«Із Галатасараєм грав з переломом. Рука була, як кувалда!»: Ткачук покинув Карпати й пригадав чудасії з Димінським
85172 
Вихованець житомирського футболу Андрій Ткачук є гравцем, у кар’єрі якого було двоє Карпат. Перші – праймові кінця нульових, початку десятих років. Другі – відроджені із попелу, що наразі борються за вихід до УПЛ.
В ексклюзивному інтерв’ю сайту «Український футбол» Ткачук розповів про амбіції сьогоднішніх власників Карпат та поділився відвертими подробицями злету та падіння легендарного львівського клубу Димінського.
Окрім того, півзахисник пригадав свої виступи у Казахстані під керівництвом одіозного Володимира Мазяра, сенсаційний вихід Минаю в УПЛ і виліт із Мілевським, який не відбувся. Розповів наш герой і про своє спілкування зі знаменитим земляком Русланом Малиновським.
«Сьогоднішні Карпати прагнуть якнайшвидше вийти до Ліги чемпіонів»
– Андрію, нещодавно Карпати оголосили, що ви більше не є гравцем їхньої команди. Чому ви покинули клуб?
– Мені було досить важко проявити свої найкращі ігрові якості при тому стилі гри, який наразі демонструють Карпати. Андрій Тлумак хоче грати у максимально вертикальний футбол і не полюбляє, коли м’яч подовгу затримується у центрі. А я навпаки віддаю перевагу грі із м’ячем.
Не бачив для себе сенсу продовжувати мучитися у команді. Ми відверто поговорили із тренером, і вирішили попрощатися.
– Чи продовжите ви свою професійну ігрову кар’єру?
– Звичайно, шукаю варіанти. За останні три роки я не попустив жодного тренування. Здоров’я ще дозволяє грати.
На жаль, в Україні, якщо футболісту більше ніж 30 років, то на нього ніхто не звертає уваги. Мені вже 35, і для багатьох клубів – це вирок. Тебе вважають інвалідом, який не може ходити. Важко буде щось знайти, але я намагаюся.
– Оскільки ви не так давно покинули клуб, хотіли б дізнатися у вас, що собою наразі представляють нові Карпати?
– Це клуб із дуже високими цілями. Керівництво ставить завдання кожен сезон підвищуватися у класі і якнайшвидше вийти до Ліги чемпіонів.
У цьому сезоні клуб бореться за вихід до УПЛ. Напряму підвищитися у класі буде складно, проте потрапити до зони перехідних матчів цілком реально.
До того ж Карпати не відкидають варіант, при якому якийсь із клубів УПЛ може не заявитися на наступний сезон, бо багато команд наразі мають фінансові труднощі. Таким чином, можливо і третє місце дозволить напряму підвищитися у класі.
«Димінський був людиною, що не приймала поразки»
– Символічно, що велику та, мабуть, найбільш яскраву частину вашої кар’єри ви провели у старих-добрих Карпатах. Чи можете ви пригадати, як розпочинався ваш шлях у Львові?
– Я виступав за Полісся, вихованцем якого являюся, у Першій лізі. Тоді мене запросили на перегляд до Карпат. Пам’ятаю, як мене зустрів Степан Юрчишин та провів на базу. Я потренувався із командою пару тижнів і мені запропонували підписати контракт.
Карпати на той момент також грали у Першій лізі. На початку я лише тренувався із першою командою, а грав за другу. Але із часом все ж таки дебютував за основний склад. Тренером тоді був Юрій Дячук-Ставицький.
У сезоні 2005/2006 я відіграв майже всю кінцівку чемпіонату у Першій лізі. Карпати тоді зайняли друге місце та вийшли до УПЛ.
– Що ви можете пригадати про Карпати, як клуб, у ті часи?
– Я не сказів би, що у клубу були на той момент високі цілі. Керівництво не ставило завдання вийти до Ліги чемпіонів, але пам’ятаю, що програвати нам було не можна.
Президент клубу Петро Димінський вже тоді був людиною, яка не приймала поразки. Якщо команда грала погано, міг влаштувати команді сильний рознос та навіть оштрафувати.
– Що змінилося після приходу на пост головного тренера команди Олега Кононова?
