Іван ГОЛАЦ: «Якось сказав Джорджу Бесту: «Один хлопець, якого я тренував в Україні, був дуже схожий на тебе»

У «Карпатах» він опинився «не в той момент». На початку нового тисячоліття український футбол тільки починав живитися іноземною кров’ю. В Україну їхали з усіх усюд легіонери різного рівня. Разом з футболістами до нас завітали кілька закордонних тренерів. Ми вчилися на своїх помилках, набивали ґулі, й лише з часом зрозуміли, як саме повинна виглядати трансферна політика клубу.
Крізь решето українського футболу пройшло чимало іноземців. Було в нас кілька «випадкових пасажирів», а були й такі, що просто не могли розкритися з  різних причин.
Приїзд Івана Голаца до Львова подарував уболівальникам «Карпат» величезну порцію надій. Сербський наставник із перших днів на посту головного тренера почав виправдовувати довіру. Однак якоїсь миті злагоджений ансамбль почав руйнуватися. Напевно, саме тоді позначилася різниця в менталітеті Голаца і футболістів, а також занадто велика кількість легіонерів у команді.
Нині Голацу — 65, і він продовжує поєднувати футбол із вихованням онуків.

Шоколад, Каталинич, онук у «Барселоні»

— Останнє, що доводилося чути, що ви працюєте на шоколадній фаб­риці в Белграді. Вирішили змінити діяльність?

— Свого часу я справді мав безпосереднє відношення до шоколадного бізнесу. Проте, коли отримав запрошення від «Карпат» на початку 2000-х, то вирішив пов­ністю присвятити себе футболу. На двох стільцях тяжко сидіти. Для того, щоб якісно займатися двома різними видами діяльності, потрібно бути присутнім і на фабриці, й поруч із футболістами.

— Нині ви вже не працюєте в кондитерській сфері, але й не берете активної участі у футбольному житті…

— Я багато часу проводжу з моїми доньками й їхніми дітьми. Наприклад, Різдво провів у Іванни, яка мешкає в Белграді. Останні три роки працював у Лівії, де займався технічними питаннями в збірних різного віку, починаючи з U-15 і закінчуючи U-21. Також невеликий період часу провів у Німеччині. Футбол залишається в моєму серці й моїх думках.

— Ви є постійним експертом у низці сербських ЗМІ. Чи можете сказати, що періодично цікавитеся справами в українському футболі?

— Так, намагаюся слідкувати за розвитком подій у вашому чемпіонаті й виступами українських клубів у єврокубках. Пригадую, як у «Карпатах» познайомився з багатьма талановитими молодими футболістами. Також дуже добре запам’ятав Ковальчука, Сучкова, Мізіна. А ще пригадую наші матчі з хорошими командами. Пригадую донецькі «Шахтар» і «Металург», «Дніпро».

— Наступне запитання матиме певний політичний підтекст, і все ж хотів би почути вашу думку. Знаю, що ви народилися у Хорватії, а ваш батько був солдатом у армії югославського президента Йосипа Броза Тіто. Відомо, що чимало сербів нині підтримує агресію Росії стосовно України. Сербський тренер Міодраг Божовіч, наприклад, не цурається одягати футболку із зображенням Путіна. Яка ваша позиція щодо цього?

— Хотів би почати з того, що вся ця ситуація є дуже сумною. Мені тяжко робити далекоглядні висновки, бо живу далеко за межами України. Уважаю, що слов’яни завжди повинні розумітися між собою. Дуже прикро, коли вони ворогують. Мабуть, ти пам’ятаєш, як відносно недавно схожі події відбувалися в Югославії.

— Ваш прихід у «Карпати» був синхронним із приїздом в Україну вашого друга й екс-партнера в «Саутгемптоні» Івана Каталинича. Із різницею в кілька днів ви прийняли «Карпати», а він — запорізький «Металург». Щоправда, залишив нашу країну ваш колега дуже швидко. Не знаєте, як у нього справи?

