Іван ПАЛАМАР: «Мав запрошення від «Спартака» й «Динамо». Але я народився у Львові — який може бути «Спартак»?»

У житті нашого героя, за великим рахунком, було 4 команди. У рідному Львові він робив перші футбольні кроки й був гравцем легендарних «Карпат» зразка кінця 1970-х — початку 1980-х років. Згодом вирушив у Вінницю, де зіграв більше 200 матчів за місцеву «Ниву». У складі київського «Динамо» Іван Іонович грав зовсім небагато, але долучився до славетних трофеїв 1985-1986 років. Нарешті, в запорізькому «Металурзі» Паламар був основним гравцем команди наприкінці 1980-х.

Перші футбольні кроки

— Іване Іоновичу, дозвольте поцікавитися місцем вашого народження. Читав, що ви — корінний львів’янин…

— Моя мати народилася у Великому Любені, що неподалік Львова. Батько — родом із Молдови. А я народився у Львові, де й почав займатися футболом у відомого тренера Володимира Вараксіна, що відповідав за підростаюче покоління львівського СКА. Далі в моєму житті був Львівський спортінтернат, де потрапив під опіку Валентина Івановича Борейка й Юрія Петровича Завгороднього. У «Карпати» я потрапив, нав­чаючись у 10-му класі.

— Дебют у основній команді пам’ятаєте?

— Звичайно. Можливо, навіть не стільки дебют, скільки перший повноцінний матч у основному складі. Я, як молодий гравець, отримував кредит довіри та часто виходив на заміну. Проте лише в грі з луганською «Зорею» я повноцінно з’явився у стартовій «одинадцятці». Дуже добре закарбувався у пам’яті дебют за дубль, коли я вийшов на поле в матчі з однолітками з «Металурга». Мене зразу взяли із собою на виїзні матчі до Ростова-на-Дону, Кутаїсі та Кишинева, де виступав у матчах дуб­люючих складів.

— У 18 років ви отримали виклик до юнацької збірної колишнього Союзу.

— Команда в Бориса Ігнатьєва була чудова. Моїми партнерами були справжні зірки свого часу: Сергій Краковський, Ігор Юрченко, Ігор Бєланов, Олександр Заваров, Віктор Кузнецов, Сергій Швецов… Борис Петрович — дуже м’яка людина, тож, коли його запросили в тренерський штаб київського «Динамо», я здивувався — а що він там робитиме? Це прекрасний фахівець і психолог, який виконував функції батька для кожного з підопічних. Словом, тренер від Бога. Окрім того, виступав іще й за команду молодшого віку під керівництвом Миколи Кисельова й Євгена Лядіна разом із Володимиром Диким, Віктором Гришком, Сергієм Родіоновим, Олександром Долгополовим.

— 1979-го «Карпати» з усіх сил мчали до вищої ліги. Команда часто не зауважувала суперників на своєму шляху. Так було в матчі з «Дніпром», який завершився впевненою перемогою львів’ян із рахунком 6:2…

— Пояснити такі вдалі результати досить легко. На той час «Карпати» мали у складі двох представників головної збірної СРСР — Родіна й Юрчишина, а також трьох футболістів «молодіжки» — Баля, Суслопарова й Думанського. Щодо матчу з дніпропетровцями, то відзначу важке становище суперника — «Дніпро» переживав далеко не кращі свої часи.

— До згаданих вами збірників додамо Броварського, Батича, Швойницького, Дубровного, Щербея, Саулевича… Вам, молодому хлопцеві, не було важко у компанії таких визнаних зірок того часу?

— Я спілкувався з молодими хлопцями. Але до нас прекрасно ставилися Левко Броварський, Олег Родін, Степан Юрчишин, Юрій Дубровний, Василь Щербей. Я товаришував із Володимиром Диким, який був моїм сусідом по кімнаті й товаришем іще з часів виступів у спортінтернаті. Більше того, я прийшов у команду ще тоді, коли в команді виступали Володимир Данилюк і Едвард Козинкевич. До нас ставилися, як до рідних. Звичайно, ми й м’ячі підкачували, і форму носили… Але це вважалося нормою для того періоду.

— Усіх згаданих нами зірок українського футболу зібрав до гурту Іштван Секеч. Що скажете про цього наставника?

— Іштван Йожефович — непростий чоловік, мабуть, як і всі мадяри. Секеч — надзвичайна людина. Згадую про нього з великою вдячністю. Він ніколи не вживав лайки у спілкуванні з футболістами. Жодного разу не чув від нього лихого слова. Секеч — толерантний, освічений і розумний тренер. Футболістів він не ділив на когорти улюбленців. У нього у стартовому складі виходили справді найсильніші на той момент виконавці. До речі, у Секеча були дуже великі навантаження.

— Ваш партнер і друг Василь Рац також належить до вихідців із Закарпаття…

— На жаль, нині ми не спілкуємося з Василем. Зв’язок раптово обірвався. Ми познайомилися ще в інтернаті. Із часом грали разом у «Карпатах», виступали у Вінниці та Києві.