– Коли прийшов Кононов, то він змінив усе. Він одразу сказав, що бачить у кожному із нас не просто футболістів, які повинні битися на полі, аби не програти, а гравців, нічим не гірших за зірок.
Кононов казав: «У вас не може бути ніяких кумирів. Всі ви маєте по дві ноги та руки, тому маєте бути впевненими у собі та вірити у перемогу». Кожен день він це вбивав у наші голови.
Спочатку ми не сприймали його слова, але із часом поступово почали врити у те, що ми не такі вже й погані футболісти. Це надихнуло нас робити на полі ті речі, які ми боялися робити раніше. Все почало даватися легше, і ми стали вигравати одну гру за іншою без надмірних зусиль.
У нашій команді не біло зірок, Кононов нас зліпив. Грали один за одного та отримували задоволення на полі. Ми із заплющеними очима відчували один одного та знали, куди віддати пас.
– Як на успіхи команди реагував Димінський?
Димінський тоді завівся. Він побачив, що у команди є прогрес та усім підняв зарплатню. Пам’ятаю, що тоді у плані фінансів все було дуже добре.
«Після звитяги над Галатасараєм відходили тижні три»
– Піком для тієї команди став вихід до групового етапу Ліги Європи у сезоні 2010/2011. Як ви зараз пригадуєте вашу легендарну звитягу над Галатасараєм в останньому раунді плей-оф?
– Першу гру у гостях ми зіграли 2:2. Я її пропустив, бо тоді зламав руку. На матч-відповідь хотів виходити вже із гіпсом. Арбітр не хотів дозволяти мені грати, бо гіпс був дуже твердим. Довелося обмотувати руку поролоном. Вона стала величезною, як кувалда. Так і відбігав усі 90 хвилин.
Коли на останній секунді доданого часу ми зробили рахунок 1:1, то емоції було не передати словами. Не пам’ятаю, коли у житті в мене взагалі були настільки сильні емоції. Команда ще тижні три відходила від того результату.
– Чи отримали ви якусь премію за вихід до Ліги Європи?
– Чесно кажучи, вже не пам’ятаю. Вочевидь була якась премія, але її розмір я навіть зараз не згадаю. У той момент не думав про гроші, головна насолода була від спортивного результату, якого досягла команда.
– Чого не вистачило Карпатам, аби у груповому етапі зіграти краще? Чому набрали у шести матчах лише одне очко?
– Суперники були дуже сильними [ПСЖ, Боруссія Дортмунд, Севілья]. Після ейфорії із Галатасараєм ми намагалися у перших турах грати у відкритий футбол. Думали, що нам під силу обіграти й ці команди. Тому й отримали у по три-чотири голи одразу.
Кононов казав нам: «Яка різниця, що за команда? Пресингуйте. Не біймося грати у футбол». На мій погляд, краще було б зіграти на результат та від оборони.
«Коли ми не пройшли ПАОК у плей-оф ЛЄ, то нам сказали, що зарплати у нас тепер будуть не як у Європі»
– Що стало причиною спаду команди у наступному сезоні?
– Все почалося із вильоту від клубу ПАОК в останньому раунді кваліфікації до Ліги Європи. Після минулого сезону, який ми настільки впевнено пройшли, ця поразка сприймалася Димінським, як катастрофа.
Він вважав, що ми повинні були проходити цю команду, а ми не змогли. Очікування Димінського перевищили реалії.
Після гри нам сказали, що оскільки ми не вийшли до Ліги Європи, то зарплати у нас також будуть не як у Європі. Майже у два рази усім понизили оклади.
Атмосфера у команді змінилася, та усе пішло вниз. Були матчі, де ми не могли по десять виходів віч-на-віч забити, а наприкінці гри пропускали. Через незадовільні результати команди незабаром звільнили Кононова.
– Як тренер сам реагував на погіршення результатів команди?
– Кононов завжди був на позитиві. Казав, що у кожної команди бувають спади. Треба продовжувати працювати, і поступово все повинно налагодитися. Але для цього повинно було бути терпіння керівництва, якого не вистачало. Димінський був дуже емоційною людиною.
Кожні три місяці почали змінюватися тренери. Тільки гравці починали звикати до одного, як приходив інший. Стало зрозуміло, що нічого хорошого у клубі не буде.
– Яким чином надалі розвивалася ситуація у клубі?