— Знаю, що Іван повернувся в рідний Спліт. Якщо чесно, то я давненько його не бачив. Можливо, він злий і гнівається на мене. У передостанньому турі сезону-
2002/2003 «Карпати» гостювали в Запоріжжі. «Металург» був однією ногою в першій лізі, тож Каталиничу потрібна була перемога. Однак ми зіграли чесно — матч закінчився внічию — 1:1. Насправді ми хороші друзі, просто останнім часом не бачилися. Я багато подорожую: Австрія, Німеччина, Англія, Шотландія, а також багато часу проводжу з онуками.

— Найближчим часом можемо очікувати на поповнення футбольної династії Голаців?

— Так, у мене є 17-річний внук, який професійно займається футболом і обож­нює «Барселону» та Неймара.

— Прізвище у вашого онука, очевидно, не Голац. Як саме звуть майбутнього гравця «Барселони»?

— Мого онука звати Огнєн Матіч. Пишаюся також своєю онукою Касею, яка дуже серйозно вивчає історію мистецтва. Дуже люблю проводити час із своїми доньками й онуками. Моя донька Іванна знає дуже багато мов. Що стосується іншої доньки, Андріяни, вона мешкає у Відні, є доктором історії мистецтва.

«П’ятий бітл», розмова
з Димінським, Йовичевич

— Що дав вам період, проведений в Україні?

— Футбол — це неймовірна річ, яка доз­воляє відкривати нові місця, отримувати чудові емоції, знайомитися з прекрасними людьми. Про Україну в мене хороші спогади ще з 1974-го, коли «Партизан» зустрічався з київським «Динамо». Це була неймовірна команда, одна з найкращих у Європі. Ваша країна завжди славилася талантами на весь світ. Мені було дуже цікаво попрацювати в Україні, побачити весь процес ізсередини. Мені подобалися тренування, атмосфера в клубі. Разом із «Карпатами» було багато чудових матчів, і тому я щасливий. З приємністю згадую почесного президента Петра Димінського, свого помічника Ігоря Яворського, генерального директора Михайла Практику.

— Моїм улюбленим гравцем є Сергій Ковальчук, який грав під вашим керівництвом у «Карпатах». На початку нашої розмови ви зразу згадали про нього. Неймовірний футболіст, чи не так?

— Одного разу ми з дружиною гостювали в Портсмуті. Там я відвідав дуже принциповий матч «Портсмут» — «Саутгемптон». На грі я випадково зустрівся з легендарним Джорджом Бестом. Мабуть, це була остання з наших зустрічей перед його смертю. Я сказав йому: «Ти знаєш, один хлопець, якого я тренував в Україні був дуже схожий на тебе». Ковальчук так само, як і Джордж Бест, прекрасно володів м’ячем. Він умів обирати позицію на полі, рухався ідеально, віддавав передачі, був таким же легким. Навіть характер у Сергія був схожий — такий же простий і сором’язливий. Ковальчук — один із найталановитіших гравців, яких я коли-небудь бачив.

— Якою людиною був Джордж Бест?

— У мене було три улюблені гравці: Джиммі Джонстон із «Селтіка», Бест із «Манчестер Юнайтед» і Дієго Марадона. Бест був суперзіркою, одним із найтехнічніших футболістів світу. Уперше я побачив Джорджа, коли мені було 15: мій рідний «Партизан» приймав «Манчестер Юнайтед» у рамках півфіналу Кубка чемпіонів 1966-го. Бест був настільки популярним в Англії, що його називали «п’ятим бітлом», його слава була не меншою, ніж у легендарної ліверпульської четвірки.

— Як гадаєте, Ковальчук сповна розкрив свій потенціал?

— Сергій був дуже спокійним хлопцем. Таким, як і Джордж Бест. Ковальчук був справжнім професіоналом, дуже дисциплінованим, неймовірно талановитим. Мені здається, що Сергій міг закріпитися в будь-якій команді Європи.

— Хто ще вразив вас у «Карпатах»?