Вінницька «Нива» замість кишинівського «Ністру»

— 1980-го «Карпати» потрапили до еліти радянського футболу. Проте ви так і не вийшли на поле в матчі вищої ліги у складі «Карпат»…

— Перед дебютним матчем із ростовським СКА я зламав ногу. Вилетів на півроку, тож довго відновлювався. Потрапляв у заявку, грав за дубль, але на поле в основі не виходив.

— Чого не вистачило команді, щоби затриматися в еліті?

— Висловлю свою особисту думку. У колективі виникло непорозуміння з приводу того, хто чого вартий і хто на що заслуговує.

— Наступного року після вильоту ви стали ключовим гравцем команди. Вам довелося чимало політати просторами однієї шостої суші…

— Я на власні очі побачив майже весь колишній Союз: Середня Азія, Хабаровськ, Кемерово. Було важко, але в молодому віці на такі речі не звертаєш уваги. Головне — грати у футбол.

— Ви стали безпосереднім свідком об’єднання «Карпат» і СКА. Більшість колишніх футболістів заявляють про штучність такого об’єднання…

— Уважаю цей крок абсолютно нелогічним. У місті існувало дві хороших команди. І «Карпати», і СКА мали своїх уболівальників. Не розумію, для чого було об’єднувати два самобутні клуби? У «Карпатах» я на той момент був гравцем основи. Після об’єднання на позиції крайніх захисників претендували 8 гравців. Кожен із них мав ім’я, тож мені не було сенсу залишатися в команді й гріти лавку. Тому шукав варіанти для продовження кар’єри. Мене цікавила ігрова практика, а не матеріальні блага. Запрошували в кишинівський «Ністру», але я обрав вінницьку «Ниву», де сформувалася львівська діаспора. 1981-го в другій лізі ми фінішували на другому місці.

— Одним із представників західноукраїнської діаспори був Іван Вишневський, з яким ви тісно товаришували. На жаль, цей талановитий футболіст покинув нас у молодому віці…

— Я знав Івана дуже добре. Футболіста з нього зробив Віктор Жилін. Коли вінницький тренер уперше побачив Виш­невського, Іван працював на будівельному крані та грав на аматорському рівні. Жилін допоміг йому стати гравцем рівня московського «Спартака» й дніп­ропетровського «Дніпра».

— Вінницька «Нива» стабільно займала місця серед лідерів другої ліги. Проте підвищитися в класі вінничанам ніяк не вдавалося…

— Можливо, в нас не було знаменитостей і зірок, проте команда була збалансована й грала в змістовний футбол. 1984-го ми стали переможцями своєї зони, проте у фінальній пульці поступилися «Крилам Рад» у двох матчах. У Куйбишеві над нами позбиткувався арбітр Ромуальдас Юшка, й ми поступилися з рахунком 2:0. У рідних стінах розійшлися із суперником нічиєю — 1:1. Нам дали зрозуміти, що в першій лізі нас бачити не хочуть. Але дуже непогано «Нива» виступала в Кубку СРСР. 1984-го ми здолали запорізький «Металург», «Ростсільмаш» і ростовський СКА. Лише в 1/8 фіналу ми поступилися «Кайрату» в Алма-Аті. Наступного року наша команда знову зупинилася на тій же стадії.

— Успіхи вінницького футболу — заслуга легендарного Юхима Школьникова…

— Я приїхав у Вінницю тоді, коли команду очолював Іван Терлецький. Про цю людину скажу тільки добрі слова. Це кваліфікований тренер, який запам’ятався мені лише з позитивної сторони. Якщо вести мову про Школьникова, то, найперше, треба відзначити його організаторські здібності. Окрім того, він умів мотивувати команду на пот­рібний результат.

— Давайте пригадаємо тих, хто формував основу тодішньої «Ниви».

— Іван Панчишин, Вадим Тищенко, Паша Касанов, Сергій Шевченко, Ігор Тимощук, Ярослав Заєць, Іван Буловчак, Володимир Крайник, Орест Козар, Анатолій Бабенко, Олександр Лех. Можна довго називати всіх колишніх партнерів. Про кожного з них у мене чудові спога­ди. Значна частина львівської колонії, про яку згадували, прекрасно ладила зі старшими Шевченком і Касановим. Наша сила була в єдності.

«Динамо». Лобановський. Конкуренція

— 1985-го року вас запрошують у київське «Динамо». Якими були ваші емоції в той момент?

— У мене було два запрошення: від московського «Спартака» та київського «Динамо». Я ж народився у Львові — який може бути «Спартак»? Я розумів, що в Києві легко не буде, але вирішив спробувати. Нині ні про що не жалкую. Дуже багато всього побачив, навчився — це неоціненний досвід.

— Чи спілкувалися з Валерієм Лобановським?

— Я приїхав до столиці на переговори. Валерій Васильович запитав, чи є в мене бажання грати за «Динамо»? Я мав тверде переконання й захотів спробувати свою долю.

