що трибуни постійно були забиті — менше 10 тисяч людей не пам’ятаю. Коли ж приїжджали «Гурія», ЦСКА чи «Даугава», то взагалі аншлаги були. Наше діло — грати, гідно представляти свій край.

«Улюблена команда — московський «Локомотив»

— Судячи зі статистики, вас можна назвати штатним пенальтистом команди. Звідки такі таланти?

— Я виконував не лише пенальті, а й штрафні і кутові. Спробував одного разу пробити пенальті — й пішло. Бив я на силу, але майже зав­жди забивав. У стилі Ігоря Бєланова (сміється).

— 1983 року в команду прийшли не лише вже згаданий Володимир Дикий, а й Ельхан Расулов і Володимир Татарчук. Чи стали вони підсиленням?

— Безперечно: Ельхана взагалі другом можу назвати. Ми часто ділили номер на виїзді, на базі мешкали разом, по життю товаришували. Володя Татарчук — дуже хороший футболіст і людина. Можу сказати про нього тільки схвальні слова.

— СКА «Карпатам» бракувало зовсім трохи для виходу у вищу лігу в двох сезонах поспіль. Вам до снаги було завоювати бажані путівки?

— Ми постійно зупинялися за крок од другого місця, здобуваючи «бронзу». Напевне, позначився той факт, що в нас був старший брат — ЦСКА. Окрім того, суперники були достойні — «Ністру», «Памір», «Даугава».

— Ми дійшли висновку, що з партнерами вам пощастило. Але суперники, проти яких ви грали, також були зірками того часу — Павло Яковенко, Курбан Бердиєв, Антон Шох, Сергій Андреєв, Ігор Гамула, Олександр Заваров, Валерій Газзаєв…

— Це майстри того часу. Додам сюди ще Сергія Юрана, Сашу Малишенка, який потім виступав у нашій команді. Мені було тяжко грати проти Андреєва. Але ми теж не подарунок. У СКА тоді була чудова команда.

— 1984 року команда вперше зупинилася за крок од вищої ліги. У одному з останніх матчів сезону львів’яни обіграли «Ністру» з рахунком 3:1, а ви відзначилися двічі.

— «Ністру» я любив забивати, але найбільше забивав у ворота московського «Локомотива». Полюбляв це робити на виїзді. Як кажуть, своя команда. Попри позицію правого півзахисника й другий номер на спині, я часто забивав. Майже кожного сезону зупинявся поруч із позначкою в 10 влучень. Навіть коли перекваліфікувався в правого захисника, то все одно полюбляв підключатися до атак.

«Розігрувати пенальті запропонував Булгаков»

— Вас можна назвати універсальним солдатом. Ви майже не пропускали жодної гри, виконували стандарти… Покоління змінювалися, але ви незмінно залишалися основним гравцем СКА «Карпати».

— Не знаю навіть, яким чином це можна пояснити. Мав здоров’я й бажання, тому стабільно виступав.

— Ходять легенди про вашу стартову швидкість. Це результат виснажливих тренувань чи вроджене вміння?

— Я з дитинства працював над цим. Кожного дня бігав крос у рідній Гамаліївці. Казали люди по-доброму: «Он, дурень побіг». Нічого з неба просто не падає, якщо не працюєш над собою. Травм за всю кар’єру, що тривала 26 років, було мало, дякувати Богу. Тренувальний процес був цікавим. Підкати на асфальті робили. Могли битися, але за полем обій­малися й товаришували. Близькі й друзі казали, що я на полі й за його межами — дві різні людини. Ми билися за команду, незалежно від умов. У Луцьку футболісти отримували 3 карбованці 20 копійок. Але ніхто не скаржився. Тепер двічі по м’ячу не вдарить, а вже мільйон просить.