— До Львова я запросив білоруса Олексія Сучкова. Це дуже талановитий футболіст, він був одним із найкращих у своїй країні разом із братами Глєбами. Дуже добре проявив себе польський воротар Мацей Налєпа. Прекрасний сезон видав досвідчений Геннадій Хроль, добре зарекомендував себе хорват Єрко Мікуліч. Величезну роль у колективі відігравав Сергій Мізін. У нас була неймовірна команда!

— Пам’ятаєте той момент, коли отримали пропозицію очолити «Карпати»?

— Уперше я зустрівся з почесним президентом Петром Димінським у Мілані. У мене були певні відомості про український клуб, але після розмови з Петром Петровичем зрозумів, що «Карпати» мають серйозні амбіції. Він розповів мені, що львів’яни роблять ставку на молодь. Для мене це був добрий знак — я не боявся працювати з молодими виконавцями, бо й у своїх попередніх клубах намагався підпускати молодь до основи. Це хороший шанс для хлопців проявити себе й мати можливість отримати неоціненний досвід.

— У «Данді Юнайтед» ви також працювали з молоддю…

— Так, 1994-го, коли ми обіграли у фіналі Кубка Шотландії одну з найкращих команд Європи, «Рейнджерс», у нас було багато молоді, зокрема, один із лідерів Девід Ханна, якому щойно виповнилося 20. Кільком нашим захисникам, а також обом вінгерам було по 19-20 років. Я ніколи не боявся цього. Тому мій приїзд до Львова був зумовлений тим, що я любив працювати з молодими талановитими футболістами.

— Ваші сподівання справдилися?

— В Україні я не виграв Кубок із «Карпатами», але у щоденній роботі, можу сказати, з українцями мені було легше працювати, бо вони були ближчими до мене. Ми спілкувалися спорідненими мовами.

— Вас щось здивувало в Україні?

— Звик до вашої країни дуже швидко. Нічого нового для мене не було. Навколо з’явилося багато людей, з якими я знайшов спільну мову. Мені було легко порозумітися з місцевими, в нас були схожі думки. Я провів чудовий час у Львові.

— У «Карпати» ви запросили хорватського футболіста Ігоря Йовичевича, який через десяток років по тому очолив «зелено-білих». Чи слідкували за тим, як грала його команда?

— Я добре знав Ігоревого батька, а потім познайомився із самим Ігорем. Це був дуже талановитий футболіст. Тому я не пошкодував, що запросив Йовичевича в 
«Карпати». Чесно кажучи, не маю змоги дивитися матчі львівської команди, але постійно слідкую за результатами.

— Екс-наставник «Карпат» якось зізнався, що його вам порекомендував тодішній головний тренер «Барселони» Радомір Антіч…

— Так, ми говорили з ним про Йовичевича. На той момент Ігор перебував у іспанській Марбельї. Я зв’язався з ним і запросив в Італію, в Удіне, де ми перебували на зборах. Йовичевич зіграв за нас проти словенської «Олімпії», яку ми перемогли з рахунком 4:1, а Ігор забив чудовий м’яч. Я потребував такого виконавця. Мені хотілося, щоб у «Карпатах» грав футболіст, який міг би диригувати діями в середи­ні поля, який здатен віддати хороший пас. Неважливо, звідки ти береш гравця. Тренер повинен зробити так, аби футболіст був корисним команді.

Собор Святого Юра, фанати, Годвін

— Ініціатором вашого приїзду до Львова був Петро Димінський. Як вам працювалося з почесним президентом «Карпат»?

— Не було жодної проблеми з ним. Ми часто спілкувалися, зустрічалися. У мене такий характер — намагаюся бути незалежним. Я відповідаю за те, що роблю. Петро жодного разу не вказував, кого я повинен ставити на той чи інший матч. Це виключено! Мої принципи у футболі зовсім інші. Радий, що президент до цього ставився з розумінням, і ми весь цей час підтримували чудові відносини. У нас були дискусії щодо ситуації в команді, але фінальне слово залишалося за мною в питаннях комплектації й тактики. Я дуже незалежна людина, був таким упродовж усього свого життя, відтак готовий нести відповідальність за свої дії.

— Ви швидко звикли до життя у Львові?