– Багато футболістів не були згідні із переглядом зарплат. Я був у їх числі. Клуб виставив на трансфер цілих 19 гравців та перевів їх у дубль.
Я зміг домовитися із Димінським, що дограю до зими, а далі будемо розмовляти про продовження угоди чи трансфер. У мене залишався рік контракту. Проте моя ситуація так і не вирішилася ніяким чином. То казали, що мене продадуть, то що віддадуть до оренди.
Коли у мене залишилося пів року до кінця контракту, клуб запропонував мені його продовжити. Я відмовився, бо вже остаточно вирішив піти. Мені знов пообіцяли, що як гравця, що багато років відіграв за Карпати, не будуть чіпати та відправляти до дубля.
Я розпочав збір із командою у Львові. Далі був запланований виліт до Туреччини, і тут мені кажуть, що я не лечу. Подзвонив до Ігоря Дедишина. Запитую: «Чому так? Мені ж обіцяли».
На що він відповів, що оскільки я вирішив не продовжувати контракт, то клуб буде робити ставку на інших гравців. Мовляв, потренуйся поки із дублем, зарплату будемо платити у повному обсязі.
На наступний день приходжу до дубля, а мені не дозволяють тренуватися. Знову дзвоню Дедишину. Він: «Та нащо тобі той дубль? Якщо ти собі іншу команду знайдеш, то Карпати зможуть ще щось заробити на трансфері».
Тоді я сказав, нехай дадуть мені тренера, бо за контрактом клуб повинен організувати тренувальний процес.
Дали мені тренера та сітку м’ячів. На штучному полі біля стадіону «Україна» мене тренували. Потім вже приходив хто хотів, і ми просто грали у футбол. Ось таке прощання було у мене із Карпатами.
– Чи розрахувався із вами клуб?
– Нічого не заплатили. Коли трансферне вікно закрилося, то вони зрозуміли, що нічого на мені не зароблять. Тоді тільки дали мені статус вільного агента. Я пів року був без команди.
«Сачко сказав мені: «Приїжджай до Полтави. Сядемо, галушок поїмо, та підпишемо контракт»»
– Як ви потрапили до Ворскли?
– До Ворскли мене запросив Василь Сачко, бо хотів бачити мене у команді. Сказав: «Приїжджай до Полтави. Сядемо, галушок поїмо, та підпишемо контракт». Все було дуже солідно. О дев’ятій ранку приїхав, о десяті підписали контракт.
– Завдяки чого у той період Ворсклі вдавалося досягати непоганих результатів в УПЛ?
– Завдяки колективу, організації та дисципліни. Під час моїх виступів за Ворсклу ми двічі виходили до єврокубків.
– Що сталося у матчі кваліфікації до Ліги Європи проти Жиліни?
– Це була катастрофа. Перший матч ми програли 0:2. Проте вдома змогли відігратися на навіть вийти вперед. На жаль, на останній доданій секунді другого екстратайму пропустили дитячій гол.
Це був Галатасарай навпаки. Я лежав на траві після матчу та загадував ту гру. У той момент я зрозумів, що тоді відчували футболісти турецької команди.
– Чи були після гри у команди до когось особисті претензії?
– Ні, ніхто нікому не сказав і слова. А що тут скажеш? Усі хотіли перемогти. Це був дуже сильний удар по самолюбству гравців та амбіціям клубу. Довго ми оговтувалися після тієї гри.
– Чому ви зрештою покинули Ворсклу?
– В клубі почалися фінансові проблеми. Керівництво сказало нам, що не може більше виконувати контрактні зобов'язання. Тому тим, хто не погодився на пониження зарплати, надали статус вільних агентів. З команди одразу пішло чоловік десять. Я ще дограв до кінця сезону та також покинув Ворсклу.
– Далі у вашій кар’єрі настав закордонний період у Казахстані. Як у вас виник варіант із клубом Акжайик?
– Мене запросив до команди Володимир Мазяр. Для мене це був новий досвід, і я вирішив спробувати свої сили за кордоном.
«Мазяр міг завестися із нічого. Ніколи не промовчить, кричав не увесь стадіон»
– Цей тренер має не найкращу репутацію у контексті договірних матчів. Чи помічали ви щось таке за Мазяром у Казахстані?