— Ваша команда запам’я­талася багатьом завдяки спе­цифічному пробиттю пенальті: Лендел і Рафальчук розігрували удар з позначки і тим самим заставали воротаря зненацька…

— Було це за Володимира Булгакова. Одного разу перемагали 3:0 і вирішили спробувати. На тренуваннях відпрацьовували цей удар. Якби це сталося за нічийного рахунку, то не ризикували б. Звідки Булгаков узяв ідею такого розіграшу, навіть не знаю. Гравці суперника побігли до судді… Марна справа, все в межах правил.

«Автомати закопали на городі, й маслом поливаємо, щоб не заіржавіли»

— 1985 року у СКА «Карпати» приїхав відомий Вагіз Хідіятуллін…

— У Хідіятулліна не пішли справи у ЦСКА, тож його відправили служити в Україну. Здається, в Бердичів. Наше керівництво дізналося про це, й тут же забрало його. Поставили перед фактом: «Або граєш, або назад їдеш у військову частину». Вагіз обрав перший варіант. Мушу сказати, що він — справжній професіонал. Людина з великої букви. Інший на його місці міг би сказати: «Я з Москви приїхав, не буду тут із вами бігати». А він щоденним ставленням доводив, що є футболістом високого класу.

— Того ж року ви знову стали третіми. Більше того, набрали однакову кількість очок з московським ЦСКА.

— Там, знову ж таки, не все було так просто. Матч із ЦСКА, коли у Львові «Дружба» була забита під зав’язку, я пропускав. Мені на виїзді дали безглузду картку. Спостерігав за грою з трибуни, де знайти вільне місце було складно.

— За роки футбольної кар’єри вам довелося побувати ледь не в усіх містах колишнього Союзу. Траплялися й Абовян, Степанакерт, Орджонікідзе… Проб­лем не було?

— У Орджонікідзе (нині Владикавказ. — Л.К.) страшно було з готелю вийти. У них свої порядки. Ми грали з ними доти, доки не зрівняють. Суддів не випускали з поля. Їздили грати й в Нагірний Карабах. Там виходити за межі стадіону було небезпечно — приїхали, зіграли, і поїхали додому. Хоча до нас там чудово ставилися. У Грузії, Єревані, наприклад, про Львів дуже добре відгукувалися. У Росії ситуація була інша. Кричали з трибун: «Бей бандеров!». Нас у готелі покоївки питали: «Правда, що ви автомати із собою маєте?». Ми відповідали: «Звичайно, закопали на городі, й маслом поливаємо, щоб не заржавіли»…

— Кажуть, що після об’єд­нання двох головних львівських команд на трибуни забороняли проносити атрибутику зеленого кольору. Доля правди у цьому є?

— Це пов’язано з тим, що треба було покінчити з будь-якими спогадами про «Карпати». Тодішній міський чиновник пан Скоков сказав, що ми будемо грати тільки у червоній формі. Але із часом усе трохи змінилося. Хоча, пригадую, парад першотравневий: нас зодягнули у військову форму, дали в руки м’ячі та сказали, що підемо колоною. Уявіть собі, як ми тоді почувалися.

«Подарував Лужному його перші бутси»

— Ми вже згадували багатьох ваших партнерів. Не можу не запитати про висококласних футболістів Володимира Кухлевського та Ігоря Шквиріна. Що пам’ятаєте про них?

— Це хороші нападники. Ігор — родом із Ташкента, забивний форвард. Кухлевський грав за ЦСКА (тоді гравців часто тасували — віддавали в київський, львівський чи одеський СКА). Побільше би таких хлопців! Із тренерами нам теж щастило. Булгаков був хорошим фахівцем. Продов­жуючи тему наставників, не можу не згадати Андрія Карімова та Йосипа Фалеса. Останнього взагалі назву науковцем. На підготовчому етапі до сезону до нас підключали різну апаратуру, а ми по-доброму почувалися як піддослідні кролики. До того ж, з нами працювали цілі наукові бригади. У Кубку СРСР нам довелося грати з зірковим «Динамо», яке нас обіграло з рахунком 4:0 завдяки хет-трику Олега Блохіна. Після тієї гри Йосипа Георгійовича зняли з посади.