— Львів — це чудове місто. Навіть зараз, коли я спілкуюся з рідними чи близькими, то завжди кажу, що Львів — одне з найкрасивіших міст, де я мешкав і працював. Я полюбив ваше місто дуже швидко. Ми жили поруч із церквою, в якій Папа Римський Іван Павло ІІ перебував під час візиту до України (Собор Святого Юра. — Л.К.). Я не раз там бував — це одна з найкращих церков, які я коли-небудь бачив.

— Ви грали більше десяти років у «Партизані», який славиться своїм фанатським угрупованням «Гробарі». Окрім того, значну частину кар’єри провели у «Саутгемптоні», «Борнмуті», «Манчестер Сіті», «Портсмуті», де мали змогу бачити, як уболівають англійські фанати. Чи вразила вас українська публіка?

— Фанати «Карпат» — фантастичні. Я пам’ятаю їх уже впродовж тривалого часу. Свою першу гру на посту головного тренера львівського клубу я провів у березні 2003-го проти «Таврії». Пригадую ранню весну, сніг і болото. Повітря було ще морозним, відчувався сильний холод. Працівники стадіону доклали багато зусиль для того, щоби підготувати поле, яке було у чудовому стані. Я був вражений шаленою підтримкою трибун. На «Україні» зібралося дуже багато вболівальників, які, попри морозну погоду, тепло підтримували нас. Ми тоді виграли з рахунком 3:1. Запам’яталася мені ще одна гра — коли ми приймали запорізький «Металург». Суддя вилучив із поля Мізіна і Сучкова, але ми все одно перемогли. Саме вболівальники стали тими гравцями, яких нам не вистачало. Це була незабутня підтримка.

— Сучков разом із Ковальчуком був одним із провідних гравців тієї команди…

— Я не мав жодних проблем із ним. Він любив імпровізувати, створювати. У мене проста філософія: якщо ти не тренуєшся на повну силу, значить у наступному матчі не виходиш у складі. Мені подобалася робота Олексія, тож не мав до нього жодних претензій.

— Самсон Годвін, який з вашою допомогою робив перші кроки у професійному футболі в «Карпатах» у одному з інтерв’ю сказав: «Голац надав мені впевненості». Яким ви запам’ятали молодого Годвіна?

— Так, я добре пам’ятаю Самсона. Йому було 17 чи 18 років, коли я прийшов у команду. Я точно знав, що йому потрібно. Я вже раніше працював із молодими африканськими футболістами, тож був знайомий з їхнім менталітетом. У «Данді Юнайтед» я працював із майбутнім гравцем збірної Трінідаду і Тобаго Джерреном Ніксоном. Він був таким же молодим і обдарованим, як Самсон. Із такими гравцями треба бути м’яким, потрібно допомагати їм. Я багато спілкувався з ними, жартував, показував, як саме їм треба діяти в певних ситуаціях. Уважаю, що обрав для Годвіна правильну позицію на футбольному полі, враховуючи його навички й уміння. Мені приємно, що він залишив по собі добре ім’я в Україні.

— Трохи інші відносини у вас склалися із словенським легіонером «Карпат» Сенадом Тіганем. Якось він сказав мені, що під час уже першої розмови ви запевнили його: «Я на тебе не розраховую». Усе так і було насправді?

— Я запросив Тіганя з Любляни. Мені сподобалося, як він виступав у Словенії, тож я вважав, що він допоможе «Карпатам». Коли ти береш гравця в команду, то розраховуєш на нього. Ти даєш йому шанс і чекаєш, що він покаже все, на що здатен. Решта залежить од гравця — це проста формула. А якщо береш футболіста для того, щоби він забивав, а він цього не робить? Які твої дії? Ти даєш шанс іншому футболісту. Усе просто. Наприклад, я запросив у команду Єрко Мікуліча, який грав у обороні. Він швидко адаптувався й показував хорошу гру. Чому я повинен не довіряти йому, якщо він добре виконує свою роботу?