— Аналізуючи минуле, бачите свої помилки? Тепер учинили би інакше?

— Мені здається, що від мене залежало не так вже й багато. Прийшов у «Динамо» я влітку й почав освоюватися. Наступні збори завершилися для мене невдало — отримав травму. Я встиг зіграти матч проти «Нефтчі» й потрапив у шпиталь. Боротися за позицію з Анатолієм Дем’яненком було тяжко. У півзахисті я себе не бачив. Тому тільки за умови переїзду Дем’яненка за кордон у мене з’являвся шанс.

— Тому ви не захотіли «числитися» в «Динамо», а вирушили на пошуки кращої долі?

— Я хотів грати, тому розглядав інші варіанти. Планував повернутися у Вінницю, провів там друге коло, але згодом вирішив спробувати сили в Запоріжжі.

— Ми згадували про львівських і вінницьких зірок. Що скажете про київських легенд: Безсонова, Блохіна, Михайличенка?

— «Динамо» того часу — команда професіоналів. Колектив не ділився на групи за інтересами. Можливо, більше спілкувалися за симпатіями. Трохи старші Баль, Балтача, Безсонов, Дем’яненко товаришували між собою. Але навіть із тим же Блохіним ми спілкувалися на рівних. До речі, пригадую його 200-й гол у чемпіонатах СРСР. Я тоді відіграв 90 хвилин у матчі із харківським «Металістом», який ми завдяки дублю Олега звели в нічию.

— У футболці «Динамо» 1985 року ви провели 2 гри, наступного сезону лише раз з’являлися на полі. Кияни тоді двічі здобули золоті медалі радянського чемпіонату. Своїх нагород ви не отримали?

— Існувало правило про участь бодай у половині матчів. Ті футболісти, які зіграли менше половини ігор, медалі не отримували.

— У складі запорізького «Металурга» ви провели два сезони, де відіграли від дзвінка до дзвінка. За той час ви пережили різне — поразку від СКА «Карпати» з рахунком 0:6 і перемогу над іменитим московським ЦСКА.

— Я приїхав на матч до Львова з надривом м’яза і фактично шкутильгав. Довелося грати, бо не вистачало гравців. Проти своїх колишніх команд завжди хочеться зіграти якнайкраще. Самі бачите, що із цього вийшло… Щодо ЦСКА, то москвичі приїхали в Запоріжжя з непоганим складом: Брошин, Татарчук, Кухлевський, Корнєєв, Масалітін. Нам пощастило з тренером — Олександра Томаха вважаю чудовим фахівцем. Шкода, що в певний момент він не знайшов взаєморозуміння з досвідченими футболістами команди.

— Після запорізького етапу кар’єри ви втретє їдете до Вінниці, де й завершуєте активні виступи. Разом із вами пліч-о-пліч робив перші кроки майбутній гравець київського «Динамо» Віталій Косовський…

— Віталика вважаю своїм вихованцем. Він із перших днів у команді демонстрував неабияке бажання та старання. Косовський — хороша людина. Мені прикро, що в Києві він не показав всього того, на що був здатен. Повірте, Віталик міг проявити себе набагато краще.

— Українську Незалежність ви зустріли у статусі гравця вінницького «Хіміка».

— У «Хіміку» я був граючим головним бухгалтером. Із великим футболом я закінчив через розрив ахіллового сухожилля. «Хімік» грав на першість області, міг похвалитися хорошим стадіоном. Команда регулярно була призером першості області, володарем Кубка області, брала участь у Кубку України (навіть зуміли обіграти київський ЦСКА з рахунком 2:0, але нам зарахували технічну поразку через участь двох незаявлених гравців). Проте знищення хімічного заводу автоматично означало розпад команди.

— Тепер ви не маєте жодного відношення до футболу. Але, мабуть, з бухгалтерією і цифрами працюєте далі?

— Працюю фінансовим директором на одному з вінницьких підприємств. Проте моє серце залишається у футболі, тож не перестаю слідкувати за улюб­леною грою. На жаль, місцевий футбол перебуває в занепаді. Функціонує ДЮСШ «Блохіна Бєланова». Тільки-но хтось проявить себе, зразу потрапляє на олівець до київської чи донецької академії. Люди у Вінниці люблять футбол, але професійної команди тут, на жаль, немає.

— Чи помилюся, якщо скажу, що у вас є три улюблені команди?

— «Карпати» — моя перша, улюблена й рідна команда з рідного міста. За вінницьку «Ниву» я відіграв найбільше матчів, мешкаю у Вінниці, та, на жаль, про команду вболівальникам залишається лише згадувати й мріяти про відновлення. Всією душею вболіваю й за «Динамо» з «Металургом». У Запоріжжі рівень дитячого футболу, мабуть, найвищий в Україні. Чому головна команда міста не демонструє якісний футбол — для мене загадка.

Любомир КУЗЬМЯК.