— Ви згадали про Кубок Союзу. У 1986 і 1987 роках СКА «Карпати» двічі доходив до чвертьфіналу. У одному з розіграшів вас вибили з боротьби, як вже згадували, київські динамівці…

— Там була така команда… Ми грали з ними на зборах. У «Динамо» того часу грали великі люди. Зараз є, що згадати.

— У кінці 1980-х команду поповнили талановиті Лужний, Гецко, Авер’янов, брати Юрченки. Вони однозначно підсилили вас?

— Через нашу команду прой­шло безліч талановитих футболістів. Вони не затримувалися, але слід залишали.

— Іштван Секеч згадував, що в Лужного не дуже вірили на початку його футбольної кар’єри…

— Олег був здібним хлопцем. Я подарував йому перші бутси. Наші мами все життя разом працювали. Одного разу за ним приїхав із «Динамо» Михайло Коман. Олег прийшов до мене за порадою. Сказав йому, що треба їхати: «Навіть якщо в основу не проб’єшся, зате сприймати тебе будуть по-іншому. Під час переходу в інший клуб братимуть до уваги, з якої команди ти прийшов», — відповів я йому.

«Львів’яни щиро раділи відродженню «Карпат»

— 1989 року на матчі з вірменським «Котайком» було встановлено антирекорд — 54 глядачі. Команда доживала останні дні?

— Усе йшло до того, що команду розформують. Коли ми грали, то й люди ходили.

— Ви багато років віддали одній команді. Не було пропозицій змінити СКА на інший клуб?

— Варіанти були. Спочатку мене кликали в «Зеніт». 1978 року я взагалі був заявлений за московський ЦСКА. У тій команді виступали Володимир Астаповський, Олександр Тарханов. Астаповський допомагав мені писати заяву на прийом у команду. Але мені не вистачило терпіння: купив квитки на літак і повернувся додому. У Сімферополь Шапошников і Заяєв кликали, пропонували двокімнатну квартиру. Але я вважаю себе патріотом свого міста. Може, й варто було спробувати кудись переїхати. Але я не шкодую. Сумно, що, коли розформували СКА та створили «Карпати», мені заборонили грати в нових «Карпатах», а я мріяв одягнути зелено-білу футболку. Лише невеликий період часу провів у відродженій команді.

— Одним з контрольних цвяхів у домовину СКА «Карпати» стала поразка «Пахтакору» з рахунком 2:7. У тій грі вам удалося двічі забити. Але чому так слабо зіграла команда?

— Не пригадую точно, чи було це саме тоді, але одного разу ми приїхали в Ташкент. Спека неймовірна — 42 градуси за Цельсієм. Вони ще й поле полили. Випари шалені… Ми просто не адаптувалися до такої погоди. Програли ми тоді з розгромним рахунком.

— Поговоримо про приє­мні­ше. Ви взяли участь у першій офіційній грі «Карпат» після відродження команди. Це сталося 20 квітня 1989 року…

— Ми грали в Ленінграді проти місцевого «Динамо» й здобули перемогу з рахунком 4:2. Пригадую, як тоді команду збирали. Наступну домашню гру неможливо забути — був переповнений стадіон. Нам аплодували, люд щиро радів відродженню «Карпат». Проте я не міг залишитися в «Карпатах», як вже згадував, і поїхав у Польщу.

«Поразка в Одесі стала шаленим стресом»

— Як відбулося ваше повернення в «Карпати» вже за часів Незалежної України, у сезоні 1993-1994 років?

— Тоді я виступав за ФК «Львів». У Кубку України ми грали проти кременчуцького «Кременя». Я забив м’яч, а вже ввечері того ж дня Мирон Маркевич зателефонував мені та Едуарду Валенку, запросивши до приміщення клубу. На той момент команда перебувала в підвалі таблиці. За короткий проміжок часу волею календаря ми мали грати з «Кременем». «Карпати» давно не вигравали на виїзді. Тоді я забив пенальті, й ми перемогли з рахунком 2:1. Узагалі друге коло провели прекрасно. Навіть не знаю, чому спочатку команда погано грала. Мені вже було 36 років, Едик теж був немолодий. Можливо, ми допомогли команді досвідом. Та й подружилися — я добре ладив із Євтушком, Чижевським, Покладком.