«Уемблі», Вічне дербі, Блохін

— Окрім тренерської біографії, маєте за плечима й дуже цікаву футбольну кар’єру. 1976-го вас запросили до збірної Югославії, де взяли участь у матчі з алжирцями. Для вас це, мабуть, дуже пам’ятний період у житті…

— Це правда. За кілька місяців до мого матчу за збірну я взяв участь у турнірі в Алжирі. Усього було чотири учасники: «Партизан», «Серветт», «Вердер» і збірна Алжиру. Ми обіграли швейцарців і вийшли до фіналу, де зустрілися зі збірною Алжиру, яку здолали з рахунком 5:1. Уже до 20-ї хвилини ми забили чотири м’ячі, три з яких організував я. За кілька місяців і у складі збірної Югославії я зустрівся на фланзі з тим же хлопцем, який протистояв мені на турнірі в Алжирі. Я добре запам’ятав ту гру за збірну, бо це був дощовий лютневий вечір, але ми виграли з рахунком 2:1.

— Ви добре зарекомендували себе в «Партизані», відтак переїхали на Туманний Альбіон. Пригадуєте деталі трансферу?

— Я став першим футболістом-легіонером, якому дозволили виступати в англійській команді. 18 червня 1978-го мені було 28, і тоді мені надали змогу грати в Англії. Отримати дозвіл на роботу для легіонера було дуже тяжко. Виступати на батьківщині футболу — справжня казка. Я ніколи не забуду матч на «Уемблі», коли мені було десять років. Тоді Англія легендарного Джиммі Грівза зустрічалася з Югославією. Отож через роки я не міг уявити, що колись гратиму на Туманному Альбіоні. І в Англії, й в Югославії була надзвичайна атмосфера на трибунах — по сто тисяч глядачів. Однак я міг не стати гравцем «Саутгемптона». Мною зацікавився «Галатасарай», і я поїхав у Стамбул. У той момент зателефонувала дружина: «Тобою цікавляться в Англії». Тоді я кардинально змінив свої плани.

— Дуже швидко ви досягли чималих успіхів…

— Так, за шість місяців я став першим легіонером, який зіграв на «Уемблі». Мій «Саутгемптон» програв «Ноттінгем Форест» у фіналі Кубка англійської ліги. Команда з Ноттінгема двічі стала найсильнішою командою в Європі. На трибунах легендарної арени було майже сто тисяч уболівальників! 1960-го я дивився на матч із сторони. Минули роки, й я сам зіграв на легендарному стадіоні.

— Неодноразово ви були учасником Вічного дербі за участю «Партизана» та «Црвени Звєзди». Атмосфера на таких матчах, мабуть, не менше вражаюча, ніж на «Уемблі»?

— Такі матчі є завжди особливими. Коли на трибунах сто тисяч людей, то це завжди подія для всіх учасників, для всієї країни. Вічне дербі по праву входило до трійки найбільших дербі світу. Бувало таке, що люди приїжджали на белградське дербі з Австралії та Сполучених Штатів. Це щось схоже на фанатизм Рода Стюарта, який підтримує «Селтік», де би він грав.

— За свою кар’єру ви протистояли багатьом видатним футболістам: Кенні Далгліш, Грем Сунес, Террі Бутчер, Браян Робсон, Іан Раш…

— Олег Блохін.

— Так, Олег Володимирович також. Кого назвете найнезручнішим опонентом?

— Олег Блохін був фантастичним футболістом. Великих футболістів було багато. Проте Блохін був одним із найкращих. Що стосується англійців, то я захоплююся Кенні Далглішем. Це неймовірний футболіст і мій хороший приятель. Відзначу також Пітера Барнса, одного з найталановитіших гравців за всю історію англійського футболу. Коли я прийшов у «Саутгемптон», Барнс виступав за «Манчестер Сіті» на позиції лівого вінгера.

— В Англії ви грали в одній команді з Кевіном Кіганом і Пітером Шилтоном. Хто з ваших одноклубників вразив вас найбільше?