– Мазяр – людина досить оригінальна. Міг завестися із нічого. Ніколи не промовчить, кричав не увесь стадіон. Проте я впевнений, що під час його роботи у Казахстані нічого такого не було.
Команда тоді досить непогано йшла по сезону. Під його керівництвом ми обігрували лідерів та йшли у верхній частині таблиці. При цьому, клуб мав дуже обмежений бюджет. Мазяр пішов із клубу, бо посварився із керівництвом.
– Чому ви вирішили не залишатися у Казахстані?
– Я дограв сезон за контрактом у клубі Акжайик. Потім перейшов до Атирау. Мене запросив директор клубу, який відзначив мою хорошу гру у попередній команді.
Цей колектив був сильнішим. Ми навіть вийшли до фіналу Кубка, проте у чемпіонаті знаходилися у нижній частині таблиці. Через пів року виступів за Атирау мені зателефонували із Чорноморця та запросили до клубу.
Я вже засумував за домом, тим більше у мене була маленька дитина. тому вирішив повернутися до України.
«Футболістам Минаю не було чого втрачати, саме тому команда змогла вийти до УПЛ»
– Як у вас виник варіант із Минаєм?
– Після завершення виступів за Чорноморець на мене вийшов Василь Кобін із пропозицією приєднатися до Минаю. Тоді команда грала у Першій лізі. Я одразу сказав йому, що приїду, якщо у клубу є задачі. Кобін мене переконав.
– Що допомогло команді вийти у тому сезоні до УПЛ?
– У нас багато хто не вірив та недооцінював. Сама команда грала без тиску. Якби ми не підвищилися у класі, то ні для кого це не стало б трагедією. Усі футболісти були розслаблені, адже втрачати їм було нічого.
Так ми поступово почали вигравати: одна гра, друга, третя. У заключному турі Минай здолав Волинь із рахунком 1:0 і вийшов до УПЛ з першого місця.
– Чого Минаю не вистачило аби втриматися в еліті українського футболу?
– Команда не надто якісно підсилилася. Залишився майже той склад, що і був у Першій лізі. Перше коли ми пройшли нормально, а у другому почалися проблеми. Стало важче, бо усі колективи почали грати на результат відповідно до своїх задач. Ми поплили у кінці сезону, тому і звільнили Кобіна.
«Мілевський – дуже проста та приємна людина»
– Друге півріччя у складі команди відіграв зірковий нападник Артем Мілевський. Наскільки він був вмотивованим, та як Кобін сприйняв його небажання виходити на заміну у програному матчу з Олександрією?
– Мілевський на тренуваннях був справжнім професіоналом. Стелився у підкатах та викладався на повну. Кожен день було видно в ньому бажання. Не знаю, як у нього були справи у побуті, не слідкував за ним. Можу сказати, що він дуже проста і приємна людина.
Конфлікту із Кобіним у Мілевського не було. Стався неприємний епізод, після якого вони поговорили між собою, і на наступний день вже все було добре.
– Чи не жалкуєте ви, що покинули Минай після завершення чемпіонату, адже через зняття Олімпіка команда на наступний сезон продовжила виступати в УПЛ?
– У мене закінчився контракт із командою. Майбутнє Минаю було туманним. Після вильоту взагалі були чутки, що клуб припинить існування.
Але це Україна. У нас можливо все. Ніколи не знаєш точно, хто у наступному сезоні буде грати у тій чи іншій лізі. Тлумак тоді запропонував мені цікавий проєкт у Карпатах, і я прийняв його пропозицію.
– На останок хотілося б запитати у вас про вашого земляка Руслана Малиновського. Чи знайомі ви особисто? Чи слідкуєте за його кар’єрою?
– Малиновського знаю ще із дитинства. Я тренувався із його рідним братом Олександром. Разом із ним на тренування до нас приходив і Руслан. Вже тоді всі помічали його сильний удар, як для дитини.
Дуже радий, що він зміг реалізувати свій потенціал і талант. Зараз це один із найсильніших українських футболістів. Не можу сказати, що ми часто спілкуємося. Іноді вітаємо один одного на свята. Я більше на зв’язку із його братом.
– Наскільки старший брат Руслана Малиновського схожий на нього за стилем гри?
– Олександр – правша. Колись грав за Полісся на позиції правого півзахисника. Можливо, він трохи швидший за Руслана, проте удар у нього значно слабший.