— Того сезону команда вийшла в півфінал Кубка України. Якби не кілька секунд, то виступала б у фіналі…

— Про той жахливий матч із «Чорноморцем» тяжко згадувати. Удома зіграли 0:0, а на виїзді вигравали. Потім одесити зрівняли рахунок. Ми все одно виходили у фінал. На останніх секундах хтось із наших азартно вигукнув: «Бий!», і Сергій Булигін пробив — м’яч улучив Саші Чижевському в ногу, тим самим дезорієнтував Расулова, який кинувся в інший кут. Це була трагедія. Я, наприклад, після фінального свистка плакав. Мені вже було 37 років. Ми у фіналі точно би перемогли «Таврію». Після гри Маркевич сказав нам перед тим, як ми сідали в потяг: «Сьогодні я вам дозволяю все». Це був неймовірний стрес. Навіть у чемпіонаті кілька матчів програли після фіаско в Одесі.

— Після того сезону ви поїхали в Португалію?

— Ні, спочатку я вирушив у Чортків, де був граючим тренером. У одному з матчів молодий Андрій Шевченко забив нам гол. Взяв я туди із собою Береського, Бондарчука. До речі, з Олегом Береським ще й зараз спілкуюся. Він у Сполучених Штатах мешкає. Ми плануємо турнір організувати серед українців усього світу. Бо в Португалії наша команда 5 років поспіль стає найсильнішою серед мігрантів. До речі, на Піренеї я їхав на кілька місяців, але затримався там на п’ять із половиною років.

«Уболіваю за «Порту»,
а син і внук — за «Спортинг»

— Продовжуєте займатися футболом на батьківщині Криштіану Роналду?

— Так, у нас участь у чемпіонаті бере 16 команд. Раніше були винятково українські. Зараз уже долучаються молдовани, румуни. Перед Днем Незалежності України завжди проводимо турніри. У нас навіть приз перехідний є — булава. Усе на серйозному рівні. Окрім того, мене зобов’язує посада, адже я голова Асоціації футболу українців у Португалії «Associação de Futebol dos ucranianos em Portugal».

— Відвідуєте в Лісабоні матчі найкра­щих португальських команд?

— Так. Разом із сином і внуком ходимо не лише на футбольні матчі, а й на футзальні. Син і внук уболівають за «Спортинг», мені подобається «Порту».

— «Бенфіка» не популярна у вашій родині?

— Ні. Більше того, українці, які мешкають у Португалії, не вболівають за «орлів». Уболіваю за «Порту», бо в тут цікава клубна система. Кожного року продають лідерів, але постійно поповнюють склад якісними виконавцями, які наступного року стають зірками. Це складний, але розумний процес.

— Які спогади в португальців про Львів і Україну загалом після відвідин Євро-2012?

— Тільки найкращі. Дуже вражені архітектурою міста й гостинністю людей. Мені про це не раз казали. До речі, в Португалії вболівають по-особливому. Навіть якщо запитати жінку чи старого дідуся, то вони обов’язково в курсі всіх футбольних подій. Під час матчів усе місто слідкує за грою. У паб неможливо потрапити, не кажучи вже про стадіон. Новини в Португалії розпочинаються не з політики, а з футболу. На роботі люди розпочинають спілкування наступного дня із футбольних тем.

— Судячи з усього, родина у вас спортивна?

— Син свого часу займався футболом. Дружина моя також жодного футбольного матчу з моєю участю не пропускала. Онука професійно займається тенісом. Їй 13 років і у своїй віковій категорії вона входить до Топ-300 найкращих тенісисток Європи. Представляє Україну на міжнародних змаганнях. Онук хоче стати воротарем. Займається футболом, бере участь у різних турнірах. Синова наречена — одна з лідерів збірної України з гандболу, Віка Борщенко. Як бачите, в нас спортивна династія.

Любомир КУЗЬМЯК.