— Я грав з багатьма легендами, гравцями, що вписали своє ім’я в історію. Одним із таких був Алан Болл. Ми мешкали поруч і тісно товаришували. На жаль, кілька років тому Алан покинув цей світ. 1966-го, коли англійці стали чемпіонами планети, Алану виповнився лише 21, а він уже був основ­ним гравцем тієї команди. Ти вже згадував про Кігана і Шилтона. Додам сюди ще Джо Джордана, Девіда Уотсона, Чарлі Джорджа, Стіва Вільямса, Кріса Ніколла, Денні Уоллеса. Це були чудові гравці, зірки своєї епохи. У сезоні-1983/1984 наш «Саутгемптон» фінішував другим у чемпіонаті Англії, поступившись чемпіону «Ліверпулю» лише трьома очками. У мене було прекрасне порозуміння на полі з Аланом Боллом і Майком Шенноном. Для мене Алан завжди буде «номером один».

— Творцем успіхів «Саутгемптона» був головний тренер команди Лоуренс МакМенемі. Він увійшов до Книги рекордів Гіннеса, як один із найкращих англійських тренерів післявоєнного періоду.

— Лорі був дуже проникливим. Його не назвеш видатним футболістом, однак він зумів стати чудовим тренером. МакМенемі відчував гру, дозволяв нам багато працювати з м’ячами, щоденно навчав нас. Усі ми були сильними особистостями, але Лорі знав, як оце все поєднати. Кілька років тому в інтерв’ю англійській пресі я сказав, що існує два унікальних тренери: Лорі МакМенемі та Браян Клаф, який двічі вигравав із «Ноттінгем Форест» Кубок європейських чемпіонів. Ці наставники не мали сильного фінансового підґрунтя, але давали результат. Жодних мільйонів, лише власні зусилля. Я дуже багато нав­чався в них.

— Ваш перший тренерський досвід — робота помічником головного тренера «Партизана» 1989-го, коли в команді перші кроки у футболі робили Златко Заховіч і Предраг Міятовіч.

— Міятовіча до Белграда запросив я. Заховіча нам рекомендував відомий у минулому югославський футболіст Мілко Джуровскі. Хороших гравців у тому «Партизані» вистачало: Горан Богдановіч, що потім грав у «Еспаньйолі», Гордан Петріч, якого я потім запросив у «Данді Юнайтед», Дарко Міланіч, зірка австрійського «Штурму». Також я доклався до становлення Мірослава Джукіча, котрий став легендою «Депортиво» та «Валенсії». На початку кар’єри він грав за скромний клуб «Мачва» зі Шабаца. Кожен із цих хлопців залишив про себе пам’ять у футболі.

Михайличенко, квіти в парку, «The Rolling Stones»

— 1994-го ви стаєте володарем Кубка Шотландії разом із «Данді Юнайтед». На даний момент це головний тренерський трофей у вашому житті?

— Так, це мій головний здобуток. Кубок Югославії я вигравав із «Партизаном», але трофей, виграний у Шотландії є дуже важливим для мене. До 1994-го «Данді Юнайтед» шість разів виходив у фінал і щоразу поступався. Наша перемога була особливою, ми перервали цю сумну серію, це прокляття. У фіналі ми обіграли «Рейнджерс», дуже потужну команду. Майже всі гравці команди з Глазго грали в збірних Англії і Шотландії: Гарі Стівенс, Марк Хейтелі, Айан Фергюсон, Аллі МакКоіст. На лавці запасних сидів Олексій Михайличенко. Якби такий футболіст був у моїй команді, то в мене він був би капітаном. А в «Рейнджерсі» Михайличенко розпочав із заміни! Ми стали наймолодшою командою, яка коли-небудь вигравала Кубок Шотландії. Дуже пишаюся тим, що ми виграли один із найстарших трофеїв у світі.

— Шотландські ЗМІ називали стиль вашого керівництва командою «хіпстерським». Це правда, що ви практикували відвідини футболістами парку для того, щоби, цитую, «понюхати квіти»?

— Багатьох це дивує, але я дуже люб­лю відпочинок. Наше життя — це гра, футбол — це також гра. Якщо ти не отримуєш задоволення від життя й не вмієш цього робити, то це неправильно. Якщо ми цілий тиждень тяжко працювали, то однозначно заслуговуємо на релакс. Ми йдемо в парк, гуляємо, насолоджуємося філіжанкою кави, спілкуємося. Коли на гравців очікує важке тренування, де буде багато біганини, я пропоную їм добре провести час і відпочити. Я дуже поважаю кожну людину, але в мене є свої принципи й методи роботи. Існує моя територія, зона моєї відповідальності, яку ніхто не повинен порушувати.

— Видко, стиль вашої роботи, який сповідували у Шотландії, не дуже годиться для українських реалій?

— Так, це велика різниця. Робота в «Карпатах» має бути схожою, скоріше, до тієї, яка була в «Партизані». Із ранніх років я намагався бути професіоналом. Мені не потрібен був тренер для того, щоб у вільний від тренувань день пробігти 4–5 миль і зробити сотню вправ. У наших країнах потрібно зберігати контроль, вести гравців. Вони не часто будуть робити щось «для себе». В Англії та Шотландії гравець самотужки може відновлюватися від травм, у нас такі випадки рідкість. Чому? Усе дуже просто — поки ти травмований, на твоє місце прийде новий хлопець і може змістити тебе зі складу. У наших командах кожен футболіст має своє місце. Ось ключова різниця.

— Шотландські ЗМІ писали, що ви поліпшували знання англійської завдяки музиці «The Rolling Stones». Це правда?

— Так, музика завжди була великою частиною мого життя. Моя мати мала гарний голос і грала на акордеоні. Я з дитинства також опанував цей музичний інструмент. Я в житті обожнюю три речі: футбол, музику й природу. 1980-го разом із Аланом Боллом, Кевіном Кіганом і Майком Шенноном ми мали піти на концерт «The Rolling Stones» на «Уемблі». Але через турне до Швеції та Німеччину й наші тренувальні збори ми запізнилися. Наші матчі відвідувала відома група «Status Quo», кот­ру добре знав Девід Уотсон, із яким я мешкав у кімнаті. Мені доводилося неодноразово спілкуватися з музикантами. У 1960-х я дуже любив «The Dave Clark Five». Коли вони дізналися про це, то надіслали мені свою платівку з автографами. Також я спілкувався з Мікі Муді з «Whitesnake», неодноразово бачився з Елтоном Джоном. Багато рок-зірок любили футбол, нам було цікаво проводити час разом. Це допомогло мені добре вивчити англійську.

Досвід, Куніч, Армянськ

— Як ми вже згадували, до Львова ви запросили кількох нових футболістів. Одним із головних трансферів, що не відбувся, можна вважати запрошення Зорана Бана, котрий свого часу грав за «Ювентус». Що не склалося в перемовинах із хорватом?

— Зоран приїхав до нас у тренувальний табір у Марбелью. Він добре себе проявив у бельгійському чемпіонаті. Але на той момент Бан не був готовий на всі 100 відсотків. Я не потребував чогось середнього. Я бачив, що Зоран має дуже хороші дані, але він об’єктивно не був готовий. Я не хотів ризикувати, бо не знав, чи зможе Зоран улитися в команду після того, як він тривалий час не тренувався. Буває так, що футбол не може дати тобі достатньо часу. Так було того разу.

— Після вашого приходу команду залишили кілька досвідчених гравців і легенд клубу, зокрема Любомир Вовчук і Олександр Чижевський. Вони не витримували ваших вимог?

— Багато часу я провів у розмовах із гравцями. Я цікавився, як вони почуваються, що їх турбує, чого вони прагнуть. Мені хотілося допомогти всім, адже розумів, наскільки це важливо. Для мене вік не є ключовим показником. Я закінчив активні виступи в 35, хоча міг грати й до 40. Як тренер, намагався створити мікс досвіду й молодості. У «Саутгемптоні» зі мною грав Стів Моран, який був одним із найкращих бомбардирів ліги в 20-річному віці й номінувався на титул найкращого молодого гравця сезону. Схожою була історія Стіва Вільямса. У тренерській діяльності я намагався давати дорогу молоді.

— Однак у вашій команді знайшлося місце й для досвідчених Сергія Мізіна, Юрія Беня, Ярослава Хоми. Чим вони вас заворожили?

— Усі були дуже хорошими гравцями. Беньо запам’ятався як справжній професіонал. Команда повинна будуватися на основі центральної вісі: воротар, цент­ральний захисник, півзахисник і форвард. Юра дуже добре діяв у захисті, був жорстким хлопцем. У воротах ми мали класного кіпера Мацея Налєпу. Сергій Мізін багато забивав, прекрасно відчував гру. Разом із Хомою міг підказати партнерам, а молоді гравці могли звернутися до них за порадою. Коли будуєш команду, то повинен робити це на основі жорстких і технічних футболістів.

— Серед ваших трансферів були гравці, які не прижилися у Львові. Едін Куніч зіграв лише один матч, Івіца Янічевіч не проявив себе належним чином. Як гадаєте, в чому причина?

— Івіца вже був у команді, коли я прийшов. Що стосується Куніча, то він був одним із лідерів «Железнічара» (Сараєво). Усі хочемо, щоби гравець дуже швидко адаптувався в колективі. Ми не даємо йому вдосталь часу. Тому я завжди дивлюся на характер людини. Він зможе дати відповідь на багато питань. Передсезонна підготовка — занадто коротка, в тебе немає достатньо часу, щоби новий футболіст адаптувався, ти не можеш належним чином оцінити його. Куніч добре почав на тренувальних зборах, але не впорався з тиском, умовами… Я часто віддавав перевагу молоді, залучав до тренувань молодих гравців.

— Ви казали, що не мали мовної проб­леми у Львові. Чи одразу порозумілися з гравцями?

— Футбол має тільки одну мову. Усе дуже просто: футбол об’єднує людей, нівелює бар’єри між ними. Де б я не працював, усюди намагався висловлюватися однаково, чітко й просто, дотримуватися тих же принципів.

— У Львові ви мали чітко поставлену мету? Наприклад, єврокубки?

— Перед собою я ставлю тільки високі цілі. Як футболіст, досягнув певних висот, отож завжди хочу перебувати на високому рівні. Із 20-ти років борюся за титули, а не за збереження місця в лізі. Я хочу грати в єврокубках із кожною командою. Амбіції переможця були на той час і в Димінського. Ми не мали багато часу для будівництва нової команди. У нас не було великих грошей. Це важлива причина того, що нам не все вдалося.

— Кубковий матч у Армянську з «Титаном» став для вас вирішальним — «Карпати» програли в серії пенальті першоліговій команді й вибули з боротьби в 1/32 фіналу…

— У мене була схожа ситуація в Англії. Спочатку ти не можеш забити, дотягуєш до серії пенальті, а далі починається російська рулетка. Нижча за класом команда мотивована, й може перемогти. Команди з найнижчих дивізіонів можуть обіграти команди з еліти. У нашому випадку так і сталося.

— Наступна гра стала для вас останньою — «зелено-білі» вдома не змогли обіграти «Зірку» (0:0), й ви залишили пост наставника «Карпат»…

— Це футбол, так буває. Ти атакуєш, але не можеш забити. Це частина життя, все може трапитися. Ми після цього неодноразово спілкувалися з Петром Петровичем, жодних образ немає. Я після цього бував на матчах «Карпат», і завжди вболіваю за них. Я працював у Лівії, Македонії, Німеччині, багато подорожую, але продовжую присвячувати весь час футболу.

— Ви шкодуєте про певні речі, які не вдалося зробити у Львові?

— Ми рухалися в правильному нап­рямку. Не могли купувати гравців, які коштували би 10–15 мільйонів, однак у нас була своя дорога. У таких реаліях непросто завоювати трофей. Бути чемпіоном із «Манчестер Юнайтед», «Динамо» чи «Шахтарем» — доволі просто. Набагато тяжче створити команду, яка сформована на власних вихованцях без значних фінансових затрат.

Любомир КУЗЬМЯК.